Іде дощ. Ти знову скачеш по калюжах, а я все так само сиджу коло вікна, спостерігаю: як ти хлюпотиш чоботями, не зважаючи на людей, котрі назвали б тебе дивачкою. Тобі байдуже, що ти вже не маленька, тобі начхати, що про тебе скажуть. Здається, ніби ти одна така у світі, тобі не потрібен ніхто.
Сиджу коло вікна і думаю. Думаю і малюю пальцем по запотілим шибкам, звідки сіріє картина. Сіре небо, сірі хмари, сірі дахи, сіре місто… Лишень ти в цій картині сяєш яскравими барвами. У голові моїй образ зіниць твоїх небесних, що змінив мої похмурі будні на радісні миті.
Кілька днів тому ми зустрілися з тобою. Був кінець шкільного дня. Ішов дощ, а я навіть парасолю не прихопила. Мій настрій змінювався за погодою. Коли сяяло сонце, я усміхалась, а як на небі темні хмари – сумувала.
Ти сиділа на лавці коло зупинки. Така ж звичайна школярка, як і я. На тобі звичайна шкільна форма з блакитною спортивною кофтинкою. У руках у тебе була парасоля, а я змокла. Моє волосся було тепер, як після ранкового душу, хіба пахло не духмяним шампунем, а вогкістю. Мій настрій помітно погіршився.
Я підсіла поряд в очікуванні автобуса. Ти, здалося, зачепила мене допитливим поглядом, та не мовила, ані слова. Ці очі назавжди залишили в мені дивне почуття, якого я досі не можу позбутися. Це золотаве волосся, пухке каре, подібне до колосків пшениці, плавно колихало вітром.
У порівнянні з тобою я виглядала сіромою, у якої навіть піджак перетворився на мокре ганчір’я. Як незручно… Я не знала, куди очі діти, аби мимохіть не зустрітись поглядом із тобою. І все-таки ти поставила наді мною парасолю, укривши від негоди.
Ішов дощ. Зацвітав бузок. Ти так само мовчала. Як і я. Короткі секунди складалися в довгі хвилини. Автобуса все не було. Так би все і тривало, доки ти зрештою не подала голос. Він такий ласкавий, мелодичний… Хотілося слухати голос цей вічно. Того дня ти навчила мене знаходити в усьому хороше. Ти навчила мене любити дощ.
Ти сказала, що дощ це не просто вода. І він не лише допомагає садкам рости. Дає він людям замислитися про буття. У кожної людини є свої спогади, пов’язані з дощем. Хтось у ці хвилини щасливий – хтось нудьгує. Від спогадів залежить. Комусь приємно думати про те, як вони в дитинстві бігали під дощем, хлюпали ногами. Комусь же погода принесла нещастя.
Ще ти сказала, що в дощу є своя мелодія. Це не просто шурхіт листя дерев чи стук крапель на даху. Коли прислухатись добренько, можна зрозуміти, що дощ саме так грає музику. Не всі люблять, але ти любила, любила сидіти годинами, слухати мелодію дощу.
Того дня ми розмовляли, наче завжди знали одна одну. Я ніколи так ні з ким не говорила, як того дня. Бесіду перервав автобус, і я мусила їхати додому. Так невчасно. Навіть імені твого не взнала…
***
Дарма що на дворі сонячна весна, вже кілька днів іде дощ. Сьогодні той день. Раніше я не любила дощ. Тепер, дивлячись у вікно на сріблясті краплі, я м’яко усміхаюсь, думаю про нашу зустріч.
Цими днями бачила тебе у вікні спальні. Ти гуляла під дощем, та твоя усмішка випромінювала тепло. Як було добре в той момент… Я все ніяк не могла наважитись, аби знову до тебе мовити, спитати ім’я. Не знаю, чому, та я вагалась.
Ні! Я мусила тобі сказати. Мусила зараз, а інакше спокою нема. Щось турбувало мене цими днями. Накинула курточку, швиденько залізла в чоботи й миттю вискочила під дощ без парасолі. Ти вже йшла додому – я бігла за тобою. Я не знала, що тоді мною керувало. Я не знала, що скажу, коли зустріну. Було визнати непросто, та я… Чекала на цю зустріч ще відколи вперше ми побачили одна одну. Ти майже дійшла до порогу свого дому, та я хапаю тебе за руку. Ти затремтіла.
Іде дощ. Цвіте бузок. Усі по хатах, і лише ми стоїмо на вулиці, тримаючись за руки. Наші погляди зустрілись. Твої повні здивування очі змогли передати мені все. І доброту, і наївність. Як давно не бачила ці очі! Очі кольору неба.
Я не розумію, що зі мною. Прискорене серцебиття чітко віддавалось у вухах, заглушало шум дощу. Тримаючи зап’ясток, я намацала пульс. Відчувалося тепло, що проходило струмом крізь руки. Здається, ти відчувала те саме, що і я. Наші пальці сплелися в замок. Я намагалася вирватись, проте марно. Я хотіла стиснути твою руку в долоні й не відпускати, доки не набридне.
Ми мовчали кілька секунд, але зрештою я сказала:
— Привіт… — мій голос звучав хрипло, ніби я мовчала цілу вічність. Ти мимоволі усміхнулась, привіталась. На душі моїй знову стало тепло.