***

Бакі любив такі дні. Коли вони прокидалися разом і до обіду валялися в ліжку, ліниво цілуючись. Пізніше він вставав перший, щоб підігріти для Пітті молоко і намішати 4 ложки какао, а собі заварити чорний чай. Вони зустрічалися вже 2 роки, але Барнс так і не зрозумів, як можна пити таку гидоту, як підліток. Воно було надто солодке, залишало на язиці нудотний присмак і чимось навіть нагадувало каву, де зовсім не було кави й пів пакунку сахару.. Коротше, єдине, що чоловік тепер ненавидів усією душею, було какао.

Після сніданку вони частенько зависали у невеликій вітальні перед плазмою, тому що Пітер взяв на себе обов’язок познайомити «старого» з усіма кінематографічними шедеврами нового покоління. Зоряні війни вони переглядали 5 разів.
Іноді вони вибиралися на невеликий пікнік до лісу неподалік. Хоча це, швидше, було міні побачення, яке завжди влаштовував Бакі. І, так, Пітер змушений визнати, що зустрічається з чортівським романтиком. Але найкращим романтиком, на хвилиночку.
А ще… хоча, ні, це бувало дуже рідко, але вони могли готувати разом. Здебільшого, все ж таки, готував підліток, Барнс лише під’їдав продукти. На жаль, але кулінарними здібностями природа Джеймса обділила. Що вже там приховувати, одного разу він хотів приготувати Пітеру сніданок у ліжко, але зрештою, мало не спалив будинок. Не дуже романтично на той раз вийшло, проте…
Тим не менш, він все ще любив такі безтурботні дні. Іноді це, звичайно, лякало. Настільки все було добре і чудово, що починало здаватися, що на них зараз впаде астероїд і вони помруть у купі пилу.

-Які квіти ти любиш? — в один з таких безтурботних днів, лежачи на колінах свого хлопця, питає Барнс.

Пітер хмуриться, підтискає губи і якийсь час зосереджено думає. Бакі може заприсягтися, що чує як у голові у підлітка ретельно крутяться шестерні.

-Не знаю… — невпевнено відповідає Паркер. — Думаю, ромашки? Вони дуже схожі на тебе.

-На мене? — посміюється Джеймс. — Упевнений, що ні з ким мене не переплутав?

Підліток дзвінко сміється, з широкою посмішкою дивлячись на Бакі і, дражнячись, цілує його в кінчик носа.

-Ромашки милі. І ти теж,— він нахабно скидає з себе Барнса і, надихнувшись якоюсь своєю раптовою ідеєю, вибігає з дому. — Чого ти розлігся? Ідемо, у мене з’явилася ідея!

Чоловік невдоволено бурчить, що його позбавили ласки і повільно пасе слідом за радісним Паркером. Він гадки не має, через що його хлопчик так різко захвилювався, але головне що він був щасливий — а решта так, дрібниці.

Вони якийсь час йдуть стежкою, дедалі більше віддаляючись від будинку і наближаючись до лісу.

-Лялечко, а ти впевнений, що хочеш убити і закопати мене саме тут? — обережно цікавиться Барнс.

Але підліток відмахується, продовжуючи йти далі, вглиб, у передчутті закушуючи губу. Так, у нього геніальна ідея. Він навіть може посперечатися, що найкраща з усіх інших.

-От, - подолавши стежку з чагарників, шепоче Пітер, розкидаючи руки в бік. — Красиво, чи не так?

Джеймс зупиняється поряд, роздивляючись, і посмішка сама розповзається на губах. Вони стоять на початку величезного-величезного поля. Ромашкового поля. В обличчя дме теплий літній вітер і чоловік міг би відзначити, що це єдиний бісовий мінус, тому що довге волосся лізло в обличчя: ніс, рот, очі, заважаючи насолодитися красою. І Пітером, насамперед.

— Я навіть не думав, що тут може бути… таке,— Бакі повертається до Пітера, але його вже й слід застиг. — Ти знову кинув мене одного, Піте, так нечесно!

-Стривай! — чується звідкись із поля і показується маківка підлітка. —Джиме, йди сюди! Це весело!

Барнс зітхає більше невдоволено, ніж захоплено, але все ж таки пробирається через ромашки, заставаючи Паркера в позі зірочки.

-Що ти робиш?

-Лягай поруч. Давай-давай! А тепер дивися.

Чоловік правда намагається зрозуміти, що від нього хочуть, але усвідомлення не приходить ні за хвилину, ні за п’ять.

-Лялечко?

-Хм?

-А що я маю побачити?

Пітер кілька секунд дивиться на Барнса здивовано, а потім голосно і заливисто сміється. Він сідає у позу лотоса і з цікавістю оглядається.

-Як щодо плетіння вінків?

-Кого плетіння? — Джеймс все ще насуплюється, нічого не розуміючи, й змушуючи Паркера знову залитися сміхом.

-Ти занадто милий, коли супишся,— розчулюється підліток, схиляючи голову набік, і зриває кілька ромашок. — Хіба ви ніколи не плели вінків?

Чоловік знизує плечима, невпевнено чухаючи потилицю. Можливо, він робив щось таке з матір’ю в дитинстві, але…

-Колись я тебе навчу, - обіцяє хлопець, робляючи з квітками якісь маніпуляції. — Готово!

Пітер тримає в руках коло з ромашок, і Бакі чесно дивується такій дивній конструкції. Точніше, як вона ще не розпалася.
Підліток акуратно вдягає це… витвір на його голову і посміхається ніжно-ніжно. Бакі любить, коли його хлопчик так усміхається. Він любить бачити його щасливим, тому що на душі відразу стає неймовірно тепло. Він любить його всім серцем.

-Тобі б дуже пішли косички, Джиме! — раптом констатує факт Паркер і, примруживши щенячі очі, переводить погляд на Барнса. — Ти ж не проти? Джеймс?

Рука підлітка тягнеться до чоловіка, але лише проходить крізь і Баки відразу кидається до Пітера, намагаючись доторкнутися. Але руки лише продовжують охоплювати повітря, а в очах хлопця все сильніше наростає паніка.

-Джиме…

-Не хвилюйся, лялечко. Не хвилюйся, все буде гаразд,— він намагається посміхнутися, щоб підбадьорити, але на обличчі все одно відображається страх.
Він не хоче втратити його. Він не може, просто не може цього допустити. Адже він обіцяв, що у них все буде добре. Обіцяв, що вони завжди будуть разом, що…

-Джиме… ти теж… — сльози застигли в карих очах, а посмішка була надто болісною.

Баки подивився на свої руки — напівпрозорі. Він не міг торкнутися Пітера, він не міг торкнутися вінка на голові, він… він був безпорадний, бо це було щось із не цього світу. Це було щось знайоме, але він ніяк не міг пригадати, що це. Ніяк не міг пригадати, чому йому здається, що він уже відчував це.

-Наш час закінчився, Джиме… пробач, — і Пітер розсипався в попіл.

Серце в грудях забилося швидше, світ навколо ніби спотворився. Не було ні поля, ні неба, ні лісу. Був лише червоний обрій і знайома постать неподалік.

-Нат? — здивовано прошепотів Солдат, стрімко наближаючись. - Що відбувається? Чому…

-Ви повинні перемогти, - шепоче вона, не обертаючись. — Скажи Павучку, що я обов’язково подбаю про Нього після смерті. А коли все закінчиться, прошу, будь щасливий, — Романофф повертає голову назад, трохи посміхаючись, і Бакі відчуває, як темніє в очах. Відчуває, як повільно зникають руки, а потім і весь він.

-Романофф!..

***

-Бачу, ти підстригся,— зауважує Пітер, гріючи руки об гарячий кухоль з чаєм.

-Так… я більше не Зимовий.

-Ти вже давно не він, - шепоче підліток, а потім повертається обличчям до Барнса. — Ти сказав, що нам треба поговорити?

Чоловік мовчить, уникає зорового контакту з Паркером, бо в грудях неприємно ниє. Гидке почуття, яке сидить у ньому так довго і нікуди не збирається йти.

-Тоні… Він…

-Він пробачив тебе, Бак, - з легкою усмішкою киває Пітер, але Джеймс негативно мотає головою.

-Не хвилюйся через те, що його більше немає, - на обличчі підлітка відображається подив і біль. — Я хотів сказати тоді, але… але не зміг.

-Що ти…

-Тоді, в камені душі, Наталі сказала, щоб я передав тобі це. Вона просила сказати, що подбає про Тоні,— Паркер прикриває рота долонею, судомно дихаючи.

-Вона була там… вона знала, що це станеться…

Вони ще якийсь час сидять у тиші, іноді обмінюючись лагідними поглядами. Майже як тоді.
Баки різко встає і прямує до виходу, попутно натягуючи каптур.

-Пробач, що я нагадав тобі про минуле, — чоловік останній раз дивиться Пітеру в очі, ніжно посміхаючись, як тоді. — Я навчуся плести вінки, обіцяю. Будь щасливий, лялечко.

-Джеймс! — підліток кидається до виходу, але Барнс у цей час уже ховається за поворотом.
І Пітер встигає вловити по-справжньому останнійпогляд, наповнений болем і чимось теплим і пухнастим. Чимось, що він уже не раз бачив у його блакитних очах.

-Джеймс… - шепоче тихо і відчайдушно, з’їжджаючи вниз по стінці, і з усієї сили стискаючи футболку на грудях.
Все могло бути добре. Все можна було повернути. Можна було щось зробити, завжди можна щось зробити! Він хоче бути щасливим. Щоправда. Хоче бути щасливим із ним. Хоче сам навчити плести вінки. Вперше сам заплести йому косички. Він хоче. Хоче бути з ним поряд завжди.
Проте все змінилося. Він змінився. Відрубав усі кінці остаточно і сказав, що шляху назад уже немає. «Я навчуся плести вінки, обіцяю». Він навчиться без нього. І жити теж навчиться без нього. Сам Пітер ніколи цього зробити не зможе. Це кінець.

Баки ж мчить крізь провулки, ніби намагаючись втекти від болю і того, що він відчуває. Він пам’ятає все, що там було. Він пам’ятає абсолютно кожну дрібницю і це накопичується всередині в одну величезну грудку. Ні, він більше не може думати про це. В нього є нові проблеми. Сем. Земо. Новий Капітан Америка. В нього є майбутнє. Він мав обірвати минуле. Він мав обірвати почуття. Повинен був.

Це кінець

Найбільше нещастя — бути щасливим у минулому