Десь між річкою Мжа й річкою Мерла на славнозвісній Слобідській Україні збирались гульки, та такі вже пишні, що всіляких графів там, ох-ох, попів, великих купців, великоросів, про козацьку старшину й мови не треба вести. Всі були: вусаті, пузаті, п’яні й ще тверезі, ситі, задоволені…
Й я там була. Тримала чоловіка під лікоть, посміхалася, водила нігтями по вишивці на його рукаві.
– Коли вже додому?
Вербан повернувся до мене — очі повні провини — погладив по щоці обережно мозолистими пальцями.
– Ще трохи. Вибач мене.
Я кивнула, взяла горілки — прозорої й холодної, вмочила губи. Гарна була, таку тільки пити й пити, наче воду колодязну.
– А ви тут нещодавно, так?
Вона винирнула з натовпу отих усіх — пузатих, вусатих, ситих, п’яних — неочікувано, просочилася крізь людей, схопила мене чомусь за плече. Я тільки німо подивилася на неї. Статна така, в розкішних важких шатах, червоних, наче кров ворожа. Коси заплела у щось високе й мені незрозуміле, може, то мода була така на московії, хто їх розбере.
Мені пекло губи від спирту.
– Так, пані, оселилися з дружиною. Службу буду нести.
– Важкий тягар на плечі поклав, – з-за спини статної пані показалася панянка, низенька, тоненька. Вкрила голову чорною хусткою.
– Приходь до нас, коли нестерпно стане, – відгукнулась ще одна дівчина — висока й з кривими якимось пальцями, наче кістки в них неправильно зросли.
– Чого це мій чоловік має до вас ходити? – я сказала це гучно, зазираючи кожній у очі.
Чорні холодні очі, білі мертві щоки.
Старша жінка відмовила:
– У нас горілка смачна. Мануфактуру тримаємо з дочками, ви знали?
Від спирту пекло губи. Я відставила чарку, притулилася міцніше до плеча Вербана. Ці жінки мене лякали.
– То це ви — пані Квітки? – чоловік мій усміхнувся ледь не лагідно, обійняв мене однією рукою. – Чули, як не чути, всі полки про вас тільки й гудуть. Я от Вербан, а це моя любка — Василина.
– Василина, мабуть, не така пияча, – старша жінка сховала посмішку за рукавом сорочки. – Я Горобина, це молодша моя — Порічка, – вказала на низеньку панянку, – а це старша — Марічка. Мої донечки-квіточки.
– Приємно познайомитися, – Марічка покаліченими пальцями поправила хустку на своїй голові, закивала.
Я посміхалася.
– Може, ми покажемо Василині наші стайні?
– Можна, можна, можна?
Горобина подивилася на мене уважно, наче розміркоючи над словами доньок.
Я відповіла першою, й чомусь сказала не те, що хотіла:
– Я з задоволенням.
– Чудово!
Марічка й Порічка схопили мене за руки й вивели з задухи на свіже повітря. Квітли мальви за вікном, ріс кущ бузини та такий уже пишний, я замилувалася.
– Вам сподобається тут жити, – запевняла мене Порічка.
– Якщо щось потрібно буде, приходь, ти така вже смачна, що хочеться тобі допомогати!
– Смачна?..
– А ти носиш коралі, Василино?
– Червоні, гарні?
– Які коралі?..
– Оці!
Мені на груди лягло важке намисто з червоних намистин. Сестри дивилися на мене захоплено, як на діву-Марію у храмі божому. Я навіть почервоніла під їхніми поглядами, подякувала тихо.
Стайні у них дійсно були розкішні, як і їхній маєток, і їхня горілка, а коні які були, моєму б чоловіку такого, він б усіх татар обскакав. Я гладила молодих огирів по їхніх шиях, поки молоді панянки мені розповідали чутки про місцеву еліту. Я сміялася.
А потім ми якось опинилися в чотирьох за чашками чаю. Горобина гладила пухнастого кота, величаво сиділа на кріслі, теж якомусь заморському.
– То як тобі перші тижні в нашому краєчку?
– Пишно, пані, Вербі теж подобається.
– Верба ж то твій чоловік?
– Так, так, вибачте, то я його так ласкаво називаю.
– Й довго ви разом?
Марічка й Порічка чомусь мовчали, пили собі щось з чашок, переглядалися між собою.
– З дитинства, зростали під одною стріхою.
– От як, от як…
– А ви вже тут довго, так? Усіх знаєте?
– Ми живемо з часів синьоокої битви…
– Битви на Синіх Водах, мамо.
– О. Точно. Битви на Синіх Водах. Такий той Ольгерд такий уже благоліпним був, ох.
Я кліпнула очима, поправила комір сорочки. Захихотіла невпевнено.
– У вас такий знатний рід…
– Так, так, рід… – Горобина доторкнулася до перстнів на своїх сухих пальцях, посміхнулася.
Світло лягало косими смугами на дерев’яну підлогу. Кружляла пилюка. Мальви голівками стукали у вікно, хилилися від вітру.
Три пані в чорних хустках сиділи навпроти мене.
– Ти не лякайся, Василино, але ми упириці.
– Упириці-відьми.
– Й нам здається, що ти теж, ну, як ми.
Я зблідла. Чомусь не вистачало повітря в легенях, чомусь стало так погано, в голові запаморочилося.
– Ми б хотіли, щоб ти прийшла на щорічний ритуал, – сказала Горобина спокійно, розставляючи акценти.
– Який ритуал?
– Будемо різати цапів, щоб усі московити повиздихали! – викрикнула Порічка, а Марічка засміялася щасливо.
Я й погодилася.