«– До кінця наших днів?
– Навіть в наступному житті.»
Здається, ці слова звучали не так давно, а з іншого – до них декілька світових років.
Фелікс зітхає, дивлячись на годинник, і без здивування помічає десяту вечора. Хьонджин працює до сьомої, але певно забув попередити, що йде з колегами відпочити.
Знову забув.
Там весело, музика, розмови про нові дизайнерські ідеї і жодних проблем. А вдома Фелікс і Ккамі, якого Хьонджин забув вигуляти з ранку, і вже холодна вечеря.
Фелікс знає, що Хьонджин вкотре не помітить хвилювання, а він знову промовчить, бо вчасно не зробив це вперше. І намагається багато не думати, врешті решт, колись вже щось подібне відбувалося.
Початок відносин в інституті, рік побачень і зізнань в коханні, «солодка парочка» від друзів і одногрупників зі спільного потоку. Ідеальне життя за яким можна писати книгу чи знімати романтичні фільми.
Це «ідеально» розбилось об побут, коли вони почали жити разом (дякуючи підтримці батьків). Різні звички, різне ставлення до питань чистоти, різний графік.
Та багато чого різного.
От тоді було важко через часті сварки, напругу, пошук компромісу. Перехід від «я» до «ми». Як би то не звучало, але потім було тільки краще. Прийшло розуміння, що не треба ідеалізувати кохану людину, необхідно приймати партнера з його недоліками і перевагами, вчитись знаходити спільні рішення, працювати над собою і над відносинами.
Ще через два роки суспільний «всесвіт» похитнувся ще раз. Коли веселі безтурботні будні студентів змінились на відповідальність дорослого життя.
Влаштування на роботу, власні і спільні витрати, стреси, зненацька отримана повна самостійність. Фелікс приходив з танцювальної студії, де працював тренером, і хотів затишних вечорів, обіймів і розмов ні про що. Хьонджин приходив з дизайнерської компанії і хотів трохи тиші і часу, щоб зробити замальовки, які прийшли у голову по дорозі додому.
Так без спільного проводження часу, зі стресами щодо до роботи, фінансовими негараздами, сварками, вони вирішили, що так більше не може продовжуватися. В їх взаєминах з’явились нові «правила», від яких почуття стали тільки сильнішими. І одне з таких правил – говорити.
Багато говорити: про справи, почуття, негаразди, незадоволення, радісні моменти. Про все, що прийде в голову.
«От і зараз у нас просто кризовий період», – втішає себе Фелікс, постійно це промовляючи.
А відносини між тим непомітно, але стрімко летять у прірву образ, непорозумінь, віддаленості.
●●●
Чується скрегіт замку вхідної двері. Фелікс обережно знімає з колін сонного Ккамі, який в той же час просинається і несеться до входу. Скрегіт припиняється і роздається дзвінок. Брови Фелікса здивовано повзуть мимоволі до гори. Спочатку відчувається запах алкоголю і цигаркового диму, хоча Хьонджин навіть не палить. Потім вже з’являється сам хлопець – пом’ятий, лахматий і з щасливою п’яною посмішкою. В очі кидається звисаючий з кишені шарф, підмітаючий підлогу брудним кінцем.
– Ліксі, – тягне голосні Хьонджин. – Я за тобою так скучив.
На щоці залишається слід від вологого поцілунку з алкогольним ароматом. Фелікс зітхає. Починати повчати чи наставляти немає сенсу доки людина в такому стані.
П’яний Хьонджин висить на плечах, перекидуючи частину своєї ваги на іншого. І ця вага немов приєднується до тяжкості осаду на серці.
– Ну і де ти так? – Фелікс підтримує, допомагає зняти взуття і верхній одяг. – Як ти взагалі сам доїхав?
– А я не сам, мене довезли. – Хьонджин ще щось намагається розповісти, поки Лі веде його до спальної кімнати.
Хван вкладений в ліжко, турботливо вкритий теплою ковдрою, поруч принесений таз, бо всяке може бути. А Фелікс на кухні, біля вікна з тонким пледом, безсонням, трохи змерзлими ногами без шкарпеток і холодною кавою.
Ранок пахне все тією ж кавою, але гарячою. Фелікс накриває сніданок, прибирає за собою безлад і відчуває долоні на своїх стегнах.
– Вже збираєшся?
– Звісно, ти час бачив? – Фелікс тихо хмикає і повертається в обіймах. – У тебе сьогодні довгий день?
– Ні, треба завести папку з ескізами, вибрати матеріали для роботи і оглянути нове приміщення.
– А казав, що не багато, – Фелікс витирає руки і легко клацає Хьонджина по лобі.
– Звучить багато, але справлюсь за декілька годин.
– Тоді у мене до тебе прохання.
– М? – Хьонджин п’є каву, ще більше плутає волосся і все ще засинає на ходу.
– У мене завтра відповідальний день, а сьогодні дуже насичений розклад. Не встигну в аптеку заїхати. Купиш пластирі для м’язів? А то завтра не встану з ліжка.
– Ммм, – очі навпроти запалюються. – Допомогти з м’язами?
– Так, купи пластирі.
Фелікс сміється, взуваючись і перевіряючи, чи все з собою взяв.
– Добре, сонце, по дорозі додому зайду в аптеку.
– Тільки не забудь!
– Не забуду.
Звичний поцілунок на прощання і Лі виходить з квартири, тихо прикриваючи за собою двері.
Настрій швидко падає, варто тільки вийти з під’їзду. Хьонджин нічого не сказав про вчорашнє. А Фелікс нічого не запитав. І знову немов так і повинно бути.
Фелікс вдихає прохолодне повітря і заспокоюється. Починати важку розмову перед робочим днем – не найкраще рішення. Тому подумки Фелікс переносить це на вечір, впевнений, що проблеми з легкістю вирішаться звичним способом – через відверту розмову.
●●●
Важкий день, біль у м’язах, спазм в спині, постійні думки про майбутню розмову – Фелікс виснажений. Вдома його зустрічає Ккамі і пуста на перший погляд квартира.
– Хьонджин?
З залу доноситься тиха музика і Фелікс вже знає що побачить. Так і є. Хьонджин, не помічаючи нічого навколо, сидить посеред кімнати, роблячи нові ескізи. Поруч пом’яті листи, розкидані по підлозі, плями кави на килимі, так і не прибрана перевернута чашка біля дивану.
Фелікс відчуває, що закипає. З середини підіймається неприємне почуття, стискуюче горло. Головне не почати сварку. Тому він робить вдих і йде на кухню, поки його не помітили. Треба заспокоїтися. Врешті решт, Лі вважає, що його провина в ситуації є не меншою. При тому, що завжди звик одразу вирішувати неприємні ситуації, він дотягнув все до крайнощів свого терпіння.
Не хотів нових конфліктів?
Думав, що все минеться?
Сподівався, що Хьонджин помітить сам і змінить поведінку?
От і отримуєш результат власного зволікання. Прийміть і розпишіться.
Замість того, щоб заспокоюватися, Фелікс відчуває, що око починає сіпатися.
У Ккамі пусті миски в які він заглядає, а потім переводить погляд на Лі.
– Серйозно? Хьонджин! – Фелікс глибоко вдихає і тримається за стіл. У відповідь нічого. – Хьонджин!
– Ти вдома? – Хван показується у дверях, не звертаючи уваги на хлопця, дивлячись у свої аркуші паперу.
– Не міг би ти відволіктись?
– М? – Заінтересованості у відповіді мало.
– Ти додому коли прийшов?
– Не знаю, приблизно годин п’ять тому. Казав же, що сьогодні короткий день.
– А ти нічого не забув зробити за цей час?
Хьонджин на секунду замислюється, дивиться перед собою і виглядає зовсім трохи винуватим.
– Дійсно забув. Прости. Ти ж ще нагадував, а я знову забув.
– Не пам’ятаю, щоб нагадував тобі погодувати і вигуляти Ккамі. Але ти й сам міг про це подумати.
– Ккамі? Чорт! Я і про це забув…
– Це твій пес, Хьонджин! Я про нього піклуюсь, бо люблю не менше. Але серйозно? Трохи більше відповідальності! І мені цікаво що ще ти сьогодні забув.
Фелікс вигибає одну брову і чекає на відповідь.
– Ну, – Хьонджин тре потилицю і намагається посміхнутися. – Я правда не навмисне. Ми з колегою говорили про новий проект по дорозі додому. Я так захопився, що забув заїхати до аптеки.
– Хьонджин, ти жартуєш?
– Пробач…
Хван намагається щось сказати, але терпіння Фелікса завершується. Він мовчки виходить з кухні і йде у спальню. Йому незвично для самого себе треба трохи часу, щоб не наговорити зайвого. І справа зовсім не в пластирі, хоча спина дійсно болить. Справа у тому, що Хьонджин зміг забути про це. Не про гель для душу, не про купівлю молока чи чогось побутового, а про те, що у нього, Фелікса, щось болить і йому потрібна допомога.
Якщо Фелікс незвично для себе вирішив заспокоїтися і відійти декілька хвилин. То Хьонджин незвично для нього вирішив одразу поговорити.
– Фелікс, я знаю, що ти образився. Я справді ненавмисно, чесно. Більше такого не повториться і я буду уважнішим.
І вірити хочеться. Дійсно хочеться.
– Скільки раз за останній час я це чув?
– Скільки?
– Ти навіть не уявляєш.
– Фелікс.
Повітря в кімнаті стає на декілька градусів прохолоднішими.
– Я вже вибачився. Тобі так необхідно продовжувати цю тему? Для чого?
– Мабуть для того, щоб ти нарешті помітив проблему?
– Як бачу, зараз проблема якраз у тебе, а не у нас.
– А у тебе все добре?
– Мене більше ніж влаштовує все.
– Ну так ще б пак, – фиркає Фелікс.
– Що?
– Що? Звісно тебе все влаштовує з твого боку. Мені також було б комфортно на твоєму місці.
– Що ти хочеш цим сказати? – Хьонджин хмуриться, питає, але відчуває, що нічого приємного не почує.
– Коли ти просинаєшся – сніданок вже на столі. Коли приходиш пізніше з роботи – вечеря там же. Їжа у нас вдома готується сама по собі, а посуд миється магічним способом самотужки. Як і все прибирається чи переться. І я навіть не про те, що мені оце все важко, я про відповідальність, допомогу і просто турботу один про одного. А ти між тим навіть не можеш згадати, що було б непогано попередити, коли після роботи до ночі десь будеш.
– А тобі треба все контролювати? – А от і прокидається впертість Хьонджина. Навіть коли він не правий.
– Ти дійсно не розумієш?
– Ні, поясни.
– Мова йде не про контроль, а про взаємну повагу і банальну турботу! Бо взагалі-то я хвилююся не знаючи де ти опівночі і чи все гаразд.
– Ой, от не починай. Ти знаєш, що я просто з колегами.
– Знаю. Коли ти вже додому прийдеш тоді і дізнаюся. Як вчора! Добре. А подивись вниз. Що бачиш?
Хьонджин опускає погляд і натикається ним на собаку.
– Ккамі бачу.
– О, ну я рад, що ти його бачиш. А то подумав він невидимий, – Фелікс не те щоб хоче звучати уїдливим, воно само виходить, залишаючи кислий присмак на серці. – Нагадую, що собаки, як і ми хочуть пити, їсти і ходити до туалету.
– Немов я цього не знаю!
– Не знаєш, судячи з всього! Мене не було вдома весь день і вечір. Як думаєш, що він їв і чи ходив самотужки гуляти?
– Трясця! Добре, я винен, визнаю. Просто день такий вийшов.
– Та у тебе вже півроку так виходить. І проблема в тому, що ти цього не помічаєш.
– А ти перебільшуєш. Ніхто не помер від цього.
– О! Будемо чекати смертей, чи що?
– Блять, Фелікс! – Хьонджин стискає кулаки і безуспішно бореться з роздратованістю. – Досить вже звинувачувати мене у всьому. Ти між тим теж не святий.
– Я і не претендую на це звання. – Лі схрещує руки на грудях і мабуть вперше закривається від своєї коханої людини. – У тебе зараз є шанс висловити до мене всі накопичені незадоволення.
Але Хьонджин мовчить. І це мовчання гучніше будь-яких слів.
– Єдина моя претензія зараз – твоя істерика.
Фелікс образливо піджимає губи, вперше за сьогодні не знаючи що відповісти. Не впевнений чи варто все це взагалі зараз продовжувати. Чи не зробить це ще гірше? Віддалить більше. Від цього серце прострілює.
– Я сьогодні посплю на дивані.
Хьонджин уходить, а Фелікс мовчки дивиться йому в спину. Не так він собі уявляв цю розмову. Не хотів бути уїдливим і підвищувати голос в звинуваченнях, не хотів натикнутися на стіну нерозуміння і неприйняття. Так багато чого не хотів. Але вийшло вже як вийшло.
Хьонджин не спить ще декілька годин, намагаючись відволіктись на телевізор і малювання.
Фелікс не може заснути всю ніч.
Коли виходить з кімнати, Хьонджин спить, накрившись закоротким для нього пледом. Лі качає головою, зітхає і акуратно, щоб не розбудити, накриває своєю теплою ковдрою. Тихо збирає розкидані аркуші, підіймає чашку, прибирає на місця фарби і олівці, миє стару палітру.
Хтось міг би назвати Фелікса дурнем. Нарікати на відсутність принципів чи гордості. Ні, він знає собі ціну. Але і знає вартість відносин. Тому не хочеться робити щось на зло, більше розриваючи тріщину між ними. Ніякі образи не змусять перехотіти піклуватись про дурня, який перестав помічати хоч щось, окрім всесвіту нових творчих ідей. Дійсно дурень. Але все такий же коханий та рідний.
●●●
Фелікс уходить на роботу до того, як просинається Хьонджин. Не те щоб він втікав чи ігнорував, просто дійсно треба піти раніше. І це на краще.
Відкрите тренування проходить краще, ніж очікувалось, частина зйомок якісна і захоплююча, а інтерв’ю пізніше змушує повністю витиснути зайві думки з голови. Його учні тепер точно приймуть участь у відборі танцювального шоу, а тому весь особистий сум витискається гордістю за свою роботу.
Фелікс дзвонить другу ще з студентських років Лі Мінхо. Він також з хореографічного напрямку, працює в тій же студії, але через зйомки залишився вдома, бо його учні цього року не прийматимуть участь.
– Можна тебе привітати?
– Так! Не можу в це повірити! – Фелікс збуджений, не може не кричати про новину, а у відповідь чує теплу посмішку у голосі.
– Ти цього заслуговуєш, бо багато працював. Поздоровляю! Пишаюся тобою.
Фелікс сміється з театрального шмигання носом від друга, наче той плаче від щастя.
– Наш Ліксі тепер такий дорослий. І популярний.
– Ой, та ну тебе!
– Так що? Збираємося всі разом сьогодні, щоб відсвяткувати?
– Не знаю навіть. Чесно кажучи, бажання кудись йти у мене немає.
– Тоді у вас. Закажемо доставку. Не відвертишся, мені вже Джісон дзвонив через це.
– Ну якщо Джісон, – Фелікс робить вигляд, що злякався і голос тремтить. – Вони з Чоніном мене з’їдять, якщо ми не відсвяткуємо.
– Ось тому і не відвертишся. Хьонджин же проти не буде?
– Не думаю. Я йому дзвонив, але він слухавку не взяв, мабуть ще на роботі.
– О… Я думав він тебе перший привітає.
– Я теж так думав.
Фелікс замовкає і зупиняється посеред вулиці. Поки це не було озвучено, наче і не так образливо, але так, він очікував, що перший хто дізнається про все – Хьонджин. Мінхо відчуває настрій друга.
– Лікс, все добре?
– Так! Все чудово, не переймайся. Сьогодні в вісім у мене. І передай іншим!
Фелікс скидає дзвінок до того, як йому почнуть задавати питання на які він сам не знає відповіді.
П’ята вечора. Є час купити продуктів і щось приготувати. Доставка – це добре, але домашні страви все ж краще, особливо для таких, як вони, хто постійно харчується неправильно через брак часу. До того ж приготування їжі і випічки зокрема завжди заспокоює.
В магазині Фелікс йде до алкогольного відділу і бере трохи випити. А потім думає, повертається і бере втричі більше. Врешті решт, вони ж сьогодні будуть відпочивати.
«І не їдьте на власному транспорті». – Відправляє повідомлення для Мінхо.
«Вас зрозуміли. Значить буде весело!»
«Який здогадливий».
●●●
Після п’ятого вітання за вечір Фелікс ніяковіє.
– Все-все! Ви мене вже червоніти змушуєте. Дякую за теплі слова. Давайте далі просто відпочивати і добре проводити час.
– Так вип’ємо ж за це!
Всі сміються, дзвінко зустрічаються келихами і продовжують вечір. Друзі раді нарешті зустрітися всі разом. Кожен розповідає про останні новини, обговорюють плани на майбутнє, жартують один з одним.
Феліксу здається, що на один день він повернувся в своє безтурботне минуле.
Посеред веселощів роздається скрип вхідної двері. В кімнату входить здивований Хьонджин. Він радий бачити друзів, але все одного хмурить брови.
– Всім привіт. Чого не попередили, що у нас сьогодні вечірка?
– Ти чого? – Сміється Чанбін, салютуючи своєю пляшкою. – З такого приводу грішно не зібратися.
– Я тобі дзвонив, але ти слухавку не брав, – тихо говорить Фелікс.
– Зайнятий був, – трохи прохолодно після сварки відповідає Хван, втискаючись між Чанбіном і Синміном. – А що за привод?
Всі дивляться, не знаючи що відповісти. Це такий невдалий жарт?
– Та ти знущаєшся, не інакше. Я тобі ще місяць тому казав про кастинг і перші зйомки перед ними. І тиждень тому. І вчора з ранку.
– Про це пам’ятаю. Все вдало пройшло?
– Вдало, – Фелікс дивиться з-під лоба, свердлячи поглядом душу. Немов намагається побачити всі думки в голові.
– Ну, я навіть не сумнівався. Вони молодці.
І це все. Всередині Фелікса зима. Вона сковує, покриває серце морозливою кіркою. І тільки в грудях пекуче полум’я образи з присмаком гіркоти. Фелікс дійсно хотів більш за все почути від Хьонджина, що він добре попрацював, навіть якщо сам про це знає. А ще хотів би вірити, що Хван дійсно не забув і про це.
Хьонджин починає розмову з Синміном, повністю переключаючи увагу на нього. Фелікс не продовжує. Просто не хоче виясняти стосунки при друзях і хвилювати їх.
Але хлопці не дурні. Вони уважно спостерігають за парою. Кожен здивований. Буквально всі вважали, що взаємини Фелікса і Хьонджина – ідеал до якого треба йти. А виявилось, що ідеалу в світі не існує. І це правда.
– Фелікс, – звертається до хлопця Бан Чан, привертаючи його увагу, коли вони виходять до кухні.
– М? – Лі дістає коронні брауні, збираючись їх прикрашати.
– У вас щось сталося?
– З чого ти це взяв? – Фелікс мимо волі дивиться через коридор у залу, де друзі активно спілкуються, а серед них Хьонджин. На перший погляд все той самий Хьонджин, як і п’ять років тому. Від цього стає тільки сумніше.
Як вони дійшли до цього? Мабуть, коли перестали відверто вчасно говорити. А потім перестали й розуміти мовчання один одного. В цьому винні обидва.
– Ми давно помітили, ну, як давно, місяця два приблизно, що ви наче віддалилися один від одного і від нас. А ти інколи виглядаєш розгубленим чи сумним, – Чан відслідковує емоції на обличчі друга. – Може це не моя справа, але ми дійсно переймаємось.
– Дякую за турботу, – Фелікс зітхає і відкладає своє заняття, дивлячись вниз. – Мабуть ми просто перестали чути один одного. Точніше перестали навіть намагатися це зробити.
– Це на тебе зовсім не схоже.
– І правда. – Лі сідає і нервово заривається пальцями в волосся. – Я навіть не можу сказати як це сталося. Чому я перестав одразу вирішувати непорозуміння. Думаю, що в якийсь момент я просто звик – ми разом, ми розуміємо один одного, ми одне ціле. А коли зрозумів наявність проблеми, то почав лякатися, що все завершиться і ми втратимо все.
– Ви намагались вже відверто говорити після розуміння ситуації? – Бан Чан не любить лізти в чужі стосунки, але й бачити своїх близьких людей такими йому боляче.
– Чесно кажучи, я збирався зробити це вчора вечором. Щоб без емоцій і звинувачень. Але все пішло не по плану.
– Посварились?
– Можна й так сказати. Я прийшов додому, а він забув вигуляти і нагодувати Ккамі. І купити мені тейпи. Я у відповідь просто зірвався, бо довго у себе накопичував всілякі претензії, а він включив свою впертість. Слово за слово, наговорили один одному грубощів і розійшлися по різним кімнатам.
– Ти все ще його кохаєш?
Фелікс скептично вигинає брову і дістає з холодильника ягоди для прикрашання, щоб хоч чимось зайнятися. Тим паче їх чекають.
– Поговоримо про почуття?
– Розумію. Але ж саме від них треба відштовхуватися, роблячи плани на майбутнє. Чи є в цьому сенс.
– Кохаю. Все так же сильно, як колись. Ні. Навіть сильніше. В один момент мені здавалось, що почуття затихають. Але потім зрозумів, що вони з палаючих пристрастю переросли в теплі і стабільні. Просто дійшло, що це та сама моя людина, з якою хочеться «і померли вони в один день». Щоб до самого кінця.
Обидва мовчать, обмірковуючи сказане. Обом трохи ніяково від відвертості.
– Знаєш, – першим починає Чан. – Я декілька місяців тому говорив з Хьонджином.
– Про що?
– Не про тебе, не думай. Скоріше про плани на майбутнє. Тоді він розповів про любов до своєї роботи. Але казав, що збирається брати більше і більше проектів. Бо у нього є мрія.
– Мрія? – Новий укол по серцю. Фелікс точно не знав про цю мрію. Чи є він гарним партнером в такому разі?
– Так. Навряд би він тобі про це казав. Хьонджин хотів поїхати з тобою відпочивати, а після відкрити тобі власну студію, бо, цитую: «Чан, у нього ж талант і велике бажання в досягненнях, а те місце багато в чому його гальмує». Я з ним згоден, але так розумію, щось пішло не за планом.
– Хах, – не весело сміється Фелікс, автоматично перекладаючи солодощі з одного місця на інше. – Це так схоже на Хьонджина: запланувати щось грандіозне самотужки і піти в це з головою, не помічаючи нічого навколо.
– Думаю, що вам треба дійсно спокійно поговорити і нарешті зрозуміти один одного. Бо вже зараз я бачу, як між вами всі сварки і мовчання створюють стіну і дратують.
– Що ж, ти правий, ми дійсно довели це до повного нерозуміння одне одного.
Вони виходять з кухні і здається, що ніхто й не помітив їх відсутності. Фелікс не помічає на собі погляд Хьонджина, розставляючи на стіл випічку.
– Охо, – тягне Джісон, весело підстрибуючи на стільці. – Це саме те, чого я очікував від цього вечора.
– Це правда! – Підхоплює Чонін. – Хан нещодавно був зі мною у кафе і потім ще півдня буркотів, що брауні у них гірше, ніж у тебе.
– Бо так і є! Готовий душу продати за твою випічку, – Джісон не витримує і першим бере солодощі, одразу набиваючи щоки. – Я в Раю.
– Білка, – коментує Мінхо, спостерігаючи за Ханом.
– Заздри мовчки, – ледь розбірливо бормоче хлопець, виглядаючи повністю щасливим і задоволеним. – Фелікс, чесне слово, я б с тобою одружився!
– Не думаю, що Мінхо буде в захваті, – весело фирчить Фелікс.
– Мінхо сам любить їсти твої страви. І з задоволенням спихне з себе обов’язки по готовці.
– Хан Джісон, ти хитра срака, – сміється Чонін. – Я теж хочу забрати собі Фелікса на кухню.
– Ти тільки на кухню, а ми повністю. Що скажеш, Хо?
Мінхо і Джісон, дуркуючи, обіймають Фелікса з обох сторін.
– Скажу, що не проти. Гарна ідея.
– А мене спитати ніхто не хоче? – Буркоче задоволений Лікс.
– Ні!
– Хьонджин, – привертає до себе увагу Чанбін. – Дивись, а то ці двоє упакують твого хлопця і утягнуть до себе у лігво.
Хван трохи зверху дивиться на друзів, заправляючи волосся за вухо.
– Не заберуть, бо я тут найкращій.
– Судячи з всього найкращій тут Фелікс, якщо його всі намагаються поділити, – підмічає Синмін.
– О, так? – Театрально дивується Хьонджин. – Що ж, розчарую, цей ваш найкращій нікуди від мене не дінеться.
– Так він все ж наш вже, а не твій? – Сміється Джісон, сильніше обіймаючи друга. – Я не проти. Я навіть дуже «за».
Фелікс більше не звертає уваги на веселощі, він мовчки дивиться на Хьонджина.
– Що?
– Та нічого.
– От і добре.
– От і добре.
Та ні чорта не добре! Фелікс робить глибокий вдих і ледь не забуває видихнути.
– Фу, Хьонджин такий самовпевнений, – по-котячі жмурить очі Мінхо.
– Хьонджин просто знає собі ціну, – відповідає Хван.
– Було б добре, якби цю ціну ти і мені знав, – не витримує Фелікс.
– І яка вона?
– Ти мені скажи, цінувач.
– Не знаю, коли тебе брав – бирка з цінником не висіла.
Хьонджин спочатку каже, а вже потім думає. Він хотів розрядити атмосферу жартом. Відверто поганим.
– Ну все, з мене досить, – спокійно каже Фелікс, виходить зі столу і йде до виходу.
– Фелікс! Зачекай. – Хьонджин наздоганяє біля двері, хапаючи за лікоть. – Пробач, я не подумав, кажучи це.
– Джині, – тихо відповідає хлопець, дивлячись в підлогу, завішуючи очі волоссям. – Якщо ти не подумав, то пропоную тобі це зробити. І дам на це час. Подумай, чи справді немає проблем. Чи дійсно тобі все це і я сам потрібен. Чи відчуваєш щось. І якщо на всі попередні питання відповіси «так», то подумай чи готов щось змінювати в майбутньому. Хьонджин, я кохаю тебе. Але я втомився бути зручним напівпустим місцем.
– Ти не… – Починає Хван, але його перебивають.
– Це мої відчуття зараз. Не відповідай одразу, просто подумай і потім поговоримо, коли будеш готовим.
Фелікс, м’яко вивільняє руку з чужої долоні і виходить з квартири, бо залишившись знову стане робити вигляд, що все добре. Виходить тихо, без крику, без емоційних хлопків дверима. І з цією тишею щось ламається всередині Хьонджина.
Він не помічає, що друзі проходять повз, направляючись додому. Хтось щось каже, кладучи долоню на плече, але Хван не чує. Дивиться в стіну, а потім б’є по ній же кулаком.
– Ти як? – Чужий голос трохи лякає. Поруч стоїть Бан Чан, стурбовано оглядаючи.
– А ти як думаєш?
– Думаю, ти ще не зрозумів до кінця що сталося.
– Чому він пішов?
– Він не пішов. Лише хоче дати тобі шанс розібратися в почуттях і собі шанс заспокоїтись.
Хьонджин невесело посміхається, потираючи долоню.
– В чому? Думаєш я заплутався? Я добре знаю що відчуваю. Не знаю тільки коли перестав помічати хвилювання Фелікса і почав поводитись, як мудак.
– Добре, що ти хоча б це розумієш, – Чан сідає поруч зі з’їхавшим по стіні на підлогу Хьонджином.
– Я так сильно хотів досягнути своїх цілей, що зруйнував те, заради чого все це починав. Чан, я його сильно кохаю. І так сильно облажався.
– Хьонджин, Фелікс тебе теж кохає, повір мені. Це дуже помітно. Він не пішов від тебе, а лише дав час все зрозуміти, як я і казав. І дивись, це ж дійсно спрацювало. До того, як все б рухнуло насправді.
– І що мені тепер робити?
– А чого ти хочеш?
– Повернути його. Довести, що він найкраще, що є у мене. Вибачитися…
– От бачиш, – Чан стискає плече друга, підбадьорюючи його, показуючи, що він поруч. – Ти сам знаєш, що тобі робити. А ми всі вас підтримаємо.
– Дякую, – Хьонджин видихає і підіймається з підлоги.
В квартирі здається пусто і неймовірно холодно. Сонце, що завжди було поруч і зігрівало, втрачено. Ніякі проекти, знайомі, колеги і відпочинок з ними не зможуть замінити Фелікса. Його коханого Фелікса.
– Тоді я піду, – Бан Чан збирається, помічаючи, що Хьонджин вже починає ритися в власних думках. – Якщо буде бажання – дзвони.
●●●
Хьонджин просинається раніше за будильник, звичним рухом повертається, щоб обійняти сплячого Фелікса, але натикається на пустоту і холодну частину ліжка. Він хмуриться, сонно прислухається і розуміє, що в квартирі сам. Здивовано підскакує, поки мозок не підкидує події вчорашнього вечора. Хван стогне, б’є себе по лобі і відкидається назад на ліжко без бажання вставати, їхати на роботу, контактувати хоча би з кимось.
Фелікс просинається в квартирі Мінхо, подумки дякуючи друзям, які не лізли з розпитуваннями, а просто дозволили відпочити. Він йде у ванну кімнату, встає навпроти дзеркала і тягнеться, щоб протерти його. Долоня завмирає біля чистої поверхні. Фелікс просто звик протирати з лівого кута їх дзеркала краплі зубної пасти – звичка Хьонджина.
Роздратований Хьонджин заходить в магазин після роботи. Сьогодні він посварився з колегами, коли попередив, що більше не буде працювати в вільний від роботи час. Звісно, це мало кому сподобалося. Але Хван розуміє, перед розмовою з Феліксом треба хоч щось починати змінювати. Розподіл часу – гарний початок. В корзину летить купа продуктів: потрібних і не дуже. Те, що зазвичай купує. Але потім з них готує Лікс.
А вдома розуміє, що автоматично придбав улюблений чай Фелікса.
Навіщо взагалі…
Фелікс дивиться на час і без сторонніх думок бере до рук телефон, щоб написати Хьонджину.
На екрані світиться «не забудь повечеряти». Тільки Лі стирає написане і нічого не відправляє. Порив був лише через звичку нагадування Хьонджину про їжу. Він робить це завжди.
Але не сьогодні.
Хьонджин другий день відмовляється від посиденьок з колегами. Всі його думки далеко від нового проекту, розмов знайомих і тим паче веселощів.
Особливо, коли зрозумів наскільки через це хвилювався Фелікс.
Фелікс почувається погано. Як би не намагався відволікатись на справи – все одно. Йому то весело, то сумно, то апатія, то тривога чи взагалі роздратування.
А ще майже свербить шкіра. Бо не вистачає дотиків, обіймів, фізичного підтвердження того, що він взагалі існує. Друзі, звісно, обіймають, але все не те. Лікс знає, що насправді йому не вистачає дотиків однієї конкретної людини.
Лише тиждень потому, коли в голові все встає на місця, а в житті нарешті з’явилося більше часу, Хьонджин набирається хоробрості і дзвонить Феліксу. Телефон вимкнутий і більш за все Хван турбується, що з Ліксом щось трапилось, або він вніс цей номер до чорного списку. Що тоді робити? Так, Фелікса можна знайти вдома у Мінхо або Чана, але чи не запізно?
Хьонджин стоїть перед чужими дверми, намагається глибоко дихати і заспокоїти свої нерви. Хаотично жме декілька разів на дзвінок і завмирає.
Двері відчиняє Джісон.
– Хьонджин? Ти чого тут? – Хан відступає трохи в сторону. – Проходь.
– Привіт. Мінхо вдома?
– Ні, він поїхав по справам, буде вечором. А ти щось хотів?
– Хотів поговорити з ним, але думаю ти теж зможеш допомогти.
Багато хто вважає Хан Джісона веселим дурником, але він між тим доволі спостережливий. От і тепер він бачить розгубленість друга і навіть знає з чим вона пов’язана.
– Бери, допомагати будеш.
– Ти когось хочеш вбити? – Хьонджин дивиться на ніж, який йому всунули в руки і переводить погляд на овочі на столі.
– Ні слова про мою кулінарію, інакше приготую тебе у власному соку.
Хван нічого не каже, але йому дійсно стає спокійніше, поки він нарізає овочі.
– Так про що ти хотів поговорити?
– Насправді, я хотів спитати де зараз Фелікс. Думав, що він у вас.
– Взагалі у нас, але зараз він же поїхав. Ти не знав? – Сам Джісон знає, що Хьонджин не в курсі останніх подій, але йому важливо, щоб друг сам розповів.
– Не знав. Я взагалі останнім часом нічого не знав. А цей тиждень ми навіть не спілкувались.
– Через те, що трапилося на вечірці?
– Не тільки через це. Я достатньо наробив і до цього.
– Розкажеш?
Вони продовжують готувати, а Хьонджин розказує про все, що сталось між ним та Феліксом. Навіть відверто говорить про все турбуюче. І про те. що схоже втратив забагато часу, набираючись мужності поговорити і проходячи до себе, розставляючи думки по полицям.
– Ти плачеш?
– А? – Хьонджин здивовано підносить долоню до щоки і стирає вологі доріжки.
– Джині, я скажу тобі чесно. Ти поводив себе останнім часом, як бовдур. Не ображайся, це я ще м’яко тобі кажу, Мінхо назвав би щонайменше мудаком. Але я знаю і тебе і Фелікса вже давно, а ще бачу зараз тебе. І бачив його стан впродовж тижня. Ви кохаєте один одного.
– Але ж я стільки наробив. Так образив його.
– Дійсно образив. І ти розумієш свою помилку. Її можна виправити, якщо ви обидва захочете. От ти хочеш?
– Дивне питання. Хочу звісно.
– От і Лікс точно хоче.
– Думаєш нам вдасться?
– О, це лише від вас залежить, але я вірю, що ви впораєтесь.
Джісон дивиться на Хьонджина і той здається йому малою засмученою дитиною, яка розгублена, ображена і дує свої губи у відповідь на складе життя.
– Дякую.
– Та було б за що. Фелікс повертається ввечері. Наступного дня можеш вже намагатись щось зробити. Удачі!
– Ще раз дякую, – щиро буркотить Хьонджин, прокручуючи в голові плани.
– І не проєби цей шанс, – чується глузливий голос Мінхо, прихід якого не помітив Хван, поки взувався, вітаючи в своїх думках.
– Ха, навіть не сподівайся, цього разу я зроблю все правильно.
– Дивись мені, – Лі схрещує руки на грудях, але погляд його все одного схвильований. – Може повечеряєш у нас?
– Ні-ні-ні, – сміється Хьонджин. – Вечерю готував Хан. І йому допомагав я. Тому куштувати цей витвір кулінарного мистецтва не хочу – мені треба дожити до приїзду Фелікса.
– Ти! – Джісон обурено пихтить і замахується рушником на друга.
– Дякую вам ще раз. І пока. Раптом що – дзвоніть.
– Раптом що «що»?
– Раптом ліки від шлункового болю, протиотрута чи допомога будуть потрібні.
– Я його вб’ю! – Шипить Джісон, гучно тупотя на кухню.
Мінхо проводить його поглядом: милий фартух, забруднена щока, пихтіння – ну прямо сама лють.
Лі підходить, заглядає у тарілки з їжею, обіймає Джісона однією рукою і цілує у маківку.
– Не злись, Хані, ти ж знаєш, що він дурень.
– Знаю. А ще знаю, що я дійсно готую так собі.
– Нічого не знаю. Ти готуєш для мене. А мені все подобається.
Джісон у відповідь треться щокою о плече Мінхо і посміхається.
– Але я навіть рад.
– Чому?
– Тому, що Хьонджин нарешті знову став самим собою.
●●●
Весь вечір у Хьонджина все валиться із рук. Вже завтра він зможе побачити Фелікса, але сьогодні хвилюється. І трохи сумує. Бо скучив, бо вчора прийшлося везти Ккамі до лікаря, бо вдома пусто і холодно. Бо без Лікса зовсім нічого не виходить так, як треба.
Хьонджин перевіряє чи спить Ккамі, турботливо поправляє лежанку і виходить. Пізній вечір, але треба сходити за кормом і нарешті заповнити холодильних їжею.
Фелікс приїжджає в місто майже вночі. Мозок сонний і ледь працює. Коли таксист запитує адресу, хлопець автоматично називає свою вулицю і номер будинку, забувши, що тимчасово живе у Мінхо і Джісона. Здивовано і розгублено стоїть з чемоданом біля під’їзду і вдивляється у вікна. Темно. Фелікс тільки зітхає і трохи качає головою.
«Мабуть, знову затримується на роботі».
– Фелікс?
Голос за спиною змушує різко озирнутися. Очі в очі. Вітер доносить такий рідний аромат парфумів. Лі вдихає його і трохи розслабляється.
– Привіт?
– Привіт.
Обидва розглядають один одного, немов не бачились декілька років. Руки майже сверблять від бажання обійнятися, але вони не рухаються, стоять на місці.
– Я не очікував тебе тут побачити, – чесно говорить Хьонджин, але одразу махає руками, дзвенячи пакетами. – Не подумай! Я дуже радий тебе бачити. Дуже. Просто я подумав, що ми побачимося лише завтра. Але добре, що сьогодні.
Хьонджин трохи метушиться, намагається ще щось сказати, але його перебиває тихий сміх.
– Хьонджин, я тебе зрозумів.
–А… Добре.
Знову мовчать і лише дивляться.
– Може зайдеш? Якщо ти не проти. Ккамі сумує за тобою.
– Тільки Ккамі?
– Не тільки.
– Я теж скучив.
– За Ккамі?
– Не тільки.
Фелікс заходить додому і з сумом розглядає кімнати. На диво дуже чисто. І немає брудного посуду. А в пакетах помічає продукти, корм для Ккамі і наповнювач. Зверху лежить його улюблений час і ті самі кляті пластирі від болю у м’язах, якими він зазвичай користується.
У грудях стискає. Фелікс давно пробачив Хьонджина, але йому було важливо, щоб хлопець зрозумів помилки, тільки тоді їх можна виправити і не повторювати.
Лікс проходить у залу, сідає на диван і дивується одразу двом речам: Ккамі його не зустрічає і в кутку біля балкону більше не стоїть величезний короб з творчими матеріалами.
Хьонджин бачить цей погляд і без питання пояснює:
– Я більше не беру роботу додому.
– Зрозумів… Але де Ккамі? – Фелікс дійсно розгублений. Хоча б тим, що Хьонджин зманює своє життя, прислухавшись до Лі. Аби тільки не гасив в собі натхнення, бо Фелікс дійсно любить і поважає творчість Хвана. І бути причиною відмови від неї не хоче.
– Ккамі спить. Відходить від уколів.
– Що? – Фелікс підскакує з дивану і озирається. – Він в кімнаті? Що з ним?
– Тихо-тихо, – Хьонджин заспокійливо кладе руки на плечі хлопця і звичним рухом гладить їх. – З Ккамі вже все в порядку. Знову були проблеми з кишечником, але нічого критичного, як я і сказав. Треба просто пройти курс лікування і дотримуватися дієти.
– Де він?
– Зараз спить у кімнаті.
– Тоді не буду його будити. Нехай відпочиває.
– Ти залишишся?
– А варто?
– Думаю, що варто. Нам треба поговорити. Точніше, я маю дещо тобі сказати, якщо ти не проти.
– Джині, досить так нервувати. Я ніколи не відмовив би тобі в розмові у спокійних обставинах. Тим паче, якщо тобі є що сказати.
– Багато чого. Не знаю навіть як почати.
Хьонджин не прибирає рук з плечей Фелікса, нервово стискає пальці, бігає поглядом по стінам. І Лі не витримує. Він садить Хьонджина і розміщується поруч, беручи за долоню, переплітаючи пальці з парними кільцями. Як же вони добре виглядають навіть після стількох років. Найцінніші.
– Ти дійсно був правий. Мені потрібен був час, щоб нарешті прийти до тями, згадати, що поруч зі мною найкраща людина з всіх, кого я знав. Чесно кажучи, досі страшно втратити тебе і твою довіру. Якщо це ще не трапилося. Але сам в цьому винен. Тоді ти запитав чи я досі щось відчуваю, чи хочу бути разом. І це наче вилило на мене холодної води. Бо як то я себе поводив, що моє сонце вирішило, що я його більше не кохаю. Так, світ би не рухнув, якби ти пішов від мене, континенти б не зсунулися, але всесвіт Хван Хьонджина перестав би існувати.
– Хьонджин…
– Стій. Я хочу звершити. Це не просто красиві слова. І не якась хвора звичка. Та й фізично я б не помер. Але за цей тиждень мені здалося, що в середині все руйнувалось і росла порожнеча. Я навіть відчував холоднечу. А все на що я витрачав час виявилось такою маячнею. Я все так само люблю роботу, не проти спілкуватися з колегами. Але нащо то все, коли тебе не буде поруч? Мені був потрібен поштовх до розуміння. Поводився, як дурень і зробив тобі боляче. Не знаю як підібрати слова, щоб вибачитися і не знаю чи зможеш ти це зробити. Тільки, хочу сказати, що дійсно кохаю тебе. Більше за будь-кого. Більше… Більше ніж коли-небудь. Тільки зараз зрозумів наскільки не заслуговую тебе. Не знаю, чи справді ти зможеш це пробачити , але хочу подякувати за те, що ти був завжди поруч, терпів мій характер, турбувався, підтримував весь час, дарував свою любов. Мені дуже хотілося б зробити все це для тебе у відповідь в майбутньому. Але чи ти дозволиш це?
– Джині, – у Фелікса переривається подих. Не від слів, хоча вони не менш важливі, а від того наскільки винуватим, розгубленим і сумним виглядає Хьонджин. – Йди сюди.
Лікс повертається і протягує руки для обіймів. Його стискають що сили. Немов Хьонджин намагається злитися з ним і більше ніколи не відпускати навіть на секунду.
– Хьонджин, я вже тебе пробачив. В той день я також погарячкував. Хоча ти дійсно був винен, а я ображений, але слова, можливо, звучали як розрив чи щось подібне. До того ж, цей час був потрібен і мені, щоб привести до ладу думки. Але я дійсно тебе пробачив. Було б непогано, якби і ти себе пробачив.
– Не знаю, – Хван вдихає рідний запах, упирається лобом у плече Фелікса і хоче, щоб час завмер назавжди. – Я можу себе пробачити тільки коли буду бачити твою щасливу посмішку щодня.
– Це залежить від тебе. І від мене. Від нас обох.
– Давай разом будувати наше щастя?
●●●
– Наші солоденькі знову разом? – Чанбін падає в крісло навпроти і сканує пару поглядом.
– А ми і були разом, – фирчить Фелікс, міцніше обіймаючи Хьонджина.
– А жив ти у нас чому? – Весело кричить Мінхо з коридору, одразу отримуючи легкий удар по спині від Джісона.
– Щоб з’їсти ваш холодильник!
– Ти його скоріше поповнив, – сміється Хан.
– Тягніть свої стегна в залу вже, розійшлись хто куди, – кличе всіх Чан, розливаючи вино.
– Я не буду, – попереджає Хьонджин.
– Вагітний? – Не може промовчати Чонін.
– Подивись на мого хлопця. Від нього будь-хто завагітніє, навіть камінь.
Хьонджин м’яко повертає до себе обличчя Фелікса і цілує.
Джісон на це дивиться і демонстративно цілує Мінхо.
– Фу, – коментує все, що відбувається Синмін, хоча незадоволеним не виглядає. – Вагітний у нас Хьонджин, а нудить від вас мене.
Хьонджин тримає в своїй руці теплу долоню Фелікса. Він слухає його сміх, спостерігає за друзями, відхиляється від пролетівшого шматочку кексу, який намагався зробити Джісон. Ніхто не оцінив його чорний підгорілий низ. І верх. Та й боки. Синмін про щось сперечається з Чанбіном, не помічаючи бісенят в очах останнього. Бан Чан турботливо докладає овочі в тарілку Чоніна, одразу чуючи буркотіння і «Хьон, я не маленький, сам можу «, але з задоволенням хрумтить морквою. Джісон і Фелікс дістають Мінхо, знову граючи в гру «хто задасть йому найдивніше питання». А потім всі дружньо обирають у що пограти чи що подивитись, роблячи ще більше галасу. От «радість» сусідам.
Але Хьонджин відчуває себе найщасливішим серед цієї метушні. Він обіймає Фелікса і цілує його у маківку, посміхаючись.
– Ти чого?
– Нічого. Кохаю тебе.
Погляд теплішає і у відповідь чується чутливе:
– Я тебе теж кохаю.