Все почалося з одного лихого есе. Чи то зорі на небі так зійшлися, чи то доля вирішила пограти з нами злий жарт, але ми були наче приречені, адже нам з Мелфоєм дали одну доповідь на двох. І ніби нічого не віщувало біди, адже тема роботи поширена, матеріалу мало бути достатньо, але все сталося, не так як гадалося.
Можливо всі наші проблеми почалися ще і до цього.
Це був 7 курс, випускний. Мене назначили старостою Гогвардсу і його, о Мерлін, теж. І щоб я не була надто щасливої через це, нас поселили разом у одну вежу, зі спільним коридором, входом, вітальнею та ванною. Благо хоча б кімнати різні, а то я б прямо там і повісилася на наших прекрасних шторах.
Спільному проживанню ніхто з нас не зрадів. Або ж не подавав виду. Перші тижні ми старалися уникати один одного, наступні ми почали вітатися, нічого особливо лише кивок головою. Наступного місяця все стало краще, або ж гірше, навіть не знаю як це розуміти. Ми перекидалися декількома черговими фразами, але в нас вони були швидше схожі на постійні сутички, типу: «Чого ти так довго в тій ванній? Надіюся ти утопився/утопилася?», «Чого ти знову на цілому диванні розсілася, що срака така широка?», «Чого ти мої книги чіпаєш, якщо в тебе мізків, як у равлика?» і т.д. Для когось це дивно, а для нас і цього багато. Благо наші розмови не були такими, як на молодших курсах, з постійними криками і образами. Хоча ця була не краща, але в ній щось було.
Повернемося до есе.
Це було дивним збігом обставин, що ми отримали одне завдання на двох, адже в класі більше такого не повторилося. Після заняття я квапливо йшла в бібліотеку, знаючи, що там є безліч матеріалу по цій тему.
Стоячи перед полиця з матеріалами, я була в шоці, м’яко кажучи. Не було жодної потрібної мені книги. Абсолютно. І тут я побачила з-за стелажу набридливу білу шевелюру, володар якої сидів над книгою.
- Мелфой, де всі книги по нашій темі? – грізно мовила я.
- Я щось не зрозумів Грейнджер, я що тут облік веду? – відповів він не підносячи погляд.
- Тоді віддай мені ту книгу яку ти читаєш, мені вона теж потрібна!
- Тишина в бібліотеці! – почувся голос місіс Пінс.
- Ну ось, догралася Грейнджер, зараз нас виженуть і ні ти, ні я, не матимемо цієї книги, так що або ти стулиш свою пельку і сядеш читати біля мене, або йти і роби що хочеш, але не тут, не над моєю душею! - серйозним шепотом сказав слизеринець.
- Не смій так зі мною розмовляти! – прошептала я, скидаючи сумку з плечей та присідаючи біля Драко, - посунь свій товстий зад.
Ми сиділи в абсолютній тишині. Кожен втупився в книгу і навіть погляду не відводив, по черзі перевертаючи сторінки, аж допоки не збилися з рахунку і не торкнулися пальцями один до одного. Це була секунда, яка вибила нас з колії. Неначе всі наші відчуття загострилися і почали працювати у посиленому режимі. Я всім тілом відчувала його присутність, жар його тіла. Як наші стегна доторкалися, як плечі здіймалися в одному ритмі дихання. Це було щось магічне. Потягнувшись знову разом до сторінки книги, щоб перегорнути її, я зупинила свою руку у міліметрі від його. Ми піднесли голови і наші погляди зустрілися. В нього очах читалося щось незрозуміле для мене, те чого я там ніколи не бачила раніше, тепло та ніжність. Не знаю, що в цей момент він побачив в моїх очах, але мені здалося що це його налякало і він струсивши голову відсунувся від мене.
- Забирай собі цю книжку, Гер…Грейнджер, в ній недостатньо інформації – сказав слизеринець піднімаючись з лавки і йдучи геть.
Того вечора я його більше не бачила. Наступного дня від з’явився лише після обіду, немовби нічого не сталося, він сидів у нашій вітальній на дивані та читав якийсь давній фоліант.
- Тебе не було вчора на чергуванні Мелфою, - сердито стояла я позаду нього вперши руки в боки, - чим ти таким був зайнятий? Навіть сьогодні на заняття не з’явився.
- О, я не знав, що ти слідкуєш за мною, - оглядаючись на мене через плече, із чортиками в очах, відповів він.
- Ну та немає мені більше що робити телепню! Чергування обов’язок наш спільний, а не лише мій.
- Наш? Спільний? Що в нас є ще спільного? – говорив Мелфой. Вираз його обличчя був лукавим, та мені здавалося, що він до мене підбиває клинці. Напевно я сходжу з розуму.
- Ще є есе. – глянувши на предмет, у його руках і надпис на йому, зірвалася я. – Що це в тебе в руках? Це старий фоліант по нашій темі? Докладний і розгорнутий? Де ти це взяв? – не могла я вже зупинитися намагаючись видерти його з рук у Драко. О, Мерлін, відколи він став для мене Драко?
- Так, я їздив додому і привіз цей матеріал для роботи. А ти роби зі своєї книги.
- Мелфою, будь ласка, - благальним тоном оминала я диван і ставала прямо перед ним, - дай мені почитати теж, прошу, Драко.
- Я тепер вже Драко, цікаво. – тримаючи книгу над головою усміхався він, - До кінця цієї гри я, напевно, стану котиком чи коханим?
Почувши цю фразу я неначе закам’яніла, перестала стрибати за книгою, кинула на нього злісний погляд і пішла в свою кімнату. Яка ж я була зла на нього. Як таке сказати. Пфффф, коханий. У що там закохатися, у його глибокі і холодні сірі очі, чи його гострі як лезо скули, чи може в брутальні обриси обличчя, чи в цю його до біса розкішну статуру? О Мерлін, що він зі мною робить? Я повинна була йому дати відсіч. В моїй голові вже зароджувався план і його метою було дістати той фоліант, для того клятого есе, будь якою ціною.
Наступила ніч. Ввесь замок оповила темрява. Морфей прийняв у свої обійми всім присутніх у Гогвартсі. Лише я чатувала коли Мелфой достатньо засне, щоб проникнути у його кімнату та взяти той сувій. В мені вирували море емоцій та буря почуттів, зміст яких мені ще не був відомий.
Прямуючи до кімнати сусіда, у одній піжамі, яка складалася з коротких шортів та майки, про що я скоріш за все пожалкую, я натрапила на двері. Після простого заклинання Алогомори, двері відкрилися. Це між іншим мало б мене було насторожити, адже як Мелфой міг не поставити сильніших охоронних чарів. Так ось, стоячи в його кімнаті я спершу оглянулася, щоб зрозуміти куди він міг його покласти.
Його кімната нагадувала мою, але в темніших тонах. Ліжко з важким балдахіном смарагдового кольору стояло під стіною, навпроти вікна, щоб лягаючи спати можна було вдивлятися в далечінь. Шафа, письмовий стіл і книжкові полиці стояли з іншої сторони кімнати. Спочатку я підійшла до столу, щоб оглянути його, але намарно. На книжкових полицях також не знайшла сувій. Я обернулася до ліжка та побачила, що фоліант лежав біля голови Мелфоя. Напевно він читав його перед сном.
Підійшовши до ліжка я застигла. О Мерлін, яким він був милим, як спав, його біле волосся спадало на очі, сам він монотонно дихав, його плечі та торс були голими, м’язистими, красивими та голими, я напевно це вже казала. Мені стало жарко. Чому мені так часто стає поруч з ним жарко, якщо він сам холодний, наче сніг? Я потягнулася до фоліанту, лише взяла його в руку, як відчула, що мене щось схопило. Я навіть пискнути не встигла, як цей гидкий слизеринець потягнув мене, перевернув через себе, положив на ліжко і вмостився поверх мене, тримаючи мої руки притиснутими по дві сторони від голови.
- Якщо ти, Грейнджер, хотіла скласти мені компанію у ліжку, то потрібно було лише сказати, - лукаво посміхався він,- а не вдиратися посеред ночі.
- Ти бридкий слизняк, негайно відпусти мене, нащо ти мені здався, я хотіла лише сувій, - ой, і навіщо я це сказала, але було пізно.
- Так значить злодія піймали на місці злочину. Я тебе тепер точно не відпущу. За таке, переважно карають. - говорив тихо Мелфой нахиляючись до мого обличчя і важко дихаючи.
Я відчувала як його вага притискала мене, як щось тверде впиралося в мій живіт, як груди одного торкалися грудей іншого, як наше дихання змішувалося. Чекайте, та він мене хоче. Від всього цього я неначе здалася і тихо, ледь чутно, простогнала. Але для нього було достатньо, у цій дії він наче отримав дозвіл. Драко припав своїми вустами до моєї шиї. Цілуючи її він послабив натиск на руки, але не відпустив. Швидше за все від боявся що я втечу, але навіть якщо б і хотіла, все його тіло я б не піднесла, благо, що такого бажання в мене не було.
Його вуста почали бігати по моєму лиці, наче щось шукали, і знайшовши мої губи палко припали до них, відразу заглиблюючи поцілунок. А я відповідала. Лише зараз, лежачи під Мелфоєм, я зрозуміла що це за відчуття були в мені, коли я прямувала в нього кімнату за фоліантом. Мене тягнуло до нього і напевно вже давно, просто сама собі в цьому не признавалася.
Одну з моїх рук він переставив до іншої і надалі продовжував їх тримати над моєю головою. Свою ж іншу руку він пустив у вільне плавання по моєму тілі: спочатку ніжним дотиком він гладив мої плечі, потім піднявся на вершини моїх грудей, які зминав своєї долонею. Ох, ці його руки, вони підводили мене до краю свідомості. Я думала, що ось-ось зірвуся з нього і потону в божевіллі. Я стогнала йому прямо в вуста та вигиналася всім тілом йому назустріч, його рукам та губам, всьому його єству, всьому його жару. Під ним я неначе розщепилася на атоми і молекули. Мені було мало. Я хотіла також приймати участь у цьому всьому шаленстві. Я намагалася вирвати бодай руку з його міцної хватки, але де там, моя сила під час такої слабкості, проти його сили під час такої міцності.
- Ти мене ніколи не пробачиш, Герміоно, так? – піднісши голову на рівні мого лиця вимовив він на одному дихання. Його голос був просякнутий відчаєм. – Ти ніколи не захочеш бути зі мною!
Я спочатку не зрозуміла що відбулося. Драко сів на краю ліжка, а я й досі лежала. Обернувши голову в його сторону я тихо запитала:
- Ти назвав мене по імені. Ти назвав мене Герміоною. Ти ніколи мене так не називав.
- Я ніколи не говорив його в слух, - повернувшись до мене мовив він, - але воно завжди було в мене на вустах, а особливо після того, як ми стали разом жити. Але я зрозумію, що ти не хочеш бути зі мною. Та я повинен був щось зробити, хоча б спробувати.
- Драко, - його ім’я з моїх уст було неначе ліки для нього, очі Мелфоя зразу засвітилися, - я не хотіла вирватися, я просто хотіла звільнити руки, - торкнулася я до його руки, - щоб обійняти тебе. Але це не значить, що я б віддалася тобі одразу.
Тої ночі між нами нічого не було. І в наступні теж. Нічого більше обіймів, поцілунків, ніжних доторків і безкінечних розмов. Одного вечора я звичайно не витримаю і дійду до кінця, але це має бути особливий момент. Мушу визнати наші їдкі словечка і саркастичні вирази залишилися, але їх зміст вже зовсім інший. І мені це подобалося. До чого це приведе я незнаю, але поки все саме так.
- Герміоно, коли ми просили розповісти, як так сталося, що ти з Мелфоєм разом, ми не просили всіх цих деталей, - з брезгливістю і випученими очима сказав Гаррі, Рон же в свою чергу зовсім втратив дар мовлення.
- А мені сподобалося, так романтично, - сказала в захваті Джинні, - Мені б так, - глянула вона на Поттера, який закотив очі.
- А тепер я вам залишаю тут Драко і ви миріться, як хочете! А ми з Джинні йдемо вип’ємо кави.
- О, я згідна. Заодно розповіси мені всі подробиці, - будьте чемні хлопчики.
- Мерлінові штани, це все те лихе есе і ті грифіндорські дівчата! - розгулено мовив Драко до хлопців. І саме це їх і зблизило.