Діти були ключем до порятунку світу. Хтось усвідомив це запізно, хтось якраз вчасно — як-от група Докчі (або скорочено — Докча і дитсадок), хтось набагато раніше — сузір’я, що були достатньо кмітливими, з самого початку обирали своїми втіленнями саме дітей.
Маркіз де Карабас. Казковий персонаж, що став всесвітньо відомим завдяки казці про Кота у чоботях, але, на відміну від другого, Маркіз не був навіть відносно позитивним персонажем. На відміну від Кота, недобра слава Маркіза проклала йому шлях аж до сузір’їв оповідного рангу. І, на відміну від Кота, Маркіз де Карабас мав на меті лише розширити свої володіння і збільшити кількість нулів на власному рахунку, зрештою, саме це зробило його придатним до цього світу.
Як і Симулякр Повелителя Теятру, Маркіз де Карабас не мав з’являтися ніде, окрім прихованих сценаріїв. Такою була його домовленість із системою Зоряного Потоку: створювати певні небезпечні ситуації, у яких чужі втілення мали б можливість заробити монети та спеціяльні предмети, а натомість він міг спокійно вирощувати свої втілення.
Але це була не єдина домовленість Маркіза де Карабаса зі сузір’ями. Його колекція включала втілення з найрізноманітнішими талантами, кожне з яких чекало на свого спонсора. Річ у тім, що частина сузір’їв не бажала вирощувати людей із самого початку сценаріїв, коли ризик втратити втілення через випадкові змінні був іще надто великим. Тоді до справи брався Маркіз: більшість дітей зі своєї «колекції» він обрав особисто під час першого-другого сценаріїв, зібрав у своєму Будинку без вікон, а тоді дуже ретельно підвищував їхні стати і нарощував здібності відповідно до природних талантів.
А щодо тих, хто не проходив відбір Маркіза де Карабаса… Що ж, у зруйнованому світі діти були не лише ідеяльними солдатами, з яких можна було виростити те, чого душа забажає.
Так, Маркіз мав відмінно налагоджену систему зв’язків із сузір’ями та демонічними королями, тож йому залишалося лише з’являтися у прихованих сценаріях і не привертати забагато уваги — зрештою, це було чимось, що залишилось іще зі «старого світу»: підпільному бізнесу було краще не показуватися на очі.
І Маркіз де Карабас залишався б у тіні, якби йому не доповіли про появу двох надзвичайно здібних дітей. Чорт, та він залишався б у тіні, якби зважив із ким ці діти проходили сценарії разом і тримав свої загребущі руки біля себе. Натомість же…
— Ти нікуди не підеш, — лезо в руках Джунхьока, що ледь-ледь торкалося чужої шиї, мало додати вагомости його аргументу.
Докча лише пирхнув. Протагоніст стільки разів погрожував йому смертю (і стільки разів був лише за крок від виконання своєї обіцянки), що це вже стало звичкою. Він зробив на пробу пів кроку вперед — лезо посунулося разом із ним, як Докча і думав.
— Це нерозумно, — Джунхьок змінив стратегію з категоричної на вмовляльну. Иншим разом Докча подумав би про те, що цікаво було б змусити реґресора благати, але не тоді, коли йшлося про Ґільона та Юсин.
— Це мої діти! — його голос незумисне зірвався на крик. — Одна з них — моє втілення. Можливо, ти звик залишати людей позаду, зокрема Юсин, але я так не можу і не хочу.
— Ти не знаєш… — Джунхьок урвав себе на півслові, ніби не міг змусити себе хоч щось пояснювати, або ж вирішив, що він і не мусить.
Докча пирхнув непристойно голосно. Так, коли сценарії лише починалися, він набагато краще знав Джунхьока з фіналу «Шляхів Виживання», ніж Джунхьока третьої реґресії, але тепер, коли стільки разів побував у чужій голові — фігурально і цілком у прямому сенсі — Докча знав.
— Начхати, — йому не було, — і без тебе впораюся, — буквально ні.
— Ти хочеш померти?
Од холоду в голосі Джунхьока били дрижаки. Скорбота, яка пробивалася у ньому сильною, однак ненав’язливою ноткою, недвозначно натякала на те, що він вже змирився із майбутньою смертю компаньйона. Можливо, якщо навіть протагоніст вважав, що шансів немає, Докчі варто було відступити?
— Мені байдуже, — опанувавши переживання, таки відповів Докча. — Я не маю права дати їм померти.
— Я проклинаю той день, коли погодився бути твоїм компаньйоном, — на противагу своїм словам, Джунхьок сховав меча і злегка схилив голову набік, запрошуючи иншого поділитися своїм пляном.
— Не повіриш, але я збирався сказати те саме.
Звісно, Джунхьок не повірив би — жоден із них не мав це на увазі, а однак, це треба було сказати.
[Сузір’я, що любить змінювати ґендер, аплодує розвитку динаміки «від ворогів до коханців»]
[500 монет було переказано]
Хоча б заради цього.
Основною проблемою, що перешкоджала б їхньому задуму, було те, що в Будинок без вікон могли потрапити лише діти або сузір’я за спеціяльним запрошенням. І якщо до сузір’їв їм було ще рости і рости, можливо, був спосіб стати трохи молодшими.
— Ви два придурки, — констатувала Хан Суйон, вислухавши плян Докчі. Про всяк випадок, вона на крок відійшла від Джунхьока. Ну, просто з міркувань безпеки. — Один праведний придурок, а инший… — вона повернулася до Докчі, ніби мала проблеми з пошуком відповідного прикметника — що дивно, як для письменниці. — Ну ти просто придурок. Я не братиму участь у вашій самогубчій місії.
[Сузір’я «Дракон Чорного Полум’я Безодні» пирхає]
[300 монет було переказано]
Джунхьок переможно вищирився із найбільш хижою посмішкою, на яку в принципі був здатен, мовляв, а що я казав. Докча лише закотив очі — він точно знав, що Суйон не відмовилася б від прихованого сценарію. За однієї умови.
— Я подивлюся на тебе, коли Маркіз де Карабас виростить втілення, що спричинятиме твоєму спонсору значно менше проблем, ніж ти.
Обличчя Хан Суйон миттю змінилося. Можливо, Докча не міг читати її думок через те, що дівчина не була «персонажкою», але він однаково був здібним читачем.
— Ти гівнюк, Кім Докча.
— Я знаю.
— Добре, я вам допоможу.
— Я знаю, — Докча зблиснув хижою посмішкою — правду кажуть: з ким поведешся, того і наберешся. — Не переймайся, тобі не доведеться іти з нами.
— Яке полегшення, що ти залишаєш на мене цей дитсадок, — пирхнула Суйон саркастично. Сенсу просити її сприймати це серйозно не було, а однак, кращої людини для такої посади не було. — І що потрібне для зілля цього разу? Кров незайманої? Шкода, бо я не можу…
— Перлина Семи морів, — втрутився Джунхьок. — І ти знаєш про це, бо володієш нею.
— Боже, ви заслуговуєте одне на одного, — дівчина закотила очі.
— Дивись не помри, поки ми не повернемося.
— І тебе тією ж ломакою по тому ж горбу, Джунхьок-а.
Легкий, не обтяжений турботами затягнутого сірими хмарами майбутнього сміх Хан Суйон ще довго луною відбивався у їхніх вухах. Можливо, тому що до місця, з якого відкривався вхід у підземелля прихованого сценарію, вони йшли мовчки. Можливо, саме через цю затяжну тишу голос Докчі, що її порушив, звучав так сухо і хрипло:
— Для того, щоб це спрацювало, треба, щоб ми торкнулися її одночасно. Доведеться потиснути мені руку.
Посмішка Джунхьока суха, мабуть, він також довго нею не користувався. Його долоня в долоні компаньйона — волога, дивно, що Докча незліченну кількість разів був у його тілі за допомогою Точки зору протагоніста від першої особи, але ніколи не помічав такої особливости.
— Хочу стати дитиною, — голос Докчі звучав трохи тихіше, знову ж, напевно, це був лиш наслідок того, що він дуже довго мовчав.
Джунхьок перевірив вікно атрибутів — і, судячи з мовчазної усмішки, залишився цілком задоволеним. Докча зробив те саме — ні, справді те саме, адже власне вікно атрибутів він споглядати не міг, тому зазирнув до компаньйона. Загальні стати зменшилися на таку мізерну частинку, що це було майже несправедливо, а рівень здібностей узагалі залишився майже незмінним. Ні, невже протагоніст справді був таким обдарованим від природи?
Хай там як, найголовніше, що стигма реґресора не зникла. Докча міг лише сподіватися, що його атрибут Короля Невбивання також залишився із ним.
Хоча з урахуванням того, що чекало на нього у Будинку Маркіза де Карабаса, ні у чому не можна було бути певним.
Слуги Маркіза — діти, яких він вирішив залишити біля себе на випадок, якщо про нього згадають не ті, хто входив до кола його клієнтів. На випадок, як зараз, коли коридорами його Будинку без вікон йшли дорослі, замкнені у тілах підлітків. Хай там як, а слуги Маркіза не чіпали Докчу та Джунхьока, навпаки, розступалися перед ними, ніби де Карабас насправді очікував на гостей.
Пишно накритий стіл у вітальні підтверджував такий здогад.
Худорлявий, із довгим гачкуватим носом чоловік за цим столом розбивав усі здогадки Докчі про зовнішність Маркіза де Карабаса. Він радше очікував побачити огрядного мерзотника із батогом у руках, хоча, якщо сузір’я харчувалися історіями, можливо, цей недоїдав.
— Джунхьок-ссі, чим завдячую візиту? — Маркіз розтягнувся у гидкій напівпосмішці, запрошуючи гостей до столу, однак ті залишилися стояти. — Здивований, що я знаю твоє ім’я?
— Він доволі популярний серед сузір’їв, — пирхнув Докча, — тож це не дивно. Оскільки вони ваші основні клієнти, певен, ви чули і моє ім’я. Мене звуть…
Повітря розітнув свист батога і Докча зігнувся удвічі, ніби ламаючись під силою удару.
[Ексклюзивна здібність «Четверта стіна» частково приглушила біль]
Отже, у де Карабаса таки був батіг.
— Я не запитував! — голос Маркіза розлився луною по усій бенкетній залі.
— Можливо, варто було, — зібравши себе докупи, відповів Докча з усією удаваною ввічливістю, на яку лише був здатен. — Адже ви викрали моє втілення. Як відреягують сузір’я, якщо дізнаються, що у вашій «колекції» є ті, у кого вже є спонсор?
— І як же вони дізнаються, малий пакоснику?
— Вони дивляться на нас просто зараз, — переможно всміхнувся Докча.
[Сузір’я «Демоноподібна Вогняна Суддя» вимагає негайного встановлення справедливости]
[Сузір’я «Лисий Генерал Справедливости» зневажає методи сузір’я «Маркіз де Карабас»]
[Сузір’я «В’язень Золотого Обруча» сміється]
— У такому разі, я справді мушу зробити певні зміни у своїй колекції.
Цей виродок. Він справді обрав складніший шлях, що і варто було очікувати від сузір’я оповідного рангу — такі не стали б терпіти нахабности, ще й у власних володіннях. На щастя, Докча з самого початку розраховував на те, що де Карабас вирішить його «покарати».
«Ну ж бо, зазирни в мою голову, ти ж хочеш».
— Хочу нагадати, що нерозумно буде вбивати того, хто підписав контракт, завірений Зоряним Потоком, — озвався Джунхьок, його рука спочивала на руків’ї меча.
Ні, але якого біса робив цей реґресор?
— А ти став обачним, Джунхьок-ссі, — Маркіз де Карабас усміхнувся майже схвально. — Схоже, ти справді змінився з часу нашої останньої зустрічі. Можливо, мені варто було б додати тебе до своєї колекції?
— Краще його. Пропоную угоду: ти отримаєш втілення разом зі спонсором, а я — хлопця, що керує комахами.
— То ось для чого це все?! Знову залишаєш когось позаду? — в погляді Докчі проблиснула підозра, що це могло бути правдою. Зрештою, для реґресора були лише дві категорії людей: тимчасово корисні і непотрібний тягар. Той, хто мав конфлікт зі сузір’ям, автоматично потрапляв у другу.
— Мовчати.
Ще удар. Цього разу сповіщення про активацію Четвертої стіни не було: фізичний біль заглушив… щось инше. Бісів протагоніст ще заплатить за те, що змусив його пережити.
— Щодо цієї твоєї угоди, — за мить голос Маркіза вже лився, немов мед. Він був природженим підприємцем. — Зізнаюся, я не надто хочу возитися з дорослими, — і, очевидно, не збирався зупинятися, набиваючи собі ціну. — Діти краще адаптуються — і, чесно кажучи, вони набагато слухняніші.
— Повір, я не радив би його, якби не вважав, що він вартує твого часу, — на щастя, Джунхьок був достатньо впертим, щоб не торгуватися.
— Що ж, від такого, як ти, це справді цінна рекомендація, — схоже, Маркіз виявився задоволеним такою відповіддю. — Поглянемо, що він може, а тоді я подумаю.
— Про більше я і не прошу.
До зали зайшла дівчина років п’ятнадцяти. Очевидно, вона не була персонажкою, бо Перелік персонажів не було активовано, але її фізичні стати досягали рівня Джун Хівон — і це без підтримки спонсора. Маркіз де Карабас справді вправно виконував свою роботу. Дівчина витягнула тонкого меча, з вигляду із метеоритної сталі, Докча у відповідь активував Незламну віру.
— Як її звуть?
— Якщо зможеш собі дозволити придбати і її, називай як хочеш, Джунхьок-ссі, — посміхнувся Маркіз, а його очі загорілися очікуванням гарної битви.
Битва справді була непоганою, навіть з точки зору людини з таким вишуканим смаком, як у Ю Джунхьока. Опоненти кружляли у напівтемряві залу, ведені лише інстинктами та звуком кроків супротивника. Леза розтинали повітря, час від часу стикаючись із металевим дзвоном — недостатньо голосно, недостатньо сильно, щоб жоден з них відступив.
— Ти не зобов’язана це робити.
Але, зрештою, Докча був лише читачем, тож, ухилившись від чергового удару, він намагався повернути у цей сюжет хоч дрібку здорового ґлузду. Але його там і не могло бути: були лише двоє підлітків, що билися на мечах, а ще — жменя сузір’їв, що за цим споглядали.
[Сузір’я «Дракон Чорного Полум’я Безодні» бажає, щоб ви закінчили битву якнайшвидше]
[Сузір’я «Таємничий Інтриган» зацікавлено спостерігає за вашою дилемою]
[Сузір’я «Король Хинму Великий» сміється]
— Я живу, щоб задовольняти Маркіза.
Докча стиснув зуби. Так, він теж жив, щоб задовольняти сузір’я, але, на відміну від дівчинки без імені, принаймні намагався боротися із цим. А час від часу — ще й з упертим протагоністом.
— Дарма стараєшся, малий пакоснику, — гиготнув Маркіз де Карабас самовдоволено. — Вона — перлина моєї колекції, а у мене немає проблем із відданістю.
Нехай так. Скоро він заплатить за свою зверхність.
[Здібність «Поцілити у больову точку» активовано]
— Пробач, мала.
Докча підвищив спритність на десять рівнів, закінчуючи битву за лічені миті. Ухилитися від леза, що цілить йому у серце, прокрутити чужу руку з мечем, щоб змусити цей меч випустити, але недостатньо сильно, щоб зламати, легко вдарити в сонячне сплетіння, відбираючи подих, і нарешті — ззаду шиї, перехопивши непритомне тіло аж при землі, щоб дівчинка не забилася. Шкода лише, що Докча не так багато уваги приділяв читанню сцен бійок, инакше закінчив би швидше.
— Здається, тепер нам варто поговорити про перегляд вашої колекції.
[Спеціяльну опцію Незламної віри, «Темрява» активовано]
— Але ж… — Маркіз затнувся. Однак він був тим, хто звик покладатися на силу инших, особливо коли він міг за цю силу заплатити монетами. — Зупини його, — звернувся де Карабас до Джунхьока, нервово соваючись у кріслі.
— Я хочу забрати обох дітей.
— Біс із тобою! Тільки зупини цього божевільного.
Джунхьок посміхнувся широко і хижо, оголюючи меча. Їх із Докчею розділяло рівно десять кроків — замало, щоб це давало тому хоч якийсь шанс при втечі, забагато, щоб перепросити за те, що він сам збирався зробити. Це, звісно, якби Джунхьок збирався перепрошувати.
— Сподіваюся, Суйон заріже тебе уві сні.
— Не дочекаєшся, компаньйоне.
Джунхьок легко відбив перший удар, натомість залишаючи легкий поріз на чужому стегні. Тоді ухилився від кулака, що летів йому в обличчя — легковажний і емоційний хід з боку Докчі, адже коли вони були на відстані витягнутої руки, ніщо не заважало реґресору ввігнати йому меча просто у серце.
Але цього Джунхьок не зробив, натомість лезо його меча навзабавки залишило довгий кривавий слід на грудях супротивника. Докча зашипів від болю і ударив у відповідь, порізавши його щоку за допомогою Незламної віри.
— Якого біса ти робиш?
— Набиваю тобі ціну, звісно, — продовжував знущатися Джунхьок, його напівшепіт загубився десь між його власними та чужими важкими подихами. — Але, гадаю, виставу пора закінчувати.
[Ексклюзивну здібність «Точка зору всезнаючого читача» активовано]
«Ліве плече»
— Ну ти і виродок.
17-річний Кім Докча не мав шансів проти протагоніста свого улюбленого роману. 28-річний Кім Докча не мав шансів проти протагоніста зруйнованого світу. Єдине, що йому вдалося, — вивернутися і мінімізувати шкоду. Він стояв на колінах, випустивши з рук Незламну віру, і стискав поранене плече.
Маркіз де Карабас підвівся зі свого крісла, повільно наближаючись до Докчі та Джунхьока. Його людська форма була не лише худорлявою, але ще й збіса високою — довелося нахилитися, щоб узяти Докчу за підборіддя і сказати:
— Не хвилюйся, це найкраще місце для таких, як ти, — а тоді, не чекаючи, поки Джунхьок про це згадає, він додав: — Твоя винагорода чекатиме біля виходу з підземелля. Завжди приємно мати з тобою справу, Джунхьок-ссі.
Коли кроки реґресора більше не було чути у коридорі, Докча поволі звівся на ноги, зважаючи на поранення, а тоді сперся на найближчу колону. Так, він усе ще не був сильнішим за найсильніше втілення, але те, що він міг витримати битву із протагоністом, вже було досягненням. І, авжеж, Докча не збирався залишатися у Будинку без вікон.
— Тепер можемо поговорити про гроші, як думаєте?
Де Карабас розсміявся — це було моторошне видовище, сухі й дратівливі звуки відбивалися від стін, загашуючи підвісні смолоскипи.
— Думаєш, я тобі платитиму?
— Ні, — Докча закашлявся. — Я мав на увазі ціну своєї свободи.
— Сумніваюся, що ти можеш собі це дозволити.
— Напевно, Джунхьок недостатньо «набив мені ціну», — він простягнув руку, а на долоні висвітилося число, кількість нулів у якому наближалася до десяти.
Маркіз де Карабас втомлено упав у крісло — це було кумедне видовище, його очі розширилися від подиву, насторожено спостерігаючи за тим, що іще міг зробити Докча.
— Т-ти… хто ти, в біса, такий?
— Як і натякає моє ім’я, я лише здібний читач.
«Ну, зазирни ж, я втомився чекати».
[Сузір’я «Маркіз де Карабас» активувало «Метод пряника і батога»]
Ось тепер це була справжня гра. Перед поглядом Докчі пролинули сцени великих битв, у яких він неодмінно перемагав разом із иншими підопічними де Карабаса. Це була ментальна здібність, що дозволяла йому контролювати усих дітей до часу підписання контракту зі спонсором. А для тих, хто опирався, був наступний етап…
Однак Докча не мав жодного наміру спостерігати, бодай і у власній уяві, за смертю своїх компаньйонів.
[Ексклюзивну здібність «Четверта стіна» активовано]
Голову Кім Докчі наповнило божественне сяйво, що поступово конденсувалося у матеріяльну подобу — щит зі сторінок «Шляхів Виживання». Четверта стіна була міцною як ніколи: для 17-річного читача роман був більш реяльним, ніж будь-що навколо.
— Це… неможливо…
Такими були останні слова Маркіза де Карабаса.
[Сузір’я «Таємничий Інтриган» аплодує вашому задуму]
[Сузір’я «Батько Багатої Ночі» насолоджується вашою оповіддю]
[5000 монет було переказано]
«Так, сподіваюся, тобі сподобалося, бо більше я цього повторювати не буду»
У коридорах Будинку без вікон з’являлися спантеличені діти. Багато хто з них перебував під впливом Маркіза де Карабаса із самого початку сценаріїв, тож вони іще намагалися шукати батьків, инші з підозрою озиралися навкруги, будучи обізнаними стосовно жахів зруйнованого світу. Хтось підходив до нього по допомогу — навіть у цьому підземеллі Докча виявився ледь не найстаршим.
Утім, слова йому не дали, почувся електричний розряд і у повітрі з’явився доккебі.
[Заспокойтеся усі! Деякі з вас уже знають, що світ, у якому ви живете, зазнав деяких… хі-хі… змін. На ваше щастя, у цьому світі є ті, хто змилувався над вами і бажає допомогти]
Колишні клієнти Маркіза де Карабаса. Бір’ю збирався зайняти його місце.
— Як завжди гарно брешеш, доккебі.
[Ти забув, що я не Біхьон? Я не виконуватиму твоїх забаганок]
— Просто… не дай їм потрапити у погані руки. Повір мені, ти не захочеш зустрітися з наслідками.
[Ого, хтось стає сентиментальним?]
— Помовч.
Докча і сам не певен був, чому попросив про це. Чи чому попросив про це у сраного доккебі. Мабуть, це говорив 17-річний Кім Докча.
А, до речі про це, за домовленістю Ю Джунхьок мав чекати на нього біля виходу із підземелля разом із перлиною. На диво, так і було. Юсин і Ґільон, що стояли обабіч нього, наввипередки побігли до Докчі, ледь не збиваючи його з ніг.
— Докча-хьон! — Ґільон обіймав його ногу, очікуючи, що його, як завше, погладять по голові. Схоже, для нього не було проблемою, що «хьон» став на 10 років молодшим.
— Тобі доведеться потиснути мені руку, — вищирившись, як ситий кіт, мовив Джунхьок.
— Думав ти мене там і покинеш, — чесно відповів Докча, насилу випручавшись з обіймів малого і простягнувши руку.
Коли долоня реґресора опинилася у його власній, він майже миттю загадав бажання, відчуваючи, як вага літ повертається на його плечі. У тому, щоб бути молодим тілом, були свої плюси, але залишатися таким довіку Докча не мав жодного наміру. Зараз він хотів лише повернутися до своєї групи, залікувати рани і, опціонально, більше не мати потреби говорити із Джунхьоком.
Але той, схоже, не мав жодного наміру відпускати руку Докчі.
— Якби я покинув тебе там, то як би зробив це? — за частку секунди обличчя Джунхьока опинилося небезпечно близько до його.
— Думаєш, я проситиму, щоб ти мене поцілував? — єхидно вигнув брову Докча.
— Можливо, я чекав на дозвіл.
— Який же ти придурок.
— Заради справедливости, Хан Суйон назвала нас обох придурками.