Мал сидів за ґратами, маленька людинка під її п’ятою, ще один — скорений, підкорений.
Гордий лісовий вождь, ба-а.
Вождь без стольного міста, вождь без дружини, вождь — без народу.
Він підняв голову, тьмяно миготіли його очі. Ольга пам’ятала колір — як залізо мечей. Вона пам’ятала його голос — як відлуння битв.
Вона знала його запах — дуб, що вирвали з землі.
Вона знала його руки, його пальці, як він умів стискати-гладити, як тримав коня за узди, як тер носа, коли соромився.
Маленька людина на колінах за сталевими ґратами.
– І в чому я був неправий, о регентко? Що хотів волі? Жадав справедливості?
Мал посміхнувся криво, видихнув тихо від болі в ребрах. Його добряче били, били так, що він і ім’я рідної матері забув і своє не міг пригадати.
Ольга облизала верхню губу, закладаючи руки за спину. Випростувалася, розправила плечі. Вдихнула запах в’язниці й відповіла хрипло:
– О ні, любчику, ти тут, бо посягнув на моє.
– На престол? Хи-хи-хи, яка ж ти… жадібна, кровожерлива тварина.
– Ти жадав не волі, царю, ти жадав володи. Кліті, я дала тобі — кліть. Й гнити тобі тут до кінця віків, а я буду правити залізною рукою.
– Могла б подякувати, о владарко, що чоловіка твого усунув, пхе!
Мал важко притулився плечем до прут, зазирнув Ользі в очі, вона й заклякла. Стисла й розтисла кулак, схопила чоловіка за волосся й вдарила його лобом об ґрати.
Ніхто не мав права на неї так дивитись.
Ніхто не мав права йти проти її волі.
Ніхто.
Ніколи.
З його носа заюшила кров, окропила підборіддя й губи.
– Я знищу твій рід, знищу твою землю, твоя дочка рабою моєю буде, а ти згниєш, згниєш, як дерево, що поклали до сирого ґрунту.
– Як би не старалася, а вище регента тобі не стати! Бо ти баба! Ха-аха-ха, кха-кха-кха.
– Ката сюди!