не зупиняйся
не обертайся
не довіряй
не зупиняйся
не зупиняйся
не зупиняйся
не зупиняйся
не зупиняйся
не зупиняйся
не зупиняйся
не зупиняйся
бляха, не зупиняйся та біжи вперед, допоки всі фігури не зникнуть з твого зору.
НЕ ЗУПИНЯЙ
Абрам дивиться на букви, написані п’яною рукою на піску, та хмуриться. Щось в написі було не те. Щось неправильне.
Останній шов на його порізаний бік, і Абрам шипить від різкого болю аж під шкірою. Голка тупа, нитки старі, руки трясуться, а Абрам все вишиває на собі хрестиком, як гарний хлопчик, який пообіцяв мамі не зупинятися. Але ж ти зупинився, покидьок малий, кричить в голові мама, і хлопець тільки дивиться на машину в полум’ї.
– Але ж ти померла.
І сам не вірить своєму голосу. Домальовує тільки так само криве СЯ і дивиться на картинку перед собою. ЗУПИНЯЙСЯ. Знов заперечення загубилось. А може, то він заперечує заперечення? І який тільки сенс в цьому.
Позаду нього не горять мости, перед ним сране шоу одного актора, і Абрам дивиться на майже спалений труп матері без найменшої ідеї, що ж робити далі. Йому ж навіть сімнадцяти немає. Мабуть. А може, йому є всі двадцять. Він НЕ ЗНАЄ, і невідомість лякає.
Абрам вже нічого не знає.
НЕ ЗУПИНЯЙСЯ.
Отак правильно.
Він просто не має зупинятися – тільки вперед, тікати так швидко, щоб померти в якійсь дірі від рук свого батька. Так само як померла його мама, – він же навіть не знає, на якому пляжі він сидить. В якому він штаті?
П’яний покидьок, кричить в голові роздратована мати, і Абрам ще раз дивиться на полум’я машини, аби точно згадати, що мама померла. Її тіло горить на передньому сидінні, звідки хлопець дістати її не зміг. Померла. Він один в цьому сраному світі. І в нього на хвості батько, який все життя мріяв розрізати власного сина, як свиню.
Руки чіпляються за поношену сумку – тільки вона і лишилась. В сумці тека всього його життя – гроші, інформація, контакти, минуле і теперішнє – і цю теку губити не можна. Абрам притискає її до себе сильніше, аби точно не загубити, адже це його остання стала. Срана константа, а всі константи зникають в небуття. Коли ця тека зникне, Абрама вже давно не буде серед живих. З мамою у нього були доволі примарні шанси дожити до повноліття – самостійно можна тільки мріяти. Абраму тільки те і лишається, що мріяти. Абрам вже не вміє мріяти – його душа точно почорніла та відмерла від минулого. Чи є в ньому бодай щось, що батькові не вдалось зіпсувати?
Його дитинство вмерло тої ночі, коли Мері забрала ще десятирічного Натаніеля з Балтимора. Що ж вмерло сьогодні? Юність – та хіба вона починалась? Вмерла мама, і разом з нею вмерла частинка всередині Абрама.
Якби мама його побачила, то вдарила б з такою силою, щоб він і думати навіть не міг би про жаль до самого себе. Абраму ніколи не можна було жаліти будь-кого, а тим паче самого себе.
– Я в нормі, – я в цілковитій сраці.
Нормально.
Нормально.
Нормально.
Якби було не нормально, то він був би в тій машині замість матері. Та, може, то не така і погана доля? Мері померла ніким на невідомому пляжі, але їй більше не треба було б тікати від Натана – вона нарешті могла відпочити.
Поріз майже не болить, горілка ледве пече горло та рану. Абрам нормально. А якщо він зовсім трохи плаче, то хто його може судити? Його надія на життя горить прямо перед обличчям, і він не має ні одної ідеї щодо майбутнього.
НЕ ЗУПИНЯЙСЯ.
Абрам прикриває очі й притискає сумку до самого серця.
Горілка, труп матері та порвана сумка – ось і вся компанія до кінця життя.
///
Відкриває очі Абрам майже одразу ж, коли біля нього сідає примарне тіло.
Ось і все, ось так закінчується історія Натаніеля Веснінскі, сраного боягуза та втікача, який все життя тільки ховався в тінях дерев та боявся власного відображення. Зараз він Алекс … чи то Стефан або невідомий світу Робін, який краде в багатих і лишає собі, аби не здохнути під мостом від голоду. О так, він гарним Робіном вийшов би.
То як його звали? Труп з сумкою. Труп з сумкою, який тільки що спалив власну маму і криво зашив бік п’яними пальцями. Немов йому було з чого обирати.
АБРАМ.
Ось він сьогодні помер. Натаніель все ще жив – інші імена губились в полум’ї машини. Машина все ще горіла – отже, не довго спав.
Примарне тіло сидить поряд та мовчить, майже не дихає.
– Мамо?
А голос звучить настільки жалюгідно, що самому гидко від себе. Алкоголь в крові уповільнює реакцію – і замість ножа в шию незнайомець отримує тільки лінивий удар в щелепу. Лінивий, адже від цього боляче тільки Абраму.
А примара сидить поряд та дивиться будь-куди, аби не на Абрама – але Абрам то розуміє, йому теж нудотно від себе іноді стає. У відповідь він не дивиться тільки з принципу – і байдуже на гостя. Абрам навчився не зважати на те, що не загрожує. Примара тільки наповнює тіло передчуттям чогось, що мало б змінити константи його життя.
Сьогодні вранці Абрам зникнув би, як тільки перед очима з’явився хтось підозрілий. І хоч цей ХТОСЬ на підозрілого не був схожий, було в ньому щось дивне.
– Не мама.
І Абрам дивиться на себе.
Ось це точно можна назвати величезною сракою, вихід з якої годі і знайти. Срака. Допився, алкаш сраний, знов кричить мати, і хлопець стискає голову обома руками (сумка ховається між ногами на випадок, якщо доведеться тікати швидко і різко). Голову стискає сильніше, аби точно не чути голос матері.
– Ти померла.
І я помру скоро, шепоче голос; його власний голос.
Сраний допельгенгер дивиться на спалений труп матері та не питає нічого. Абрам не питає у відповідь – всі ж знають, що допельгенгер несе на собі скору смерть. Абрам і так живе на вкрадений чай. І чи є в нього бодай щось не вкрадене?
Травма – ось це його рідне. І допельгенгер теж його – все дивиться синіми очима, що Абрама нудить від одної думки про батька.
– Не дивись на мене.
Допельгенгер відвертається та прилипає очима до машини. Там горять мости – там горить його мама.
Там горить його остання константа.
– Я помираю? – зламано питає Абрам, адже пішло воно все до біса. Йому боляче, йому до жахливого боляче те страшно лишатися самотнім в світі. Все життя він мріяв лишитися один, і ось він один – то де радість?
Де ця радість? Він один, йому немає сімнадцяти, і Абрам нажаханий. Невідомість лякає, Абрама все його життя лякає.
– Ні.
І більше ніяких пояснень – Абрам знає цю тактику. Відповідати так, як і запитали. Він міг би зненавидіти цю версію себе, але йому так боляче в усьому тілі, що стає все одно.
– Тоді чому відчувається, як смерть?
Слабкий покидьок, кричить мама. Це тільки один поріз, верещить мама. Я тобі покажу, що таке смерть, і мама вибиває все живе з тіла сина.
Краще б це була смерть.
Я не для цього вмерла, аби ти нюні розпускав.
Але ти померла, мамо.
– Тому що тобі боляче.
Боляче.
Та йому нічого не боляче – у нього тільки один сраний поріз, це ж майже нічого. Це тільки один сраний поріз, він бився зі зламаними ребрами, то чого так боляче?
Веснінскі не плачуть, сталлю промовляє батько, і Абрам майже вириває волосся собі на потилиці. Десь там воно має бути рудим. Абрам радше помре, аніж побачить обличчя батька у дзеркалі. Але ось допельгенгер сидить поряд з порізаним обличчям батька і здається дивним. Неправильним. У його очах немає нелюдського страху та недовіри до світу. У синіх очах спокій.
І Абрам нестримно сміється, немов почувши найсмішніший жарт в житті. Ось це точно неправильно – Абрам ніколи в житті не зміг би відчути спокій в душі. Не було йому приписано за народження така емоція; тільки параноя та страх смерті. Страх перед батьком – ось цього боїться Абрам.
Він сміється, притискаючи сумку ближче до себе. Він сміється, відчуваючи алкоголь в тілі. Він сміється з шипінням від свіжої рани. Він сміється, бо не знає нічого іншого. Він сміється, відчуваючи гарячі сльози на очах.
Веснінскі не плачуть. Гетфорди не плачуть. Ніхто не плаче, але ось сидить Абрам Ніщо, і він плаче. Ридає, заливаючись сльозами. Його розриває зсередини, а пляшка з горілкою виливається кудись на пісок. Якби на серці було легше, то Абрам спробував би врятувати алкоголь – але так сталось, що він п’яний, з його боку стирчать нитки, його мама померла, а батько так і не помер. І от з цього моменту починаються всі проблеми.
Розлитий алкоголь найменша з них.
НЕ ЗУПИНЯЙСЯ
Допельгенгер пальцями торкається кривого напису та легко засипає перші букви.
ЗУПИНЯЙСЯ
Абрам тільки фиркає та штовхає його в бік – точно в майбутньому дах поїхав. А допельгенгер, здається, задоволений своєю роботою, адже знов розвертається до океану та машини у вогні. В носі стоїть нудотний запах паленої людської шкіри – а допельгенгеру все одно, йому нормально сидіти на пляжі та вдихати останні послання в цей світ.
– Хто ти такий?
Язик заплітається – Абрам завжди легко п’янів. Кожного разу, коли Абраму для накладання швів треба було випити, мама сварилась з новим запалом, немов то він хлопця залежало. Та в якому ж місці від нього залежало те, як тіло реагувало на алкоголь?
От і тепер варто було б зневажати себе за таку знижену пильність, але не виходить. Все одно. Вперше в житті все одно.
– Ти.
І знов Абрам сміється. Маячня та й годі.
– Здається, я тут п’яний, а не ти.
Ти, я, ми, вони – чи важливі ці займенники?
І хто точно п’яний? Здається, пив Абрам, але маячню каже якраз допельгенгер.
А сині очі дивляться уважно і настільки легко, що Абрам навіть не думає спершу про те, що це очі батька. Батько не вміє так дивитися – у його синяві або злість крижана, або байдужість пекельна. Нічого посередині, нічого ніжного чи легкого. Проте ось очі дивляться не прискіпливо, а майже турботливо, і хлопець не знає, куди руки діти від такої уваги.
Довго думати не приходиться, адже увага знову повертається до води. І як допельгенгера не нудить ось так головою махати?
Пальці вперто виводять кривувате НЕ на піску.
Допельгенгер вперто закидає слово піском, лишаючи жалюгідне ЗУПИНЯЙСЯ.
– Мені не можна зупинятися, – і замість слів виходить тільки шипіння, адже Абрам більше не може сваритися з дурною версією самого себе. Це знущання з усіх спроб мами врятувати його жалюгідне життя. Піти проти всіх її правил – її передсмертного бажання – було б плювком на її могилу. Не могилу, адже могили точно не буде. Не в їхньому світі влаштовувати похорони – аби тільки, як собаку, не закопали.
Допельгенгер сидить та все водить пальцями по піску. Нічого путнього не виходить – тільки пальці замазує дурними малюнками. То ракетку намалює криву та поламану, то ключі виводить. Абрам нічого з цього не розуміє, і проблема тут, здається, не в алкоголі в його венах. Допельгенгер дахом поїхав, ось і вся причина. Причина, наслідок та висновок.
Крапка в їхній розмові.
– Тобі варто зупиниться на мить.
І голос звучить не налякано чи зашугано – допельгенгер знає, про що він каже. Його посмішка легка та розслаблена (зовсім не батькова, і Абрама від цього нудить, адже він так не вміє – посміхатися без бажання виблювати всі нутрощі на тарілочку перед батьком). Він не лізе обійматися, адже Абрам прострелив би йому ногу – невідомий Він сидить та спокійно слухає слабкі спроби в суперечку.
Абрам його ненавидить.
– Мені варто ніколи не зупинятися та спробувати не здохнути занадто рано.
Яким чином цей допельгенгер зміг вижити з таким ставленням до життя?
Інший Він тільки фиркає собі під носа, і Абрам з жаром в тілі розвертається до нього. Він не знає, що саме хотів побачити: чи то жалості до себе, чи то зневаги. Натомість в очах був спокій та тотальне розуміння. На губах не було посмішки. На шкірі були шрами. Срані шрами, що рівними лініями розпливались на його щоках, привертали увагу. Сраний шрам, що великим опіком сидів майже під оком, цікавив та лякав одночасно. Отже, це і є ціна за спокій в очах? Ось це чекає на Абрама, якщо він зупиниться?
Абрам не розвертається – тільки дивиться на обличчя Себе, повільно стікаючи тілом нижче.
Він знає, що під футболкою є ціле поле шрамів. Відтепер на руках є пов’язки – під ними точно мають бути нові шрами. Скільки ще гівна він мав витримати?
– Ти це я?
І допельгенгер дозволяє кутикам губи трохи припіднятися.
– Я це ти, – показує рукою на все своє тіло. – Хіба що трохи старший.
Сраний алкаш, кричить мама в голові, і Абрам, притискаючи сумку до грудей, вперто дивиться на машину в полум’ї. Ти померла, шепоче хлопець у відповідь. Ти померла, ти померла, ти померла, ти померла, ти померла, ти померла, ти померла, ти померла, ти померла, ти померла, ти померла, ти померла, ти померла, ти померла, ти померла, ти померла, ти померла, ти померла, ти померла, ти померла, ти померла, ти померла, т и п о м е р л а.
Абрам не має слухати хлопця біля себе – це ж очевидно, що він несповна розуму. Йому в лікарню треба було б лягати, а не на пляжі дивитися за кремацією в домашніх умовах.
– І як там, в майбутньому? – з посмішкою, такою схожою на батькову, промовляє Абрам, а очима все дивиться на шрами на обличчі. Очевидно, що справи в майбутньому не добре. Хіба ж прийшов би він назад, в його лайнові підліткові роки, коли йому так весело в теперішньому?
– В майбутньому добре.
І сміх залишається на губах, так і не вилетівши у світ.
В якому сенсі – добре? Але допельгенгер тільки посміхається – має дурнуватий вигляд, але щасливий. Він радіє, але точно не бреше. І Абрам не може знайти сили відвернутися від себе. Відвернутися і не думати про те, як боляче стискається серце від одної думки про те, аби жити добре. Зі шрамами чи без, просто жити достатньо спокійно, аби мати такий вигляд в очах. Втекти від минулого настільки, аби ходити з обличчям батька і не боятися посміхатися без бажання проблюватися.
Але ж це неправда, так? Абрам не заслуговує на щастя, не дано йому спокій в цьому житті. Його призначення – це бігти від самого себе та вмерти в канаві, як забутий пес. Він не доживе до моменту, коли зможе назвати себе щасливим.
– Ти знайдеш людей, яких вважатимеш сім’єю, – ні, ні, ні, ні, це все жарт, такого не може бути в житті Абрама. – Ти знайдеш себе.
– Припини.
Мало не випльовує Абрам, адже це все просто жахливий жарт. Не міг Абрам знайти себе – він просто тіло з різними оболонками. Натаніель-Абрам-Кріс-Стефан-Джон і десятки інших імен, які ніколи не були його.
Йому не треба сім’я, йому не треба шукати чи знаходити себе. Йому треба втекти настільки далеко, аби його ніхто і ніколи не знайшов би. Ніколи. Ніхто. Тільки він один. Але ось він сидів сам один на цьому сраному пляжі. Чи відчувалось воно, як перемога? Та дзуськи – його мама горить у краденій машині, з нею плавляться фальшиві документи, в машині горить остання надія на життя.
Згорів останній щит Абрама.
Допельгенгер сидить поряд та не дивиться в його бік – тільки вперед, як і попросив Абрам. Мама ніколи не слухала його слів. Батько тільки насолоджувався щирим розпачем в словах сина. А знайомий невідомий слухався.
– Ти щасливий в майбутньому, Абраме.
І Абрам ламається прямо на власних очах.
Цього ніколи не мало бути, проте ось перед ним сидить його власний клон, і хлопець не знає, що думати. Розум не знає, що думати, а ось серце тільки стискається із захованою надією. Він не вірить в найкраще, він тільки сподівається на не найгірше. Але ось сидить Він Сам, і Він щасливий. То, може, шепоче мозок, у нього є шанс? Може, він дійсно міг би зупинитися і не думати про батька у себе за спиною. Може? Будь ласка, бодай на мить?
Не думати про пістолета та ножа під подушкою – просто жити.
– Ти граєш в ексі.
Тепер це схоже на божевільний сон. Мама ніколи не дозволила б йому грати.
Машина горить. Мама горить в цій сраній машині. Вона не зможе заборонити йому грати. Не зможе, бо вона, бляха, померла. У нього є шанс.
Звісно, що це все так просто, і шрами на обличчі стають тому доказом. Його шкіра повна спогадів, але, якщо вони залишаться в спогадах, він зміг би пережити. Він зміг би пережити погляди огиди, якщо ці погляди не спробують його вбити через його батька. Абраму все одно на все, окрім того, що він втік від минулого настільки, що сидить зі сраними синіми очима та справжнім волоссям, і не боїться.
– Ми втекли, так?
– Ні, ми лишились.
Абрам не розуміє – абсолютно і повністю. В його голові взагалі нічого не складається, і бік знову нагадує про себе. Алкоголь так і не зник, і він вже очікує, як вранці відчує таку нову, але звичну самотність. Це ж сон, чи не так? А уві сні можна дати волю мріям.
Абрам ненавидить такі сни більше, аніж жахіття. Адже після жахіть усвідомлення життя – відносної безпеки – приходить хоч і повільно, але приносить певне полегшення. Після гарних слів залишається лайновий присмак втрати того, чого він ніколи і не мав.
Проте зараз мама померла, він п’яний на невідомому пляжі. Абраму ледве сімнадцять – він хоче помріяти хоч трохи. Просто мить слабкості, коли він не думає про те, що чекає на нього в кінці. Тому він дозволяє собі прикрити очі, не випускаючи сумку з рук, та слухає-слухає-слухає все, що каже старий допельгенгер, адже що йому ще лишається? Сьогодні можна посміятися та уявити, що він звичайний підліток.
– Як тебе звуть?
Слова сонні та зовсім нечіткі – алкоголь остаточно вдарив у голову. Поряд з допельгенгером така відкритість не відчувається небезпекою. Йому комфортно, навіть безпечніше, аніж з мамою та пістолетом під подушкою.
– Ніл Абрам Джостен.
І Абрам, задоволений відповіддю, закриває очі та дозволяє собі забутися у дитячих мріях про спокій.
Завтра ж він прокинеться зовсім один з гірким присмаком ночі слабкості та тікатиме до кінця свого життя. Так, як і казала мама. Тільки втечею можна врятувати себе. А рятувати треба тільки себе.
Пам’ятай, Абраме, не довіряй нікому (Абрам – ніхто, а Ніл тим паче).
///
Відкривши очі, Абрам дивиться на теплий пісок біля ноги в запеклій крові.
ЗУПИНИСЬ