Я так більше не можу:
Уповати на Божу невидноту
Так, ніби ти тут, ніби ти тут…
Я так більше не можу:
Шукати в кожному тебе…
Забудеться! А коли?
Якщо моя любов
Сильніша за смерть
Живіша від живої води
(Один в каное - Реквієм)
Шиндрі перекидає через плечо довгу траурну косу, щоб не заважала, і перегортає сторінку дуже старої та дуже темної книги, яку йому б і в руки не дали раніше (йому б і зараз не дали, чесно кажучи - він сам взяв).
Малює багатошаровий сигіл, старанно креслить його своєю енергією, сплітаючи золоті потоки Життя та фіолетові - Смерті - просто в повітрі. Випалює знак на підлозі мисливського доміку. Той сяє, болісно засліплюючи очі.
Ши ковтає слину, трохи боязко озираючись.
Головне, щоб тітка не помітила спалах енергії в лісі за столицею і не повязала це з його відсутністю, бо інакше йому гайки.
Він обережно розставляє на кутах та спіралях сигілу насичене енергією каміння - торбернити, моріони, сардери, смарагди, зірчасті сапфіри. Сили треба багато. Дуже багато.
Ши готовий віддати все, що в нього є, і все, що він зібрав - потайки від родини.
Довелося таїтися, бо вони всі не розуміють.
Сестра дивиться вологими очима і тримає за руку; названий брат уникає його, бо не знає як допомогти; а тітка бравурно обіцяє все вирішити “малий, не хникай», але це марно. Майстер мовчить і крапає йому заспокійливе - і це теж марно.
Всі їхні дії та слова не мають жодного сенсу, бо увесь сенс був в Ірії, а тепер Іра немає, можливо, назавжди, а значить і сенсу теж.
Попри це, Шиндрі не збирається складати рук та скиглити. Його виховали не так.
Коли перший шок після поховання проходить, він оселяється в родовій бібліотеці, бо там, здається, можна знайти відповіді на що завгодно. Так йому здавалося, коли він був дитиною - зараз він дорослий, виріс якось за один день, за один удар меча - але він все одно сподівається на відповіді, бо навіщось же всі ці стелажи від підлоги до стелі мають тут стояти?
Чому б не для того, щоб відповісти йому, як повернути з того світу остаточно мертвого?
За просто мертвим він би пішов вслід, знайшов би його в одному з трильйонів всесвітів обов’язково, скільки б часу на це не пішло. Але як повернути людину, чию сутність, саму її серцевину розщепили та розвіяли?
Ши не знає, але він шукає відповіді, бо готові ідеї йому не підходять.
- Візьмімо енергію з тих джерел, які тримають континент, - запропонувала тітка ані трохи не вагаючись. - Якщо все піде по плану, цього може вистачити, а про запас в нас залишиться твій острів та ще частина гір. Цього має бути достатньо для ритуалу.
Ши певен, що вона права - цього достатньо, та Ірій до них повернеться.
Але на цій планеті, крім їхньої навіженої родини безсмертних (не таких вже й безсмертних, як виявилося) живуть люди. Зокрема, на континенті, плита якого стовідсотково просто трісне й потоне, якщо вони вичерпають з нього енергію.
Ши ледь не збожеволів, втративши кохану людину. Він досі ледве їсть, переважно молоко з домішками ліків, і не може спати. Хай він буде проклятий на сто сімдесят сім народжень вперед, якщо погодиться принести таке ж горе комусь ще. Це не той біль, яким хочеться ділитися.
В романах, які він читав, герої клялися усім, що було, що досягнуть мети, і ніхто не міг їм завадити. Ши виявився поганим героєм. Він готовий був платити за свою мрію своїм життям, а не чужими. Але йому теж ніхто не завадить знову взяти в долоні гарячі, мов сонячне проміння, пальці, знову цілувати своє втілення небесної безодні і ловити вогники в золотих очах.
Тому що без цього він порожній. Ніби однією миттю залишився без внутрішньої іскри, яка дозволяла творити, радіти, давала сили та відчуття дому.
Без Іра в нього немає дому, і це майже несправедливо, бо розумом він усвідомлює - вся інша його родина тут, поряд, готові в млинчик розшибитися заради нього, а йому все це не важливо і не потрібно.
Ши довго сидіть на колінах перед сигілом, не наважуючись почати ритуал.
Йому страшно, бо це не перша спроба і він має завчасно змиритися з тим, що не остання - але це не так вже й легко.
Хочеться вірити, що він достатньо сильний, щоб створити чудо своїми руками. Хіба він не бог Життя? Хіба це не частина його природи?
Хіба він не заслуговує знову відчувати щось, крім порожнечі?
Судомно вдихнувши - вперше за довгий час - він нахиляється і кладе долоні з тривожно скусаними пальцями на центр знаку. Видихає, разом з повітрям виштовхуючи з себе енергію широким потоком, ллє її в сигіл, поки вона, не наповнивши його до краєчків, не починає загортатися в спіральний потік, від центра знаку вверх, до стелі.
Тримати його важко.
Вже за кілька хвилин руки починають тремтіти, а ще за мить - його струшує всім тілом. Потік дестабілізується, його спіраль йде хвилями, і він стогне крізь стиснуті зуби від надривного зусилля. Камені, які мали б допомогти, темніють та тріскаються, не витримавши напруги - уламок торбенриту чиркає його під оком, але він навіть не зморгує, надто зосереджений на чаклунстві.
Ще один удар серця - і туга фіолетова спіраль розгортається - просто йому в груди.
Перше, що він відчуває, коли приходить до тями - біль в розірваних ребрах та розуміння, що в нього немає кінцівок, щоб стерти кров з очей. Друге: що енергія розсіюється, а силовий фон, нещодавно потривожений, вже влягається на місце.
Ши кричить.
Його рве біль - не у відкритих ранах, а в серці - знов не спрацювало. Не впорався.
Не впорався.
Жалюгідний.
Ши кричить і ридма ридає, як мала дитина, яку не пригорнула мати, поки голос не сідає в тихий втомлений хрип, а сонце закочується за горизонт і більше не сліпить вологі очі, кров з яких змило сльозами.
Зірок на небі - безодня, і це миттєво заспокоює.
Нічого. Він відростить собі кінцівки й спробує знову. А якщо засобу немає в цьому світі, він пошукає в інших.
В нього є тисячі спроб, його майже-безсмертя і фамільна впертість. Він скоріше загине в гонитві за своєю мрією, ніж здасться.