Все почалося з однієї провальної справи, пляшки дешевого віскі і опію. Шерлок, мабуть, проклинатиме себе усе життя, згадуючи розчаровано-здивований погляд Ліама, що отримав в кінці. Бо в цій історії він став не детективом, а справжнісіньким злочинцем та грішником, за власною волею.
***
У Лондоні того дня стояв важкий туман; здавалося, ось-ось – і почнеться злива. Але Шерлок усе одно вирішив не відкладати чергову справу, з якою до нього звернувся якийсь чолов’яга. Він просив розслідувати надзвичайно дивне вбивство власного брата. І на початку все йшло чудово, але саме того дня геніальний Шерлок втратив свою найважливішу зачіпку, опинившись на межі провалу. Дослідження цієї справи довелося відкласти, а до попереднього плану дій додалося ще кілька нудних пунктів, які стало необхідно зробити, аби не втратити все.
Саме через поганий настрій Шерлок не поїхав увечері до коханого Вільяма, як планував, а поплентався до улюбленого бару неподалік від Бейкер-стріт. Оце, мабуть, було його головною помилкою. Один келих за іншим, приємний дурман у голові, тьмяне світло в затишному приміщенні, тепло, від якого п’янієш, здається, вдвічі швидше – і, ось, Голмс вже схвально киває на пропозицію якогось підозрілого чоловіка в темних одежах трохи прикурити. Шерлок навіть не зміг запам’ятати його обличчя: чи то від того, що воно було надійно сховане за капюшоном, чи то від того, що в очах уже все розпливалося. Тим паче, що йому боятися! Чи ж для Шерлока Голмса звичайна травичка це вперше? Він курить цигарки пачками, тютюнові, звісно, але ж… сп’янілий, детектив не бачив великої різниці, тому й погодився.
Шерлок викурив лише одну цигарку – небагато, наче, але цього вистачило, укупі з алкоголем, аби світ довкола остаточно розчинився у плямистих візерунках. Дарма він сподівався, що сп’яніння допоможе впоратися з розпачем та сумом, які розбили серце вдень – стан детектива став, навпаки, гірше. Тепер перед очима все потьмяніло, на язиці відчувався якийсь гіркий присмак, а плакати хотілося лиш сильніше. Шерлок раптово згадав Вільяма і зрозумів, яким же ідіотом був, коли передумав навідатись до нього. Моріарті, мабуть, був єдиним, хто дійсно міг би допомогти. Але і цю єдину можливість уже втрачено.
Похитуючись, Шерлок підвівся з-за барної стійки, зловивши на собі кілька схвильованих поглядів, і побрів повільно до виходу з бару. Тут йому робити вже нічого.
Зі скрипом зачинилися важкі дубові двері. Вибравшись з духоти таверни, детектив вдихнув нарешті прохолодного свіжого повітря. На вулиці панували мряка й темрява – ніхто не подбав навіть про освітлення цієї вулиці. Шерлок лайнувся собі під носа, у його-то стані добиратися додому навпомацки – не найкращий варіант. Тут поки що навіть людей не було, які б допомогли і провели нещасного Голмса. І як ще Джон не побіг його шукати?! Ох. Детектив похитав головою, згадавши: його товариш ще три дні тому поїхав до батьків за місто. І повернеться лише післязавтра. Оце так дилема.
Про всяк випадок Голмс озирнувся довкола ще раз, з усіх сил вглядаючись удалину. Його надія побачити хоч когось не згасала. І, неначе Божий знак, десь з іншого боку вулиці почулися кроки. Вони ще й наближалися. Шерлок притулився головою до холодного каменю на стінах бару, посміхаючись. Треба трішечки почекати, і, можливо, йому допоможуть.
Крізь туман Голмс побачив ще й невеличкий вогник. Аякже, розумна людина взяла із собою ліхтарик. Слід було б теж так вчинити. Але про це детектив своєчасно не подумав. Він взагалі не над багатьма речами як слід думав того дня.
Людина з ліхтариком, що вже опинилася зовсім поруч, спинилася на мить. Зовсім перед Шерлоком, чим і викликала у того подив. Незнайомець підвів ліхтаря вище, взираючись в обличчя детектива.
– Пане Голмс?
Коли Шерлокові нарешті вдалося сконцентрувати увагу на постаті навпроти (він вже ледь не засинав, спершись на нещасну стіну), ліхтарик знов опинився десь внизу. Детектив окинув свого майбутнього «рятівника» уважним поглядом, намагаючись його упізнати. В очі спершу кинувся чорний осінній плащ, схожий на той, що мав сам Шерлок, тільки, вочевидь, дорожче. А за мить Голмс поглянув вище, на світле волосся. І на відблиск теплого світла у яскраво-багряних очах. І ось тут вже його власні розширилися у дивовижному усвідомленні: невже це Ліам?
– Пане Голмс! – почулося знов.
– Ліаме?! – напіврозбірливо вигукнув Шерлок, кинувшись в обійми до чоловіка.
– Заждіть, я не!.. – той зніяковів і підвів дивно руки, так і лишившись в чужих обіймах. Шерлок майже вгадав – він зустрів одного з братів Моріарті. Був лише один нюанс. Ним опинився не Вільям.
Але жодних контраргументів досі п’яна голова Шерлока не приймала. Він притиснувся обличчям до чужого плеча і, здається… заплакав? Луїс застиг у подиві – такого він взагалі не очікував.
– Пане Голмс, що сталося? – тихо спитав він, намагаючись стримати здивування у голосі.
– Усе сталося! – Шерлок підвів голову, з розпачем зазираючи точно в очі Моріарті (той був без окулярів, і тепер жалкував про своє дурне рішення не одягати їх). Луїс на мить відвернувся, кашляючи від жахливого запаху перегару, який відчув, коли обличчя детектива опинилося поруч із його власним. Шерлок продовжив. – Я вів розслідування, і вперше все пішло коту під хвіст! Я втратив основну зачіпку, а через це з’явилося ще багато додаткової нудної роботи, без якої не вдасться повернути все на свої місця! Подумав ввечері: гаразд, піду вип’ю кілька склянок віскі, може, полегшає? Але ж яким я був дурбецелом – бо обіцяв навідати тебе! І краще б вже це зробив! Бо я тепер… взагалі не тойво… Добре, що ти тут. Ліаме, матимеш ласку й доведеш мене додому? Бо я тут собі зараз макітру розіб’ю, у цій-то темряві.
Луїс вже хотів заперечити, сказати, що він все ж таки не Вільям, але на кожне розпочате «ні» чулося жалібне «будь ласочка!». Розрахувавши все, Моріарті подумав, що легше без жодних пояснень провести Шерлока і піти собі далі – так буде і для нервів корисніше, і швидше. Він вже сам зрозумів, що детектив, здається, не лише від алкоголю п’яний. Тому на такому рішенні й зупинився.
– Адреса?
Шерлок кліпнув двічі у подиві – чого це Ліам питає? Але відповів:
– 221Б на Бейкер-стріт. Ти ж її знав?
– Уточнюю, – коротко мовив Луїс, закотивши очі, а потім приобійняв однією рукою Шерлока, аби той не впав. – Ходімо.
Шлях до назначеного місця зайняв лише кілька хвилин, зрештою, основними проблемами Голмса тут були лише темрява й сп’яніння (і трохи лінь), але всі вони вирішилися. Ідучи додому, Шерлок аж відчув, як у нього покращується настрій (так, наче він від однієї цієї раптової зустрічі не злетів до небес). А Луїс усе думав собі: це ж «пощастило» так зустрітися раптово. Не на таке він очікував, погодившись підмінити брата цього вечора на їхній нинішній справі (бо Вільям сказав, що має якісь плани на цей вечір). Але несподівана зустріч Луїса навіть потішила – це була нагода для нього поспілкуватися з Шерлоком віч-на-віч. Нехай і в такий дивний спосіб. Бо кожного разу всю увагу детектива захоплював Вільям, що йому було до неприязного молодшого брата Моріарті? Навіть якщо все це – помилка, він нікого не кривдить невеличкою допомогою. Ліам про ситуацію, що тут відбулася, точно дізнається, можливо, вони навіть посміються разом. Це має бути дуже потішний спогад. Правда ж?
Вони, зрештою, дісталися до будинку, в якому жив Шерлок, – 221В. Луїс з горем навпіл отримав у свої руки ключ і послужливо відчинив двері, впускаючи детектива усередину. А вже за мить побачив перед собою сходи.
– Нагору хоч сам зможеш піднятись? – спитав усе ж таки про всяк випадок. Розсіяний погляд Шерлока, що блукав туди-сюди приміщенням, невзмозі сконцентруватися, утім, розбив останні надії Моріарті. – Зрозуміло. Не зможеш.
Шерлок похитав головою, вочевидь, не зрозумівши навіть, яке там було питання, і довзолив утягнути себе по сходам нагору.
– Щоб ти оце без мене робив, Шерлоку, – Луїс зітхнув, зміцнюючи хватку на руці детектива.
Той засміявся тихо.
– Впав би й розбив гол… – не встиг Голмс договорити, як таки гепнувся – Моріарті почув глухий удар об сходинку і роздратований вигук. – Ай! Як же боляче.
Схвильовано ойкнувши, Луїс поспішив допомогти детективові підвестися на ноги.
– Гей, ти як? Цілий? Чим вдарився? – Моріарті узяв до своїх рук обличчя Шерлока і спробував роздивитися його в темряві (ліхтарик-бо тепер стояв на підлозі).
Детектив на мить застиг.
– Коліном й ліктем. Нічого, жити буду, – тихо вимовив він. Відстань між двома обличчями була замаленька. А потім усміхнувся. – Врешті-решт, я вже трішки встиг закинутись «знеболювальними».
Луїс пирхнув (ледь стримався, аби не засміятись вголос) – і вміє ж Шерлок зіпсувати атмосферу.
– Коли нічого не болить, то гаразд, – Моріарті кивнув, ледь посміхаючись, а потім знов узяв Шерлока за руку. – Ходімо вже. Лишилося зовсім трошки.
Піднявши з підлоги ліхтарик, Луїс обережно пішов сходами, а Шерлок попрямував за ним. Малий залишок шляху було подолано без зайвих пригод і в тиші.
– От і все, пане детектив, – Моріарті відкрив замок другим ключем, що містився на підвіску (а вже його за мить віддав власнику, який сховав предмет до своєї кишені) й відчинив широко двері. – Вітаю вдома.
Шерлок поглянув якось невесело углиб рідної кімнати, а потім – на Луїса. На обличчі його з’явився дивний смуток.
– То ти вже йтимеш?
– Аякже. Я мушу ще дістатися додому, а година вже не рання.
Шерлок зітхнув, гірко усміхаючись.
– Я вже, чесно кажучи, встиг обнадіятись, що ти опинився тут саме заради мене. Я знаю, що ідіот, обіцяв навідати тебе сьогодні, а сам припхався до бару – чим зробив гірше абсолютно усім! Все правильно, ти гарно зробив, що не став чекати мене й запланував нові справи на цей вечір. Вибач.
У голосі детектива чулася щира провина, а на обличчі наче залягла тінь. У Луїса аж на серці защеміло. Аж потім він усвідомив – то он, що планував цього вечора робити Вільям! Цікаво, як він зараз почувається, якщо Шерлок тут і порушив дану раніше обіцянку. Від такого усвідомлення стало вельми прикро.
– Знаючи тебе, Шерлоку, – Луїс похитав головою. – Можна й не такого очікувати. Якщо ти дуже хочеш поговорити про це, то ми маємо зробити це на свіжу голову, правда ж? Тому зараз краще ходи спати.
Моріарті підійшов до Голмса трохи ближче й поглянув йому точно в очі, з турботою якоюсь і довірою. Грати тут схвилювання було дещо важко, але Льюїс певною мірою робив це навіть щиро. Йому дійсно було трохи шкода Шерлока. Так само, як і Вільяма тепер. Звісно, він розумів, що детектив сам винен. Але зроблено те, що зроблено.
Шерлок, знов опинившись так близько, задивився в чужі багряні очі. Красиві. Настільки, що важко відірватись. А потім його погляд переметнувся на мить до яскравих вуст, і детектив ледь помітно зашарівся. Серце у грудях забилося швидко, а до голови підступила паніка. Дурні думки, які слід прибрати, – він-бо так провинився перед коханим. Одна лише ідея зненацька отак затягнути його у цілунок тепер викликала сором і зніяковіння.
Утім, Луїс не дурень – все помітив. На обличчі його з’явилася легка посмішка.
– Шерлоку, якщо ти надумаєш мене цілувати, то не раджу. Від тебе жахливо несе перегаром.
Детектив засміявся гірко, похитавши головою.
– А ситуація, я бачу, перейшла у цікавий ракурс, – мовби звеселившись, сказав Шерлок. – Але, коли так, можливо, дозволиш принаймні лишити поцілунок на руці? Я постараюся бути джентльменом. Зрештою, треба якось спокутати свою провину.
Луїс пирхнув.
– Куди тобі до джентльмена, Голмсе?
– Побачиш, – Шерлок усміхнувся. А потім нахилився трохи й узяв руку Луїса до своєї. Моріарті у зацікавленні схилив голову, затамувавши подих, а за мить – коли вуста Шерлока торкнулися його зап’ястя – охнув здивовано. Серце його, здається, забилося швидше. Зовсім скоро детектив підвівся, а його рука знайшла Луїсову у ніжній хватці.
«Я, здається, починаю розуміти, що мій брат знайшов у тобі. А я, ідіот, зміг закохатися, навіть не побачивши таку твою сторону», раптова думка лишилася невимовленою.
– Про що ти так зосереджено думаєш, гм? – спитав Шерлок, спіймавши на собі знов сфокусований погляд Льюїса.
– Про те, що в тобі є задатки джентельмена, – мовив той, посміхаючись, чим змусив детектива розсміятися.
– Вельми дякую, пане Моріарті, – Голмс аж вклонився трішки. Цього разу тихо засміявся вже Луїс. А потім, коли запала на мить тиша, торкнувся кінчиками пальців його чола і відкинув обережно пасмо волосся, що впало йому на око. Шерлок з часткою невпевненості припав до вуха Льюїса і прошепотів ледь чутно. – Благаю, дозволь.
Моріарті сковтнув слину, що стала до горла й, трішки повагавшись, кивнув. Вже за мить він відчув дотик чужих м’яких вуст до своїх. Не більше – бо Шерлок пам’ятав попереднє прохання не цілувати. Саме тому детектив, уважно поглянувши в яскраво-багряні очі, що тепер були розкриті широко у схвилюванні, знов схилився до вуха Луїса, вкриваючи його численними легкими дотиками. А за мить він відчув, як чужі руки стискають його в обіймах.
– Мені здається, ми робимо помилку, – хрипло прошепотів Моріарті, лишень більше підставляючись під поцілунки.
– Ти ж сам казав мені, любий, що наше життя складається з численних помилок, – нечутно вимовив Шерлок десь над шиєю Луїса, а потім лишив легкий цілунок ще й там. – Навіть генії здатні помилятися, сьогоднішній день це чудово довів.
«І продовжує доводити», із зітханням подумав Моріарті.
Голмс несподівано підвів голову та поглянув на Луїса. Той з часткою подиву дивився на детектива й дихав часто-часто. Що ж могло статися, що Шерлок, ще нещодавно сповнений запалу, так різко зупинив свої дії?
– Але я таки мушу спитати знов, чи не проти ти, аби я продовжував. Просто я зацілував тебе отак, ну, розумієш. А ти ще й сказав до того… – формувати думки було важкувато, та Голмс чесно старався. Це видалося Луїсові навіть дещо милим. Він засміявся тихо.
– Шерлоку, ну як ти стаєш з кожним своїм дурнуватим словом лише прекрасніше? – лагідно всміхаючись, спитав Луїс, а потім перемістив власні руки на обличчя детектива й поцілував його ніжно – на цей раз таки у вуста. Присмак алкоголю на них тепер вже не лякав настільки, і саме через вдалося поглибити поцілунок, а потім – легко впасти в обійми один одного.
Стояли вони так вельми довго. Достатньо принаймні, аби подих збився, а у грудях з’явилося дивовижно приємне відчуття тепла. Така неймовірна можливість, таке співпадіння – Луїс усе не міг надивуватися. А Шерлок цілував його: розкутіше з кожною секундою.
І зовсім скоро, між поцілунками, вони опинилися вже всередині кімнати. Двері зачинилися, Моріарті опинився притиснутим до них. Узявши пальцями підборіддя Луїса, Голмс втягнув його у новий поцілунок – зустрівши на цей раз повну відкритість та віддачу. Тепер вже чужі руки сміливо блукали по тілу детектива і притискали його до себе якомога ближче.
За мить Шерлок підчепив мотузок, яким був зав’язаний плащ Луїса, і потягнув за нього, розв’язуючи й опісля скидаючи непотрібний предмет на підлогу; а сам опустився поцілунками до шиї Моріарті (яка виявилася на диво чутливою). Нагорі почулося кілька важких зітхань. Луїс не міг навіть зрозуміти – то в нього мурашки від раптової прохолоди чи від перенасиченості відчуттями. А вже за мить Шерлок втиснув своє коліно між стегнами Моріарті – і, ох, лише тоді той нарешті відчув власне збудження, метушливо вдихнувши. Таке «відкриття» збентежило, налякало навіть, бо Луїс не планував заходити настільки далеко. Чоловік кинув швидкий погляд на пах детектива. Його штани там теж були натягнуті.
– Що, пане Моріарті? Подобається картина? – низько прошепотів Шерлок кудись у шию Луїсові. Той сковтнув ком у горлі.
– Невимовно.
– Чудово, – хитро усміхаючись, детектив торкнувся долонею чужого паху і несильно стиснув її, чим викликав придушений схлип нагорі.
– Шерлоку, зажди, – важко вимовив Луїс, відчуваючи повільні, але ритмічні рухи чужої руки. Голмс підвів уважний погляд на Моріарті. – Гайда хоча б не тут.
Погляд детектива аж просяяв. Він кивнув і зовсім скоро узяв Луїса за руку, ведучи вглиб кімнати, аж до наступної. Перед тим, як піти, Моріарті поправив ногою плащ, що лежав тепер на підлозі, аби сховати за ним лезо невеликого клинка. Гарно ж Шерлока розвезло, що він не почув, як той впав, нехай і на цупку тканину.
Йдучи основною кімнатою, Шерлок на мить зупинився перед заставленим купою склянок й коробочок трюмо. Він навіть відпустив Луїсову руку, бо почав щось шукати. Моріарті з подивом та нетерплячістю слідкував за діями детектива.
– Шерлоку, що ти робиш?
– Секунду, – ще трохи Голмс пометушився над трюмо, а потім підняв руку з невеличким прямокутним флакончиком. – Ось.
Відкривши ємність, детектив кілька разів пшикнув на себе рідину, що вона містила. Повітря заполонив спокійний квітково-деревний аромат.
– Дідько! Це все ж таки Джонові… Сподіваюся, він не образиться, – розчаровано мовив Шерлок, а парфуми поставив назад на трюмо.
– Дійсно. Тобі цей аромат не надто личить, – задумливо промовив Льюїс, а потім підійшов до Шерлока ближче й схилився до його шиї, глибоко вдихаючи приємний аромат. – Гадаю, твій запах мав би бути екзотичнішим. Цитрусовий, горіховий, мабуть? І з якимись морськими відтінками.
– Оо-о, а ви, пане Моріарті, я бачу, знаєтеся на парфумерії, – Шерлок схилив голову, з посмішкою позираючи на Луїса. А потім піддався вперед, до його вуха. – А от я вважаю, що вам підійшла б ваніль.
– Цікавий вибір. Чому не лілії, наприклад? – Моріарті справді здивувався. Колись Альберт обговорював це з Луїсом та Вільямом (вони ж мали користуватися парфумами, як належить аристократам), і поділився власною думкою щодо цього. Ліам асоціюювався у старшого Моріарті саме з білими ліліями, Луїс запам’ятав. Та Шерлок, вочевидь, мав на все свій погляд.
– Бо ваніль, – Голмс хитро підмигнув. – То що, ходімо?
Детектив вказав жестом на двері до власної кімнати, і Льюїс кивнув. Це чомусь змусило Шерлока всміхнутися ще ширше.
Моріарті пізніше ще замислиться, що Голмс таки помилявся. До такої чистої та солодкої квітки, як ваніль, Луїсові було дуже далеко. Не з гріхом, який він планує тут здійснити.
Неначе принца, Шерлок завів нового коханця до власної кімнати й зачинив за собою двері. Луїс озирнувся швидко – всередині було задушливо й неприбрано. Коло стіни стояло невелике металеве ліжко – єдиний незаставлений різним мотлохом предмет інтер’єру. А ось всі інші поверхні… що ж, ця кімната містила багато цікавих речей, Моріарті усі їх розглядати не захотів.
– Ти вже вибач, я не чекав гостей, – тихо промовив Шерлок позаду й засміявся. Його руки зімкнулися довкола талії Льюїса.
– Все гаразд. Те, що відбувається, – наша спільна спонтанна ідея, тому я не проти, – Моріарті усміхнувся ніжно, відкидуючи назад голову. Шерлок лишив цілунок на його щоці, а потім розвернув Луїса до себе обличчям і поцілував нарешті у вуста.
Десь унизу Моріарті знайшов чужу руку й узяв її міцно до своєї, відчуваючи, як його стискають в ніжних обіймах. Поцілунок було на мить розірвано – аби віддихатися, – і Луїс зловив на мить блискучий погляд Шерлока. Детектив дивився на нього із захватом, подивом, незрозумілою симпатією.
– Що?
– Коли ти встиг стати… таким? Таким? – пробурмотів в підлогу Голмс, а потім затягнув Моріарті в ще один поцілунок. Луїс нічого з промовленого не зрозумів, але Шерлок давно для себе вирішив – він неймовірно любить виклики.
Звільнивши з хватки свою руку, Моріарті почав обережно стягувати з плечей Шерлока його чорний піджак, і це, здається, додало детективові лише більше запалу. Голмс вже сам зняв його зі своїх рук і кинув у бік стільця з купою сорочок. Така ж доля зовсім скоро чекала і піджак Луїса.
Аби не стояти посеред кімнати, вони разом впали на ліжко, і продовжили свою справу вже там. Луїсові на мить прийшла раптова ідея – він стягнув стрічку, що тримала укупі волосся Шерлока, й відсторонився, аби поглянути на детектива. Це вперше він бачив Голмса без звичного хвостика, і, слід було зізнатися, картина видалася дивовижною.
– Красивий, – ледь чутно прошепотів Луїс, зачаровано роздивляючись Шерлока.
Той посміхнувся тепло.
– Якщо тобі подобається, – детектив кивнув. Він торкнувся рукою ґудзика не мереживній сорочці Луїса. – Дозволиш?
– Авжеж.
Його пальці вправно (аж надто) розстібнули білосніжну сорочку й відкинули її обережно аж до зап’ясть Моріарті. Луїс, ледь здригаючись від холоду, втиснувся в тканину, що лишилася на спині, й узяв до рук обличчя Шерлока. В думках його вирувала якась суміш пристрасті із огидою – до себе й до детектива – і, мабуть, відблиск цих почуттів виднівся у багряних очах, бо Голмс зоровий контакт розірвав, а потім схилився обережно до ключиць коханця, цілуючи їх. Тепер Луїс був певен – Шерлок усе розумів. Утім, в темряві не видно майже нічого, може, тоді й їхній гріх ніхто не побачить? Ця стежка з кожним кроком усе більше лякала й захоплювала водночас.
Десь унизу Шерлок язиком й вустами неначе вимальовував щось – водив усе ними по блідій шкірі, лоскотно трохи (Льюїс аж здригався трохи, бо не любив це відчуття), але усе одно приємно. Але з часом він помітив якусь скутість коханця, непевність. Моріарті, наче, не відкривався йому повністю, як це мало б бути.
Детектив підвів голову, в очах його читалося схвилювання.
– Послухай мене, Луїсе, – почав Шерлок, і Моріарті здригнувся від несподіванки. Усе ж таки знав? Детектив провів ніжно долонею по щоці коханця. – Ти ж такий чудовий. Коли ми вже це почали і не плануємо повертати назад, відкрийся мені, благаю. Я хочу зробити добре нам обом, але це не вдасться, якщо ти не дозволиш. Знаю, що я, можливо, ідіот, чимось тобі постійно не подобаюся, роблю маячню – як-то сьогодні – але тепер ми тут. Я допоможу тобі розслабитися, проте ти мусиш зробити зараз так, як я попрошу. Гаразд?
Луїс кивнув.
– Добре, тоді лягай на ліжку і розслабся – відпусти усі страхи та сумніви, тепер їм нема тут місця. Далі усе на твій розсуд – відповідатимеш на мої наступні дії, як заманеться. Єдине, що, секунду, – Шерлок замовк, розстібаючи на собі сорочку, а потім взагалі знімаючи її. – Слід було зняти. Тут скоро стане гаряче.
Детектив підмигнув (чим змусив Льюїса зашарітися) й скинув сорочку на підлогу.
– Знаєш, Голмсе, – усміхнено мовив Моріарті, – Ти справді ідіот, і я не знаю, чому мені це настільки подобається.
Шерлок посміхнувся у відповідь.
– Сприйму це, як комплімент.
Детектив обережно схилився над грудьми Луїса. На блідій шкірі, поряд зі старими шрамами, виднілися червоні цятки – від поцілунків, що вже встиг лишити Шерлок. Це викликало нову посмішку – і Голмс торкнувся вустами ключиці Моріарті, несильно вкусивши її. Детектив відчув, як тіло під ним здригається, а потім його плечі обійняли Луїсові руки. Шерлок продовжив цілувати ніжну шкіру, щоразу спускаючись нижче. Моріарті під ним швидко та уривчасто дихав, щоки і шия його вкрилися багрянцем, а з вуст час від часу злітали важкі зітхання – Голмс-бо однією рукою ще й торкався його стегон, погладжуючи їх. Луїс ледь вигинався, підставляючись під дотики, намагався навіть звести ноги.
– Чудово, – тихо мовив Шерлок, усміхаючись, сідаючи на коліна. Долоня його обережно накрила чужий пах, а згодом зробила кілька легких рухів. З вуст Льюїса вирвався перший тихий стогін. – Бачиш, я теж здатен на гарні та приємні речі.
– Шерлі, благаю, зараз не час для душевних розмов, – хрипло вимовив Моріарті. Їхні погляди зустрілися: усміхнено-хитрий і каламутний, сповнений пристрасті.
– Маєш рацію, – детектив кивнув й потягнувся до чужого ременя, розстібуючи його. За допомогою кількох махінацій штани та спідню білизну було знято.
І ось саме в ту мить Луїс відчув себе повністю оголеним – у всіх можливих значеннях цього слова. Він ледь не зливався з цими білосніжними простирадлами сам, лишень лице та вуха його палали яскравим червоним, і волосся розсилапося пшеницею по подушці. Шерлок кілька секунд роздивлявся його, милувався, неначе світовим шедевром і, здається, аж торкнутися боявся – їй-богу, Луїс же не музейний експонат. Утім, цікаво ж: такі жахливі речі робляться так красиво. Аж на віру не йметься.
– Подобається те, що бачиш? – ледь усміхнено спитав Моріарті, втискаючись в постіль – без одягу кімната видавалася не настільки задушливою, як на початку. Навпаки аж.
Шерлок кивнув. Його рука пройшлася ніжним дотиком по зовнішній стороні стегна коханця – шкіра під долонею була вкрита мурашками.
– Аякже.
– Коли б ще ми відкрили один одного з таких сторін, – задумливо мовив Моріарті, роздивлячись білу стелю, а потім із тихим стогоном здригнувся – чи то від несподіванки, чи від хвилі збудження, бо, скориставшись моментом, Шерлок торкнувся кінчиками пальців його члена й провів ними по всій його довжині. За мить ці дії повторилися ще кілька разів, вибивши з вуст Луїса кілька важких зітхань.
– Зажди!.. Я мушу дещо зробити, – метушливо сказав Голмс, поспіхом знімаючи з себе штани. Льюїс на мить задивився на збудження детектива – і він збреше, коли скаже, що це не додало йому запалу. – Ось так краще.
Шерлок схилився ближче та нижче до Моріарті й тепер міг вільно узяти до руки його член і власний (іншою, очевидно, спирався на ліжко) та притиснути їх один до одного, опісля здійснюючи кілька ритмічних погладжувань. Луїсові це, здається, сподобалося, бо він, охопивши однією рукою постать детектива, вигнувся трохи назустріч ласкам. Та й Голмс, казати чесно, не бурхливу реакцію не скупився – час від часу піддався стегнами уперед, а з вуст його зривалися низькі стогони. Льюїс у цьому сенсі був навіть терплячішим та тихішим.
– Не хочу, аби це закінчувалося, – нечутно прошепотів Шерлок, схилившись аж у плече Моріарті.
Той усміхнувся й на видиху промовив:
– Насолоджуйся моментом.
Ніхто не помітив навіть, як зникло відчуття холоду й знов стало спекотно. Як кожна зайва думка та страх пішли собі, лишивши чисту концентровану пристрасть. І як же виникло непереборне бажання втонути в темних від збудження очах, що тепер були так близько. Гарячий подих, відчутний на самій шкірі, тягнув до чужих вуст, змушував їх зіткнутися у розкутому поцілунку. Тіло вже рухалося самостійно, поза контролем мозку, дозволяло собі штовхатися вперед, ближче до дотиків та приємних відчуттів, що вони лишали. З ними можна було б писати картини.
Закінчилося все, утім, аж надто швидко. Луїс першим відчув, як тіло здригається від хвилі оргазму – такого сильного, якого він досі не відчував (певне, через те, що не кохався ще з людиною, яку дійсно любить). А зовсім скоро те ж саме сталося і з Шерлоком. Ледь віддихавшись, вони сіли на ліжку. Детектив хотів ще лишити легкий поцілунок на Луїсовій щоці – наостанок, – та той не дозволив. Шоу закінчено. Час скидати маски.
– Я, до речі, перестав відчувати аромат парфумів. Мабуть, він мені трохи, та підходить.
Луїс усміхнувся: і має ж Шерлок оцей дивовижний талант – казати непідходящі речі у неправильний час. Але він молодець, розірвав ніякову тишу.
– А я, вочевидь, відчував його весь час. Ну, можу сказати, що цей аромат не такий вже й поганий. Краще принаймні за запах алкоголю, якщо мовити про це в такому ракурсі.
Шерлок пирхнув. І не скажеш, що Моріарті не мав рації.
– О, а ще я трохи змінив свою думку щодо аромату, який би тобі підійшов. Це ваніль з яблуками. Спало на думку, що зазвичай ти маєш оце кисло-солодке відчуття під час спілкування. Сьогодні, мабуть, вперше не мав.
Вони переглянулися. Останнє промовлене Шерлоком речення врізалося в голову тверезим усвідомленням того, що сталося у цій кімнаті. Думати про це на свіжу голову тепер було дещо ніяково і навіть… прикро.
– Шерлоку, а коли ти зрозумів?
– Що ти – це ти, а не Ліам? – детектив розсміявся. А Луїс кивнув. – Ну, після питання про те, який мені аромат парфумів підходить. Ми з Ліамом колись про це розмовляли, і він тоді назвав чорну смородину, мускус, герань… Ну, і купу усіляких назв, які я, чесно кажучи, не зміг запам’ятати. Загалом, щось зовсім інше.
– От же, – Луїс похитав головою. – Я й забуваю часом, що ви, пане Голмс, детектив. Жодна дрібниця не має бути втраченою. Хоча ця ситуація була вже поза моєю владою.
Моріарті замислився на мить, а потім, неначе остаточно усвідомив щось страшне, бо продовжив раптово спантеличено:
– То, зажди, коли ти ще на початку поліз до мене, вважаючи, що я – він… В яких ви з Вільямом стосунках? – на обличчі Луїса просяяла серйозність – така, яка була там зазвичай.
Шерлок нервово засміявся.
– Певне, що в таких, про які ти думаєш.
– І коли ви планували розповісти усім?
– У будь-яку мить, коли б впевнилися, що це безпечно. Ліам каже, що слід почекати. Не пояснює до кінця, щоправда, чому. Але я йому вірю. А от чи може він тепер вірити мені…
Луїс важко зітхнув. Якось боляче стало на душі.
– Я навіть не знаю, що гірше: те, що ти увесь цей час був у таємних стосунках з Вільямом, чи те, що ти зрадив йому з його рідним братом? У будь-якому разі, зізнаватися у скоєному будеш?
– Не знаю, – Шерлок потиснув плечима. – Господи, про це треба думати на свіжу голову, точно не зараз. Я так скоро з ґлузду з’їду.
Луїс кивнув.
– Але якщо таки надумаєш, то його улюблені квіти – білі лілії.
– Гаразд, дякую, – Шерлока цей вислів Моріарті чомусь звеселив. Хоча, зрештою, вони обидва були винні у тому, що сталося.
– Я маю прохання, – тепер вже з меншою впевненістю мовив Луїс. – Чи можу я скупатися тут? Мені ж дійсно треба ще додому дістатися. А в такому вигляді це не вдасться, сам розумієш.
Моріарті поглянув на себе. Стан він мав дійсно не найпрезентабельніший: подекуди ще не висох піт, а животом стікали в’язкі білі краплі… Жахіття.
– Ох, звісно ж, що за питання. Ходімо, я покажу тобі, де все. О, а ще, до речі, там десь серед поличок є масло з екстрактом ванілі, можеш скористатися ним, коли хочеш. Воно колись належало пані Гадсон, та я узяв скляночку задля експерименту і забув повернути. Так і стоїть.
Луїс похитав головою, усміхаючись.
– Гаразд.
***
Скупавшись, Моріарті відчув себе новою людиною: завдяки тому, що змив з тіла чи то сморід, чи то гріх. А, може, і те, і інше. Маслом, про яке казав Шерлок, він таки скористався. Подумав: нехай солодкий аромат на власному тілі хоч недовго нагадує про те, що тут сьогодні було. Зрештою, така унікальна подія: найкраща й найгірша у житті Моріарті. Вона стала символом важкої долі кожної людини, бо страждав безмежно не один лише Вільям.
Коли Луїс вийшов з ванної кімнати, Шерлок вже… спав. Так і влігся, непомитий та роздягнений. Хоча він, напевне, заснув просто випадково, від нудьги. Не мало різниці. Моріарті задивився на Голмса – той виглядав дійсно милим з розв’язаним волоссям. І уві сні. Але на сентименти Луїс не мав часу. Лишалася ще одна незавершена справа. Серед купи безладу у кімнаті Моріарті знайшов шматок паперу з олівцем і написав на ньому:
«Якщо надумаєш зізнатися Вільямові, повідом. Я чекатиму твого рішення. І нагадую ще раз: білі лілії.
З найкращими побажаннями,
Л.Д. Моріарті».
Свого невеличкого листа Луїс поклав на столик коло ліжка. Було б вельми кумедно, якби Шерлок, прокинувшись, не згадав про події цієї ночі. Така записка його б добряче налякала. Луїс аж засміявся тихо, уявляючи це. А потім, повагавшись, схилився до Голмса і поцілував його легко у чоло, наостанок. Опісля того поглянув на себе у невеличке дзеркало, перевіряючи, чи все добре сидить (одягнувся він ще у ванній), і пішов собі з кімнати.
– До зустрічі, пане Голмс. Сподіваюся, доля не зведе нас більше настільки близько.
В гостьовій кімнаті Моріарті підібрав свої плащ з клинком і узяв до рук ліхтарик, який вже майже догорів. Виходячи з квартири, а згодом – і з будинкку, двері зачинити він, звісно, не зміг, тому лишалося просто сподіватися на удачу. Востаннє озирнувшись на 221В, Луїс пішов собі темною вулицею. Година була ще не дуже пізня, тому Моріарті мав залишки надії зловити екіпаж, який би довіз його додому. Треба буде ще пояснити Вільямові причину своєї затримки. Якщо він теж не спить вже, звісно. А ймовірність цього існувала.
***
Опинившись вдома, Луїс зітхнув із полегшенням – його здогадки виправдалися, Вільям дійсно відпочивав. Лише зараз Моріарті замислився над усім, над словами Шерлока, особливо. Це ж Голмс мав сьогодні до Вільяма прийти? Саме тому Луїс опинився посеред Лондона цього вечора. Саме через цю кляту зустріч. Але все склалося аж надто не за планом. Бо їхній новий злочин, який завершив сьогодні Льюїс замість Вільяма, розслідував саме Шерлок. Звісно, Моріарті потішився, коли почув про невдачу детектива у цій справі, але до чого це призвело… Вони дійсно жертвували власним життям заради здійснення планів Лорда Злочинності. Хоча цієї маленької інтрижки з Шерлоком, звісно, можна було уникнути.
Луїс усміхнувся гірко. Усі вони потраплять до пекла. Шкода тільки, що до різних його кіл.
Треба чекати ранку. Ніч тиха й зоряна, та яким буде світанок? Цього Луїс напевне знати не міг, лише сподівався собі на краще. Він же дійсно кається за скоєне. Нехай і берегтиме ще дуже довго спогади про ванільний присмак поцілунків на своїх вустах.