гарячі краплини води безшумно стікали по тілу, торкалися вже застарілих зелено-синіх відмітин та обпікали сьогоднішні подряпини на вилиці. чиєсь шипіння теж видалося беззвучним.
так, наче ніхто не зможе дістати та допомогти. почуття жахливої самотності зжирало. всі емоційні речення та зізнання у коханні залишалися у горлі, не даючи сказати кому-небудь хоч два слова.
дзвінок на дверях не працює, хтось в істериці повідрізав дротики, бо якщо не чує він, то не має права чути ніхто інший.
замість нього повідомлення із милою наліпкою, що викликає усмішку щоразу.
джісон завжди мав проблеми зі слухом, а під одинадцять років втратив його повністю.
що до німоти? вона подобалася йому — джісон ненавидів розмовляти. кожне слово вдавалося надто важко, чергова літера не в‘язалася із попередньою, як він не намагався скласти речення.
а розмовляти про проблеми з харчуванням ненавидів найбільше.
вони почалися, бо дехто знову вирішив пожартувати про його щоки. до біса невдало, кляті суки.
коли хтось запитував про тремтячі руки над тарілкою рису, джісон просто відмахувався та викидав нестерпну їжу до смітника.
мама, зазвичай, запитувала найчастіше.
у неї був шрам на передпліччі та на серці. тільки на першому, бо поранилася на роботі, а на другому, бо в обидвох синів були проблеми.
джісон відмовлявся їсти та роздирав свої щоки до крові.
погляд продавчині з крамниці під під‘їздом завжди був однаковий, він наче казав, навіть, якщо ніхто не почує не почує — казав: малий, ти помреш на тих клятих жуйках.
кожного разу джісон приносив із собою листочок та криво написані літери на ньому.
«скажіть мамі, що я поїв, будь ласка.»
жінка, співчутливо, але кивала.
у старшого брата туберкульоз. джісонові не казали до останнього. брат помер через рік після мами.
мама хвилювалася надто сильно, того й померла так рано. вона часто зникала на роботі та прохала сусідів слідкувати за своїми синами. любила, переймалася дуже сильно. джісон пам‘ятає — плакав як тільки міг та обіцяв на похоронах, що припинить ненавидіти свої ланіти.
так і не зміг, продовжив давати собі ляпаси та їсти таблетки замість супу.
неможливо було припинити, поки усі навколо називали їх жахливими.
вони зникнуть, рано чи пізно, зникнуть.
проте, замість цього з кожним місяцем ребра виднілися іще більше.
шлунок розривався від болю, джісон тихо хлюпає носом у своїй кімнаті, проте їсти не йде — закидається знеболювальними й запиває енергетиком.
якщо помре, то вже краще від цього, а не від чергової бійки в школі.
синці знову не сходитимуть іще три тижні. було б добре, якщо йому знову не розіб‘ють носа. в той раз на задньому подвір’ї джі пролежав усю ніч, в намаганнях зупинити кров, що, певне, навіть й не збиралася залишатися в тілі. під ребром красувався яскравий поріз, що довелося зашивати. хан назве його своїм новим серденьком та намалює для нього зірочки.
взагалі, малювати на тілі — це справжня джісонова пристрасть. інколи це були фарби: яскраві квіти бережно виведені на грудях, червоні троянди схожі на кохання, він відчував, що ось-ось залиє своє обличчя слізьми.
а інколи малювали кулаки однокласників.
його ненавиділи просто за існування, просто за те, що він хан джісон. неважливо було, які оцінки й сімейне становище (якого насправді більше не існувало). ніхто не звертав уваги на те, що йому подобається та скільки у нього пластирів на колінах по їхній провині.
— шість, — показує на пальцях хлопець із фіолетовим, спаленим волоссям.
***
мінхо обожнював курити прямо в ліжку, слухати дзвінкі щебетання пташок о четвертій ранку, це заспокоювало та давало можливість насолодитися безтурботністю ще десять хвилин поряд із неймовірним юнаком.
вони співали ніжніше за цілунки яскраво нафарбованих дівчат-однокласниць, мелодійніше за останній вивчений етюд на органі, яскравіше за нелюдні пляжі не чеджу та кров на свіжих порізах.
проте, щебетання джісона хотілося почути набагато більше. гучних видихів та ледь чутних глухих стогонів було недостатньо. відлуння його голосу наче чулося із порожньої банки найдешевшого пива. як мінхо не намагався зловити — не виходить, слова застрягали на кришці, ніби там медом намазано.
а голос джісона повинен бути в мільйон разів чарівнішим. він ніжний, огортуватиме теплом та засліплюватиме яскравим світлом.
джі був сонячним хлопчиком, а хо — місячним затемненням.
у джісона синє волосся із чорними коренями, а в мінхо — яскраво-фіолетове.
обоє свято вірили в те, що не кохають. мали надію, що це все зникне так, як і чуття хана.
— після твого випускного я піду. — повторював мінхо на пальцях.
коли вони познайомилися джісон повністю втратив свій слух та голос. навіть його брат ледь пам‘ятає, коли той востаннє говорив. для лі завжди було цікаво дізнатися як могли б звучати слова із уст джісона.
коли вони цілувалися, найпристрасніше переплітаючись вустами та язиками, здавалося, що дзвінко.
насправді цей голос був тихим і пронизливим: він наспівував улюблені пісні, йдучи в магазин по енергетики, говорив, що не голодний, розповідав усім про те, як обожнює дощ і мамині парфуми.
та навіть, якби дар мовлення залишився, мінхо б ніколи не вичавив із джі й слова. другому жахливо не подобався особистий голос. бридкий та огидний, не гідний, аби таке показувати іншим. він вважав його недолугим та зовсім негарним. хан запевнений, що хороший голос — це той, яким можна читати вірші.
в нього ніколи не виходило, цей бісовий голос наче зжирав усі емоції багатогранних поезій, що написані під почуттям провини та впливом чарівних чоловіків, в яких так любив закохуватися джісон. весь безкрайній біль закінчувався через голос.
хан ненавидить свій голос, ненавидить себе, зелений чай без цукру (що так любила мама), своє тіло, із якого ніяк не сходили синяки. та клятого мінхо, що вже рік не міг зникнути.
обожнював тихі ранки, відчуття захищеності в чужих, теплих обіймах, плакати й душитися слізьми, цілувати жінок та робити компліменти чоловікам. вбивати павуків, як життя вбиває надії та мрії, уявляючи, що він — чиясь доля. навіть якщо це будуть павуки.
…обожнював мінхо.
те, як лі купував цигарки й стукав у двері, кажучи, що не за сексом, а за книгами. приходив не з презервативами та бажанням, а із ніжністю та дурними історіями з роботи.
інколи цей клятий мінхо був нестерпним.
— тобі потрібно позбутися ідеї схуднення. — жестикулює лі, дивлячись на своє відображення в дзеркалі, що стояло прямо перед ліжком.
джі тулився до його грудей.
— мені потрібно позбутися цих клятих щік. — ліниво веде руками в повітрі він.
мінхо повторював, що немає куди худнути ще мільйон разів. казав це, коли оброблював ранки та розціловував пальці, коли пестив шию, слухаючи ніжні стогони.
жахливий, нестерпно-неймовірний мінхо.
обійми із запахом диму та руки лі на щоках змушували хана усміхатися.
— такі гарні. — той, що фіолетовий відриває долоні, аби показати.
— ти кажеш це, бо я їх ненавиджу? — джісон підіймає очі, в них немає нічого, наче, він був би лялькою.
— я кохатиму, поки ти ненавидиш. — каже мінхо, знаючи, що почує тільки він.