Певно, піти до міста це був найкращий спосіб втікнути від лізучих наче мурашки до голови образів та думок. По шляху як виходила з хати то ще й встигла закинути відрубані голови вовкулаків до кагату. Там темно, холодно і пусто.. Можуть й полежати собі там та смердіти до схочу. Цікаво він що такі з душком й оброблятиме? Хоча навряд, певно має якісь технології для того. Думала собі йдучи по своїм стежкам. Заким до голови не вліз опять образ з випадково побачено мною… а правильніше кажучи підглянутого з великим інтересом в конюшні діла.. З таким великим дружком як у нього то певно що проблематично.. Це ж треба мати відповідно під той орган велику та глибоку піхву.. По правді я то й не знаю яка вона у мене по вмісту… Тю.. Про що це я думаю? Зовсім з глузду тютюкнулася. Ну й от, знайомі колєжанки по відьомському цеху, вроді ото займалися по трахулями з своїми мужами та просто з тими хто їм подобався, вроді не особо були в захваті від процесу. Заліз, засунув, кінчив й по романтиці.. Одним словом по словам очевидиць то було повне занудство хоч так багато від нього очікували, перед тим як злягатися.. Пффф. Може тому мене ніколи й не тягнуло до якихось романтичних відносин з протилежною статтю… Заким мені на голову не звалився інопланетянин. Ну але чого гадати на перед.. то треба на власному досвіді пробувати, а не гадати. В сні він був неймовірним.. Та й так він мені також подобається… З такими думками я увійшла до не зовсім людного сьогодні міста, де навіть ринок був, й то наполовину порожнім. Цікаво з чим це зв’язано подумала. Бо так то завжди народу повно було, ябку ніде впасти. Почала обходити обійстя своїх аж шести замовників з мандрагорою. Добре Марійка мені рекламу робила серед містян. Хороша жіночка вона, й людина теж добра. -Й це правда треба під подушку ховати? Перепитала мене грудаста госпося з солідного маєтку. Підозріло розглядаючи та верчучи в руках корінь мандрагори схожий виглядом на якесь химерне немовля що кричить. -Так, під подушку, звісно. А ще можна як оберіг з собою носити для відганяння нежиті різної та лиха… -Ні, ні поки мені не треба гроші давати. Не можна.. Відкараскалася я від грошей. Хай спочатку користь принесе. Сказавши це, й попрощавшись, пішла далі по обходу без пригод. Тільки останній тип, був якийсь підозрілий, виряченими очима трохи нагадував ропуху, і старався все мені під балахон зазирнути. -Що хвоста шукаєш там під полою чи мітлу? Врешті не витримала я. -Хммм.. кхем.. Ще більше вибалушивши на мене очі зніяковів тип. -Взагалі то якщо такі страхи, то чого користатися послугами відунок? -Ну, це не мені, то все жінка, моя жінка… от.. виправдовувася містер ропуха, надувши рожеві як в порося щоки. Знову поглядом шукаючи у мене хвоста. Але той факт що за мандрагору не треба платити вмить розвіяло його сумніви. Він зрадів. Весело зникаючи за дверима. Й я врешті теж зраділа. Що можна навістити Марійку у її кнайпі, віддати їй яблучний оцет, та порошок з саркосцифів та нарешті вимітатися до дому. В кнайпі у Марійки було мало клієнтури, практично нікого крім одного солодко дрихнувшого на лавці пияцюжки. Сама Марійка ліпила вареники, а її муж порпався біля печі з дровами. Поговорили про те, про се та про погоду. Ще вона не забула навіть згадати за мого «вовка». На що я сказала шо виздоровлює мій вовк. А в думці я подумала.. Ото знала б вона насправді що то за вовк, то мабуть би перекинулася зі свого стільця. На останок я дала їй банку яблучного оцту з кошика та сушені грибочки, саркосцифи або як їх ще називають «Чаша ельфа». А вона мені як завжди впихнула клуночок з свіжим м’ясом. Чого чого а м’яса вони мали повно, бо через кнайпу мали багато господарки. Але мені це тепер на руку через «вовка». Збираючись вже до дому то почула від Марії новину, яка прояснила ту ситуацію з тим що в місті не людно. Бо на пустощі знайшли тіла двух чоловіків, одного цілого тільки без голови а іншого розірваного наче дикими ведмедями й також голови не знайшли. Розповідала мені вона, ліплячи нову порцію вареників у руках. А я собі подумала.. Певно що не знайшли коли ті голови у моєму кагаті лежать. Виходячи з її кнайпи мало не встрягла у проході з її чоловіком, бо пузище в нього було габаритне, та ще нову діжку пива ніс в придачу. Й тут я рішила трохи підколоти Марію, яка мене також полюбляла. -А ти Марійко не перегодовуй свого муженька, а то пузяка он вже яка.. Не забувай що коли росте живіт то хвостик навпаки сохне, й ніякі чудо зіллячка не діятимуть. Маріка звісно з того почала весело реготати, а її чоловік якось так зразу відреагувавши швидко прослизнув поруч мене наче як миша, від почутого втікши подалі за стійку. А я вийшовши пішла по дорозі до дому, підібравши поли свого балахона. Рада своїм жартом та й доброю порадою теж. Й подумавши що Яр’резу таке не грозитиме пузище, занадто він фізично активний та ще й атлетичної будови.
Яр’рез якраз собі у той час, шастаючи по верхах дерев у лісі, підшуковував здобич яка ходила по землі. Все таки йому дуже хотілося комусь скрутити голову та випустити кишки. Занадто він був нервовим та переповненим енергії. Тому й до хати не хотів вертатися, бо там був об’єкт його спокушаючий майже завжди, і такий не підступний поки що як скеля.
Знизу почувся ледь чутний шум та гомін.. четверо уманів прийшли до лісу, розпаковуючи свої клунки , мотузки які мали при собі та брязкаючи чимось об’ємним та металічним, між собою про щось теревенячи. Мови їхньої Яр’рез не розумів зовсім але зате добре бачив що вони були озброєні. Саме те що йому треба. Поміркувавши трохи він легко зіскочив з дерева вниз на землю, так щоб умани його бачили, тримаючи в лівій руці свого меча напоготові. Умани з його вигляду полякалися, один з них витяг кинджал й шпурнув щосили його в двоногу високу істоту, з червоними очима та довгим волоссям у якої було дивне не земне лице з страхітливими іклами, істота наче вичікувала що вони будуть робити й як себе поведуть. Один он вже з них не витримав, кинувши кинджалом, Яр’рез легко від нього увернувся, й кинджал впився в дерево позаду Яр’реза . Який не довго думаючи витяг його з того стовбура правою рукою , перенаправляючи підкинув у повітря, вертаючи зброю власнику. Кинджал зі свистом вернувся в лоба не встигшому нічого зрозуміти господарю, пробивши його череп навиліт. Той впав як підкошений. Налякавши ще більше своїх напарників. Інший попробував вистрелити з луку, але Яр’рез відбив стрілу в повітрі розсікши її навпіл своїм мечем. Та підскочивши до умана на випередження, заким той відкинувши лук, і своїми дрижачими руками копирсався вже над чимось іншим засипаючи в трубку порох. Меч блискавкою справа-наліво чирканув над головою умана відсікаючи одним рухом голову з плеч. Безголове тіло декілька секунд ще стояло на місці вихлюпуючи з місця зрубу кров яку гнало серце й завалился на землю. Один уман кинувся тікати, з воплями «ДИВ« а інший витягнув за пояса сокиру та готувався нападати. Яр’рез стряхнувши з свого меча кров на землю, прицівлився та кинув його навздогін тікаючому геть уману, репетуючого то за ДИВА то за продєлкі ЛЄШЕГО. Але недовго це тривало, вміло кинутий меч його нагнав, пронизуючи наскрізь голову втікаючого. А останній уман з сокирою кинувся на Яр’реза, замахуючись, намірившись тому відтяти голову, аж вітер свистів від тої сокири. Вивернувшись від удару, та швидко перехопивши й викрутивши напавшому уману руку з сокирою, ламаючи кисть легко як сірника, Яр’рез активував по ходу свої к’ічті-па наносячи ними удар у відповідь, й дивлячись як його подвійні леза навиліт прошили тіло м’якого м’яса одітого в шкіри вбитих тварин. Впритул присовуючи свою голову до умана , вдивляючись у його коричневі очі, червоні очі горіли, відчуваючи страх та смерть здобичі. Гиркнувши Яр’рез блискавично втягнув назад у пази подвійні леза, кров з прорізів у тілі умана вихлюпнулася на землю. Рука з кігтями швидко піднявшись вверх, перерізала горло не добитій добичі , тіло впало на землю з декілька хвилин позвивалося та замовкло. Але Яр’рез не зовсім радий був перемозі над тими чотирма уманами, й бажання їх черепи забрати теж не було. Тому він тільки вирішив їх тіла підвісити за ноги , піднявши та прив’язавши до верху дерев, використавши для того їх же мотузки. Заглянувши у їх пожитки розкидані по землі , нічого цікавого там не побачив для себе. Торби були набиті шкірами вбитих ними тварин, а те важке зубасте залізяччя, швидше за все було ловцем для тих тварин. Так подумав Яр’рез розглядаючи той весь уманський мотлох. Й забираючись швидко на дерева.. Пора вже було йому вертатися до дому.. Думаючи над тим відколи він почав рахувати своїм домом хату Іларії.. Відтоді відколи вона знайшла його, спасала від смерті. Так то в нього не було дому ніякого.. Дім заміняв йому корабель а життя його нагадувало життя , японського роніна, самурая без хазяїна, йдучого по житті своїм шляхом меча.. тільки в космосі. Спустившись з дерев, Яр’рез побачив що Іларвї вдома ще немає.. Поставивши свого меча на місце, він одягнув на лице маску взявши її зі столу, маска показала теплові сліди, Іларія пішла до міста вже доволі давно.. Знявши маску з себе та знову її поклавши на стіл, Яр’рез вийшов на двір. Рішивши почекати на Іларію там. Не довго думаючи він легко заскочив на дах хати, принишкши та лігши там. Мозок та уява почали його знову донімати, розбурхуючи лють. Яр’резу дійсно не подобалося те що Іларія отак пішла до уманів та пропала надовго, невже вона там дійсно має когось, якогось самця свого виду, а його не хоче, бо рахує за урода й інший біологічний вид.. Щось таке вона раз навіть йому казала, про те що вони двох різних видів. Ця думка боляче різала його по серці. Й що з того? Йому на то було глибоко начхати. Він її любив, перший раз в своєму житті… А вона втікла до уманів. Нашіптував противний голос йому.. Дратуючи Яр’реза.
Фуф, врешті дома. Зітхнула я чалапаючи до хати та входячи до середини. Занесла кошик з м’ясом від Марійки, поставила його на стіл. Дивно Яр’реза в кімнаті не було, тільки маска лежала не там де була до того, як я виходила з хати, й всі його залізяки на місці. І мого куховарення не попробував, надула я ніс ображено. Рихтуєш, вариш , стараєшся а нікому їсти.. Й не наглість? Ото точно такого не розгодуєш, до розмірів чоловіка Марії з його пузиськом як винна діжка розміром. Скинувши з себе балахон, на крісло, пішла на двір . Може де знову у конюшні стирчить. Подумала, йдучи туди. За хатою таки почула знайоме гарчання , й за секунду він вже був переді мною зіскочивши з даху. Від нього віяло чимось недобрим та холодним. -Ти де була? Спитав він , червоні очі світилися якимось не добрими вогнями. Брови зведені, мандибули розійшлися, по довгим іклам в пащі стікала слина як у вовкулак. Це він й не він водночас, якийсь такий наче його підмінили. -Та, що таке з тобою? Слухай заспокойся.. Сказала я не піддаючись паніці. - Нічого зі мною… А ось ти швендяєшся по своїм уманам весь день,тому що тобі важко з таким уродом як я витерпіти без самця свого виду.. -ЩО ЩО? перепитала я, відчувши як мене з люті вже аж тіпає. -Повтори повтори останнє, сказала підбираючись та затискаючи руку в кулак. Бажання заїхати у ту наглу ощирену іклами морду кулаком зростало. - З самцем свого виду розважалася.. Решту я не хотіла слухати. Просто зашипівши як кішка яку розізлили, з всього розмаху та сили заїхала йому по пиці, попавши по мандибулам та іклам аж щось хруснуло під моєю рукою. Сплюнувши кров’ю та загарчавши, він різко стиснув в кулак праву руку, та різко витягнув її в направлені до мене. Активовані подвійні леза вискочили на всю довжину з пазів, навколо моєї шиї й проткнули дерев’яну стіну зайшовши глибоко в деревину. То мене вивело ще більше з себе, рухатися я не могла, пришпилена його зазубреними лезами, хіба ногами його хвицьнути. Проте тільки стояла просвердлюючи його очима, не відводячи свій погляд. -Пішов! Забирайся геть щоб я тебе не бачила придурок! Забирайся геть! Прошипіла я, стискаючи руки в кулаки. Заглядаючи у рубінові очі. В глубині яких був біль та страх.. Аж бажання огріти його ще раз пропало у мене. Різко витягнувши та склавши свої леза назад у наруч , він побрів кудись не розбираючи дороги. Хотіла йому сказати вслід що його манатки в хаті, та таки втрималася. Розглядаючи дірки у дерев’яній стіні залишені подвійними лезами. Який гедзь його вкусив з тими самцями уманами? Що він собі там нафантазував? Дурак! Що я ходжу на пропихон до своїх самців уманів, бо його не хочу, а рахую уродом. Ну тож треба таке ото надумати про мене.. Як він сміє? З чого він взяв це все.. Якась просто сліпа не обгрунтована ревнісь ним володіє.. в додачу до сліпої любові яка отаке й творить з ним. Дідько.. буркнула я, шукаючи його. Все таки він дійсно може кудись піти якщо мене послухався з дуру .. Шукати смерті на свою голову. Бо куди йому йти? Дому немає корабля немає.. Завжди мріяла я про якусь таку божевільну любов, й мрія несподівано збулася. Але треба ту мрію до розуму якось навернути.. Може дійсно чого натворить. Бо своє ПК відремонтував вчора він, з тим само ліквідатором.. Де ти дівся.. Шукала я Яр’реза, не хочу його втрачати через свій гострий язик .. Ні. Не хочу. Й за хатою його не було. В хліву теж пусто. Й в кімнаті нікого… Так сконцентруюсь й знайду тебе.. Тоді нормально поговоримо. Подумала я шукаючи його.
Яр’рез сидів біля озера, сутулившись, обійнявши руками свої ноги, невидящими нічого очима , яких застелила якась темнота.. дивився ними наче кудись в глибину води.. Він ненавидів себе, Іларія не пробачить йому його дурнуватий вчинок та образливі слова .. Жене його геть.. Куди йому йти? Для чого.. Смисл? Є тільки один шлях активувати на ПК самоліквідацію як й свого корабля, так й себе, відправити свою душу, поповнивши ряди воїнів Кетану. Бога смерті та війни у яутжа. Він так рішив й так й зробить. А зараз ще посидить на землі, відійде трохи.. бо ноги не хочуть слухатися та підкошуються під ним, й очі нічого не бачать крім пітьми… Він важко опустив свою голву звісивши її собі на ноги. З боку відчув якийсь рух… Та поки йому на все наплювати.. Як же боляче..
Знайшла його біля озера. Він сидів там такий нещасний, одинокий. -Ліпше ти би мене залишила тоді здохнути, я не просив тебе мене спасати.. Для чого? Тихо сказав він до мене, підвівши трохи голову й повернувши її в мій бік. А потім знов опускаючи її собі на ноги. Його слова боляче ранили в саме серце. -Залиш мене самого. Я хочу побути сам, перед тим як піти до Кетану. Замість розвернутися та піти, я підійшла до нього зі спини та присівши міцно обійняла. Поклавши свою голову йому на плече та хлюпаючи носом. -Тоді й мене не забудь прихопити з собою до Кетану разом , одного тебе я не відпущу. А тут без тебе мені немає що робити, немає що втрачати. Сказала я розридавшись вткнувшись носом у його теплі коси. Рука моя піднявшись піднялася до його витонченої вилиці, погладивши її, тепла та трохи шершава під пальцями, приємна. Він знову так мілко дрижав, відчула це руками й своїм тілом яким до нього притулилася. -Я люблю тебе так, аж воно забирає розум.. Вибач мене якщо можеш Іларіє .. Почула я його признання.. Він тихо зітхнув, коли я обома руками взяла його за голову, повертаючи до себе, витираючи пальцем його сльози.. -Я теж тебе люблю мій самець. Сказала я, зізнавшись йому в своїх почуттях, врешті переступивши межу, та відчуваючи себе від того вільною. -Йди сюди, скала йому вкладаючи його голову собі на ноги, та витерла рукою й свої очі від сліз. Заглядаючи у його очі. Його рука, пригорнула мене обіймаючи у відповідь. Погладила його своїми пальцями по лобі, та по кущам темних відростків над бровами. -Іларіє ти мене.. Хотів він щось сказати, та я в той момент його обірвала , лизнувши його по мандибулам та іклам своїм язиком, проникши ним в середину до його рота. А він там дійсно мав ребристе піднебіння, точно як у моєму сні. Й смак такий пряний але з присмаком крові.. розбила таки йому своїм ударом кулака ясна. Яр’рез на мої дії відповів тим самим, ще й сплітаючись своїм язиком з моїм, та притримуючи моє лице по бокам своїми мандибулами. Ледь не задихнувшись від палкого поцілунку мусили перерватися щоб перевести дух. -В мене від тебе любов моя йде голова обертом.. Зізнався Яр’рез, кінчиками кігтів приємно та ніжно обводячи контури мого лиця та лизнувши мене у губи своїм трохи шершавим як у кота язиком. Погладивши його по лиці у відповідь, відповіла -Тільки не втрачай свою голову повністю , ти мені ще потрібний… Знав би ти що у мене від тебе не тільки голова йде обертом, сказала йому це посміхнувшись, та лизнувши його по лобі та вологим іклам. Шкіра його на лобі була трохи солонувато- солодкою, але сіль то корисно й трохи солоду теж. -Моя Іларія .. Моя Королева.. Промовив Яр’рез стискаючи мене своєю рукою трохи сильніше а іншою переплівся своїми пальцями з моїми, рубінові очі темніли прикриваючись віками. Як же добре лежати отак на лоні природі разом, й любити одне одного.. Коли все встало на свої місця. Тому що справжня любов вона, все прощаюча , не просяча нічого в замін.