«За байраком байрак
А там степ та могила…»
Темрява окутала все довкола. Не чути жодного шереху та звуку, лиш пронизливий вітер гонить степом перемети та пробирає до самих кісток холодним подихом. Лячно від його завивання, здається, що це душі загиблих козаків тужать за життям. Можливо, так і є.
Звук від вибуху оглушує. На мить навіть вітер затамовує дихання. Болючий спалах прильоту розрізає темряву ножем. Шматки землі розлітаються у різні боки, древні дерева спалахують вогнем. Хочеться тікати та ховатися, але немає де, та й навіщо? Мертвим зброя живих не страшна.
Високий насип, що став колись могилою для трьохсот козаків, гуркоче. Поранена земля важко стогне від болю. Росіяни пруть темною навалою, плюндруючи все. Ненависть та жах не дають дихати. Навіть їм — зрадникам свого народу — спирає груди від болю. Ніколи не спокутають свого гріха, але й бачити цю нечисть не сила. Не забуття, не вічне блукання, а безсилля стали найгіршим покаранням за те, що пролили братську кров.
Надивились козаки на різні біди, на ворогів та друзів. Знали, що нащадки їх колишніх побратимів уже не раз помирали, та знову і знову волю зубами з рук супостата виривали. Через силу та втрати, через біль та смерть, але досягали свого.
Ця війна жахає, навіть за байрак долітають новини, навіть старий Дніпро реве від безсилля, а земля лиш важко зітхає. Гірко заплакав старий козак, тримаючи списа. Якби ж мати волю, якби ж хоч чим підсобити!
Розверзлася стара могила, відкриваючи вихід, загуділи повні води, даючи старим кісткам сили. Враз стара зброя опинилася в руках, і триста, як один, поспішили вперед.
Нелюди навіть і не помітили наближення колишніх воїнів. Голосно засвистіли шаблі у руках. Вміло та вправно, ніби вчора тільки з бою, косили кістляві руки росіян. Кров лилася рікою, проникаючи у землю, а тіла падали донизу. Більше ніколи не вчинять шкоди, більше ніколи не топтатимуть українську землю ці потворні створіння. Їхні черепи трощилися ударами колись дужих рук, кістки ламалися під важким поступом.
Скільки б чужинці не стріляли, не брали кулі давно мертвих козаків. Не було їм діла до марних та смішних потуг зупинити їх лють. Крик стояв на весь степ, але Дніпро радісним плескотом лиш закликав поспішити закінчити почате. Гучний сміх старого козака дзвінко віддавав луною у кожному з куточків рідної землі, і здригалися від жаху вороги навіть за тисячі кілометрів.
Коли не лишилося нікого живого, вдихнули на повні груди козаки повітря, згадуючи свободу та вольне життя. Але вже й треті півні заспівали, і в секунди старі кістки знову до могили попали.
Знову земля для них тюрмою стала. Ні за що братовбивство не пробачить ненька-Україна. Не знайде душа зрадника ніколи спокою скільки б триста, як один, Бога не молили, скільки б спокутою мертву душу не ятрили.