— Чи не міг би ти мені допомогти? — Давид схиляє голову, і декілька крапель води стікає з мокрих кучерів на плечі у веснянках.
— Звісно,— у голосі Клода тепла усмішка. Він встає з крісла і підходить до коханого, обіймає, притискаючи до себе, та торкається губами крапель води на тілі сатира.
— Мені треба привести до ладу хвіст,— мокра китиця проводить по нозі Клода, йде вгору, поки не лягає йому у руку.
— Ох, звісно. Мені це тільки у радість, моє полум’я, — колишній Смерть цілує сатира у м’яку бороду і треться об неї вилицею.
— Дякую,— на губах Давида м’яка усмішка. Він так обожнює такі вечори, коли вони можуть тихо посидіти в обіймах один одного. Їм не треба багато слів, щоб зрозуміти один одного.
Клод розмикає обійми, коротко цілує коханого і йде за рушником і коробкою з засобами для догляду. Колишньому Смерті подобається пестити свого коханого, торкатися його, буди поруч. Бо від твєї усмішки на губах сатира у скелета завмирає душа.
Давид сидить поруч, чемно поклавши свій хвіст на колені Клоду. Скелет обережно зганяє воду з нього, проводить пальцями по китиці, розбираючи хвилясті пасма, які інколи плуталися і тому сатир шипі через зуби, коли розчісував їх. А потім колишній Смерть відкриває пляшку зі спеціальною олією, наливає ароматну рідину у долоні, розтирає її між ними та проводить руками по шерсті, розподіляючи олійку по всій довжині.
Давид мружиться, коли Клод проводить щіткою з жорстким ворсом по хвосту та кучерявій китиці. По шкірі від дій коханого проходять мурашки й сатир ледве стримується, щоб не підставити голову під ніжні руки партнера.
— Почекай трошки, я зараз закунчу і підемо спати,— з м’якою усмішкою промовляє Клод та цілує своє полум’я у м’які кучері.
— Добре…Але я зовсім не стомився, тому давай просто посидемо отак? — Давид прикриває очі, віддаючись ніжним дотикам рук. Тиша, дім, коханий, у почуттях якого ти не маєш сумнівів. Чоловік щасливий до нестями. Так тепло і спокійно, що він й не зрозумів, як заснув.
— Спи, моє полум’я, спи,— Клод схиляється над Давидом, цілує його у щоку, та прикриває картатим пледом. Сатир не любить, коли йому холодно. І колишній Смерть чудово знає про це. І про те, що є багато справ, які треба довести до ладу. Але… Ось так піти та не дивитися на м’яку розслаблену усмішку, тремтіння вій у сні, на веснянки на щоках вище його сил. І інколи, навіть проживши стільки років, колишній Смерть не може підібрати слів, щоб сказати наскільки сильно він любить Давида і наскільки він йому важливий. І те, що сатир тримає у своїх руках його сердце, яке скелет добровільно віддав йому.
***
На вулиці було морозно, а теплолюбний Давид не дуже любив таку погоду. І навіть те, що вулиці та дерева були засипані пухнастим білосніжним снігом, наче в ілюстрації дитячої казки, не могло змінити його відношення до зими. Йому, полум’ю, будо просто некомфотно у зимі.
Сидячі перед розпаленим каміном в улюбленому кріслі з високою спинкою, сатир мружився від рук коханого у його волоссі. Він любив, коли Клод сідав на його колені та бавився з кучерями, розчісуючи та пропускаючи руде золото крізь пальці.
— Я почуваю себе щасливим котом, — промовляє сатир, і ледве не муркає, коли колишній Смерть почісує його голову у місці, де починаються роги.
— Дурник, — тепло сміється Клод, цілуючи коханого у кінчик носа. Йому подобається відчувати руки сатира у себе на тілі. Вони ковзають вгору та униз, гладячи по спині, але у якийсь момент завмирають на талії, приємно зігріваючи. Полум’я. Його особисте полум’я у тілесній оболонці. Але долоні Давида спускаються нижче. Сатир охоплює сідниці та стискає їх у своїх руках. Він виглядає здивованим:
— Як для скелета у тебе занадто класна дупа.
Секундне мовчання, і тиша кімнати перестає існувати, потопаючи у сміху.
— Ти такий гарний, коли смієшся, — Клод охоплює долонями обличчя сатира і цілує кожну веснянку, що є на ньому. І йому це ніколи не набридне.
— Знаєш… Я завжди хотів спитати… Ти ж можеш робити практично все зі своїм тілом. Але… Чи міг би ти мене взяти? — голос Давида переривається, наче він не може сформувати думку. У золотих очах, які він не зводить з Клода потрошку з’являється хтива поволока.
— Я можу бути для тебе ким завгодно. Жінкою, — Клод бере руку сатира у свою і проводить нею від шиї до грудей. Очі Давида розширюють, коли під долонею він відчуває м’які жіночі груди,— чи чоловіком. — колишній Смерть повільно веде руку по свойому животі, поки не доводить до паху. На губах сатира розквітає хтива посмішка, коли Клод переплітає їх пальці та стискає їх на свому ерегованому члені.
— І я буду зовсім не проти, якщо ти захочеш оволодіти мною.
— Я від тебе шаленію, — хрипло вимовляє Давид, охоплюючи долонями обличчя Клода, притягує його до себе та цілує, не закриваючи золотих очей.
— Я від тебе теж. Моє кохане полум’я, — рука колишнього Смерті лягає на шию сатира,- роздягни мене. Торкайся мене, я увесь твій.
Давид посміхається не зводячи погляду з Клода. Він вже перестав себе питати, чого його настільки сильно вабить скелет. Наче просто кістки під гарним одягом, скріплених незрозумілою для нього сутністю, і як можна від цього збуджуватися, але сатир кохав саму душу колишнього Смерті. Його вабило у ньому усе: від голосу та сміху до чудових теплих долонь у чорному шовку.
Руки сатира повільно проводять по жилету, неквапливо виймають ґудзики з петель. Перший, другий, третій і нарешті четвертий. Давид тремтить. Він не знає, чого йому очікувати. Яким буде Клод під одягом? Бо він ще ніколи не бачив його зовсім без вбрання. Сатир відчуває теплі долоні на шиї та плечах і тремтіння проходить. Колишній Смерть поводить плечима та жилет сповзає на передпліччя. Давид знімає жилетку, обережно кладе на підлокітник. Шовкова краватка розплітається під пальцями, падає на стегна Клода синьою мокрою стрічкою. Сатир не зводить очей зі скелета. Він відчуває спраглий погляд Клода усім тілом, і від цього стає жарко.
Дрібні ґудзики сорочки Давид розстібає ще повільніше. Тканина розходиться, оголюючи тіло Клода. Роздягати скелет неначе розпаковувати дуже бажаний подарунок, тільки сатиру це здається кращім у мільйони разів.Останній ґудзик з лацкана розстібнутий. Долоні проводять по плечах Клода, скидаючи білу тканину додолу. Перед ним наполовину оголений коханий. Над білими кістками прозоро-чорне щось, що обліплює їх та дає скелету форму. Це так дивно…Але сатира навпаки збуджує сутність, що є у Клода.
— Я не хочу знімати твої рукавички. Вони для мене твоя постійна частина. Я так люблю твої руки у них, — Давид цілує долоню у чорному шовку. — Я кохаю тебе.
— Ти моя душа, — Клод проводить по кучерях, відводячи їх з лоба. Йому подобається, коли сатир дивиться на нього так: з ніжністю та щирим бажанням, і від цього коктейлю колишнього Смерть обпікає всередині полум’ям. Руки його коханого так приємно стискають стегна, що хочеться стогнати. Як і від тепла гарячого хвосту, що обвив талію. Це не емоції колишнього Смерті, він не може збуджуватися так, як живі, але він п’є почуття сатира, і п’яніє від них наче від міцного алкоголю.
Давид торкається губами яремної вирізки та завмирає від несподіванки — шкіра, хоча він і не впевнений, що її так можна називати, приємно прохолодна і від неї ледве відчутно пахне суницею та лавандою. Сатира дивує усе це.Особливо те, що руки, які так ніжно торкаються його — завжди гарячі.
Цілувати тіло Клода — наче торкатися губами прохолодного тонкого фарфору. Але коштовну порцеляну не хочеться кусати, а ось від бажання вкусити коханого палає все зсередини.Всередині Давида киплять почуття. Збудження потроху відбирає здібність мислити адекватно. Хочеться торкатися коханого і відчувати усі його руки на своєму тілі.
— Якщо ти вагаєшся… То ти це робиш дарма, — колос колишнього Смерті спокусливо звучить над загостреним вухом. — Я хочу цього.
Поцілунки змінюються на легенькі покусування. І виявляється, кусати його так само приємно, як і цілувати. Давид всередині ледве не вмирає від кохання до Клода. Йому просто не вистачає слів, щоб вимовити усі його почуття до скелета. А через секунду йому перестає вистачати й повітря, бо долоні у чорному шовку розстібають штани та приспускають спідню білизну, звільняючи ерегований член.
Клод присувається ближче, практично впритул до паху сатира, і обіймає долонями основу рогів, тягнучи голову сатира вгору. Впивається губами в уста Давида, цілуючи так, наче бажає випити його усього. Руки сатира стискають сідниці Клода, поки пальці затягнуті у чорний шовк пестять член, доводячи до оргазму. Гучний хриплий стогін тоне у поцілунках, від яких вже не вистачає дихання. Оргазм наближається неначе цунамі. Пара вдалих рухів тонкої долоні й Давид, кінчаючи, вигинається в обіймах Клода.
Колишній Смерть притискається до коханого, неначе обіймаючи його собою, та цілує тоненьку доріжку, що залишилася від сльозинки. Клоду подобається ось так сидіти на стегнах Давида, оповитим його хвостом, відчувати його часте гаряче дихання, що не відновилося після оргазму, та грітися у полум’ї його кохання.
***
Тихий вихідний ранок, точніше вже три години після обідні, але Давиду все одно на час. Вихідний, весна, і його тіло приємно ниє після шаленого сексу з коханим. Не життя, а казка.
Сатир звик готувати сніданок на себе одного: Клоду не потрібно їсти чи пити, і спочатку його це дивувало, але з часом перестало турбувати. Тому чоловік, наспівуючи собі під ніс, помішував у пательні шматочки м’яса, чекаючи моменту, коли до нього можна буде всипати порізані дрібним кубиком помідори та влити червоне вино.
— Я б теж не відмовився від обіду… — шепіт Клода над вухом збуджує сатира за одну секунду. Колишній Смерть чудово знає, як він та його голос впливають на сатира. Тим паче коли він звучить настільки неочікувано та інтимно.
— Але ж ти не їж,— здивовано промовляє Давид, відчуваючи під легким халатом теплу долоню, що повільно проводить по спині. По цого шкірі від цього проносять мурашки.
— А я хочу не звичайний обід, — пальці Клода проводять по шкірі біля хвоста. Давид вигинається, підставляючись під руки коханого. Його заводить те, як колишній Смерть легкими дотиками до ерогенної зони може звести його з розуму.
Халат, що і так тримався ледве-ледве на тілі, розходиться і сповзає на плечі. Скелет посміхається: йому подобається бачити коханого таким: відкритим, готовим до сексу і настільки охочим до нього. Долоні проводять по грудях і чіпляють золоті колечка: трошки натягують їх вгору і вниз, щоб голос Давида звучав як найкраща пісня.
Сатир чіпляється пальцями за вентиль плити, вимикаючи її. Не вистачало їм ще пожежі.
— Я хочу тебе. Хочу, щоб ти кричав, — Клод давить на спину, укладаючи Давида на стіл. Перехоплює долоні та переплітає разом їх пальці.
— О БОже, так. Так! — сатир ширше роздвигає ноги. Він не знає, що це найшло на завжди спокійного скелета, але… Йому так це подобається?
— Зараз я приготую свій обід. Такий спокусливий — владний голос опалює вухо, і на спину Давида ллється прохолодне масло, що так швидко нагрівається під гарячими долонями Клода. Зараз він без рукавичок, але від цього відчуття тільки гостріше. Сатир не може рухатися, притиснутий колишнім Смертю до стола. Прозоро-чорні руки всюди: на горлі, стискають долоні, граються з колечками у сосках, розмазують масло по натягнутій спині та пестять основу хвоста.
— Такий розпусний, — пальці у прохолодній смазці торкаються анального отвору, розмазуючи лубрикант. Всередині одразу два пальці, і Давид голосно стогне, відчуваючи те, як вони торкаються простати, натискають на неї й розтягують м’язи. У них тільки-но був секс, тому він так легко впускає в себе Клода. — Такий розкритий, що я хочу трахнути тебе без підготовки.
— Тааак,— голос сатира підводить його, і стогін змінюється хрипом.
Клод схиляюся над коханим, тягне на себе, цілує його так довго, що починають горіти легені. І той самий момент коли відривається від губ, колишній Смерть входить в Давида.
Він настільки збуджений, що йому все одно, що на стіл падає пляшка з вином. Червона рідина розтікається по столі, переливається за край, і починає крапати на підлогу.
Сатиру плювати на те, що тепер у вині і він і кухня, бо Клод трахає його так добре, що він може тільки голосно стогнати у переплетінні прозоро-чорних рук. Пальці лягають на закушені до крові губи. Сатир відкриває рота, впускаючи їх, ковзає язиком по гарячім пальцям. Клод стискає хвіст біля основи, трахає коханого розмашисто, вдавлюючи Давида у стіл.
Сатир навіть не розуміє, коли кінчає. Бо коханий продовжував входити у нього навіть коли його трясло від оргазму. Колишній Смерть не контролює себе. Його полум’я такий гарний: перепачканий оливковою олією, з краплями вина на щоках та сонячних кучерях, з поволокою у золотих очах і розтертою кров’ю на губах.
Оргазм Давида вони ділять на двох. І лише тоді Клод розуміє, що перегнув палицю.
— Я… Я не знаю, що на мене найшло. Як з розуму зійшов… — скелет не міг зрозуміти що з ним. Він ніколи себе так не проводив, а тим паче з його полум’ям. З тим, кого він так кохає та цінує.
— Тшшш… — на покусаних губах сатира щаслива посмішка. — Мені сподобалося, що ти можеш бути таким. Не картай себе. І я б хотів, щоб інколи у нас з тобою був саме такий секс. Але, будь ласка, не на кухні. Інакше ми влаштуємо тут невелику пожежу.
***
На місто спустилася прохолодна весняна ніч. Це була вже п’ята їх спільна весна. Давид почув тихі кроки й повернувся, ніжно усміхаючись. Клод обережно провів по щоці, не відриваючи погляду від того, як чоловік у відповідь цілує завмерлі на шкірі пальці.
— Прогуляймося? — звучить так само як у той осінній день, коли вони вперше поцілувалися. Наче давно не підліток, навіть за мірками сатирів, але спогади про той поцілунок неодноразово зігрівали серце Давида.
На вулиці квітли абрикоси. Їх солодкий аромат розливався у прохолодному повітрі наче дурман. Легкий вітерець гойдав віти з блідо-рожевими квітами. У світлі ліхтарів вони виглядали казковими декораціями. Вони разом п’ять років, але чогось всередині Клода від відчуття руки Давида у його долоні розливалося тепло. Його кохане полум’я зігрівало колишнього Смерть зсередини.
— Ніколи б не повірив, що бувають такі великі дерева, — в золотих очах сатира був захват. Світло ліхтаря лягало на його обличчя квітковою тінню.
— Але воно ось, — ніжно відповідає Клод, роздивляючись коханого: у вогняних кучерях застрягли блідо-рожеві пелюстки, як і на комірі тоненького бежевого тренча.
— Я тебе кохаю, — короткий крок, від якого всередині Давида усе застигає від ніжності. — Ну, як це ти робиш? Ти сяєш навпроти… Моє дорогоцінне полум’я. Цінніше тебе для мене немає нічого у цьому світі.
Крок на зустріч. Серце сатира б’ється пташкою від слів коханого. Але у самого не вистачає слів, щоб сказати щось у відповідь. Тільки повний ніжності поцілунок, у який Давид страється вкласти все своє кохання до Клода.