Альбус з’явився в Нумергарді, коли Геллерт вже перестав відчувати час. Він видавався на тлі суворих стін замку, як пташка на попелищі.
Як не дивно, після ув’язнення свого заклятого друга, Альбус розкрився. Якщо досі він носив стримані добірні костюми, то зараз він дозволяв собі промовисті деталі: яскраві шарфи, блискучі туфлі. Блискучі очі. Чи то так він святкував свою перемогу, чи то пишався, що Ци Лінь йому поклонився.
- На вході я залишив чарівну паличку. На випадок, якщо ти спробуєш скористатися нею аби втекти. – Як завжди, звіддаля почав Альбус, явно, не приховуючи свого задоволення від того, що Геллерт нікуди не подінеться, як з ним зараз не грайся. Він навмисно підкреслював свою беззбройність, наче це був привід пишатися.
- Здрастуй, Альбусе. - Гріндевальд був дійсно радий його появі, він розумів, що ця зустріч залишиться з ним надовго.
- Я бачив цю кімнату перш ніж прийти сюди, Гелле. - Геллерт одразу зрозумів, про яку кімнату говорить той, що обрав бути без нього і бути самим. - Там усе припало пилом. Фігури на дошці в тому самому положенні, в якому ми залишили їх в останній раз. Я пам’ятаю це, бо подумки продумував свої наступні ходи на випадок, якщо ми продовжимо гру.
***
Це одна з кімнат в Нумергарді. Вона розташовується в найзахіднішому крилі, звідки найкращий вид на захід сонця. Це кімната для гостей. Точніше, для одного конкретного гостя, але він у ній ніколи не ночував.
***
Перед останньою битвою вони з Альбусом зіграли в цій кімнаті мирну партію, як колись. На шаховій дошці залишилась половина фігур і гра ще могла тривати, переможець не визначився.
- Ти прийшов мені щось сказати, Альбе? Чи просто подивитися, як я тут?
- Якщо чесно, Гелле, я не маю жодних слів, аби тобі сказати. Я ніколи не хотів, аби все так скінчилось, і мені дуже шкода, що все є як є.
- Є, як є. - підтвердив Геллерт. Зараз не хотілося казати анічого. Слова втратили сенс. Вони по різні боки ґрат і так залишиться назавжди.
- Але все-таки є дещо… Я увійду до тебе, якщо ти пообіцяєш не намагатись втекти.
- Втекти з місця, куди ти добровільно до мене приходиш? – іронічно і безвихідно перепитав Геллерт як в’язень власної цитаделі. Якщо він щось і зрозумів, сидячи рік в самотньому ув’язнені, що триває усе життя, - це, що деякі речі він отримає тільки так.
Альбус дивиться на нього знову широко відкритими очими, що блищать прихованими намірами.
Геллерту звідси, з його похмурої сирої камери прекрасно видно: його Альбус – маленький співучасник у створенні монстрів. Це не так очевидно у промінях денного сонця. Це те, що його інтригує, але він цього не усвідомлює.
Він заражає усіх навкруги своїми ідеями. Він заразив Геллерта теж. Це дещо пояснює, Геллерт починає розуміти.
Альбус – білий король. Але Геллерт – не король чорних. Геллерт чорна дама.
У запиленій кімнаті залишилась недограна партія, а з вікна цієї кімнати видно світанки і заходи. І у цю кімнату більше ніхто ніколи не зайде.