Перше, що бачить, прокинувшись, знайому стелю з сірою плямою у лівому куті. Вона вже вивчила її форму, запам’ятала кількість тріщин. Світло з вікна все ще відлунюється болем у смарагдових очах, від чого дівчина зажмурюється і намагається прийняти початок нового дня. За вікном кричать діти, звідкись далеко чутно розмірене гуркотіння потягу. Все ще не може звикнути до нових технологій у Скритому Листі. По ланцюжку думок, наче падаючи з великого схилу, згадує криваву війну, яка так часто повертається кошмарами у ночі. Битва, смерті, друзі, вороги, знову смерті. Все змішується у голові, поки яскраве зображення бою з Ооцуцукі Кагуєю не стає болісно чітким. Немов наяву відчуває дотик чужих долонь і голосно видихає.
-Одна тисяча вісімсот шістдесят..
Ще хрипким голосом говорить сама собі і сідає. Рожеві рідкі пасмами неприємно лоскочуть обличчя. Роздратовано прибирає волосся і випадково зустрічається поглядом з собою у великому дзеркалі. День тільки почався, а Сакура вже виглядає втомленою від усього. Обов’язки. Постійна нервова робота, десятки хворих людей, бо здоровим її послуги непотрібні. Самотність. Друзі, що тепер повністю втонули у сімейних справах. Сенс. Цифра стає кожного дня тільки більше, і Сакурі не вистачає рішучості зупинити цей відлік.
Збирається, бо світ не може зупинитися, як би їй цього не хотілося. Вже досить поношений світло-рожевий костюм сидить, як завжди, ідеально. Настільки, що Сакурі він здається другою шкірою. Так іноді хочеться зірвати його, розідрати, оголитися, щоб усі могли побачити, ким вона є насправді. Не тінь позаду Наруто і Саске. Не учениця П’ятої. Справжня вона, жива. Зі своїми особливими плюсами і мінусами, не ідеальна, але яка заслуговує поваги. І не треба всесвітнього визнання, купи шанувальників, хоча б просто згадувати, що вона теж там була. Коли світ міг пропасти у непроглядній пітьмі, Сакура була однією з тих, хто заважав цьому. Вона боролась поряд з Саске, хотіла перемогти неменше за Наруто, рятувала так само відчайдушно, як Цунаде. Вона робила все, що могла.
-Доброго ранку, - на автоматі кидає знайомій блондинці, коли так виглядає зі стійки адміністратора.
Сакура пропускає відповідь, прямуючи прямо по коридору до свого кабінету. Усюди запах ліків, хворих людей. Ближче до повороту наліво ще додаються огидні нотки крові та смерті. Біля двері у відділ з тяжкопораненими затримує дихання на декілька коротких секунд, наче це може якось врятувати. Сакурі здається, що бридкий аромат вже давно обліпив її усю, забрався під шкіру, дістав до костей. Тому вона кожного дня так ретельно терла свою шкіру і розпиляла солодкі парфуми.
Кабінет зустрічає світлими стінами і мовчанням. До нудоти знайома картина, наче один день постійно повторюється. Тут нічого не змінюється, окрім людей, що приходять на прийом. І тільки він незмінно, кожний третій вівторок місяця, рівно о восьмій десять відкриває двері вже шостий рік поспіль. Сакура ніколи не думала, що вчитель може бути таким пунктуальним. Вона любила вівторок, хвилювання в очікуванні зустрічі і його. Одна тисяча вісімсот шістдесят днів.
Сакура пам’ятала кожну деталь, яку він дозволяв їй бачити. Кожен шрам, що приховувався під чорним гольфом. Розташування родимок. Зморшки біля очей, коли він посміхався під маскою. Тепло шкіри і аромат. Хвойний ліс після дощу. Вона з насолодою ловила цей свіжий запах кожен третій вівторок місяця. Розчинялася у його голосі. Подумки благала, коли він торкався її, щоб це тривало довше. І ніколи не казала, що він давно вже не просто вчитель для неї. Сакура боялася. Досвід з Саске показав, що зізнання у своїх почуттях можуть принести набагато більше болю, ніж мовчання.
У двері постукали.
-Заходьте.
Серце колотилося настільки сильно, що Сакура переживала, як би Какаші цього не почув. Він зайшов у звичній манері, з посмішкою під маскою і руками у кишенях. Стандартна форма шинобі Листа підходила йому більше, ніж усім іншим, Харуно була впевнена у цьому.
-Привіт-привіт, - Какаші, пам’ятаючи послідовність усієї процедури, одразу сів на ліжко для пацієнтів.
-Доброго ранку. Як самопочуття? - Сакура знала, що буде далі – одна з найулюбленіших і хвилюючих частин.
Вчитель спритно позбувся сірого жилету і почав знімати гольф. Кожного разу Харуно прикладала величезні зусилля, щоб ненароком не застогнати. Так багато разів вона уявляла, що Какаші буде знімати свій одяг при інших обставинах, не у кабінеті. У ті рідкі моменти, коли їй снилися не кошмари, Сакура бачила так багато варіантів розвитку подій. Частіше за все це було в її кімнаті. Вона лежить на ліжку, він сидить зверху, так що у дзеркалі видно усі напружені м’язи, коли Какаші повільно підіймає чорну тканину. Тягнеться до його теплої шкіри.
-Як завжди, - низький голос вириває Сакуру з приємних фантазій. -Не розумію, навіщо кожного місяця це робити.
Він завжди так каже, скільки б Харуно не пояснювала. Отримані під час війни рани були серйозними, довго загоювалися і у майбутньому могли нагадати про це. Зараз лишилися тільки шрами на тілі й болісні спогади. Але для Сакури ці зустрічі у вівторок мали велике значення. Так вона може впевнитися, що з Какаші все добре, провести час наодинці і побачити те, що при звичайних обставинах він не покаже.
-Я впевнена, що вже пояснювала Вам, вчитель, - вона посміхнулася і нахилилася до самого великого шраму на боку. Доторкнулася обережно, наче робила це вперше. Руки покрилися зеленою димкою чакри.
-Не подумай, що я не довіряю твоїм лікарським здібностям, - чоловік відкинувся трохи назад, обпираючись на руки. Так зручніше обом: Сакурі - працювати, йому – чекати. -Але пройшло вже так багато часу…
-Багато, - не дивилась йому у обличчя, зосереджено розглядаючи загоєну рану.
-Хах, я все не можу звикнути, що ви всі так виросли і більше не бешкетні діти, - у його голосі відчувається розчарування і сум, Какаші посміхається. -Час рухається тільки вперед, і я радий, що мої учні теж.
Сакура зробила пару кроків назад, закінчивши свою роботу. Вона посміхається вчителю, хоча всередині все розривається. Застрягла у своїх страхах. Її душать несказані слова. Почуття тугим вузлом зібралися у груді. Вона стоїть на місці. Одна тисяча вісімсот шістдесят днів.
-Сакура, все нормально?
Від того, як він каже її ім’я, тремтить все тіло. Вона хоче впасти на коліна і благати, щоб він повторював це знову і знову. Дивився на неї, говорив з нею, торкався. Бачив в ній жінку, а не маленьку ученицю. Був її. Любив.
-Звичайно. Просто трохи замислилася, - поспішає сісти за стіл і записує щомісячний звіт у медичну карту, поки Какаші одягає форму. Сакура здригається, коли на її плече опускається рука. Вона ненавидить білий халат, який заважає у повній мірі відчути цей дотик.
-Якщо тебе щось турбує, я завжди готовий допомогти, - він знову посміхається під маскою, хлопає по плечу. -Ну, побачимося через місяць.
-Вчитель.. - Голос трохи тремтить, нерішучість віддає поколюванням на кінчиках пальців. Непомітно витирає спітнілі долоні. Какаші зупиняється біля двері, не встигає навіть повернути ручку. - Одна тисяча вісімсот шістдесят – це багато?
Це кінець. Тільки сказала і вже пошкодувала про це. Вона мислено благає, щоб він сказав «ні». Просте і буденне слово, нехай він скаже його! І вона продовжить рахувати дні далі, скривати почуття, підтримувати ці відносини такими, які вони є. Намагатиметься з усіх сил не бажати більшого, бути просто ученицею. Його ученицею.
-Що? - Какаші виглядає здивованим. Він міг очікувати будь-що, але не таке дивне питання. У звичній манері потирає шию, схиливши голову. – Залежить від того, до чого відноситься ця цифра.
Серце невгамовно б’ється, голова паморочиться і Сакура готова знепритомніти, але тримає спину рівно. Всередині все кипить, кров здається лавою, а повітря склом. Їй боляче дихати. Боляче продовжувати цю розмову, яку вона почала у випадковому пориві бажання. Боляче терпіти далі все, що вона тримає у собі і боїться сказати.
-Днів. Це багато?
Впивається нігтями у долоні, щоб не втрачати почуття реальності. Якщо він зараз скаже «ні», все залишиться так, як є. Вона покірно прийме це. Якщо ж почує «так» - зізнається. Спробує знову відкритися, подарує собі шанс бути справжньою перед ним. Докладе всіх зусиль.
Нехай відповідь Какаші вирішить все. Сакура прийме будь-який варіант.
-П’ять років.. – він замислився, підняв голову догори, роздивляючись стелю. -Час так швидко минає. Можна навіть не помітити, як пройшло декілька років.
Ні. Вибір зроблений. Ком став у горлі. Харуно мовчить. Їй здається, скажи вона зараз будь-що, і з очей миттєво покотяться сльози. Сакура не розуміє, що відчуває: відчай чи полегшення. Вона встигла прокрутити стільки варіантів розвитку подій, якщо він скаже «так». Що їй робити, як правильно донести почуття, які слова підібрати. Зараз все це вже немало значення.
-Сакура. Життя шинобі завжди сповнено небезпеки. Смерть ходить у нашій тіні, чекає будь-якої помилки. Якщо є щось, чого ти хочеш у цьому житті – хапай. Бо ніколи не знаєш, коли схоплять тебе.
Двері зачинились.
Сакура забула, як дихати. Вона втратила відчуття часу. Кабінет плив перед очима, голова гуділа, у грудях палало. Знову і знову, наче під гендзюцу, повторювала про себе лише «хапай». Його голос лунав зі всіх сторін, відлунням роздаючись всередині. Він сказав «так». Какаші дав чітку команду – дій прямо зараз. Забудь про страхи, будь рішучою. Борися. За себе, за життя, за нього.
Вона підірвалася, від чого стілець впав на підлогу, але це було останнє, про що вона могла зараз думати. Харуно вилетіла з кабінету так швидко, як тільки могла, благаючи всесвіт, щоб Какаші не встиг пропасти у лабіринті ранкового міста. Вона повинна зробити це зараз. Сказати, показати, донести. Все, що так довго ховала і від чого страждала роками. Сакура готова оголити душу перед ним, відкритися повністю, нехай пізніше може бути нестерпно боляче. Все, вона віддасть йому абсолютно все. Себе.
-Благаю.. – шепотіла, вибігаючи з центральних дверей лікарні. -Вчитель! - Какаші озирнувся.
-Що таке? Забула щось?
Ось він. Прямо перед нею. Такий, як і завжди. Такий, яким вона згадувала кожного дня, яким бачила у снах. Аромат хвойного лісу після дощу. Руки в кишенях, маска на обличчі. Вищий за неї, тому дивиться зверху вниз. Чому кажуть, що його волосся попелястого кольору? Срібного, так підходить більше.
-Вирішила схопити того, кого хочу..
Стільки варіантів того, якими словами зізнається, вона збирала роками. Їх було так багато і всі здавалися однаково доречними. Але зараз говорити зовсім не хотілось. Вона так довго чекала, зголодніла від своїх фантазій. Тепер це все немає значення. Зараз були тільки вони. Не у сні, а наяву.
Сакура легко торкнулася губами його і, на мить, їй здалося це нереальним. Вона боялася прокинутися у своїй квартирі, коли Какаші лагідно поклав руки на її талію і притягнув до себе. Боялася, що зараз відкриє очі, а його не буде, коли поцілунок став гарячіше, ніж будь-який вогонь. Вони поглинали, розчинялись один в одному, наче від цього залежали їх життя.
-Нарешті.. – хрипкий низький голос, від якого все тіло покрилося мурашками.
-Вчитель, ви..
-Моє ім’я - Какаші. Я більше не твій вчитель, тепер вже ні..
-Одна тисяча вісімсот шістдесят днів, я чекала так довго.