«Досить витрачати час. Здавайся та помри.» - тихим, але лякаючим голосом промовила дівчина у чорній сукні.
У її посмішці не залишилось нічого людського. В її погляді не залишилось нічого.
Хікарі, у якої вже немає сил боротися, молиться, щоб її помилували. Це єдине, що вона може зробити. Дівчина в білому стискає уламок скла, і думкою просить волю Бога цього місця про пощаду.
Темний уламок скла, який прилетів з тої «бурі» все таки дістався до її серця. Її зіниці скорочуються до точок. Уламок скла, який вона тримала в руці, випадає з її кривавих рук. Її надії, спогади, та голоса швидко промайнули перед її обличчям. А потім всі вони почали невпинно зникати. Все ж таки, вона здалася.
Тіло дівчини в білому почало падати. І коли вона доторкнулася до нижньої поверхні, її тіло розкололося на незліченну кількість уламків спогадів. Там були не лише її спогади, а й спогади інших людей, з інших місць, в інших ситуаціях.
Тайрітсу спостерігала за тим, як розкололося тіло тієї дівчини, яку вона вбила. Вона змогла вгамувати почуття спричинити комусь біль. Але на її місце прийшло інше.
Це відчай?
Співчуття?
Жаль?
Вона не знала відповіді. Але щось змушує її сльози текти по її щокам. Вплив Аркеї та її уламків скла зламали її. Остаточно.
— Я не зла людина… Я…втомилася від цього жортокого світу…
Але навіть її виправдання не втішали її саму ж. Це була перша людина, яку вона зустріла у цьому жорстокому світі. Навіть її ім’я цієї дівчини було не відомо їй. Вона не була ілюзією, вона не мала злих намірів, вона…
Світ починає розколюватися, та стає все білішим і білішим.
Дівчина у чорному підійшла до уламків, які декілька хвилин тому були живою людиною. Вона помітила серед цих уламків один особливий. Він був у крові. Взявши це скло в руки вона починає у неї вдивлятись.
Світ стає з кожною секундою ще більш сліпучо яскравим.
Вона бачить через скло всі подорожі покійної дівчини. Такі безтурботні, теплі, яскраві.
Світ майже був поглинутим у яскраве біле сяйво.
Дівчина в чорному майже нічого не бачить. Вона почувається доволі дивно. Вона вже не памятає навіщо вона все це робила.
«Навіщо збирала уламки скла? Навіщо продовжила йти? Навіщо вона вбила дівчину?» — вона не знайде більше відповіді на ці питання. Бо ці питання вже в її забутті. Замість них тепер нове питання:
— Що я тут роблю?
Світ ледь ледь можна розгледіти.
Раптом вона чує якийсь шепіт. Потім їх стає все більше, і більше, і більше… На останній секунді вона згадала все. Як вона потрапила сюди, як збирала уламки, щоб їх знищити, як доля підкидувало їй темні та жорстокі спогади, спогади про кінець світу, як зустріла дівчину в білому, як вона намагалася її вбити, як вона її вбила, своє ім’я…
Тайрітсу зрозуміла, що вона була народжена, щоб страждати. Але це вже було не важливо. Вона вже більше нічого не згадає знов.
Світ тепер повністю білий.