Повернутись до головної сторінки фанфіку: Варево

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

Бродячі собаки вили в унісон ненависній сирені тривоги. Її чутно було до самого краю міста – не сховатися старій відьмі від неї у своїй одинокій хатині. Богдана сплюнула на землю.

– Чорти б вас драли!

– Кликала, Данко? – Чорт сидів у кріслі, по-звірячому підібравши ноги. Він кривив рот у посмішці й мружив палаючі очі-жарини. – А виводить як, – промуркотів він. – Чуєш, Данко? – чорт здійняв свинячий писок до до стелі. Вив, голосніше за сирену й собак разом узятих.

Богдана ляснула його по рогах.

– Іди москалям набридай краще.

– Даночко, рідненька, якби ж я тільки міг.

Вона цокнула язиком та пішла на кухню. Там у чорному від кіптяви казані варилися свинячі тельбухи. Мерзотний запах відьминого варева не могли перебити навіть найдухм’яніші трави, що висіли по хаті. Та Богдані до того не звикати. Вона помішувала тельбухи, поки з губ її тихим шепотом стікав заговір. Прямо в чорний казан.

– Що, Данко, вражу кров вариш? – Чор застукав у захваті копитами по долівці й вмить став розміром не більше за долоню. – Гоп‐гоп! – гукнув тонким голосом і поскакав по стінах кухні, залишаючи чорні сліди ратиць. – Буде тобі враже так, як відьма скаже!

– Тіки кухню вимила, іроде! – прикрикнула Богдана, ложкою ляснула по чортовій голові. А тому хоч би що: крізь стіну просочився та й вискочив на іншій.

– Не мене бий, відьмо! Ворога бий! Вари його в казані, проклятого!

«Всіх їх не звариш», – почула Богдана далеке відлуння минувшої війни. Очі зелені, мов ті трави шовкові, дивилися на неї насмішкувато, дражнили. Голос хриплий. Він теж кликав її Даною: не хотів зайвий раз боже ім’я промовляти, казав, мов, не вірю. Та Богдана знала – боявся.

Їхній загін партизанський ховався в лісі. За крок були від того, аби німцю попастися в лапи, і Богдану – пришелепкувату дівку з її смердючим варевом – гнали від сховку, як тую чуму. А слідом Влад ішов – так його звали, зеленоокого.

– Ну і бридота, – він скривився, та йти не спішив – вмостився зручніше під деревом. – Таким навіть собак не кормлять. Що ж ти робиш, Дано?

– Ворога варю.

– У такому казанку?

Богдана на нього рукою махнула. Добрий був казан – навіть куля не пробила. А Влад все вгомонитися не міг:

– Сюди ж ні один німець не помістиця! Та й усіх їх не звариш, – додав з гіркою посмішко.

Сиділи далі в тиші – було чутно тільки, як булькав казан. Богдана помішувала варево ложкою, аж поки не виварилася юшка. Тоді відьма заговорила:

– Я всіх не зварю, та когось послаблю. І я ж не одна. Хтось вдарить по ворогу, хтось поможе солдату, і вже армії буде легше. – Вона голими руками загребра обвуглених головешок та кинула в казан догоряти. Влад дивися на те наляканими очима.

– Страшна ти жінка, Дано.

– А ті, хто мене вчили, ще страшніші.

І ось роки потому Богдана стояла над тим самим казанком зі вм’ятиною від кулі на боці. “Усіх не звариш”, – знову й знову повторював їй спогад. І дійсно не було видно кінця-краю ворожим полкам: ладні були трупами закидати, аби просунутися хоч на крок. І це було вже. Богдана пам’ятала, як хапали всіх, хто тільки зброю в руках могли тримати. От тільки зброї не давали. Реєстру навіть не вели. Хто на м’ясо гарматне стане папір витрачати?

Влад усміхнувся востаннє зеленими очима, закинув на плече лопату. “Оружьє сам добудєш”, – так сказали. І більше Богдана його не бачила. Сорок днів вона ходила по брацьких могилах. Сорок днів шукала серед душ загиблих свою рідну. Сорок днів кропила сльозами залиту кров’ю землю. Не знайшла.

– Плач, відьмо, плач, – прошепотів чорт. Стояв на повний зріст у Богдани за спиною, кігтями тримався за її тремтячі плечі. – Хай біль дасть силу словам твоїм.

Богдана провела долонею по щоці – мокрій. Давно вона не плакала. Переконувала себе: все було вже, все ти вже бачила. Війна була завжди однакова – брудна та болісна, і справжнє обличчя вороже всі теж уже бачили. Забули тільки, відкинули необачно. Розплачувались тепер. Усі. А все ж боліло Богдані за тих, кому жахи ці були вперше. Не мали вони цього бачити, не мали знати. І вона, молода тоді ще дівчина, не мала. Того й плакала, як згадала.

– Википіло, Данко! – гукнув чорт, а вона взяла казан голими руками та й перевернула на синє вогнище. Хай зсередини вигорить – хай дух ворожий випалить.

Треба було ще тоді руських поварити – усіх, хто йшли зі сходу на захід. Хто казали, що йдуть визволяти, а натомість повертали своє ярмо українцям на шиї. Та тоді їх ще начебто пробачити було можна. Переможців бо не судять. І наче хтось забув перегортати їм календарі – знову йшли проти нацистів. Виправдань їм більше не буде. Не на цій землі.

Клуби чорного диму огорнули відьмин стан. Чорт злякано пискнув, кішкою відскочив – зник, тільки китичка на хвості майнула в повітрі. Хай кров ворожа проллється – дощі змиють отруту з родючого ґрунту. Хай поляжуть у землі, що її так хотіли – тіла розсипляться попелом. Хай навіть звірі гидують їсти те м’ясо – лиш розтягають кістки, аби не знайти душам прогнилим спокою. Ні їм, ні дітям їхнім, що пішли від брудної тієї крові, ні батькам їхнім, хто тіла ті мерзенні породили.

Відьма шепотіла. Відьма говорила. Відьма кричала. Відьма голосила. Аж поки дим не ввібрав у себе всю її силу, всю ненависть, біль увесь. Лиш тоді розкрила вона вікно. Чорний вихор вилетів з її хати, а Богдана, знесилена, впала на лавку.

    Ставлення автора до критики: Обережне