Сніжинки… Вони, немов цукрові зорі, що мерехтять в нічному місячному світлі. То рожевим, то синім, а іноді навіть усіма кольорами веселки. Падає блискучий пушок на землю, і світ укривається білою ковдрою. Дерева, одягнені в пухове вбрання, поснули зимовим сном. Посеред усього цього є лише одна сніжинка, котра сяятиме вічно в промінні нічного світила. Маленька кобилка, чия грива нагадувала ніжні пелюстки підсніжники, а тьмяні зіниці блакитних очей пронизував душу м’яким холодом.
Пегаска, на ім’я Сновдроп, ніжилася на пухнастій хмаринці під золотавим світлом місяця. Поряд із нею розгорнула свої темно-сині крила принцеса ночі. Вони дивилися на зірки та мріяли про майбутнє. Зимовий зорепад – рідкісне явище. У такі миті, коли падає зірка, потрібно загадати бажання. Сновдроп загадала, щоб Луна була завжди з нею незалежно від обставин. Луна пообіцяла, що виконає бажання. Вона пообіцяла, що завжди буде поряд і вони з маленькою подружкою залишаться разом назавжди. Назавжди… Таке просте бажання, і виконати його ж нескладно?..
Та минуло багато років, і Сновдроп померла. Життя надто коротке та має свій кінець. Тільки Луна не могла бути з тією, кому пообіцяла. Безсмертя – тягар, коли хочеться зостатися з тими, ким сильно дорожили, особливо якщо ви дали слово. І нехай тепер вже Сновдроп немає, принцеса стримала обіцянку. Вони й зараз разом. Тільки Луна бачитиме стару подругу у своїх снах та спогадах. Добра і м’яка, як сніг, пегаска завжди житиме в її серці… Не всі мрії повністю збуваються, але думки – вічні.