– А я його отак.
Вишата підвівся з колоди, напружив руки, показуючи, як душив османина під Варною.
Піднявся гул й сміх, козаки перебивали один одного, щось вигукували.
Гордій пирхнув у свій кухоль, підставив його під добру бражку. Вміли ж на Січі брагу робити, ой вміли.
– Гордію, а ти шо, розкажи нам!
Вишата підліз під руку, хлопнув його по спині, Гордій і склався, закашлявся. Брага потекла по вусах і підборідді.
– Сучий сине, я ледь богу душу не віддав!
– Га-га-га, – Вишата сміявся так, що вуха закладало.
– Ну розкажи, розкажи.
– Та я просто понісся прямісінько на них, шаблею навіть не махав, тільки кулі відводив од себе поглядом, а потім — р-р-раз, р-раз, і усіх посік.
– Цікаво, хто з вас сильніший.
– Про що ти, Бурулько?
– Та от вовчисько чи характерник, цікаво ж!
– Так, так, у полі ви ще жодного разу не були от так, спина до спини.
– Так, так.
Гордій подивився на Вишату хитрим оком, прицмокнув, обсмоктавши хвіст риби. Кісточки похрустували на зубах.
– Та що тут вихвалятися, всі ми знаємо, що дід Славко нас удвох на лопатки, и-ех, – Гордій хлопнув себе по стегну, підморгнув Вишату. Трохи зніяковів, коли розгледів на цьому суворому обличчю, обпеченому сонцем і морською сіллю, ніжність і прихильність.
– Може, двобій, га?
Вовк запитав це обережно й з якимось іншим сенсом, але Гордій був занадто п’яним і щасливим, щоб його зчитати. Просто стис плечима, встав, скинувши недбайливо жупан з золотим шитвом, розім’яв трохи спину й кисті.
Вишата був вище од нього на голову, а плечі мав такі вже, що дуб міг викорчувати одним рухом. А ще Вишата був вовчарою — вив на повню, обрастав густою шерстю й скулив, коли щось боліло.
Гордій знав, бо жив з ним уже не перший рік.
– Що, вовче, до першої крові?
– Та не буду я тебе так сильно дряпати, – Вишата посміхнувся, показуючи міцні білі зуби. – Не бійся, характерничку.
– Зневажаєш.
Усе ще зневажаєш.
– Якщо тільки трохи.
Побратими зробили коло, жбурлялися словами, підбадрювали.
Блищала від світла кострів шкіра Вишати, перекочувалися м’язи й мускули. Гордій хрустнув пальцями, готуючись вести волшбу.
– Ну? Засцяв?
– Га-га-га.
Вони зчепилися, гора проти річки. У Гордія одразу підібгнулися коліна, він загарчав, крутанувся, виходячи з захвату, ткнув Вишату в бік кулаком. Чоловік тільки ще голосніше розсміявся.
– Лоскотно!
– О сучий сине.
А потім Гордій полетів на землю від одного тільки поштовху.
– Коли куль немає, не так уж і легко бути сильним, скажи?
Вишата нахилився до нього, осміхаючись ласкаво, допоміг піднятися й обтрусити штани.
– А пішов ти, якби не я, гнив би ти на галерах, як миленький.
– Братанчику, – Вишата обійняв його дужою рукою за шию, розтріпав чуба.
– Я тебе обжену на коні, перестріляю з лука, вовком стану — от тоді побачиш.
Гордій викрутився, підхопив жупан і зашкульгав геть під сміх товаришів.
– А хай вам грець.
Зорі тонули в темних водах Базавлуку, шелестів очерет. Гордій сидів на березі, кидав камінці, рахуючи скільки ті вдаряться об поверхню.
Він почув його поступь ще здалеку, з холмів. Вишата ходив тихо, але недостатньо тихо для Гордія.
– Образився, – видихнув вовк. – На що образився, Гордійку?
– Йди куди йшов.
– Та от до тебе і йшов.
– Що, винюхав мій слід?
– Та знаю я, куди тебе несе, коли ображаєшся, – Вишата сів поруч, опустив босі ногу в теплу воду. – Випий трохи, зігрійся. Замерз, як цуцик.
– Не буду я пити з твоєї фляжки.
– Але ж гордий… мати коли тебе називала, точно щось знала.
Гордій відвернувся від нього, відповз подалі, щоб не спокушатися опуститися на тепле плече.
– Ти кращий од мене, Гордію.
– Скажи це ще.
– Ти кращий за всіх.
Вишата погладив його по голові великою долонею, якось занадто ніжно й чуйно.
– Я тобі сережки знайшов, подивишся?
– Я що тобі московит який, якого підкупити можна?! Ну показуй уже, які сережки.
Вишата м’яко розсміявся, й Гордій почервонів, штовхнув вовка в спину, той і звалився з берега у воду.
– Гордію, я колись тебе з’їм.
– Не втопися там.
– Не втоплюсь.
Він обхопив його за литки й стягнув до себе. Почувся громкий плюх.
– Ах ти сучий сине!..
Ніч стояла тиха й літня.