Це начебто сталося вчора, але не з ними. Неначе просто якась сцена з давно забутого роману — нереальна, вигадана. Вони всі персонажі — такі ж самі вигадки, що не вміють відчувати, сліпо слідуючи сюжету.
Але це сталося насправді.
Стільки страшних днів тривало протистояння. Стільки важких днів усі вирішували, яка сторона правильна, а яка — ні. Та ось все нарешті закінчилося. Навіть не віриться, що після стількох випробувань і непорозумінь вони наразі можуть спокійно дихати. Смерть Небожителів перемогли, Фукучі Очі лежить мертвий — його розірвали власні створіння, над якими зміг взяти гору Брем Стокер. Микола Гоголь та Федір Достоєвський зникли безслідно і скоріш за все рано чи пізно повернуться з новими капостями.
Багато хто загинув. Звичайно, на війні без втрат ніяк. Ті хто вижили зараз шукають тіла товаришів, оплакує тіла полеглих. Усі вулиці і саме місце бою вкрите трупами — це і звичайні люди, еспери мафії й агенства та працівники спецслужб. Усіх їх похоронять з почестями, як тільки випаде така можливість. Хтось втратив свою сім’ю, друзів чи просто знайомих людей, хтось їх віднайшов так було і буде завжди. З цим нічого не поробиш.
Найважче все ж було тим, хто зараз приходили до тями після вампіризму. Тіла ломило від нелюдських вибриків, що вони встигли витворити. Мало хто знаходив в собі сили піднятися, а дехто навіть прокинутися не мав сил — їх як раз збирала пошукова група і лікарі.
З-під завалів чути шум, через кілька секунд чорно-червоні полоси гострої тканини витягують на поверхню ледве живого чоловіка, що весь час не міг перестати кашляти, кров струмком текла з рота. Ті, хто встиг помітити несподівану появу Рюноске Акутаґави не змогли не здивуватися. Всі ж бо думали, що він мертвий. Звичайно окрім тих, хто бачив його в образі вампіра.
Ще більше здивувало те, що хтось шкутильгаючи йшов в його бік. Звичайно, Ґін, молодша сестра. Та, хто до останнього не могла повірити в смерть брата. Та, хто плакала не одну годину після похоронів брата, звичайно, ті проходили без тіла. Одяг був розірваний, а маска тай взагалі загубилася давним давно. Ліва рука майже не рухалась — під час битви її відкинуло кудись у бік, дивно, що взагалі живою залишилася. Але вона все ще знаходила в собі сили, щоб йти.
Вона знесилено впала на коліна перед самим Рюноске, дочекавшись, доки той перестане кашляти. Знадобилася не одна і не п’ять хвилин, щоб це зупинилося, але як тільки Рюноске зміг легше дихати, Ґін ніжно, але міцно його обійняла, не маючи сил втримати сльози.
— Живий… — тихо шепоче вона крізь сльози.
— Жива… — відповідає їй він.
Рюноске обійняв її у відповідь, настільки сильно, наскільки міг. Його сестра жива, він знову може її обійняти. Заради чого він мало не помер? Заради визнання Дадзая? Яка ж дурня! Щоб він ще раз на таке пішов, до одного місця йому це! Рюноске поклявся ще з того самого дня, коли тільки потрапив в мафію, що нізащо не дозволить Ґін заплакати! А зараз що?! Вона плаче через нього, через його дурні амбіції і егоїзм, як тоді, коли він пішов мститися за їхніх товаришів, коли вони були малими і жили на вулиці. І це навіть не другий раз, коли вона плаче через нього. Що з того, що вони мафіозі? Це обов’язково означає, що вони мають тримати все в собі? Ґін мусила подорослішати занадто рано, вона має право на сльози.
Через декілька хвилин до них підходить інша дівчина — Хіґучі Ічійо, яка навіть не спитавши дозволу мовчки обіймає обох Акутаґав, починаючи тихо плакати в унісон з Ґін. Рюноске нічого не залишається окрім як обійняти і її. Ця дівчина… Яка ж вона дурепа, але яка ж рідна, нехай уже буде їй як бонус перед його смертю. Навіть якщо зараз він вижив, то не протягне і кількох років — легені після такого не витримають навіть і першого терміну, даного лікарями.
Слідом за Хіґучі підходить і Хіроцу Рюро, не обіймає, тільки сідає поряд, з поваги до Рюноске не палить цигарок — знає про слабкі легені. Та й самих цигарок поруч немає. Вони живі, а це головне. Нехай діточки поплачуть, зовсім скоро їх заберуть в лазарет мафії, а там пройдуть лікування і знову стануть на службу. Все більше не буде як раніше, але що поробиш.
* * * *
— Ай-ай-ай, скільки в мене пацієнтів. Доводиться працювати з кількома одночасно, а це так виснажує. — замучано розмовляла сама з собою Акіко Йосано.
В їхньому розпорядженні зараз підпільна лікарня Портової Мафії, яку розпорядилися на якийсь час облаштувати для постраждалих есперів організацій, що брали участь в протистоянні Смерті Небожителів. Це останній раз, коли Акіко погоджується лікувати одразу таку кількість людей і те тільки через пам’ять про директора, не дарма ж він загинув…
Йосано хитнула головою, нічого сумувати. Так, директора Юкічі Фукудзави більше немає, але він віддав життя за їх майбутнє і майбутнє інших людей. Це потрібно цінувати.
Вона відкриває двері останньої на сьогодні палати, дивиться в бланк, допоки всі присутні спостерігають за нею з легким страхом, адже уже наслухалися криків з операційної. Якщо навіть виконавчий комітет Мафії кричав, то там точно тортури. Звичайно, вони ще живі, і хоч поранені більш серйозно за деяких інших, але через не людські тіла тримаються набагато краще. І все ж потрібно буде лікувати за способами цієї лікарки. Члени Збройного Детективного Агенства і частина Мафії уже відійшли чи відходили від лікування, але крики були чутні на весь поверх, якщо не більше. Ще гірше стало, коли Йосано широко посміхнулася і поглянула на присутніх.
— Ну, є бажаючі першими відправитися на медогляд? Ні? Добре. Отже буду вибирати сама. Тачіхара Мічізо і Дзьоно Саїгіку. Ви у нас постраждали найбільше, тому підете першими. — відповіла Акіко, після чого в палату зайшли Танідзакі Джунічіро і Кенджі Міадзава, які і вивели кушетки в коридор.
— Одне побажання, ви ж, надіюсь, умієте контролювати свій дар достатньо добре? — безстрашно сказав Дзьоно.
— Боїшся, що я буду мстити тобі за минуле? Я лікар, а не шарлатан. Ким би ти не був, я вилікую тебе, просто буду отримувати більше задоволення, рубаючи тебе на шматки.
— Я знаю це, але я про інше. Не повертайте мені зір.
— М? — здивувалася Акіко, з-за плеча подивившись на Дзьоно. — Чому?
— Я звик. Це уже частина мене. — коротко відповів він, після чого їх завели в операційний кабінет.
Тачіхара ж не впустив ані словечка, знаходячи дивним і моторошним те, що лікар, через якого помер його брат і через якого він вступив в Мафію, зараз має його довести до смерті і тільки тоді вилікувати. Він не бачив, але відчував власною шкірою, що це буде аж ніяк не курорт і виявився правий. Лікування тривало не більше п’ятнадцяти хвилин, але це буквально було схоже на подорож по всім колам пекла. З рештою, згодом їх відпустили відпочивати назад у палату, а Тетчо Суїхіро і Теруко Окуру забрали. Тачіхара ж все ніяк не міг звикнути до денного світла, весь час жмурячись.
— Чому ти досі тут? — через декілька хвилин запитав Дзьоно і Тачіхара перевів на нього здивований погляд.
— А де ж мені ще бути? Я ж…
— Ти говориш не впевнено. Ти сумніваєшся, так? Але при битві з Фукучі ти зробив свій вибір, тоді чому ти досі в палаті з нами, а не з тими, хто тобі дорожче?
— Я… Насправді, зовсім заплутався. Я стільки років був щуром у Мафії, грав з ними у дружбу, але сам не зрозумів, коли гра переросла в реальність. Не подумайте, мені однаково добре і в Мафії, і в Нишпорках, просто…
— Просто з нами ти не відчуваєш того ж, що і з ними. Я розумію. Наш невеликий колектив — всього лиш колеги, ми самовпевнені і нами рухають аж ніяк не дружні стосунки. В Мафії всі кожен день на волоску від смерті, якщо ти важливий, то тебе не кинуть на полі бою.
— Так. — відповів Тачіхара, видихаючи.
— А ще ти закоханий. — широко посміхнувся Дзьоно, нахиливши голову.
— Що?!
Мічізо мало не спав з ліжка й густо почервонів. Невже цей чоловік настільки відчуває почуття людей, що зрозумів подібне швидше за самого Тачіхару? Він і справді відчував дещо дивне до однієї людини, але намагався не звертати на це уваги, мабуть, дарма.
Дзьоно голосно розсміявся, насолоджуючись реакцією колеги. Наскільки ж він передбачуваний, майже плакати хочеться.
— Йди вже, мозолиш мені вуха. Ти вже давно не асоціюєш себе з Нишпорками, Тачіхара Мічізо з Портової Мафії. Я поясню уже Теруко-сан, за це можеш не хвилюватися.
Він помітно вагався, думаючи, як відреагують його колеги з Мафії, якщо їх так можна назвати, адже уже знають, хто він насправді. Мічізо розуміє, що зараз або все, або нічого, можливо його навіть приріжуть на місці, але все ж він піднімається з ліжка й повільно йде до дверей.
— Дякую. — тільки й дикає він. Дзьоно справді став йому рідніше інших. Незважаючи на важкий характер він чимось нагадував Тачіхарі його брата.
Ящери знаходяться як і вони — на другому поверсі, але в іншому крилі. Крилі вищих за рангом в Мафії. Морі Огай давно розпорядився, щоб їх переводили саме туди, адже вони не останні по важливості.
В коридорах, на диво, було дуже мало людей. Мабуть, ті хто уже пройшли лікування, по можливості пішли додому або просто відлежуються в ліжках. Не дивно, після того як тебе з початку розірвали, а потім зшили до купи сильно хотілось спати. Уже завтра усі, кого вилікували сьогодні, залишать лікарню, яку згодом перенесуть в інше місце, щоб виконувати нові завдання боса. В основному, поки що, це повернення міста до ладу.
З палати, якщо прислухатися, було чутно розмови і навіть сміх. Важко сказати, скільки Тачіхара простояв за дверима, наважуючись увійти — боїться, ніяковіє, розуміє, що від наступної зустрічі залежить все. На цей раз він з пустими руками, чи можна це упустити, якщо він і сам лежав ледь живий? Мабуть, але все одно грубо. Що він мусить казати? Не буде ж він просто так стояти мовчки біля дверей.
— Будь що буде. — зітхає він і кілька разів стукає кісточками пальців в дерев’яну поверхню дверей.
Сміх затих і почулося придушене «Заходьте», здається, голос Хіроцу Рюро. Тачіхара глибоко зітхає, смикає ручку і проходить всередину. Ледь встигає зігнутися — в двері, де мить назад була його голова, влетів кинджал. Мічізо побілів, повільно повертаючи голову, але і це не встиг зробити до кінця — його одразу ж хапають за ноги стрічки Расьомону, піднімаючи над підлогою догори дригом. Палата заходиться сміхом, найбільш чутні дівочі, дзвінкі голоси, Хіроцу сміється тихіше, але його голос все ще можна розібрати, Рюноске тільки ледь посміхається.
— А ось і наш зрадник. — шкіриться Рюноске, розводячи стрічки здібності, а тим самим граючись з Тачіхарою неначе маріонеткою.
— А-агов! Припини, старший брате! — невдоволений своїм положенням відповідає Мічізо.
— Дарма, не відпускай його, братику. Пограйся ще, він заслужив. — сміється Ґін і Тачіхара на секунду застигає. Зараз вона без маски, волосся вільно спадає на плечі від чого вона ще прекрасніша. Від власних думок він злегка почервонів, але його тут же відволікли — підкинувши догори і знову спіймавши.
— Взагалі, було б справедливо тебе покарати за законами Мафії, але бос показав свою прихильність до тебе, давши змогу стати подвійним агентом. Тому будемо чинити самосуд так, як у нас є можливість. — підводить підсумки Хіроцу.
— Ну добре, добре! Я зрозумів! Тільки відпустіть, мене вже захитує!
— Відпусти його, Акутаґаво-сенпай. Самі ж чули, які крики були по поверху. Схоже його тільки недавно полікували.
— Здається, я вимагав більше не називати мене так, Хіґучі. — зводить брови Рюноске, але Тачіхару опускає і навіть не на підлогу!! — на вільне ліжко, здається, воно найчастіше належить Ґін.
Але вона зараз разом з Хіґучі сидить на ліжку Рюноске і, якщо Тачіхару не підводять наново вставлені очі, вони втрьох грають у карти. Настає тиша і усі окрім Тачіхари почуваються комфортно в ній. Він уже починає задумуватися, що прийшов дарма, але тишу перериває Хіґучі.
— Ну, і чого ж ти прийшов? Ти ж не належиш Мафії, зливав інформацію про боса, Ґін і Хіроцу мало не зарізав.
— За останнє ти в мене окремо заплатиш. — холодно доповнює Рюноске, від чого Тачіхара здригається — ох і отримає він.
— Насправді… — невпевнено тягне Мічізо, потираючи шию. — Я вибрав Мафію, нехай це звучить дивно, але я кажу правду. Більше ніяких інтриг, я не належу до Нишпорок.
— Чому? — задає питання Ґін.
— Це важко пояснити і буде звучати дивно, але ммм Мафія, а найбільше саме ви… Господи, як ніяково це говорити. — застогнав Мічізо, ховаючи обличчя в долонях. — Словом, ви стали мені набагато цінніші ніж моя робота в Нишпорках. От і все.
Постала мертва тиша. Уся компанія дивиться на Тачіхару дивними поглядами, неначе побачили щось дурне й не зрозуміле. Варто пройти кільком тягучим хвилинам, як палату знову заповнює сміх і на цей раз навіть Рюноске засміявся.
— Ну ти, хлопче, і даєш. — витираючи сльозу говорить Хіроцу. — Справді дивна дитина. Молодь прагне втекти з Мафії та почати нове, вільне життя. Ти ж навпаки, маючи змогу жити нормально, вирішив залишитися в Мафії. Ти або дуже хоробрий і відчайдушний хлопець, або дурень, який ще пожаліє про свій вибір.
— Я не пожалію. В мене є і особисті причини залишитися в Мафії. Я більше ніяк не зв’язаний з минулою роботою, окрім як нейтральними стосунками.
—Ну-ну, як би там не було. Благодать бачити усіх вас в доброму здоров’ї. Нажаль, не всім так пощастило. Цінуйте дане вам життя, дітки. — філософськи говорить старий. — Особливо ти, Акутаґаво, між іншим біля тебе зараз дві красиві дівчини.
— Не розумію, про що ви. — спокійно відповів Рюноске, косячись на Хіроцу.
Той у відповідь розсміявся:
— Велике щастя працювати в мафії і мати тих, хто про тебе піклується. Ні ви, ні ваші товариші не застраховані від смерті всього через десять секунд. Це стосується вас усіх. Мати в мафії члена сім’ї — набагато страшніше. Ви не знаєте, чи востаннє бачитеся зранку, чи зможете ще раз посідати або посидіти поряд. Цінуйте кожну хвилину, проведену разом. Я працюю в Мафії з двадцяти років і знаю, про що кажу.
Більше цю тему не підіймали, ніхто не відповів, занурюючись у свої думки. Менше ніж через годину спілкування ожило, всі знову розмовляли, сміялися, грали в карти чи ігри по типу крокодила. Рюноске показував вибрики зі своїм Расьомон, а Тачіхара за допомогою металевих кульок створював ціле шоу. Веселощі тривали до пізньої ночі, аж поки не потрібно було лягати спати. Усі засипали з однією спільною думкою — як добре, що вони всі цілі.
* * * *
Через тиждень організації майже повністю відновили свою роботу. Трупи поховали на відведених для цього кладовищах, а зараз усі мусили зібратися в павільйоні — сьогодні святкування на честь перемоги. Звичайно, це свято одноразове та й те тільки для членів Мафії, Агенства й службових по типу Нишпорок.
Усі уже зібралися, світло в павільйоні частково згасло й прожектори направили на невелику сцену. Першим з тіні вийшов Анго Сакагучі — він був представником влади, але завжди на боці Агенства, тому й знаходиться тут.
— Вітаю усіх. Думаю, не варто нагадувати, наскільки важкими були ці тижні. Багато хто з вас втратив дорогих людей, але як би там не було, їх жертва не даремна. Ми маємо змогу жити далі, відбудовувати наше місто. Допоки ми вимушені працювати разом — ми на одному боці. Я розумію, що для багатьох це буде важно: працювати пліч опліч з ворогом, але так потрібно. Важливим прикладом співпраці нехай для вас будуть Юкічі Фукудзава та Огай Морі, які ворогували багато років але в важку хвилину об’єдналися, б’ючись пліч опліч до самої смерті. Хотілося б також повідомити, що сьогодні, окрім святкування, також будуть назначені на деякі посади нові люди.
Анго зупинився, відступаючи у бік. На сцену піднялися троє чоловік.
— Чюя Накахара посяде місце боса Мафії — це було вирішено задовго до смерті минулого.
Чюя тільки злегка кивнув, на його плечах уже гордо висів червоний шарф, який означав його новий ранг в ієрархії Портової Мафії. Усі члени Портової Мафії без винятку встали на одне коліно, поклонившись новому босу. Тим часом Анго вів далі:
— Доппо Кунікіда посяде місце директора Збройного Детективного Агенства, його обрали власні колеги.
Кунікіда кивнув, заложивши руки за спиною і тримаючи осанку. Він з гордістю буде носити нове звання і не дозволить Агентству втратити своє обличчя. Його колеги тим часом радісно привітали його.
— І останнє. Пост командира спеціального підрозділу поліції Нишпорки посяде Теруко Окура.
Теруко, прийнявши свою справжню подобу, широко вишкірилася, гордовито обвівши присутніх у залі поглядом.
— Також, у мене є оголошення більше до членів Мафії. — зненацька подав голос Чюя. — Два місця у виконавчому комітеті тепер пустують. Хотілося б відмітити особисті досягнення деяких людей. Перший — це Хіроцу Рюро. Він працює в мафії більше тридцяти років і заслужив повагу попередніх босів, а також мою. Не раз він і його підлеглі, а саме особливий підрозділ Чорні Ящірки, ризикували життями на важких місіях. Рюро Хіроцу, я хочу, щоб саме ви посіли моє місце у виконавчому комітеті Портової Мафії.
— Для мене це буде честь, бос. — відповів здивований Хіроцу, стримано поклонившись.
— Другий, — вів далі Накахара. — це хлопець, який вступив в Мафію коли йому було тринадцять. Заради чого вступають сюди? В Мафію найчастіше приходять ті, у кого немає вибору, ті хто хоче заробити, ті кому хочеться все і одразу. Він же вступив заради того, щоб стати сильнішим. Він хотів зберегти життя сестрі. Я досі пам’ятаю, яким він був, коли Дадзай Осаму привів його до Мафії і бачити, як він виріс — це насолода для душі. Рюноске Акутаґава, останнє місце у виконавчому комітеті Портової Мафії, те, що Огай Морі беріг для твого наставника, я хочу віддати тобі. Ти як ніхто інший заслужив на нього.
— Так… Бос. — поклонився Рюноске.
— Думаю, на цьому все. — продовжив Анго. — Сьогодні ми святкуємо разом, найближчі місяці ми також працюємо разом, щоб відновити Йокогаму повністю. Опісля всі організації повернуться до своєї звичної роботи. У нас усіх різні шляхи, але ціль одна — захищати наше місто. Тож, влада захищає вранці.
— Збройне детективне агенство — вдень.
— Поліція працює в сутінках.
— А Портова Мафія контролює вночі.