●●●
Кожен з дзвінких кроків відбиваються від голих стін коридору, ударяючи по вухам, змішуючись з шумом крові та гуркотом серця. Страх шипастой лозою підіймається зі шлунку і розпускається у горлі. Заважає нормально дихати. Заважає нормально думати.
Джісон біжить що сили звичним маршрутом закинутих коридорів-лабіринтів. Позаду чуються кроки, голоси, відлуння дивних звуків. Хан знає їх. Вони зустрічаються кожну ніч. І знає, що саме його чекає, якщо спіймають. Ноги самі несуть швидше, не розбираючи дороги. Але з кожною хвилиною втома підступається все ближче, а за нею і переслідуючи люди і істоти. Легені опаляє біллю від кожного подиху. І Джісон не витримує.
– Мінхо! – Крик проноситься по всьому всесвіту, трясе стіни, б’є ворогів.
І доходить до адресата.
Джісон відчуває дотик до своєї долоні, тепло, яке розповсюджується від неї, звичний вже ривок і все. Все. Можна дихати спокійно, ніякі кошмари вже не потурбують.
– Знову?
– Знову, – глухо відповідає Джісон, ховаючи обличчя в чужому плечі і зі всієї сили обіймаючи Мінхо.
М’яка долоня гладить по голові. Заспокоює.
Мінхо взагалі м’який і теплий. Не дивлячись на його перемінний характер, інколи колкі жарти, непередбачуваний настрій. Теплий, як обійми, як плед восени.
Навколо яскраво, у вікні можна побачити ніжний світанок, від якого темні страхи відпускають. А Мінхо все ще тримає у рятівних обіймах.
– Не знаю, що б я без тебе робив.
– Все так само бігав би тими коридорами.
– Вони майже кожного разу мене наздоганяють. І не завжди я встигаю навіть покликати тебе.
– Хані, це лише світ в твоїй голові. Ти можеш його змінювати, стерти, змусити всіх тебе боятися.
– Але мої жахи лякаються тільки тебе.
– Можливо тому, що я твій найсильніший кошмар?
Мінхо турботливо цілує Джісона у лоба. І разом з цим Хан розплющує очі у себе в ліжку. На годиннику 6:30 ранку, а сил вже немає, немов дійсно бігав всю ніч жахливими коридорами зі сну.
●●●
– Джісон, – Фелікс стурбовано заглядає другу в обличчя. – У тебе знову почалися нічні жахи?
– Так кажеш, ніби вони хоч колись завершувались.
Джісон і сам знає, що виглядає жахливо: темні кола під очима, бліда шкіра, навіть волосся висить тьмяне. Але що він може зробити з цим?
– Може тобі треба купити снодійне та заспокійливе?
– Від цього тільки гірше. Я не можу прокинутися. І найгірше – не можу у цьому стані покликати його.
– Джісон…
Фелікс дивиться так, немов він зійшов з розуму. Але ж це не так. Не так, правда?
– Тобі вже не ліки потрібні, а екзорцист.
Хан заливисто сміється. Не те щоб йому було смішно, але в цілому це забавно. Треба не забути розповісти про це Мінхо.
І не забуває. Розповідає наступної ж ночі.
– А потім він запропонував екзорциста.
– Не думаєш, що це може бути правдою?
– Що, ти насправді змій і будеш мене зваблювати яблучками?
– Людей можна зваблювати і без яблук, – котячі очі Мінхо грайливо блищать, а рука повільно повзе по стегну Джісона. – Так що?
– Що? – Хан і забув про що вони говорили.
– Хані, жарти жартами, але ти не можеш проводити тут кожну ніч, ховаючись від своєї ж підсвідомості.
– Мені здається, що це демони, а не образи в моїй голові.
– І з цими демонами тобі треба розбиратися. Нарешті прокинутися.
– Прокинутися..? Я не хочу. Якщо зникнуть вони, то зникнеш і ти. – Джісон впивається нігтями в долоні, закушує губу, відмовляється дивитися на Мінхо.
– Але тобі прийдеться мене відпустити.
Джісона наче викидає з його ж сну. Немов вигнали з власної ж голови. Він намагається заснути знову, повернутися, завершити розмову, але до ранку так і лежить у ліжку, думаючи одразу про все і ні про що водночас.
Кожна наступна ніч стає тільки страшніше. Бо Мінхо більше не приходить, а Джісону дедалі гірше. Він буквально живе у стані паніки. Доки його знову не ловлять власні ж страхи. В момент, коли всі жахи наздоганяють, разом все зникає. Джісон просто опиняється серед темряви, яка, здається, душить гірше мотузки.
Коли звук будильника витягує з липкого сну, відчуття приреченості не зникає навіть в реальності.
Хан знаходить вихід: просто не лягає спати. Робить фізичні вправи, п’є енергетичні напої, підтримує почуття голоду. День. Два. На третій свідомість підводить.
Але темрява розсипається. Джісон лежить серед зеленого поля, чується журкіт води, очі сліпить сонце. Через нього Хан не бачить хто поряд, але не може не впізнати таку вже рідну долоню. Обидва мовчать, перебирають пальці один одного, ніжно гладять зап’ястя і не помічають рух часу.
Обидва мовчать, перебирають пальці один одного, ніжно гладять зап’ястя і не помічають рух часу.
– Хані…
– Мінхо, – перебиває Джісон, прикладаючи руку до його губ. – Я знаю. Розумію. Але я скучив. Можна просто відпочити?
Мінхо не відповідає. Укладає голову Хана собі на коліна, закриває тілом від прямих сонячних променів, турботливо гладить по голові і намагається зітхати непомітно.
●●●
Наступної ночі Джісон весело розповідає історії в затишній кімнаті. Хрумтить чіпсами – хоча смаку немає, але подобається сам процес. Заглядає в очі Мінхо, слухає у відповідь неіснуючі факти.
І плювати, що Мінхо не може про щось розповісти про себе самого. Плювати, що він існує лише в голові Джісона. Плювати, що навіть його ім’я не його. Плювати.
Лише з ним Хан може забути про все, бути собою, засинати, обіймаючи хлопця руками і ногами, притискаючи до себе і ні про що не турбуючись. Нехай тільки у сні. Але ці сни дорожчі за реальний світ.
От тільки все завершається. В одну мить. Через необдумано сказану фразу. Через нестриманий порив. Через нього – Джісона.
Хан розкриває очі, але бачить не свою кімнату, а їх сумісне комфортне місце. Накинутий плед, теплі обійми, відчуття спокою. Джісон вперше засинає і просинається всередині свого ж сну.
Джісон дивиться на Мінхо і не може відвести погляду. Не може і не хоче.
– Знаєш, інколи я думаю, що не хочу просинатися, щоб залишитись тут з тобою.
Мінхо завмирає, хмурить брови, хоче щось сказати, але Джісон подається вперед і цілує. М’яко торкається своїми губами до чужих. Серце ледь б’ється і Хан молиться всім Богам, щоб будильник не спрацював. Але цього і не потрібно.
Мінхо відштовхує, дивиться з острахом. Вперше. Серед виру емоцій можна помітити сум, розгубленість, злість.
– Ти не маєш права залишатися тут, коли тебе чекають там.
– Хто чекає? Де там? – Але питання Хан задає вже в своїй порожній кімнаті.
Мінхо більше не з’являється. Немов його ніколи не було. Джісон шукає, кричить рідне ім’я, злиться, сумує. Розуміє, що цього разу все серйозно. Виявляється страх втратити Мінхо більший, ніж страх нічних жахів. Тому Джісон дозволяє їм себе ловити.
І знову темрява. Вона зжирає. З кожною проведеною годиною в ній починає боліти тіло. Голову розриває механічний скрегіт.
Інколи Хан чує наростаючий писк, який врізається в мозок, погрожує рознести голову, а серед нього хтось шепоче. Це нагадує божевілля.
Божевілля, яке перебивається в реальний світ. Бо Джісон не впевнений чи просинається він взагалі. Чи це пастка розуму.
Але Мінхо так і не приходить.
●●●
Перший раз Джісон сидить на парі, але раптом всі зникають. З вікна чуються голоси, серед яких він впізнає свій власний. Джісон виглядає і бачить себе зі сторони, а поруч Фелікс і ще декілька незнайомців. Хан завмирає біля скла, б’є себе по коліну і відчуває біль – не спить. А потім світ повертається на своє місце.
– Студент, що вас так зацікавило на вулиці, що це виявилось важливіше за лекцію?
– Вибачте, мені здалось… – Джісон не завершує свою думку і розгублено сідає на місце.
Сон і життя остаточно розмивають кордони між собою.
Джісон впевнений, що починає сходити з розуму.
Розгублено йде вулицею, слухаючи розмови інших студентів прямуючих разом с ним в інший корпус. Ніхто не звертає уваги, що деякі будівлі стоять сірі, без вікон, без текстури, а інколи зникають просто на очах.
Чи це лише в голові Джісона.
Він обертається на Фелікса, а той весело з кимось переговорюється. З кимось, у кого немає обличчя.
Вкотре Джісон чує противний механічний писк і голоси, що кличуть його – звик. Без цього не проходить жодного дня.
Хан трясе головою, проганяючи думки і повертається спиною до натовпу без облич.
На світлофорі горить жовтий. Поруч силуети, очікуючи на початок переходу.
А з іншої сторони дороги Мінхо.
Джісон бачить трохи прозорий рідний силует, видихає тихий схлип, давиться повітрям і не думаючи вибігаю на зустріч. Ліворуч чується крик і сигнал авто. Хан не зупиняється, лише на черговому кроці повертає голову. Очі шоковано розкриваються ширше. Машина проноситься крізь нього і утягує за собою свідомість.
●●●
Навколо темно, тривожно, власне тіло не слухається. Джісон ніби висить серед темряви без руху, без можливості закричати. Скільки це триває? Годину, день, можливо рік.
Час завмирає.
Разом з ним завмер і Хан.
Періодично навкруги все сіріє. Але від цього не легше: кожну клітину тіла охвачує легка біль, у вухах шум, мариться такий рідний голос Мінхо.
І знову все завмирає.
Завмирає, щоб зненацька розбитись об товщу води, на поверхні якої світло. А Джісон на дні. Серце калатає, мозок волає, тривожність сковує.
Хан знає, що йому треба нагору.
І він зі всіх сил, не відчуваючи рук, намагається піднятися вверх. Не звертає уваги, що з кожним рухом тільки важче, воно затягує, як болото. Джісон знає, що варто йому зупинитись і все буде скінчено. Перед очима з’являється примарний Мінхо. Він сміється, готує каву, кличе на прогулянку, танцює і ще багато чого.
Багато того, чого ніколи не було у сні, але виглядає наче реальність.
З’являються обличчя незнайомців, в яких Хан визнає друзів, котрих ніколи наче не бачив, але знає імена кожного.
– Хані… – Доноситься тихий шепіт, наповнений всесвітньою журбою.
Джісон чує колотіння власного серця і робить останній ривок.
У очі б’є світло. Воно зовсім не зігріваюче, абсолютно неприємне. Джісон дивиться на білу стелю, павутиння в кутку, довгу сліпучу лампу. Здається, що це все ще сон, бо дивний писк та тріскіт не зник, хоча темрява жаху розвіялась.
На обличчя падає тінь і Джісон бачить Мінхо. Схвильованого, щось йому говорючого. Серце не витримує. Стискається.
Хан повільно підіймає руку, щоб доторкнутися до Мінхо, зрозуміти чи все насправді. Але сил не вистачає. Долоню перехоплює інша, стискає у відчаї, на пальцях відчувається поцілунок потрісканих губ, а на шкіру крапає щось холодне.
Джісон дивиться на свою руку, оповиту якимись проводами і переводе погляд на Мінхо. Хоче попросити не плакати. От тільки голос підводить, видаючи нерозбірливе хрипіння.
Навколо лікарі, всі метушаться, щось перевіряють. А Джісон не чує, він завмирає у спогадах життя – сім’я, друзі, Мінхо, навчання.
У Хана було таке насичене на емоції життя, яке він ледь не втратив через машину. Ту саму, яку бачив у сні.
А чи сон то був?
Джісон чув, що люди у комі можуть бачити що завгодно, але ніколи не хотів перевірити це на власному прикладі. Бачити сни… Але ж не створювати цілий всесвіт в голові, ледь не лишившись розуму!
Певно голоси, шуми, біль у тілі, які він відчував у «нічних жахах» – результат його намагань прийти до тями. Від цього лячно.
– А якби не вийшло?
Лі Мінхо був останнім, кого Джісон бачив перед втратою свідомості, коли перебігав дорогу і був збитий автомобілем.
Лі Мінхо був першим, кого Джісон побачив, коли свідомість повернулась.
Лі Мінхо був тим якорем підсвідомості, який тягнув Джісона до реальності.
Поки Хан тинявся по брехливому всесвіту і жив там кожен день наче реальний, Лі його чекав тут. Джісону не хочеться навіть уявляти себе на його місці. Сльози накатуються , але Джісон стискає зуби. Він пожалкує про все пізніше.
– Я так тебе чекав.
«Я знаю. Я чув. Завжди».
– Не знав чи прокинешся ти, але не втрачав надії і кликав.
«Саме тому я намагався повернутися».
Мінхо прижимається лобом десь у живіт Джісона, не вірячи, що він прийшов в себе. Живий. Поруч.
Останнє, що Лі пам’ятав – радісно махаючий йому Джісон на іншій стороні пішохідного переходу. А потім лише різкий сигнал машини, на яку шоковано обертаються обидва. Крики перехожих, гудки інших водіїв, натовп і кров, що калюжею розтікається біля Джісона. В цей момент весь світ Мінхо ледь не розпався болючими уламками.
– Все добре, – ледь хрипить Хан, через силу кладучи долоню на незвично жорстоке волосся Лі. – Все буде добре…
– Тепер буде, бо ти поруч.
Джісон не бачить Мінхо, але чує, як ламається його голос на останніх словах, а новий подих наповнюється схлипом.
– Дякую, – Джісон дивиться у вже звичну стелю. – Якби не ти, я навіть не впевнений, що повернувся би.
– Чому саме через мене?
– Я чув те, як ти мене кликав. Знаєш, – чується важке зітхання. – Мені снилися жахи. А ти був головним з них, по твоїм власним словам.
Мінхо невесело посміхається, стискаючи руки на лікарняних простирадлах.
– Але навіть ти з жахів мене захищав і постійно нагадував про повернення.
– Якби тільки ти мене хоч колись слухав.
– Тепер буду.
– Запам’ятай свої слова на майбутнє, тепер ти їх не зможеш забрати.
– Я тебе кохаю. Так сильно… – Виривається само по собі. Просто більше немає можливості тримати в собі всі ці почуття.
Мінхо не з тих, хто словами говорить про кохання – йому простіше передати їх через дії. Але зараз він готовий кричати про них на весь світ. А виходить лише шепіт:
– Кохаю тебе, мій всесвіт.
●●●
– Ти! – Джісона ривком тягнуть за воріт худі назад. – Я тобі обіцяю, що власноруч вб’ю.
– Мінхо, ти мене задушиш зараз.
– Я не проти.
Хан дується, схрещує на грудях руки, але терпляче чекає.
– Ми б встигли за сім секунд перейти дорогу, а тепер чекати ще сорок п’ять.
– Ми нікуди не запізнюємося.
– Так, але ж…
– Хані, – перебиває Мінхо, дивлячись строго, але на дні очей можна побачити залишки колишнього страху. Того самого, від якого він інколи просинається серед ночі.
– Я зрозумів. Не продовжуй.
І він дійсно розуміє.
Плювати на людей навколо. Джісон тягнеться, ніжно цілує Мінхо у губи і переплітає пальці їх рук. І обидва згодні не відпускати руку іншого до самого кінця.
«Бо ти мій всесвіт».