І тут я достаю свій масенькій айпод
У ньому стіки треків, шо тобі не влізе в рот
Вольфвуд завжди вважав Гансмоук найпаршивішою планетою у їхній й ще парочці сусідніх сонячних системах, але з тих пір, як у тісній радіорубці зореліта пролунало повідомлення про те, що допомога вже спішить до них, Ніколас чомусь почав ловити себе на посиленому милуванні пустельними краєвидами рідної планети. Можливо, Найвс десь був і правий щодо жалюгідності людства, як біологічного виду, бо все своє попереднє життя Вольфвуд навіть і не задумувався про такі високі матерії, як естетика й краса оточуючих ландшафтів, а тут бач – припекло. Стокгольмский синдром якийсь: все життя страждати від спеки, відпльовуючись від розпеченого піска, який забирається усюди куди хочеш й особливо туди, куди не хочеш, а потім почати переживати, що може то ти в останній раз крокуєш між сипучими дюнами й більше ти їх не побачиш. Чи те як вночі усі п’ять супутників Гансмоуку сходять над скелями? В Землі взагалі тільки один нещасний Місяць був! Коротше кажучи, Вольфвуд чомусь почав ностальгувати по рідній планеті сильно наперед й сам же від цього бісився.
Але Вашу він нічого про це не говорив, підозрюючи, що той не посміється з цього разом з Ніколасом, а лише посміхнеться цією своєю сумною посмішкою й потім ще пів дня буде мовчати, задумливо вдивляючись кудись за горизонт. Тим паче, Вольфвуд підозрював, що Ваш і так здогадується про його нововіднайдену любов до безкінечних пустель Гансмоуку.
Веремію в принципі часто пробивало на меланхолійний настрій, особливо коли не було перед ким прикидатися. Перед Ніколасом він вже давно перестав, ще десь між п’ятим запорошеним піщаними бурями містечком й другою розділеною пляшкою місцевого шмурдяка. Колись тоді він Вольфвуду все й розказав.
– Що думаєш? – нарочисто відсторонено спитав він у кінці своєї розповіді.
– Що ти старий… – не подумавши ляпнув тоді Нік.
Ваш тоді ледве не впав зі стулу від реготу й досі продовжував награно по-старечому кряхтіти, коли хотів подіставати Вольфвуда.
Ніколас не раз пропопонував йому угнати якусь не дуже роздовбану машину, аби їхня подорож на схід хоч трохи пришвидшилася, але виявляється Ваш Веремія був не тільки проти вбивств, але й проти крадіжок приватної власності в умовах перманентного природного катаклізму й швидкого регресу усіх наявних технологій. Тому перебивалися автобусами, коли вистачало грошей на квитки, попутками, коли їх не встачало, але сивий небесний бородань у ночнушці мав гарний настрій, й іноді перетинали пустелі на своїх двох у дні, коли Бог особливо ненавидив особисто Ніколаса, який тягнув на собі Панішер у поганій пародії на Сина Божого.
Але бували й приємні моменти. Як от зараз: коли їх ще опівдні підібрав поміж дюн флегматичний далекобійник, який підкинув їх аж до найближчого містечка у кузові свого побитого життям грузовика й тепер в них був цілий вільний вечір, а грошей вистачало і на кімнату і на алкоголь.
Під ніч спека спала, а вітерець з пустелі із розпеченого став нагадувати свіжий. Вольфвуд якраз докурював свою четверту за вечір цигарку, ліниво спостерігаючи як у прочиненому вікні із запиленими фіранками по діагоналі піднімається небом перший з п’яти супутників. Зйомна кімната над салоном була вузькою й не дуже чистою, вона ледве вміщала в собі ліжко, шафу з скрипучими дверцятами й Панішер, який за відсутністю ліпшого місця підпирав двері у їхній номер. Замучена спекою й нудьгою пані за липкою стійкою порахувавши жменю м’ятих дабл-доларів, які вони з Веремією виклали перед нею, відізвалася, що тут або на два ліжка, або на ліжко й пляшку коньяку з серванту поза нею, “хлопчики”. Вони з Вашем не змовляючись обрали друге. Їм все одно було не вперше ділити ліжко, а тут ще й на випивку вистачало.
Вищезгадане ліжко, щоправда, було вузьковатим, якщо не спати у дуже вже пристрасних обіймах одне одного, та й матрац бачив кращі часи – рівно посередині він був продавлений ледве не на кілька сантиметрів углиб, але після двох ночей на піску під зоряним небом й пів дня у душному й тряскому кузові, ніхто з них не жалівся.
Вольфвуд зробив останню затяжку й звично клацнувши пальцями відправив бичок к вікно – попільнички у номері не було. Ніколас дістав з прим’ятої пачки наступну цигарку, клацнув запальничкою, затягнувся, із задоволенням видихнув хмарку диму у сторону вікна, вмощуюсь позручніше, спираючись спиною на узголів’я. Ваш, здається, задрімав у нього на колінах, незручно звернувшись поперек ліжка, Вольфвуд звично зкуйовдив темне волосся в нього на потилиці.
Знадвору хтось увімкнув хрипке радіо, коли вітерець дмухав у їхню сторону, то можна було навіть розібрати деякі слова.
– Така стара пісня, – тихо промовив у простір Ваш.
– Що навіть старша за тебе?
– Угу, – мгикнув він, – вона була навіть трохи старша за Рем.
– Ого, то це ще привіт із Землі, – присвиснув Ніколас.
– Так, Рем її любила…
Запала коротка пауза, Вольфвуд намагався прислухатися до музики, все ще машинально погладжуючи Веремію по голові.
– От бляха, хто так тихо радіо слухає, ані собі, ані людям, – пробурчав Нік, вже збираючись гукнути власника прийомника.
Ваш приснув, підіймаючись з його колін й підхоплюючи з підлоги коло ліжка пляшку з алкоголем.
– Лиши собі на вечір пару папіросів, щоб правильно закінчити день, – тихо наспівав він під напівчутну музику з вікна. Голос в Веремії був не те щоб особливо сильний, мабуть чогось складнішого за це тихе мугикання він без фальши й не витягнув би, але Ніколас все одно затамував подих. – Півскляночки вина, вот так – за все хороше, за тих, кому не пишуть пісень, – Ваш з тихим металічним лязготом скрутив кришку з пляшки своєю сталевою рукою й зробив перший ковток.
Вольфвуд машинально забрав в нього пляшку й теж відпив. Протяг заворушив фіранки на вікні й приніс із собою розбірливий приспів.
“ Про любов…”
– Що таке в біса то вино? – спитав Ніколас.
– Гадки не маю, – відповів Ваш, абсолютно не граціозно влізаючи йому на коліна й нахиляючись за поцілунком.
Нік тихо зойкнув, коли забута цигарка дотліла до фільтра, за який він тримався, Вашу варто було-б почистити зуби. Вольфвуду, власне, теж.
Веремія розслаблено опустив голову йому на плече, Ніколас відправив ще один бичок у вікно, але нову цигарку поки не взяв, натомість обійнявши його, притягнувши ще ближче.
– Бере акорди вітер на дротах електричних, – майже прошепотів Ваш кудись у Нікову ключицю, – сумніше в світі пісні нема. Всі, хто її не чули, всі, хто її не знає, долийте в склянку трохи вина…
– Якийсь, мабуть, земний алкоголь, – тихо промовив Вольфвуд.
– Угу, – Ваш легенько похитувався у ритм приспіву. – Мабуть… Рем нам співала її замість колискової.
– Хм…
– Наю вона завжди подобалася більше, ніж мені.
– Я б не вгадав.
– Я б теж зараз не вгадав…
Дивною жінкою була Рем Северем - подумалося Ніколасу - хто співає колискові штучним формам життя, так ще й про цигарки й якийсь там невідомий земний алкоголь? У Місс Мелані не було часу на колискові – надто багато дітей, надто багато справ. Нік погано пам’ятав свої перші роки у сиротинці, навіть якщо йому колись і хотілося почути простеньку пісню на ніч, то людська пам’ять милосердно затерла ці спогади, як затирала усе, що хотілося забути, аби не засмучуватися зайвий раз. Що Ніколас добре пам’ятав, так це те, що коли він доріс до вміння читати та його почали залишати “за старшого”, то він часто заколисував наймолодших, тихенько наспівуючи їм улюблені молитви та псалми, а після сто чотирнадцятого засинав навіть плаксій Лівіо.
Вульфвуд вчився читати на старій копії Біблії з потертою шкіряною обкладинкою, а на чому вчила читати близнюків Рем? Яку книжку прочитав першою Ваш? Чи була в колоністів якась дитяча абетка з яскравими картинками чи може він з дитинства порпався у технічних звітах й журналах обліку, розрізняючи слова, але не розуміючи їхнього сенсу? Ніколасу здалося, що відповіді на ці питання зараз би пояснили йому все, одночасно не змінивши нічого між ним і Вашем.
– Голодний, янголе? – спитав Ніколас після того, як пісня плавно перетекла у наступну.
– Ніяких озброєних крадіжок.
– Тобто, якщо неозброєні, то можна? – Вольфвуд зі смішком зробив ще один ковток, коньяк неслабо віддавав спиртом.
– Нік! – Ваш підняв голову з його плеча.
Ніколас хрипло розсміявся, залишивши кілька сухих поцілунків на його щоках:
– Внизу був стіл для покеру, подивимося скільки я зможу натрусити з тих старих хричів? – Веремія розплився у посмішці. – Посидиш за баром, – змовницьки продовжив Вольфвуд, – пам’ятаєш схему?
– Пфф, старечого склерозу в мене наче ще немає!
– Радий чути…
Ваш забрав в нього вже ополовинену пляшку, похапцем відпив.
– Я хочу на вечерю піцу, – безапеляційно заявив він. – І два-, ні! Три! Пончики! – він так же незграбно зліз з Ніколаса, як і вліз на нього, піднявся з ліжка, ледве не перечепившись через Панішер. – Ходімо! – покликав він. – Я голодний.
Вольфвуд задоволено гмикнув й теж підвівся.