Хвилювання гальмувало усі можливі рухи у рубці шатлу. Бентежна фігура колисала двох дітей, за її спиною на голопроекторі майоріла блакитно-зелена планета. Тиша вирувала блискучими течіями для усіх хто відчував силу, навколо трьох близьких силуетів. Ідилію розтрощив піск астеродроїда, сповістивши о наближенні до фінальної точки мандрівки. Кенобі миттєво впав у крісло пілота та ледь доторкнувся до панелі подушечками пальців, активувавши режим ручного управління. Він обернувся на двох дітлахів позаду себе, перевірив чи всі на місці і скерував на зближення з Альдерааном. Небо якого було темним та прозорим, від чого, навіть, на землі здавалося, що до зоряного пилу можно доторкнутися руками. Навколо висіла тиша, яка іноді дзвеніла криками нічних птахів. Химерно великі плити мосту вели до тераси, нависаючі легко-легко над примарним прудом с білими лебедями. Кожен крок Обі Вана був твердим та тихим, це місце немов вчилося у сили гармонії, і перетворювало найменший галас на цвіркотіння комах з лісу навколо палацу. На величних прозорих сходах у рожевому мареві туману стояв колишній сенатор Альдераану, тремтячі у домашньому одязі, він відтягував комірець, немов той душив його.
Бейл Органа бачив перед собою утомленного чоловіка в зім’ятому плащі. Каптур того з кожним кроком по сходах падав нижче і нижче на плечі, відкриваючи обличчя.
-Сенаторе, маю представити вам Люка і Лею, нашу єдину надію в можливому майбутньому,- Обі Ван відхилив два об’ємні згортки від грудей, які мирно і тихо сопіли в два тони. - Якщо ви допоможете нам її не втратити. - чоловік багатозначно підняв згорток з дівчинкою ближче до Бейла, але той не поспішав наближатися.
-Лей-то..хлопчисько,а.. Люка? І, Кенобі, я Бейл, від мене залишився лише Бейл, я не сенатор більше.- в чотири повільні та обережні кроки він дійшов до дітей і зупинив простягнуту руку у повітрі.
-Так, звичайно, вибач, Бейле …Злам регалій, ієрархії плутає мене.
- Я знаю що не це, Кенобі, - рука, яка тягнулася до дітей, осіла на плечі Обі Вана з важким розумінням. Її швидко відняли і, поки Органа зацікавлено роздивлявся зміст ковдряних конвертів, його обличчя видало все: втому, засмученість, синці під очима і нервово погризені губи.
- Гарненькі. Ще раз скажеш хто є хто?
- Та-та, Бейл, світлий хлопчисько то Люк. А це його молодша сестричка - Лея.
- Бреха завжди бажала виховувати дівчинку. Але..вона ж більша за нього, як вона може бути молодшою? , - його подив здавався абсолютно реальним.
-Бейл, якби я розумів це дивовижне таїнство, то можливо б і дав відповідь, запитаємо Бреху, вона має знати більше. Я повинен передати вам Лею, а Люка відвезу до його дядька на Татуїн, сподіваюся він прийме його з добром…бо це єдине що нам залишається.
-Лея то ж дівчинка? - сум’яття не спливало з його обличчя.
-О силе, Бейл, я хочу бачити Бреху і її докази, що ти не станеш виховувати цю дитину! Зліва тримаю дівчинку, справа - хлопця! Чи тобі не соромно!
-Кенобі, все не так критично, я просто втомився і думки плутаються, - чоловік незручно засміявся, його сміх перетворився на кашель. Органа понизив гучність голосу і схилився біля вуха Обі Вана, нашептуючи:
- Немов навколо горла, я прокидаюся вночі, мені сниться Падме. Вона душить мене кожну ніч, я не спав вже майже пів тижня, бо я знаю що в темряві за горло вчепляться її маленькі руки й скажуть: “Ховай його як дівчину”, а після почнуть викручувати мені карк.
- Ти впевнений що ти у безпеці, здоровий, їсиш взагалі? Сни чи видіння?
- Видіння то є ваша прерогатива, Майстре..
- Я Кенобі, Бейл. Від мене залишився лише Кенобі, і я навіть не знаю наскільки довго зі мною це ім’я.
На дві хвилини діалог обірвався в незручну тишу, нічні птахи цвірінькали акомпануючи їй. Кожен з двох бачив, їм є що відповісти на німі запитання в очах одне одного , але у кожного були сумніви - чи вистачить слів. Ніхто не наважився зробити перший крок, окрім тіні витонченої жіночої статури. Вона випливла із темряви кутків тераси і шаруділа подолом по каменю на зустріч чоловікам. Коли Бреха підійшла ближче, можно було побачити її глибоко-синю не сильно урочисту, але ж і не домашню, сукню, охайно зібрані у вінець коси під блискучою прозорою хусткою. Вона чекала на гостей. Бейл панічно здригнувся від її обережного дотика до ліктя, заспокоюючи дихання, поки жінка і Обі Ван обмінялися поважними уклінами голови.
- Шановна Бреха, я привіз ваш тягар, дозвольте представити вам Люка і Лею, одна з яких залишиться на Альдераані у вашій родині. Сподіваюся ця ноша принесе вам лише щастя, бо всі тривоги й увесь біль був випитий їхніми батьками на брудершафт з долею. Тож…, - чоловік ледь проковтнув стримані емоції, судомно вдихаючи холодне нічне повітря.
- Один, поважний пане Кенобі,- додала Бреха.
-Так, одна дитина.
- Один хлопчик.
- Перепрошую, мені почулось мабуть? - тривожно зашепотів Кенобі.
- Дівчинка це не більш ніж мої забобони, притаманні мирному часу. Тож, ви залишите у нас Люка, і це єдина умова при якій ми можемо взяти дитину, - вона ніжно пестила за щоку веселу та спокійну Лею, посміхаючись до неї найм’якішою посмішкою. Обидва чоловіки не бачили таких посмішок, якщо не зі свого народження, то взагалі ніколи.
- Люба, але дівчинка буде ближчою до тебе…ти бажала її весь час скільки ми разом…-Бейл виглядав якнайменше розгублено, його синці під очима придавали йому вигляд залишеного власником собаки.
- Моя мрія то твій спокій, любий, і твій спокійний сон у цьому ж списку мрій. Я вірю, якщо не у силу яка посилає моєму чоловіку видіння, то хоча б у стереотипне мислення людства. Якщо хтось і дізнається про дві точки, де ми ховаємо дітей, і вирушать на їх пошуки, залишиться ще одна перешкода.
-Доньку Падме Амідали не шукатимуть в піщаному пеклі, сина Скайуокера - серед палаців і політики, - Бреха легко доторкнулася до обличчя свого чоловіка, проводячи по бороді великим пальцем.
- Але що ми будемо робити з їх виразною зовнішністю, коли по палацам почне бігати копія Енакіна, а за піщаними ящірками - малолітня Амідала? Не всі навколо сліпі, на жаль.
- Вони ж близнюки, Кенобі, чому саме Падме на Татуїні, Енакін по палацах?
- Це єдине що тебе хвилює? Бейле, вони ж дівчинка і хлопчик, вони не можуть зрости однаковими!
- Хай прибуде з вами розум, бентежні чоловіки. О зорі, один з цих телепнів ще й мій муж!
-Люба!
- Пані Органа…,- Кенобі засмучено підняв долоню, щоб припинити ще не заведену сварку, - Пані, що ви пропонуєте зробити, окрім того, що Люк залишиться з вами?
- Я стану матір’ю через чотири місяці, матір’ю дивної дівчинки. Суспільство буде бачити лише це. Дівчинкою для того ж суспільства стане Люк. Як загроза зникне - я прийму його як свого сина, але до цього - я пропоную ховати, навіть, Лею на Татуїні як хлопчиська. Тим паче, їхньому роду там менш складно.
Чоловіки видали важке зітхання. Перебиваючи його, жінка спритно вихопила світлого хлопчика з обіймів Обі Вана.
-Малеча, я чекаю і на тебе, бо ви єдині з братом. Я люблю його, значить люблю тебе, - сказала Бреха і поцілувала залишену дівчинку у лоба. Джедай завів руку під тканину до волосся, кліпнувши чимось металевим на своєму вусі. У його руках опинилася невеличка сережка-кільце золотистого кольору, клікер якої миттєво схопився за простирадло Люка.
-Мені так спокійніше…Ліпше залишити це при ньому.
Світанок наступив швидко під час бесіди. Можливо його приніс холодний ранковий вітер, від якого стала кутатися уся трійця. Кенобі натягнув маленький каптур на сплячу Лею в його руках, потім приладнав свій до вологого волосся, ще раз схиливши голову до жінки напроти. Подружжя Органа зачаровано дивились на згорток світла в руках Брехи, через час разом піднімаючи очі на джедая, і поклоняючись йому в знак вдячності.
- Кенобі, ми виростимо його як власну доньку, як власного…до біса. Ми виховаємо його як нашу улюблену дитину.
- Знаю, Бейл. Я справді тобі вірю, бережи себе та Люка.
- Бережіть себе, Обі Ване Кенобі, і сестру мого сина теж.
- Звичайно, Пані, до зустрічі.
Людина у величезному химерному плащі покрокувала до невеликого корабля, що стояв нижче по терасі. Він положив дитину у одну з двох порожніх колисок, поряд з приборною панеллю, яка затишно і спокійно сяяла у рожевому ранковому тумані гостинної планети. Порожня люлька полетіла в стіну, відлітаючи геть із рубки, а на її місце став Обі Ван.
- Лею, якби ти знала, як я хочу залишити тебе поряд з собою. Лею, я так багато помилявся за своє життя.
Кенобі тихо заскиглив, падаючи на коліна напроти люльки. Він ледь тримався за неї, похитував кінчиками пальців, тремтячих від судомного беззвучного плачу на підлозі.
- Моє золото, ти заслуговуєш бути найкращою згадкою про надію, ти станеш нею
По порожнім металевим стінам сяяли відбитки блакитного світла панелі, серед утворенних плям відлунювалась тиха мантра одного з останніх джедаїв : “Моя люба, ти станеш сонцем, мій любий стане такою ж зіркою як ти”.
На пагорбі з піщаннику стояв розгублений чоловік. Кенобі починало здаватися, що розгубленість це єдина емоція яка їм усім залишилась до кінця життя, не враховуючи скорботи.
-Пане Ларсе, Енакін загинув під час польоту, чи не могли б Ви з дружиною прихистити його нащадка? - з кожним словом голос людини ставав тихішим, “нащадка” вже зірвалося на шепоті.
- А що ж ще робити, можемо звичайно. -натомість голос Оуена був дивно гучним, доброзичливим та заспокійливим, навіть, у деякому плані, - але на хвилинку, він же ж син джедая, чом би вам і не забрати його?
- У той день…загинуло, вбили,- чоловік боляче прикусив обвітрені губи та провів рукою по лобі, немов змахуючі усі болісні спогади. - Багатьох наших вбили, як його батька. Більше не існує організації яка б могла сховати цю дитину.
У голові майоріли завчені за тиждень і забиті фрази : “Так, Орден джедаїв пав, ми програли війну, багатьох наших вбито, перепрошую за турботу.” Ще раз промовляти це, скільки ще разів йому доведеться це сказати? “Орден пав, джедаїв вбито, ми потребуємо допомоги, перепрошуємо за занепокоєння”.
Кенобі протягнув світле лабораторне простирадло-конверт Ларсу, який трохи відсахнувся напочатку.
-Це дівчинка, її звати Лея.
Поки згорток передавався з рук в руки, Кенобі потягнувся під каптур та зняв з вуха блискуче кільце-клікер. Немов булавка, кільце зачепили за тканину конверту, і мозолисті пальці почали гладити малесенькі ручки дитини легкими дотиками.
-Пане джедаю, ми з дружиною обіцяємо оберігати Лею, але можливо ви можете сказати щось про долю цієї дитини?
-Як би я не хотів, я не вирішую її долі. Коли в неї з’являться запитання, ви знайдете для неї відповіді. Але це відбудеться ще не скоро. В мене є до вас прохання, трохи дивне, але…
-Пане, прохання дивніше за світанкову пропозицію прийняти племінницю від джедая на виховання? - Оуен тихо засміявся, придивляючись до ледь помітного сліду помади по лінії волосся.
- Ну це вам вже вирішувати,- Обі Ван посміхнувся, розминаючі спину після довгого польоту.
- Виховайте її як хлопчика. Звичайно, ви не зможете їй казати що вона чоловік, і щось на кшталт цього, але зробіть усе можливе, щоб ніхто не здогадався що у вас донька, а не син.
Тепер вже Ларс посміхався широко і співчутливо. Він бачив незадоволену Лею, якій обіцяли палаци, а не піщані пагорби всюди де бачення охоплює горизонт.
-Це Татуїн, пане. Дівчата та хлопці тут однакові. Однаково брудні, з однаковою мрією втекти з дому, щоб покопатися ще у якомусь металобрухті. Киньте двох різних дітей за ногу у купу бруду, і ви не відрізните одного від іншого. Твілека від родіанця, наприклад.
- Це заспокоює, але все ж таки молю вас.
- Гей, чоловіче, відпочинь. Ти напружений як смерть. Я розумію твою втрату, ви здається були близькі,- Оуен обійняв вільною рукою сутулу статуру чоловіка, похлопуючи того по плечу, -але ти виглядаєш справді погано. Я покличу Беру, вона приготує сніданок і для тебе. Ти поспиш у вільному просторі і полетиш куди тобі заманеться. Але лише після сніданку.
Кенобі вдячно зітхнув, останнім часом йому не вистачало ані слів, ані повітря. І два чоловіка покрокували до кругленької, немов глиняної оселі. Татуїнська гостинність завжди давала початок чомусь новому, сильному і урочистому. І сонний розум намагався зрозуміти, чи початок це чогось доброго, або ж навпаки.