Денний промінь світла пробився крізь фіранку, освітивши частину дитячої кімнати та звільнивши її від нічного мороку. Сонячні зайчики, повільно сповзаючи з підвіконня, поскакали в сторону ліжка, на якому тільки що намагалася заснути маленька кобилка. Вона бавилася всю ніч, і тепер їй треба було лягти спати, але ранок був найгіршою частиною в цій справі.
Світло простягалося все далі й далі, поглинаючи невеличке приміщення у ранкове зарево. Сонце згодом почало змінювати своє положення під кутом, а тіні, вслід за світлом — розбігатися по всій кімнаті. Тінь від шафи падала навпроти куточка, де зараз ховалася крихітка-бетпоні. Міцно стискаючи в копитах іграшку-жирафу, вона обережно озиралася навсібіч. Світло переслідувало вампірку звідусіль.
Звичайні поні завжди бояться темряви, остерігаючись, що вона проковтне їх в глибину кошмарів, які в ній ховаються. У бетпоні ж інакше уявлення про це. У темряві вони почуваються в безпеці. Вона немов би оберігає їх від усіх негод, заспокоює своїм холодом. Світло ж навпаки, для бетпоні означало щось жахливе та страшне. З приходом сонця на світло збираються всі чудовиська: грифони, гідри, дракони, тому нічні поні стараються залишатися в темряві.
Сіра кобилка стиснулася в клубок, щоб не потрапити під сонячні промені, але ті рухалися саме в напрямку до кутка, де вона сховалася. Коло тіні звузилося, і ховатися тепер було ніде. Маленька і раніше бачила денне світло щоранку, через що заснути було просто неможливо, але тепер настав момент істини, і їй зрештою доведеться подружитися зі своїм страхом. Бетпоні нерішуче виставила переднє копито на світло й відчула незвичне тепло. Від місячного світла такого не було. На деякий час страх минув, та він наринув знову, щойно сонячне проміння почало обпікати тіло маленької поні. Та різко відтягнула копито назад і затремтіла. Їй здавалося, що якщо вона вийде на світло, то живцем згорить, але іншого вибору зараз не було. Врешті-решт допитливість взяло вгору.
З невеличкою обережністю бетпоні висунула голову в напрямку до сонця і зажмурила намертво очі, аби не бачити тих жахіть, що чигали на крихітку там, куди падало світло. Схоже, очікування виявилися даремними, тому що впродовж десяти секунд нічого страшного не сталося. Кобилка вже потроху почала звикати до теплого проміння, але так і не наважувалася розплющити очі. Щойно вона це зробить, як сонце миттю обсмалить її сітківку. Вампірка розуміла, що раз вона зібралася боротися зі своїм страхом, то їй варто хоча б поглянути на те, як виглядає те сонце, яке щодня підіймає на небо принцеса Селестія. Легенько розплющивши повіки, бетпоні одразу ж прикрило голову копитом, захищаючи зір від осліплення. Зіниці миттєво звузилися. Світло здалеку було яскравішим, ніж те, що полонило кімнату. Через те, що очі заболіли, кобилка була подумала, що вона осліпла, та коли відвела погляд в бік, зрозуміла, що це не так. У полі зору ще залишалися зелені плями, але бачити можна було. Через деякий час плями зникли, і після цього поні повністю вийшла на світло.
Сріблясте хутро на тілі переливалося легким лиском, як і гарно укладена грива. У жовтих очах відображався блиск, а весь навколишній світ почав здаватися більш барвистим. Проміння вже не так пекло. Зараз воно пестило худе тільце молодої кобилки та ніби намагалося сказати, що боятися нема чого. Для найменшої долі страху й місця в душі не лишилося, але навіть якщо бетпоні й змогла здолати страх денного світла, для неї морок залишиться вічним супутником.