Був спекотний літній день, і я трохи вже змучившись від збирання суниці на лісовій галявині , пішла та присіла у тінь розлогого старого дуба. Поставила коло себе кошик з назбираними запашними дарами від Матінки Природи. Переповнена подяки поклонилася галявині, подякувавши Матері Природі за її безціну турботу про людей та все живе навколо. Взагалі як прекрасно жити в гармонії з природою та почувати себе з нею одним цілим. Відкинувши собі з лоба довге руде волосся за спину, й трохи розчепивши пару гудзиків на своїй блузці, підставила розпашіле тіло приємному, грайливому вітерцю. Все ж таки як чудово отак сидіти на лісовій галявині підставляючись під грайливий ніжний вітерець й нічого не робити та слухати спів та гомін пташок, та щум лісу. Благодать. Прихилившись спиною до могутнього дуба, позаду мене. Якого щоб обхопити в обійми треба було таких з шість як я. Величезне та величне дерево , дихало спокоєм й навіть не реагувало на вітер. Скільки епох побачив та пережив цей могутній велет. Поставивши руку до рапатого стовбура дуба, відчула його силу та енергію, яка мене почала наповнювати та охоплювати. -Дякую тобі старий друже, за тінь та затишок й ті сили що ти мені додаєш. А мені сили ще ж знадобляться бо я планувала що коли прийду до хати то нароблю повно смачного варення з такої чудової запашної сунички. Збоку в кущах хтось тихо зітхнув . Я насторожилася, забравши руку з дерева та вдивляючись в хащі. Невже якісь людиняки залізли у це райське місце? Подумалося мені мимоволі . Не зовсім кортіло бажання у мене зустрітися з кимось з людей які жили у місті та забрели у лісову оселю. Але полегшено зітхнула, й напруга зникла , коли зрозуміла що це був Дух Лісу, який совою сидів на корчі лупаючи великими очима та явив перед мною свою справжню особу, схожу на дідуся але такого зарослого довгим зелено -сірим волоссям по цілому тілу. Зморщкувате обличчя бородача лісовика лупало на мене зеленими очима з вертикальною зіницею, якими він весело розглядав мене та мій кошик з суницею. Посміхнувшись до лісового сказала - Ах, це ти ж Йоне , як завжди підглядаєш за жінками. Й куди тільки твоя дружина дивиться а? Підколола я захихикавшого від моїх слів лісовика. От старенький веселун. Й що люди бачать страшного в них подумалося мені. Йон, заворушився , почухавшись й відповів , зівнувши -Ну, по перше ти ж не проти що я за тобою підглядаю, коли моя дружина спить, й є ще можливість піти до сусідського лісовика та трохи з ним на парочку навести блуду на грибників які полюбляють ходити до його лісу. Приморгнув мені Йон. - Але , по друге ти також не любиш своїх двуногих родичів сапієнсів. Закінчив він свій діалог став раптом серйознішим. Тепер вже я зітхнула. Така вже правда, так і є , я не люблю людей й по своїй натурі являюся відлюдником. Для цього було та й є багато причин . Й не тільки та що я є відьма. Тому що таких не стандартиних, дивних людей які відрізняються хоч чимось від стандартної однорідної сірої маси, громада не сприймає. Ми (Подібні до мене ) як ізгої у їх світі. Такі люди тіні , але з власною думкою, та гордістю. Хоч я особисто ніколи від свого статусу «не такої» не страждала. Подумавши сказала -Йоне , ти ж знаєш. Я їх не терплю за багато речей, вони жорстокі, вони нищать все навколо себе куди лишень ступить їх нога та вбивають ради розваги чи релігії. А ще не задумаються над красою та величчю природи й тим як все складно на цій планеті влаштоване… Не поважають Матінку Природу. Не віддають їй належну шану… Я замовчала, рознервовано втупившись у небо, обійнявши себе за ноги руками й прикусивши губу. На такі теми я би дуже довго могла розводити філософію. Лісовик мене розумів на відміну від інших людей. На небі сонце вже йшло до заходу. Покрасивши все червонуватим кольором. Йон, сумно зітхнув, зрозумівши що натиснув мені на болючий мозоль, й вирішив перевести розмову в інше русло. -Іларіє, запросиш нас на полуничне варення ммм? Моя Ліса так любить твоє куховарення. Його запитання вернуло мене наче з небес на землю. Бо я продовжувала розглядати сутінкове червонувате на заході небо. -Йоне , та звісно. Ви обоє мої бажані гості у будь який час. Приходіть , чекатиму. А зараз мені треба збирати свої манелі, та чимчикувати додому де треба ще зробити оцю запашну полуницю. Так що бувай Йоне. Дякую тобі за розмову й просто за те що поруч, наглядаєш за мною. Сказала я лісничку, на прощання ухопивши паляцями його за гачкуватого носа й давши йому шигля по високому лобі . Від чого котячі очі лісного весело заіскрилися. -Ой, бачила би це Ліса, весело реготнув він, приморгнувши. -Та вона вже давно знає що ти у неї старий розпусник та веселун. Й любить тебе за це. Сказала я Йону, поправивши блузку і гортаючись у свій чорний плащ накидку, й беручи важкуватий кошик с суницями до рук. Лісовий примружився, зітхнувши важко . Ой певно він здогадувався що ж там за нього на розповідала мені його дружина , коли ми вечорами пили чай з варенням у мене на ганку. Це сімейство лісовиків було таке добре й миле. -Іларіє, давай йди вже. Темніє. До зустрічі. Сказав він, приймаючи зовнішність рисі й зникаючи у своїй лісовій невидимості, не хотів більше затримувати мене. Й я вирушила до своєї хатини, лісовими стежками прокладеними дикими тваринами. Йшла лісом, загорнувшись у накидку але не дивлячись собі під ноги , бо все знала там як свої п’ять пальців. Ліс це ж також був мій другий дім. Коли часто ходиш за цілющими травами чи по гриби та ягоди, то все знаєш що навколо тебе є . Це вже в крові на межі диких інстинктів. Коли відчуваєш любий погляд навіть маленької мурашки яка кудись біжить, заклопотано по своїх справах. Дійшла до свого дому , розташованому біля переліску та глибокого незвичайно гарного дикого лісового озера поруч від моєї хатини. Майже тоді коли пітьма темним покровом вже лягла на ліс. По господаривши у хаті з суницею, й засипавши її цукром щоб настоялася. Я вирішила на добраніч ще поплавати в озері пере сном, та посидіти на ганку у кріслі гойдалці, попити свій улюблений трав’яний чай. Мимоволі нічне небо, таке рясно обсипане безліччю холодних мерехтливих зірок, знову до себе притягло мій погляд. Цікаво чи є там у тому далекому космосі хоч якесь життя подумала я. Але якщо Всевишній утворив нам Землю. То там ж у далекому небі теж хтось є. Й тут голосно вилаявшись я відволіклася від свого споглядання й прибила в себе на нозі розгодованого комара, проливши чай на себе -Ах, ти ж, сука. Мала ненажера. Можна весь ваш комариний рід до людиняк додати. Такі ж обридливі й усюдисущі. Паскуди. Кровожер мілкий! Вкусить як вогонь, а роздавиш й мокрого місця не залишається. Тепер ще треба мені з свого розлитого чаю липкого знову помитись. От лайно! Ну, я теж ще ласий кусок спокуси. Сиджу вилізши після купання в озері волога вся , на кріслі опівночі, й ще дивуюсь всіляким малим кровопивцям. Які таке вологе тіло просто обожнюють. А чого би не поїсти двуногу яка так зручно розсілась у кріслі. Піднявши свою ліниву дупу з крісла гойдалки пішла до озера й обмилася від чаю та своєї ж крові на нозі від прибитого паразита, про якого не забула знову згадати тихим незлим словом. Й вертаючись на свою улюблену позицію в крісло знову привернула погляд та всю свою увагу до неба. А там таки у темному небі якась ну дуже ярка цяточка конкретно швидко летіла, й вона була яскравіша та більша за зорі у темному небі. Й воно вроді наближалося до землі ставало та чим раз тим більше, за ним тою цяткою йшов шлейфом наче вогняний хвіст. Від тої картини у мене на голові заворушилося волосся та по тілу пішли мурашки. В моїх переполоханих мізках проносилися якісь шалені думки про Апокаліпсис та Судний день та Пекло з Люцифером. До зустрічі з якими я не була зовсім готова. Я втислася у своє крісло. Не знала що робити. Що воно таке? А що як це впаде прямо на мою хату чи голову? Що ж буде. Йой. Ноги стали ватні з переляку та дикого майже тваринного страху. А об’єкт на небесному горизонті таки дійсно наближався до землі й ставав чимраз тим більший, більший. Це вже було щось таке у небі за величиною більше за мою хату. Й схоже формами на якогось велетенського вогняного хижого птаха . Так мені здалося. Врешті вдалося мені себе перемогти й вийти з оціпеніння та відірвати погляд від неба. Але що робити далі, я не знала. Не уявляла. Залишалося тільки спостерігати й чекати. Якщо це летить Люцифер по мою грішну душу.. То й так далеко не втечу від нього. Й якщо те інше, ну типо Ангелів Апкаліпсиса верхи на конях, то так само не втечу від них. Словом немає сенсу тікати від того що неминуче має статися. Об’єкт летів швидко наближаючись до землі, вже було чути якийсь страшенний гуркіт та гудіння з виттям вітру. Задіваючи крони могутніх високих дерев у лісі та ламаючи їх як щіпки, ця літаюча штуковина врізалася на повному ходу в темну гладь озера піднявши звідти каскад здоровезних хвиль, які мало не знесли мою хату, а мене таки ці хвилі від удару таки знесли разом з кріслом гойдалкою на землю. Обхоплений вогнем об’єкт видавши якийсь металічний скрегіт занурився й затонув у глибинах озера. Я піднявшись з землі на яку випала перед тим з крісла, вставши невпевнено на своїх дрижачих ногах й перемігши свій страх та паніку рішила наблизитися до озера. Місяць який зійшов на небі давав достатньо світла щоб хоч щось побачити на воді яка ще бурлила наче котел на пекельному вогні. -Що що це таке в біса було? Спитала я голосно в самої себе, помалу наближаючись до вод схвильованого озера й напружено дивлячись туди де затонув той незрозумілий мені об’єкт. В любий момент ладна була дати звідти навтьоки. Водяна гладь забурлила, забулькала знову й з глибини на берег щось? хтось? Ангел? вибиралося якраз туди на те місце де я вклякла трохи неподалік. Я дико озираючись то на хату то на озеро й переминаючись на ногах як породистий кінь, не знала що робити. В мені боролися панічний страх й велика цікавість. Й взагалі от чого мені , відьмі боятися, тут у лісі де я своя , де моя хата, зі мною повно диких істот, купа моїх друзів з мавок, лісничків, польових та лугових панів. Боятися треба тільки людей та інквізиторів. А не чогось там невідомого в воді А може й відомого. Це може бути то русалка яка мчить до мене з новинами. Втішила я саму себе. Але та темна істота яка вибиралася з води застрягаючи у прибережному мулі ногами то явно не була русалка. Не схоже ні нащо земне. Ця істота то таки був він, високий, статечний й дуже могутній у якійсь дивній темній броні яка переливалася у світлі місяця, схожій дуже на рицарські обладунки, але гарніша по формі, лице закривала така ж темна маска з хижими візорами де були прорізи для очей. З голови суб’єкта спадали довгі темні коси спадаючі каскадами до самого пояса. На лівому боці стегна був підчеплений батіг скручений кільцями, а правою рукою він затискав свій правий бік . - Що що ти в біса таке? Спитала я в нього шоковано, обережно наближаючись до нього щоб краще розглянути. Або чкурнути як що що. Він трохи ворухнувся у мою сторону й зашпортнувся мало не впавши, коли хотів наблизитися до мене , продовжуючи стискувати свій бік з якого хляла крізь його пальці флуоресцентна зелена кров стікаючи йому на стегно й далі по нозі на землю.. Він хилитнувся знову ледь втримавшись на ногах. Так він ще й ранений, загорілася у мене в голові думка. А ранений нічого мені не зробить. Стан препаскудний і не зовсім задовільний, з таким важким диханням. Й це явно таки не людина з таким дивним не земним кольором крові. Бо всі земні істоти мають червону кров. Прибулець продовжував мовчати, певно він мене не розумів, а може йому було не до мого питання з такою раною. Й вона в нього була не одна. Поранень було багато. Мені його стало шкода. Треба якось йому допомогти бо стече кров’ю й околіє, а на совісті мені повисне. -Хто ж тебе так пошарпав? Спитала я обережно наблизившись до нього в притул й зазираючи у темні холодні візори маски. Він нахилив свою голову вбік роздивляючись мене хоч ним й хилитало туди -сюди, як очеретом на вітрі. -Іди сюди , я тобі поможу , сказала я витягуючи до нього свою руку, переборовши свій страх. -Будеш так стояти далі як істукан то скоро околієш від втрати крові й помреш. -Дурень! Він неочікувано зробив крок вперед до мене й тут його ноги підкосилися й він таки не втримавшись впав . Крякнувши від напруження я постаралася його підхопити та втримати, під груди , відчуваючи його тепло з тіла, й його ж кров вже на собі, якою замазалася. А важив він доволі солідно. Хоч то певно ще ті його обладунки додавали зайвої ваги. По тому як його тіло в моїх руках обм’якло й стало безвольним він таки мабуть зімлів. А мені ще важче стало його втримувати бо вся його вага була на мені. Гучно вилаявшися собі під носа, я поволокла його до хати, впріваючи від непосильної ноші. Й відчуваючи себе мошкою яка тягне на собі слона.