Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сім’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тільки дівчата
Та соловейко не затих.
***
О, як п’янко пахнуло вишневим цвітом! Міг би стояти ось так, задерши голову й нюшити, нюшити той аромат! Однак матір вирішила, що не існує кращого аромату, ніж аромат вечері. Ще напередодні, взявши мене під руку, коли ми гуляли в’юнкими стежками садка, сказала:
— Щось ти схуднув, синку. Щось трапилось?
Хіба я міг пояснити мамі, яка завжди готувала на всіх нас, як на зграю голодних вовків, що у мене проблеми? Психологічні проблеми, через які їсти як раніше я не можу. Поїм мінімум через силу та й все.
— Та все добре, — мовив я, й одразу ж знайшов чим заспокоїти: — А ви хіба не худнули у перший рік навчання?
— Та було трохи, мабуть.
Мати задумалась. Я усміхнувся, зачепивши носаком черевика невеликий пагорб з білосніжних пелюсток. Розлетілись вони, наче осіннє листя, наче хурделицею впали на землю перед нами. Мати тоді й пригадала про вечерю, прожогом помчала готувати. Так я зостався один, посеред садка, схожого на серце завірюхи. Стояв там та слухав гул хрущів та розмовляв з птаством.
Запитав як сказати мамі, що збираюсь на фронт. Птахи бурхливо обговорювали, солов’ї щебетали, здавалось, прямо мені на вухо. Гуділи жуки, заклопотано літали над головою, їх мої проблеми не цікавили. А я спостерігав за ними, пригадуючи я в дитинстві збирав їх у сірникову коробочку. Ех, пробачте мені, хрущі! Чимало я погубив тоді ваших…
На подвір’я повернувся вже коли вечір розфарбував небо в жовтогарячі кольори. А молодь, що прямувала на прогулянку, весело перегукувалась та співала за парканом. І голосах їхніх, в співі солов’їному, і в гудінні хрущів, в шелесті галуззя я чув… я чув сирени, мені ввижався звук прольоту ракет та дронів. Мої спогади, навіть в них проникли потворні мацаки рашистського чудовиська.
Хрущі. Солов’ї. Спів дівчат. Фантомні сирени. Хрущі. Солов’ї. Фантомні прильоти. Вітер. Хрущі…
Мати з сестрою накривали на стіл. Молодші брат та сестра сиділи на гойдалці, зацікавлені більше телефоном, аніж довколишнім світом. Колись і я таким був. Тепер наче гнався за втраченим, помічав щось неймовірне у звичному.
Наприклад, у маминих руках. Коли вона приносила страви й виставляла їх на стіл, помітив я стільки тріщинок й мозолів, що злякався. Такі натруджені руки: мама постійно на полі… Такі ж як були колись у бабусі, я добре пам’ятаю шкарубкі її долоні, яких цурався та відвертався. Дарма. Бабусі вже немає.
— А хліб, Іро, хліб! Щось не те на столі, щось ще! — нагадала мама сестрі, й перш ніж сказати щось це, замовкла.
Спів солов’я перебив її. Защебетав він так, ніби сам волів почати суперечку з мамою. І кожен з нас чув щось своє в його пісні.
Ми сіли за маленький стіл, штовхаючись ліктями. Однак, коли нарешті всілись, стало так затишно-затишно як в дитинстві. Мати встигала кожному з нас всипати по пів тарілки їжі, й брат з сестрою наминали все зі швидкістю звука. Ми з Ірою сиділи, повільно жували й раз по раз перекидались поглядами. Вона знала, що я збираюсь на фронт.
Після вечері молодші майже одразу ж і поснули в гамаку. Мати легенько погойдала їх, присівши поряд. Колись ось так ми з Ірою гойдались в гамаку, аж поки не беркицьнулись й не розбили лоби. Іра тоді реготала, аби не плакати, як потім сказала сама. А я сидів у шоку з роззявленим ротом. Ніби й хотів ревіти, а ніби й не міг. Відтоді майже нічого не змінилось. Я рідко плакав, а Іра завжди сміялась. Окрім сьогоднішнього ранку, коли я повідомив їй про своє рішення.
Ми прибрали зі столу, а коли повернулись, то мати вже й собі задрімала коло молодших. Будити її ми не стали. Сіли на лавку, й сиділи ось так, задерши голови. Давно поснули вже хрущі, а солов’ї ще де-не-де щебетали. Скоро їх змінять сови.
— Коли ти їй скажеш? — тихо запитала Іра.
— Зранку.
Вона кивнула і впустила голову мені на плече. Я відчував вологу: сестра плакала. Знову вона плакала… Я поцілував її в маківку, й застигнув ось так на хвильку. Останній соловейко затих, а разом з ним замовчала й молодь. Почалась комендантська година.
Ми посиділи там з годину, аж поки церковні дзвони не сполохали всіх. Телефони малих розривались від сповіщень, а мій спокійно вібрував у кишені. Повітряна тривога. Повітряна тривога тут, у садочку, у тихому місці, затишному й такому коханому…
Вибач, сестро. Вибач, мамо. Вибачте, молодші мої. Може, я сюди вже не повернуся, але захистити повинен.