Вілл відверто нудився. За останню годину він, мабуть, зо п’ять разів заварив чай, прогулявся до автомата з висококалорійною та неймовірно шкідливою їжею, перевірив університетську пошту і здався, лягаючи горілиць і споглядаючи стелю в очікуванні, коли повернуться його сусіди. Брайан та Джиммі під приводом повчитися десь, де кращий інтернет (вайфай у них справді кепський, але поки це не нестерпно, ніхто з них не поспішав щось змінювати), злиняли разом у бібліотеку. Чи у коворкінг. Чи у кафе. Відверто кажучи, Вілл не надто прислухався до їхніх розмов останнім часом, почуваючись перевантаженим соціяльними контактами — повернення до гуртожитку після літа завжди так відчувалося.
Якби Вілл був уважнішим, то звернув би увагу на настільки погано приховані натяки, що їх навряд взагалі можна було назвати натяками. Але він не був уважним, тож не зрозумів, що хлопці були б значно більш раді, якби він сам забрався з кімнати на годинки дві-три, а тепер наївно очікував, що вони повернуться з кафе (здається, вони сказали, що йдуть саме туди) і принесуть йому чогось солодкого до кави (вони завжди так робили, тож Вілл ніколи і не пив каву без солодкого).
Насправді Ґрем мав чим зайнятися. Власне, на його увагу очікувала ціла тека з практичними на 5 мегабайтів, але кепський інтернет був достатньою відмазкою, щоб не робити їх сьогодні. Не те, що би Вілл сподівався, що вони усі самі себе виконають, ніби за змахом чарівної палички, але він сподівався. Чат із одногрупниками, у якому ті зізнавалися, що теж іще нічого не зробили, трохи заспокоював совість хлопця і дозволяв прокрастинувати (читати як: бездумно споглядати стелю) далі.
Остаточно знудившись (настільки, що він вирішив, що після сесії обов’язково треба пофарбувати стелю), Вілл дістав телефон, змирившись із думкою, що він просто просирав день на невдалі спроби себе розважити. На те, щоб завантажити чат гуртожитку, інтернету точно мало вистачити. Взагалі-то, Ґрем усіляко протестував проти того, щоб його додавали у чат, коли поселявся, бо групові бесіди, особливо із більш як сотнею учасників, завжди закінчувалися безцільними срачами і спамом. Відверто кажучи, більшість часу цей чат такий вигляд і мав, але іноді ставав у пригоді — коли лінь, наприклад, було іти до магазину, а хтось якраз пропонував щось прихопити.
Крім того, чат гуртожитку був джерелом кумедних і курйозних історій: то хтось у ліфті застрягне, то п’яним (взагалі-то, за правилами пити в університетських приміщеннях було заборонено, але кого це спиняло) завалиться до когось в кімнату, то комусь опівночі знадобиться терміново забивати цвяхи. За такі історії Вілл і хапався як за останню можливість не занудьгувати до смерті, поки сусіди повернуться, та, немов насміхаючись з хлопця, чат був порожнім. Насправді вікно статусу показувало аж п’ятдесят активних користувачів, але ніхто із них не поспішав потрапляти у халепу лише для покращення настрою Ґрема.
Натомість прийшло повідомлення із фото. Вілл нетерпляче постукував по екрану, чекаючи, поки воно завантажиться, сподіваючись хоч на мем або миле фото котика. Насправді ж, хтось пропонував обміняти пластиковий бокс на щось солодке. Від гострого відчуття, що він згаяв свій час, хлопець заледве головою у стіну не бився, але відкрив фото, уважно розглядаючи «товар». Звичайний собі пластиковий органайзер для канцелярії чи косметики, хіба що візерунки якісь надто «бабські». І ні, Вілл не був токсично-маскулінним, просто цей орнамент буквально нагадував йому фіранки у бабусі в селі.
Саме тому, вже опинившись в ліфті, він запитував себе, на біса йому цей бокс. Запитував і тоді, коли видобував із автомата шоколадний батончик та желейки, і тоді, коли написав відповідь:
[Мармеладні черв’яки приймаються?]
Про снікерс Вілл стратегічно промовчав, залишаючи його на випадок, якщо знадобиться щось серйозніше, або на випадок, якщо його взагалі пошлють і доведеться втішатися дозою швидкозасвоюваного цукру.
[Заходь, 226 кімната]
Вілл не міг пояснити те радісне піднесення, що його охопило, коли у чаті з’явилася ствердна відповідь. Можливо, він тішився із того, що підніматися треба було лише на другий поверх. Може, просто дійсно аж настільки знудився, що хотів хоч із кимось новим познайомитися (він старанно відкидав від себе думку, що перші знайомства зазвичай неймовірно ніякові і що саме тому йому і не подобаються). Або ж, цілком імовірно, він настільки загледівся на аватар того, хто віддавав бокс, що втесався лобом просто у відчинені двері кухні, наробивши гуркоту на весь поверх.
Хлопець, підписаний у чаті однією лише літерою Н, судячи із фото профілю, геть не скидався на колекціонера бабусяцьких речей. Навпаки, він стояв, спершись на цегляну стіну, у красивому темно-синьому костюмі і посміхався загадково-чарівно.
Це на фото, звісно. У реяльності Вілл вже кілька хвилин вагався перед чужими дверима, не наважуючись постукати.
— Заходьте, — почулося з кімнати, коли хлопець якраз здійняв руку. Напевно, він був геть не таким тихим, як здавалося.
— Емм, привіт, я стосовно бокса, — Вілл несміливо завмер на порозі під пильним поглядом господаря кімнати. У реяльності той був іще красивішим, ніж на аватарці, а ще, мабуть, старшим — магістр, або й аспірант. Зовсім недоречно хлопець пригадав, що його фото профілю порожнє, тож цей Н, напевно, очікував на щось, ну, що не худе нещастя в пожмаканій футболці і з неслухняним волоссям. Та байдуже насправді, адже він просто віддавав якісь непотрібні речі, багато хто в гуртожитку так робить, не під вінець же їм іти.
— Вітаю, — студент підвівся з-за столу («Фу, вчиться в неділю, зовсім Бога в серці не має», — прокоментував це Вілл подумки) із посмішкою, що була аж надто широкою, як на ввічливу, і простягнув йому руку, — я Ганнібал.
— А, то в ніку не «ен», а латинська «ейч», — хлопець радше думав вголос, ніж звертався до співрозмовника, до того ж він досі стискав чужу долоню, хоча не представився. «Бовдур», — схарактеризував себе Ґрем і виправився: — Я Вілл.
— Приємно познайомитися, — з посмішки Ганнібала видавалося, що це і справді так. — Присядеш?
— А? Емм, авжеж, якщо я, звісно, не буду відволікати, — оскільки той уже вмостився назад на стілець, а у кімнаті-«двійці» він був тільки один, то Вілл несміливо присів на край чужого ліжка.
— Ні, власне, мені треба було зробити перерву, бо від монотонної роботи користі жодної, потім доводиться переробляти, — стілець був повернений до відвідувача, тож Ганнібал відхилився назад, щоб узяти щось зі столу і простягнути це Віллу. Виявилося, що це той самий бокс, однак в реяльності той був більшим (Ґрем не збирався про це казати (його влаштовувало все, що давав цей магістро-аспірант з чарівною усмішкою)). — Я замовляв його для ванної, однак виявилося, що колір не пасує, — зізнався Ганнібал, на що Вілл подумки посміхнувся, ніби очікував на якусь таку фразу. — Але я передумав.
— Чи віддавати? — не зрозумів Ґрем.
— Стосовно ціни, — хитро (і трохи хижо) посміхнувся студент. Здавалося, ця посмішка не сходила з його обличчя ніколи (чи, принаймні, ці п’ять хвилин знайомства). — У якості смаколика краще пасуватимеш ти.
Тієї миті Вілл зрадів, що Ганнібал не віддавав, наприклад, дзеркало у повний зріст, бо і без нього був певен, що почервонів від кінчиків вух до п’ят. Господар кімнати, навпаки, сидів незворушно, ніби щойно запитав, як пройти до пральні, а Ґрем незрозуміло чому зашарівся, що лише додавало хлопцю збентеження. Насамкінець Вілл подумав, що йому просто причулося, тож, на свою біду, перепитав:
— Перепрошую?
— Кажу, у якості смаколика краще пасуватимеш ти, — перепитування не допомогло, бо у Вілла кров стугоніла у вухах так, що він чув лише фрагменти фрази, однак здогадався про її зміст з контексту.
— Могли б… — в горлі пересохло, тож він не міг бути певним, що його почують. Може, це і на краще, — спочатку запросити мене на каву, абощо.
Ганнібал кивнув, ніби саме це з самого початку було у нього на думці, а тоді трохи занепокоєно оглянув студента на своєму ліжку. «Бракувало ще, щоб він почав мене тут жаліти», — подумки сердився на себе Вілл, змушуючи ватяні ноги підкорятися і швидко винести його за межі кімнати. Лише опинившись на п’ятому поверсі, а цей екстремальний підйом без ліфта був, напевно, найшвидшим за весь час, що хлопець тут жив, він трохи віддихався і примусив себе думати логічно, настільки, наскільки на це взагалі був спроможний його мозок зараз.
По-перше, його щойно погрожував з’їсти запросив на побачення неймовірно гарний юнак. По-друге, Вілл вибіг із кімнати цього неймовірно гарного юнака, прихопивши те, за чим приходив, тож повертатися і соромитися (ще більше) не доводилося. По-третє, він залишив там солодощі, які купив для Ганнібала, тож їх можна було вважати майже квитами. З такими надзвичайно складними умовиводами хлопець міг спокійно повертатися до кімнати, яка виявилася незачиненою.
Отже, Брайан та Джиммі уже повернулися. Насправді якби Вілл не був засліплений раптовим запамороченням чи то від різкого падіння тиску після інтенсивного фізичного навантаження (підійматися бігом на п’ятий поверх у двадцять із хвостиком — це вам не жарти), чи то від хвилювання через нове знайомство (яке було найбільш ніяковим за увесь час його проживання в гуртожитку), то він точно помітив би, як його сусіди ледь не підскочили, коли двері відчинилися.
— Чувак, з тобою все гаразд? — Брайан першим помітив, що Вілл засапаний, ніби за ним самі чорти з пекла гналися.
— Ага.
— Точно? Бо ти маєш вигляд, ніби тебе зловила вахтерка за курінням на балконі, — додав Джиммі, який також почувався стурбованим через друга. Сліпого і безтактного, але все ж друга. — А я знаю, що ти не куриш. І що це за хрінь у тебе в руках?
Ґрем перевів погляд на бокс, який дивом не випав із його тремтячих рук, і важко сперся на шафу; та натомість натужно скрипнула, адже звикла до того, що це вона спирається на стіну, а не хтось на неї. Хлопець вирішив, що саме з бокса і варто було б розпочати свою розповідь, ніби це додало б їй якогось сенсу чи логічности викладу.
Він дуже недоречно почув звук сповіщення і безпомилково вгадав, хто йому писав, бо усі инші чати були на м’юті вже давно. Бажання читати знущальне «це був лише жарт», а Вілл чомусь був певен, що повідомлення від Ганнібала буде саме такого змісту, не було, тож хлопець втомлено (хоча він нічого не зробив за день) опустився на ліжко і важко видихнув, перш ніж почати розповідати про свої пригоди сусідам, які, чесно, вже подумували викликати йому швидку.
— То… він тобі сподобався? — після викладеної історії зависла нетривала мовчанка, яку першим перервав Джиммі.
— Звісно сподобався, — штурхнув його ліктем Брайан, ніби це було щось очевидне. — А я тобі казав, що він з наших.
— З ваших? — Вілл з нерозумінням підвів на хлопців погляд. Після усного впорядкування думок і склянки води йому стало краще, але деякі речі усе ще ховалися за межами його бачення. — Ви маєте на увазі, що і мені, і вам подобаються чоловіки?
— Ага, — Брайан сидів із задоволеною посмішкою, очікуючи на запитання, що тепер здавалося логічним. Але не для Вілла.
— Круто.
Вони, може, і хотіли запитати щось іще, але Ґрем повернувся до свого звичного закрито-похмурого стану, відгороджуючись від сусідів підручником. Утім сфокусуватися було важко (і не тому, що сьогодні неділя, а навчатися в неділю це моветон). Просто Вілл забагато думав і те, що його друзі голосно, утім без зайвого ентузіазму, обговорювали перший цього року тест, не перекривало шуму у його власній голові. Хлопець знову почувався так, як тоді, коли вийшов із чужої кімнати, тільки у вухах гуділа не кров, а слова Ганнібала.
«У якості смаколика будеш ти».
На думку Вілла, це було збіса дивним компліментом, навіть вульгарним, а його новий знайомий аж ніяк не скидався на фаната таких компліментів. Від цього відчуття невідповідности усієї ситуації лише посилювалося і дійшло до того, що студент дивився в книгу і бачив (ні, не фігуру з трьох пальців) лише незв’язні літери. Його мучило те, що усе могло виявитися лише чиїмось дурним жартом, тому повідомлення Ганнібала і висіло досі, непрочитане.
А мучило це Вілла тому, що він справді вважав Ганнібала привабливим. І якщо його хотіли розіграти таким чином, то хтось точно знав, куди бити.
Але він не міг дізнатися, поки не прочитає повідомлення, а просити Джиммі чи Брайана перевірити його соцмережі замість нього було якось геть по-дурному. А хоч яким самокритичним Ґрем був стосовно своєї зовнішности, особливо (це гризло його огидним черв’ячком) порівняно зі старшим хлопцем, але дурним би себе не назвав ніколи у житті. Тож зрештою він лише закотив очі на власну нерішучість та відкрив бісів додаток, щоб побачити одне лише повідомлення від Ганнібала:
[Стосовно кави: чекатиму на тебе о 19 під гуртожитком. Н.]
Спершу Вілл майже сердито відклав телефон убік: і за кого цей Ганнібал себе мав, якщо отак самовпевнено вирішив, що він одразу погодиться (Вілл одразу погодився). Коли він збирався написати, що було б принаймні ввічливо спитати, чи немає в нього плянів, погляд ненароком впав на час, вказаний у повідомленні. 19:00? Сьогодні? Невже не можна було, як нормальна людина, домовитися про зустріч десь за три дні, щоб Вілл міг морально підготуватися до необхідности бути соціальним, та і взагалі на тверезу голову вирішити, чи потрібно йому це?
Але, оскільки від тверезої голови у Вілла була лише згадка, та і та на іспитах, то він погодився іти. Тобто, він так і не написав, що погодився, але відклав телефон і почав збиратися, особливо враховуючи, що до зустрічі залишилося… скільки?
— Вілле, у тебе все ок? — Брайан, як завжди, виявляв чудеса проникливости, коли побачив, що його сусід завмер посеред кімнати із банним рушником у руках. Він не міг знати, що той обраховував свої шанси успішно зібратися за 40 хвилин і не спізнитися на зустріч.
— Мені потрібен фен, мені терміново потрібен фен…
— Овва, друже, спокійно, може, краще, ромашкового чаю? — Джиммі зрозумів, що невдало пожартував, коли погляд Ґрема за секунду із наївно-розгубленого став роздратованим, ніби от-от — і той кинеться вбивати. Хлопець запевнив себе, що це лише перебільшення, бо це ж Вілл, кого він кинеться вбивати, і примирливо кивнув: — Гаразд-гаразд, іди в душ, ми знайдемо тобі фен.
Більш ніж половину часу, що він мав на збори, Вілл провів у ванній кімнаті, через що Брайан навсправжки замислювався над імовірністю того, що їхній сусід просто втопився там. Насправді ж він з усіх сил намагався відтягнути момент неминучого розчарування: а що як він збереться і вийде надвір, а там нікого? А що як Ганнібалу не сподобається його вигляд (про те, що хлопець назвав його солодким, коли Ґрем був у домашній футболці і спортивних штанях, зрадлива пам’ять вирішила не нагадувати)? Справжнім дивом було те, що за усіма цими думками йому взагалі вдалося зробити те, за чим він в першу чергу ішов у душ.
Утім навіть вдало висушене, і навіть непогано, на думку Джиммі, вкладене волосся не було запорукою успіху, тож хлопець відкрив шафу в пошуках чогось, що можна було вдягнути, не прасуючи. Власне, «пошуки» були надто голосним словом, адже після споглядання трьох з половиною вішалок неважко було визначити, що із того, що йому підійшло б, була лише чорна сорочка.
«Траур за нормальним побаченням», — похмуро зауважив Вілл подумки, однак вголос нічого не сказав, бо Брайан позичив йому одеколон, Джиммі допоміг зав’язати краватку, а вони обоє нагадали про гаманець і попросили усе запам’ятати і розповісти потім у найдрібніших деталях. Коли Ґрем зачиняв за собою двері кімнати, його не полишало відчуття, що сусіди ледь не більше за нього радіють, що він нарешті вибрався у люди.
— Доброго вечора, — Віллу трохи перехопило подих, тож він мусив переконати себе, що це через те, що він не вбрався по погоді, а не тому, що Ганнібал був у неймовірному графітовому костюмі, що охоплював достоту ідеяльні вигини його тіла (на скромну думку Ґрема, у якого усього лише була п’ятірка з анатомії людини).
Віллу перехопило подих удруге, коли між ними залишилося не більше кроку і Ганнібал узяв його долоню у свої пальці і цнотливо поцілував її тильний бік. Цього разу він не став брехати собі про причини, тому що приховувати очевидне теж було по-дурному, лише подумав, що такого чудернацького дотримання середньовічного етикету можна було очікувати лише від когось такого, як Ганнібал. Насправді Вілл не так добре знав хлопця, щоб про це стверджувати, однак він точно міг сказати, що, хай там як, з боку Ганнібала усе це не здавалося дивним.
— Доброго вечора, Ганнібале.