Вперше Сімон побачив принца по телевізору, коли мама дивилась якусь передачу про життя монаршої родини. Тоді Сімон одним оком поглянув на другого спадкоємця корони. Просто так, без особливої цікавості, поглянув. Але образ молодшого принца, Вільґельма, відтоді почав переслідувати Сімона всюди. Лиш заплющував очі: бліде обличчя, вкрите ластовинням, наче мереживом зірок, виринало з глибин пам’яті.
Вдруге Сімон побачив Вільґельма на світлинах в інстаграмі. Вкрившись ковдрою з головою, ніби боявся, що хтось може застати його в такий момент, Сімон гортав фотографії принца. Він роздивлявся обличчя Вільґельма до найменших деталей та усміхався радісно, коли з’являлась нова світлина принца. Щоправда, недовго. Принц майже ніколи не виглядав щасливим, ховав погляд, кусав губи, опускав голову. І засинав Сімон з головою, повною думками про Вільґельма, про сумного й неусміхненого принца.
Втретє образ Вільґельма майнув перед очима, коли Сімон знайшов в умивальнику бузково-сині пелюстки дзвоника. Спершись ліктями на раковину, Сімон довго дивився на своє дзеркальне відображення. Одна з пелюсток застрягла поміж зубів. Горло стиснули невидимі руки, а на груди лягла невидима, але тяжка каменюка.
Сімон зітхнув, виколупавши пелюстку пальцем.
— Ну, і які ж твої шанси?
Він дивився на себе, довго дивився. Поволі крізь нього, ніби силует через цупку фіранку, пробивався образ принца. Того зацькованого парубка, загубленого у власній родині, принца, якому корона радше створювала проблеми, ніж радувала.
Так чи йнак, але які шанси, що Вільґельм хоча б коли-небудь зустрінеться на шляху Сімона?
— Правильно. Нульові, — відповів він сам собі, на мить заплющивши очі.
Закохатися в людину, з якою ніколи не будеш — це ж треба так вміти! Закохатися так швидко й так сильно, що аж захворіти — то треба бути повним невдахою. Треба бути Сімоном.
Він хитнув головою, відчуваючи відразу до власного відображення. Та й до себе загалом. Інші не захоплюються незнайомими людьми, публічними особами, представниками королівської родини аж так. А він зміг. Зміг, тож зараз стоїть засапаний та слабкий, плюється пелюстками дзвоників та вже рахує дні до смерті.
Сімон кашляв, жменями ковтав льодяники, використовував спреї та все, що завгодно, аби симптоми хвороби не так сильно проявлялись. Мама думала, що він палить, тож сказала кілька слів стосовно цього. Сестра змовчала, скинувши зі столу бузкову пелюстку, забруднену кров’ю. Потім Сара сказала, що вічно так тривати не може. А Сімон кивнув, бо не знав що й казати. Як зізнатися сестрі? Як розповісти їй про кохання до самого принца, з яким точно нічого не світить?
Клятих дзвоників щодня ставало все більше та більше. Таблетки поки допомагали, але всі знали, всі давно знали, яка небезпечна ця дурнувата хвороба. Сімон ковтав пігулки постійно, а дзвоники все росли й росли, руйнуючи легені, дряпаючи горло. Хотілось вже просто задихнутися та вмерти, однак… Однак десь там, під руйнівними квітами, жевріла надія: а що як? Мізерний, зовсім крихітний шанс, може і є?
***
Минув місяць з моменту прояви хвороби. Сімон пішов до школи. Хворий, кволий, але пішов. Школа, в яку він потрапив, доклавши неймовірних зусиль, зараз була однією з двох рятівних соломинок. Іншою була родина. І поки Сімон чіплявся за них, знаходив сенс життя. Лікар сказав, що з хворобою можна жити, але доведеться постійно приймати ліки, аж до кінця життя. Таке собі задоволення. А ще… ще доведеться забути про музику, про співи, бо квіти можуть завдати ще більшої шкоди, якщо часто співати.
Сімон прикрився книжкою, навіть не слухаючи, що там говорив вчитель. Кілька пелюсток впали в долоню, довелось стирати їх засмальцьованою вже хусточкою. І тут раптове оголошення: в їхньому класі новенький. Ну, нехай. Тільки бовдур переводиться сюди, коли навчальний рік вже розпочався.
— Віднині принц Вільґельм вчитиметься з вами.
Підручник гупнувся на парту, але й сама парта ніби кудись поплила. Сімону забракло повітря, однак не через хворобу, а через те, що почув.
Учні зірвались з місць та прилипнули до вікна. Принц Вільґельм прогулювався поки подвір’ям, спілкуючись з директоркою. Спалахи фотоапаратів оточили його, такого тендітного та чужого у цьому параді пишноти та влади, що Сімон аж сіпнувся. Принц натягнуто посміхався, вітався, тримався ближче до старшого брата. Він не хотів тут бути. А Сімон понад усе на світі бажав саме цього.
Вільґельм шукав захисту, а Сімон готовий був стати для нього безпечним, затишним домом.
— Ну все, все, — поплескав у долоні вчитель, спонукаючи учнів повернутися на місця. — Ще буде нагода з принцом поспілкуватися. А тепер сідайте. Тільки ти, Сімоне, мерщій в зал.
— Що? — Сімон спантеличено схопився за край парти. — Але ж я… Я давно не співаю.
Вчитель помахав телефоном, на якому висвічувалось ім’я вчительки музики.
— Поки ви на принца задивлялись, мені зателефонували. Тебе чекають. Біжи!
— О… Добре, вже йду.
Сімон не пам’ятав як дістався до музичної зали. Кілька хлопців та дівчат з хору вже співали, однак сольну партію ніхто з них не виконував. Вчителька лагідно усміхнулась Сімону, обережно поклала руку на його плече.
— Я знаю, що ти хворієш, — прошепотіла вона, — однак краще тебе ніхто гімн нашої школи не виконає.
— А я… Я не знаю, — розгубився Сімон: всередині нього боролось несамовите бажання заспівати перед принцом і раціональність, бо плюватися потім пелюстками не найкращий вибір.
— Будь ласка. Лікар негайно ж огляне тебе після виступу.
— Ні. Ні, не треба. Все нормально. Я виконаю гімн, залюбки виконаю!
— Справді? — вчителька засяяла, ледь стримавшись, аби не обійняти Сімона. — Дякую! Вибач, що останньої миті. Я все сподівалась, що знайду когось тобі на заміну, але… Але лише переконалась: поки що ніхто не зможе.
— Один раз. Я зроблю це лише один раз, — додав Сімон, коротко всміхнувшись.
Прокляті дзвоники змусили його кахикнути прямо перед вчителькою, зібрати кілька пелюсток в кишеню та закинути до рота кілька пігулок.
Попри все, квіти не заважали йому співати. Хоч Сімон хвилювався, що взагалі не зможе відкрити рот. Дзвоники ніби завмерли всередині, перестали рости й самі прислуховувались до янгольського голосу. Сімон незмигно дивився на принца, а той відповідав йому взаємністю. Довго, наче цілу вічність, тонули в поглядах одне одного; і на вустах квітнули чарівні усмішки, а щік торкався рожевий рум’янець.
Вільґельм слухав, як зачарований, голос Сімона. Відомий лише їм двом таємний сенс звучав у тій пісні, у звичайному гімні лунало щось більше, потаємне, приховане від чужих. Інтимна, глибока мелодія, і чули її тільки вони.
Виступ завершився, і Сімон прожогом помчав у вбиральню. Дзвоники відновили ріст, полоскотавши горлянку. Сімон кашляв майже без упину, й унітаз наповнювався кривавими пелюстками. Тримаючись за кришку, Сімон здригався та майже плакав через біль. Десь там за дверима туалету залишився принц, єдиний його шанс на одужання, а він… Він же вловив усі погляди принца, і бачив, що той вже рушив назустріч.
Обійнявши унітаз, Сімон витер залишки крові та пелюсток долонею. Полегшення наступило, однак пігулки, схоже, більше не діяли. Вся надія на далекого, недосяжного принца, який… Та чи зможе він покохати його, Сімона?
Дверцята кабінки тихенько скрипнули, коли Сімон зібрався виходити. Однак, помітивши біля умивальників самого принца, Сімон зупинився. Дверцята мало не прищемили йому пальці. Принц, на щастя, цього не помітив. Він стояв, опустивши голову, та грався з потоком води. То підставляв долоню, то забирав її та, схоже, про щось шепотів сам собі.
Тихесенько вибравшись з кабінки, Сімон на мить заплющив очі. Слова, які б він мав промовити до принца, заховались так далеко, що на язику нічого не залишилось. І як взагалі спілкуватися з принцами в шкільних вбиральнях? Сімон прикусив губу, змусивши себе розплющити очі.
Принц Вільґельм уважно дивився на нього. Зчепивши в замок вологі руки, він і не помітив, як заляпався водою. Кілька секунд зніяковілої мовчанки, на щастя, швидко закінчились. Коротко усміхнувшись, Вільґельм мовив:
— Не називай мене «Високістю», краще просто Вілле. Добре? До речі, ти дуже гарно співаєш.
— О. Добре. Дякую. Дуже радий, що сподобалось.
Сімон зробив кілька кроків уперед, обережно минувши Вілле. Вчепившись в кран, відчув під пальцями заспокійливу прохолоду. Якби не принц, то підставив би голову під потік. Але мав насолоджуватися лише миттям рук.
— Не найкраще місце для розмов, — помітив Вілле, роззирнувшись. — Однак іноді вбиральню, та що там іноді, навіть дуже часто саме вбиральню можна назвати власною фортецею.
— Ховатися тут від когось?
Сімон зірвав кілька паперових рушників, й тепер спостерігав як повільно намокають вони від його рук. Залишалось лише сподіватися, що Вілле не помітив збентеження, тому що Сімон дуже неоковирно зірвав рушники, ледь не зірвавши тримач.
— Або від чогось. Як тебе звати, до речі?
— Сімон.
Вілле кивнув, не відчуваючи потреби називати своє ім’я. Недовга пауза запанувала у вбиральні, і тишу порушив лише шум води в трубах.
— Я житиму тут, у гуртожитку, — раптово промовив Вілле, — а ти… ти також там живеш?
— Ні, я приїжджаю сюди щоранку, — усміхнувся Сімон.
— Шкода, — зітхнув Вілле й, поглянувши на двері, додав: — Не хочеш прогулятися зі мною, коли брат поїде? Не хочу залишатися наодинці.
Сімон загубився в словах, марно намагаючись вихопити бодай одне. Промовив лише уривчате:
— А… а як же…
— Що? А, Авґуст? Ну, він непоганий, але нав’язливий. Здається, у нього комплекс старшого брата. Мені ж вистачить одного такого, — чарівно усміхнувся Вілле. — Тоді чекаю на тебе о шостій, біля виходу.
— Я прийду! — вигукнув Сімон й одразу ж присоромлено опустив погляд: здалось ніби занадто радісно звучав його голос.
Вілле озирнувся, коли стояв вже на порозі. Сімон підняв погляд та усміхнувся йому на прощання. Він так і стояв, зім’явши рушники, давно вже пошматовані й ні на що не годні. Вілле вийшов, але Сімон все ще дивився на двері. Шматочки паперу випадали з рук, наче сніг, але Сімон не звертав уваги. Дзвоники в його горлі зараз майже не відчувались.
***
Вільґельм трохи запізнився: Сімону довелось чекати на нього близько години. Він змерз і тепер ховав шию в комірець куртки, відчуваючи пелюстки дзвоників у горлі. Дозволивши собі покашляти, поки ніхто не бачить, Сімон зробив відкриття: крові поменшало. Отже… Отже, чи пігулки настільки дієві, чи Вілле, з яким вони познайомились у вбиральні… Ні, Сімон посміхнувся сам до себе, ні, бо хіба таке взагалі можливо?
— Агов! Сімоне, вибач! Довелось удавати, що втомився та тікати через вікно!
Вілле, захеканий та розпашілий мчав назустріч Сімону, дорогою закутуючись у довгий шарф. Він біг так швидко, що ледь не гепнувся, зачепившись за власну ногу. Сімон приготувався його ловити, однак Вілле похитав головою:
— Я ще тримаюсь на ногах. Спасибі.
Сімон сунув руки назад в кишені, бо дійсно готовий був впіймати Вілле у свої обійми. Зарано, ще дуже зарано думати про якусь взаємність.
— То куди б ти хотів піти?
— Не знаю, — стенув плечима Вілле, покрутившись навколо своєї осі. — Мені байдуже, аби лише не сидіти в тій коробці, — він кивнув на будівлю школи.
— Тоді ти обрав найкращого екскурсовода. Бо мені також байдуже куди йти.
Він ледь не прохопився «аби тільки з тобою», але приступ кашлю перервав речення. Сімон відвернувся й, прикривши рот хустиною, виплюнув у неї кілька пелюсток.
Вільґельм терпляче чекав його, намагаючись водночас і не заважати, і знаходитися якомога ближче. Він хвилювався: Сімон, мабуть, хворів. Але…
— Я перепрошую, якщо поставлю незручне питання, проте… Ти ж хворієш. Чому тоді співав? Невже вчителька не бачила цього?!
Потік обурення Вільґельма зупинив Сімон. Він перестав кашляти й повернувся на місце.
— Нормально, все нормально. Мені самому дуже хотілось виступити перед… — обтяжлива пауза, — перед представниками королівської родини.
— Он як, — зіщулився Вілле, а Сімона огорнула така в’язка суцільна збентеженість, що він не знав куди себе подіти. — Добре, екскурсоводе. Веди мене туди, куди забажаєш.
І Сімон повів його на прогулянку парком, який з’єднувався з мальовничим лісом, з затишним озером, показав ферми неподалік, розповів про пасовища. Вільґельм слухав його з неприхованим захопленням, поки не підозрюючи, що єдине місце, де б волів опинитися зараз Сімон, було не тут. Воно було в серці Вільґельма.
***
Минуло кілька тижнів, сповнених вже традиційними прогулянками околицями школи. Сімон завжди чекав на Вілле, бо того завжди щось або хтось затримували. Але іноді Вільґельм приходив раніше й блукав стежками, штовхаючи камінчики на дорозі або жбурляючи їх у воду. Лікар сказав Сімону, що він одужає, повільно й болісно, але одужає.
Одного разу Сімон затримався так сильно, що запізнився на двадцять хвилин. То було якраз після прийому у лікаря. Вілле чекав на Сімона, сидячи на прохолодних сходинках ґанку. Думки наповнювались уривками зустрічей з Сімоном, його голосом, і Вілле мимоволі усміхнувся сам собі. Коли ж повз пройшов один з однокласників, злодійкувато приховав усмішку в кулак. Таку усмішку треба дарувати лише тому, для кого вона призначалась.
— Перепрошую! Трохи затримався, — винувато усміхнувся Сімон, сховавши хустинку в кишеню.
— Та нічого, нічого. Ти ж знову співав?
— Так, я співав! То що, ходімо? Посидимо біля озера?
Сімон видихнув, бо не довелось самому вигадувати, де саме він був. Поки що Вілле не знав про його хворобу або просто не говорив про це. Сімон не поспішав розповідати про квіти дзвоників, які можуть просто вбити його.
Вілле кивнув. Він повільно підійнявся, поглянув на Сімона достатньо уважно, аби викликати у нього короткий напад паніки. Однак, на щастя, Вілле нічого такого не сказав. І хоча він рушив уперед, Сімон все не міг заспокоїтися. Як же йому хотілось тієї самої розмови про почуття, як хотілось! І водночас він ладен був провалитися крізь землю, аби лише не починати її прямо зараз.
В якийсь момент Сімон перегнав Вілле, аби показати, що все в порядку. Усміхнувся на всі зуби й махнув рукою, мовляв, спробуй наздожени. І побіг уперед як з ціпка зірвався, хоч ніхто не збирався бігти за ним. Натомість Вілле помітив у траві кілька закривавлених пелюсток. Зітхнувши, він присів й підійняв їх. Коли пелюстки були вже в кишені, а в грудях неприємно стискалось, Вілле нарешті помчав слідом за Сімоном.
Вони прогулювались живописним берегом озера, знову жбурляли камінці у воду, лякаючи птаство. Вілле не знав як підступитися до Сімона з питанням, яке мучило його вже кілька днів. Річ у тім, що кашель Сімона він чув і раніше, а про причину дізнався сьогодні. Квіти, вони ростуть лише через невзаємне кохання.
Кілька разів обійшов Вілле Сімона, поки той вибачався перед сполоханими качками. Обіцяв принести їм щось смачненьке, і якби думки Вілле не були такими тривожними, він б замилувався.
Сонце вже тонуло у воді, яку розфарбувало у жовтогарячі кольори. Качки ховались у найближчі зарослі очерету, готуючись спати. Сімон розповідав про хор, про сім’ю, словом, про все. Вілле не перебивав його до того моменту, поки не набрався сміливості і не випалив:
— Мене непокоїть одне питання. Я не знаю як правильно, та чи взагалі я маю право про таке запитувати, але… — він замовчав, вп’явши погляд в Сімона, очікуючи на його згоду чи незгоду.
— Запитуй, — коротко відповів він, а в самого серце так гупнуло в грудях, що, здавалось, це чув і Вілле.
— Ти… Хворієш?
Зірвався прохолодний вітер, підняв куряву, зашумів в очереті. Качки незадоволено закрякали, але швидко стихнули. Вітер полетів далі, віднісши за собою запитання Вілле. Сімон же бо не поспішав відповідати. Схиливши голову, ніби винний у чомусь, він ледь прошепотів:
— Так.
Вілле потупцював на місці, але не через прохолоду. Наступне запитання, яке крутилось на язику, вирвалось назовні.
— І хто ця людина?
Сімон не знав куди подітися: чи то під землю провалитися, чи то різко підійнятися в небо. Він облизав нижню губу, наче це могло б йому допомогти. Завтра губи будуть обвітрені. Сьогодні з цих вуст повинні злетіти ті самі слова. Більше мовчати вже не можна.
— Я… Я гадаю, що ти знаєш. Дзвоники — це…
— Квіти. Символ. Швеції.
Усі три слова Вілле вимовив окремо з величезними паузами між ними. І поки він говорив, Сімону ще більше знітився, намагаючись не чути шаленого серцебиття. Він знову дивився вниз, тому і не помітив, як Вілле повільно наблизився.
— Мені здавалось, що неможливо захворіти, якщо не знаєш точної відповіді іншої сторони. Точної відповіді, Сімоне, — наголосив він, діставши з кишені зім’яті пелюстки й кинувши їх вітру.
— Тобто?
Сімон бачив перед собою лише ноги Вілле й дивився тепер на його вишукані оксфорди. А потім ті ноги стали ще ближчими настільки, що довелось підійняти погляд.
— Ти ніколи не запитував. Та і я не казав нічого.
Вілле усміхнувся, винувато, але тепло. Вечірнє проміння тонуло в його волоссі, а очі мружились. Втім, він старався дивитися прямо на Сімона.
— Мені прикро, що ти захворів. Але сподіваюсь, що зовсім скоро ти одужаєш.
— Бо? — тепер Сімон хотів, понад усе на світі, він хотів почути ті заповітні слова.
— Бо я хочу бути з тобою.
Сімон усміхнувся і зробив крок назустріч Вілле. Той міцно обійняв його, втиснувшись носом в шию. Дзвоники завмерли, в горлі більше не пирхало. Хотілось кричати, волати від щастя, хотілось взяти Вілле за руки й кружляти з ним, аж поки в голові не запаморочиться.
Вілле усміхався, торкаючись диханням його шкіри, так близько, як навіть в найсміливіших фантазіях не був. Сімон заплющив очі, втиснувшись обличчям в плече Вілле. Аромат його дорогого парфуму лоскотав ніздрі, однак Сімон і не думав звільнятися від обіймів. Лише доти, доки Вілле не прошепотів:
— Можна я тебе поцілую?