За вікном небентежно, переливами тьохкає весна. Її ніжні квітневі пахощі насичують повітря, напувають напіврозкриті бруньки на деревах. Розкидані гіллям фруктового саду, сміються попід маєтком солов’ї. На одну-єдину мить життя здається ідеальним. Елізабет дає собі заплющити очі і уявити, як усе зло зникає з планети. Кожна жива істота – щаслива. На одну лише мить.
В такий прекрасний сонячний день понад усе не хочеться тривожитися. Віддалено чується людський гомін, десь за маєтком Моріарті кипить життя. У них же вдома – вічний спокій. Єдине, хіба, місце для незрозумілої тривоги тут – душа Елізабет. Хоча це вже й не новина. До цього дівчина давно звикла.
А проте ж неспокій від того приємнішим ніколи не стає. Більше за саму Елізабет, це знає хіба що Емілія. Вона, неначе провидиця якась, постійно вгадує, коли Еліз почувається стривоженою. Старша Моріарті читає її, як відкриту книгу. Можливо, тому, що сама безмежно закохана у дівчину.
Цього разу теж, зазирнувши у напівзачинені двері кімнати Елізабет, Емілія бачить, як її «сестра» (хоча вони намагались уникати цього слова) нервово заламує руки, ходить з місця на місце, невзмозі знайти собі якусь справу, аби відволіктися.
– Елізо, – негучно звертається Емілія до коханої дівчини. Та обертається швидко – її багряні очі сповнені збентеженням та смутком. – Знову тривога?
Моріарті нічого не каже. Киває лишень. Але цього достатньо, Емілія розуміє. Вона підходить до коханої і обіймає її міцно-міцно.
– Я просто хочу насолоджуватися весною. Без тривог і зайвих переживань, – надривно шепоче Елізабет. – Хіба ж я так багато прошу?
– Ти можеш, люба, насолоджуватися весною. Поглянь на мене, – Емілія торкається пальцями підборіддя дівчини, змушує підвести заплакані очі до себе. – Ти найпрекрасніша дівчина, яку я бачила, і якщо я можу зробити хоч щось, аби втішити тебе, то я готова зробити це. Ти заслуговуєш на щастя найбільше з усіх нас, чуєш?
Емілія всміхається кутиком вуст, а потім лишає легкий цілунок на Елізиній ланіті. Кілька на чолі, ще трійко – над скронею. Моріарті відчайдушно намагається показати, наскільки сильно любить дівчину, і це працює. Елізабет врешті решт посміхається – вдячно і полегшено.
Ще кілька хвилин вони стоять в обіймах – спокійні та щасливі, як весна. Їхніх маківок обережно торкається тепле сонце. І трішки довше, ніж на мить, все стає добре.