Повернутись до головної сторінки фанфіку: В обіймах Демона

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

Вийшовши з дому, я по звичці провірила, чи все взяла з собою що треба. Так, все було при мені.  Невеличка лопата, для викопування з землі коренів потрібних рослий, й торбинка для викопаних коренів. Розвісивши на натягнутому шнурку між березами випране Яр’резом простирадло , теж дбайливо забране мною зі стола перед виходом , куди його кинув недбало мій друг,  та подивившись деякий час на русалок які під повнею місяця виплили з темних глибин озера, й сиділи собі недалечко від берега на впавшому в озеро дереві, та розчісували свої довгі волосся, мелодійно співаючи - Назбираю барвіночок, та сплету собі віночок.. На Івана на Купала на коханого чекала , але він так й не прийшов, може іншу десь знайшов..  Місяць освітлював витончені прекрасні голі тіла русалок,з випуклими грудьми, наповнюючи їх своїм примарним холодним світлом, та ще більше підкреслюючи їхню фатальну красу, для тих, хто попадеться на їхні чари й буде затягнутий навічно у темні глибини вод, їхніми білосніжними ручками… Подивившись сумно на озерних дів, з якими доля обійшлася так жорстоко, та зітхнувши, вирушила знайомими стежками через ліс, на пустир,  до дерева з тілами повішених. Там де вдень,  під тим дубом сиділа Желя. Оплакуючи мертвих. Повний місяць світив освітлюючи собою все майже як удень.

 

 

Заким уманка кудись пішла, за якою то там мандрою? чи як там її.  Яр’рез забув таке важке слово, як воно звучить назва тої рослини . То він рішив собі розім’ятися, вправно та швидко вскочивши на ноги з обридлого йому ложа. Він не звик так довго на його думку байдикувати. Тому підійшовши до кутика кімнати , туди куди Іларія поскладала акуратно склавши весь його брухт, як вона називала його лати та зброю. Й першим ділом вдягнув на праву руку свій улюблений кі’чті-па, наруч з подвійними зазубреними лезами. Милуючись своєю смертоносною зброєю. Деякі з яутжа полюбляли застосовувати кі’чті-па  на двох руках, заміняючи собі двійні леза  одним , яке більше нагадувало по формі та довжині мечі, не менше смертоносніші від подвійних лез. Але Яр’рез полюбляв найбільше подвійні кі’чті-па. Якими ще можна було не тільки зручно пропорювати торси та грудини на виліт, знизу -доверху а ще й додатково фіксувати голову злапаної здобичі між тими зазубриними лезами, пришпиливши її лезами до будь якої поверхні.  Уффф.  Який кайф рикнув Яр’рез , затиснувши руку в кулак та рухнувши кистю. Довгі подвійні зазубрені леза з металічним шумом клацнувши вискочили з пазів наруча, такі гострі й смертоносні зголоднівші за кров’ю та смертю, яку вони несли тим хто траплявся на їх шляху. Яр’рез милуючись їхнім сталевим блиском, заховав їх різко назад у пази.  Кі’чті-па заховалися, тільки їхні кінчики трохи вигулькували з своїх  пазів, хижо як ті пазурі тигра перед своїм стрибком  на не очікуючу своєї  смерті здобич. Затягнувши на своїй талії паховий пояс, Яр’рез причепив  собі до правого боку стегна не менш улюбленого довгого скрученого шипастого канчука, який складався з безлічі металевих ріжучих сигментів, при обмотувані  довкола противника це все по просту розрізало останнього на частини. Вміло, вбивчо та дуже ефективно у руках ліквідатора,  справжнього майстра свого ремесла. Яким й був Яр’рез. Подумавши недовго він ще взяв свій телескопічний розкладний спис, причепивши його позаду  над поясом. Ножі, плазмоган, прозора удавка,  сіткометальника, та свої сюрикени, диск, дротикостріл, та болтер з гранатами рішив не брати. Взагалі він по своїй натурі, полюбляв все як по складніше,  а не полегшувати свою роботу. От тільки своєї натільної сітки він не знайшов, яка робила його невидимкою. Але хоча поки що вона й не потрібна , без синхронізації з міні ПК вона не дієва. Застрекотавши та клацнувши мандибулами Яр’рез вже був хотів вийти з хати за її межі, розім’ятися але миска з нарізаним м’ясом нагадала йому за Іларію й те як вона погрожувала вручну нагодувати його,  як якогось малька нечемного, якщо він не з’їсть м’яса наваленого у миску. Він міг не їсти й до двух днів, а то й більше, тільки багато пивши води, та й зараз не особо мав апетит. Коли кров  вимагала лише адреналіну . Ну ображати свою уманку я не можу ж, вона, принесла це м’ясо та готувала для мене.. старалася, подумав він. Й  зітхнувши та взявши до руки миску підозріло принюхався до сирого  м’яса. Аромат нічого такий, й крові не зовсім багато. Не довго думавши закинув собі рукою до ікластого рота жменьку кусочків, й якось так не замітно для себе з’їв. Думаючи що м’ясо земної тварини уманів,  на смак не особо відрізнялося від м’яса тварин з Яутжа-Прайм. Було навіть й трохи ніжніше по консистенції. Врешті закінчивши з їжею, та по звичці, склавши та піджавши мандибули, впритул до ікол і надівши собі на лице маску він вийшов з хати, закривши за собою двері.  Повний місяць світив на небі наповнюючи все навколо чудовим світлом. Яр’рез бачив одинаково, що в день що в сумерках. Підійшовши до озера він по коліна зайшов у прохолодну нічну воду де й помився, омиваючи собі руки. Легкий бриз та кришталевий дівочий сміх пронісся над плесом озера. Русалки замітивши Яр’реза зацікавилися ним, приплили ближче, залишивши своє місце на стовбурі заваленого у воду дерева. Звабливі ідеальні фігурки білосніжних тіл, груди в когось менші як яблучка, а в когось розміром з стиглі  дині кожна,  заколивалися піднявшись над водою, коли русалки відкинулися на спини весело засміявшись та хлюпаючи водою. Яр’рез підняв голову,  вдивляючись в озерних дів. Візори темної маски нагадуючу трохи своєю формою морду вовка, спалахнули несподівано червоним вогнем , важким поглядом втупившись на русалок. Ті раптом принишкли завмерши, цей погляд кинутий на них  крізь візори дивної маски , такий дикий та переповнений лютої злоби, хоч й палаючий  наче дві червоні розжарені вуглини, але від нього віяло не жаром а холодом та смертю. Той хто стояв перед ними у воді озера не був людиною, за що говорили його палаючі очі та руки з довгими кігтями які він то затискав то розтискав втупившись у русалок, порушивших його спокій. Це певно той,  хтось.. чиє щось лежало там  обгорівше на дні озера. Й на всіх місцевих істот з нежитів він не схожий..  Й оболонка фізична на відміну від них..  Не витримавши його не віщуючого добра погляду  русалки чкурнули.. хлюпнувши водою  зникли..  розсипавшись мілким  місячним бризом по озерній гладі.  Що за к’жит!?  лайнувшись подумав Яр’рез . Були уманки й раптом пропали, зникши на пустому місці . Знову у нього якісь видіння чи що? -Ну його це все, до к’житу поганого, не час перейматися на такі дрібниці. Йому просто цікаво трохи прогулятися, провітритися нарешті. Піддивитися за Іларією, пішовши по її тепловому сліду вслід за нею… А може ще й когось повезе вполювати, відкрити на Террі свій сезон на здобутки цінних трофеїв.  Увімкнувши телепатичною командою у своїй масці активацію та пошук по тепловому сліду,  Яр’рез настроїв його тільки на сліди Іларії.  А ось й самі сліди.. цілим ланцюжком йшли вперед , світячись червонувато-жовтим маревом тепла по землі,  відбитки залишені  ніжками  Іларії йшли петляючи серед дерев туди,  куди пішла його уманка. Підійшовши до дерев, Яр’рез лего з грацією пантери заскочив на стовбур високого крислатого дерева, й перебрався у пару поштовхів повище,щоб бути  ближче до крони дерева. Кігті на пальцях рук та ніг , легко входили в кору дерева. Чітко бачивши навіть з висоти дерев тепловий слід йшовший по землі та залишений ногами Іларії.  Яр’рез не поспішаючи продовжив свій шлях рухаючись по деревах на висоті,  над землею, й  стрибаючи з одного на інше. Легко, майже безшумно йшов вперед, тільки іноді на землю з висоти дерев  падав якийсь один- два листочка  або всохла галузочка. 

 

 

Врешті дійшовши до пустощі та перевівши подих, я пішла до могутнього дерева на гілках якого висіли трохи погойдуючись на мотузках у такт легкому вітру, тіла повішених мерців. Мотузки під мертвяками тихенько порипували від їх ваги. Місто вдалечині розташоване вже повністю спало, занурене у сон та ніч,  під  холодним світлом повного місяця…  Крім пустощі .. на якій я господарила на повну, орудуючи  лопаткою затиснутою в правій руці. Та вітру який гойдав мерцями. Почувши ще одне тихе скимління  з нутра  землі  я перебралася до нього. Корінець квіток відьми, ростучи, завжди видає своє місце знаходження у землі отаким характерним звуком, наче жалібним плачем. Й особливо цілющою була люба  рослина, викопана, або зібрана в ніч повного місяцю. А мандрагора ще полюбляла отакі дивні місця , місця екзекуцій..  вбираючи в себе соки та всі сили життя людей які  полишали цей світ,  відправляючись у потойбіччя до Мари.  Викопуючи мандрагору з землі лопаткою, рішила трохи випрямити спину та тут стукнулася своєю  потилицею об ноги висячого небіжчика , повністю  забувши над мерцями над своєю головою. Труп захилитався на мотузці ще більше, мотузка під ним жалібно  заскрипіла. Спухле, перекошене та почорнівше від асфіксії  лице мерця, дивилося в нікуди пустими чорними очницями, замість очей,  які вже виїли птахи- падальники, полюбляючі мертвечину. -Я така незграбна, що я зроблю.. Наче виправдовувалася я перед потривоженим мною небіжчиком, розвела руками в боки. Заким мою увагу знову не привернула хникаюча жалібно в землі мандрагора. Добре, ще одну беру. А решта хай ростуть та плодяться. Рішила я. Нахиляючись над землею та відхиляючи, рукою листячко мандрагори вбік, обмацуючи надземний стержень рослини, корінь такої буде явно дуже товстим. 

 

 

А тим часом Яр’рез доволі скоро наздогнав Іларію, та  принишк в густій кроні дерева, сівши на гілку, та обійнявши стовбур дерева. Почав з інтересом з своєї засідки спостерігати що робить його пасія. Приблизивши зображення побачив що Іларія копає якісь коріння, тої рослини з важкою назвою  -манди? - ні мандри? якогось к’жита? під тим деревом з мертвими уманами,  висячими на мотузках за шиї. Зовсім неправильно по його мірках повішеними. Треба їх підвішувати спочатку підв’язавши за ноги а потім повісити вже на дерево догори ногами та освіжувати,  знявши з тіл шкіру, та випустити бебехи.. Так роблять всі яутжа з своєю дичиною .. Але то умани а вони не яутжа й роблять все по своєму, не вміло, не професійно та якось костурбато, подумав Яр’рез ще раз оглянувши скептично підвішені тіла шести мерців. Тут його відвлікло дещо так знайомо бентежачи кров по венах.   Нервово мотнувши головою та своїми довгими валарами, він сримано загарчав собі у маску, його тонкі хижацькі відчуття,  почули з глибин темного лісу наближення загрози. Якої загрози він ще не знав але тільки відчував це на своєю інтуіцією. Ще його дратувло те, що це невідоме та небезпечне йшло за його Іларією. Ну, ні. Небувати цьому.  Він по любому захистить свою кохану від того невідомого наближаючогося  чогось, когось..  з гущавин сусіднього  лісу, ким би воно не було. 

 

 

Глибоко в гущі лісу , швидко рухалися дві істоти, на віддалі одне від одного, м’язисте гнучке тіло яких вкривала густа довга чорно-сіра щерсть,  запацьокана де-не-де прилипшою грязюкою та всхошкою не їхньою кров’ю. Могутня голова одної істоти схилилася до землі, щільно притиснувши до голови два волохаті вуха, та голосно вдихаючи запахи з землі та принюхуючись до слідів. Жовті, очі  примружилися спалахнувши люттю, з нахиленої морди та привідкритої  пащі з безліччю гострих іклів на землю потекла голодна слина.  А у переповненому злістю мозку пульсувала лише одна думка де холодний властний голос  давав одну команду-Вбити відьму! Обливаючись слиною істота припіднялася на лапах, оглянувшись назад. Чекати на напарника він не буде, ця відьма тільки його. Й знову цей голос- Вбити відьму! Всіх! Найти та вбити, порвати на мілкі кавалки! Ніїстися їх теплою кривавою, розірваною іклами плоттю, яка так смачно та’є в пащі,  вбити, порвати, пошматувати й до відвалу наїстися. Істота знову опустилася на землю, припавши на всі чотри лапи, й побігла безшумно вперед, з під лап та ніг, перебираючих в галопі,  летіли по сторонам грудки землі. Ціль ставала все ближчою. По ніздрях вже гостро бив смачний запах здобичі,  яка порпалася собі нічого не підозрюючи в землі біля дерева. Щож, порпайся крихітко, порпайся все одно не втечеш. Думала істота біжучи. На чутливому обслиненому  язику  вже відчуваючи смак ще не пролитої , теплої крові. 

 

 

Ну, ось. Тепер можна йти до дому подумала я. Ховаючи торбинку під свій  балахон та привязуючи її за шнурочок до пояса. Щось наче почулося з сусіднього лісу.. Хруснула галузка наче? Може здалося? Подумала я. Але по любе тре йти до дому, не знати хто в тих хащах. Де який насильник, чи інквізиторський ловець відьом? Повернувшись до лісу спиною, рішила таки йти до дому старим шляхом як й прийшла. Але не пройшовши метра на тій пустощі, ще заплутавшись в густій траві своїм балахоном, провалилася ногою в земляну ямку ховраха , ще собі для повного щастя вивихнула її. Голосно вилаявшись та матюкаючи Лугового, який отак ганебно занедбав свою ділянку. Обізвала його хуєм горбатим та поцом засушеним! Через якого недбальство я вивихнула свою ногу. Ну бо ж сама себе сварити не буду та й не охота звісно ж. Що то я сама винувата в тому що стала не уважна й з підкрадаючогося страху мало мізки не розгубула свої, з тим поспіхом, ще як та курка піддавшись паніці. Ну але здобиччю якихось виродків ставати не зовсім охота. Витягши свою ногу з земляної пастки та поспіхом обмацавши її зітхнула пологшено що кості цілі, тільки м’язи потігнула. Й тут боковим зором замітила з боку лісу стрімкий рух. Повернувшись таки обімліла оціпенівши зі страху,  до мене наближався здоровенний  вовкулака. Жовті очі горіли люттю на голові з притиснутими до неї вухами, з привіткритої пащі та  іклів стікала слина, яку він злизував довгим язиком. Звідки він взявся ? Подумалося мені у вихрі думок кружляючих в моїй голові. Рука випустивши з пальців лопатку інстинктивно потяглася за кинджалом, хоч толку з нього буде мало.. він ж був не срібним. Тільки хіба трохи потріпаю ним його шкіру яка й так заживе майже зразу.. 

 

Яр’рез спостерігав деякий час за істотою, яка показалася з лісу та наближалася до Іларії щось було незвичайне та дивне у тому звірі. Запах від нього йшов вроді уманів, й одночасно звірини.. але то був звір, сильніший та більший від уманів, такий весь переповнений люттю та жадобою до крові. Не довго думаючи він швидко зістрибнув з дерева, на ходу хватаючи та знімаючи свого канчука. Й в пару стрибків Яр’рез вже був біля звіра наздогнавши його на ходу,  та хапаючи вільною лівою рукою за загривок й відкидуючи гарчачу слинтяву  та таку же злу як Жорстке м’ясо тварюку , шкереберть ,  далеко вбік.  Вовкула запущений з льоту в повітря  розгубився, він вже відчув смак крові у своїй пащі, й те як його ікла розірвуть м’яку ніжну плоть вгризаючись у неї , як захрустять кісточки смертного тіла тої рудоволосої переляканої відьми .. А тут сам він відчув  шок та подив. Коли чиясь наче сталева  рука з силою, вправно ухопила його за загривок, кігтями розпоровши йому шкіру. Лють ще більше дала за себе знати, й біль пронизливим імпульсом пішла по тілу. Перегрупувавшись у повітрі вовкулака опустився на землю всіма чотирма лапами, загарчавши та повернувши свою ощирену морду до того хто посмів напасти на нього відірвавши від здобичі. 

 

    Ставлення автора до критики: Позитивне