Так дивно.. знати що ти колись помреш, що тебе більше не буде на світі. Посилює страх тільки короткий термін життя який залишився у Хан Джисона.
-В нас вже є ваші результати. У вас туберкульоз, на жаль вам залишилось 3-4 місяці, не більше. Прийміть мої співчуття.- з невеликою ноткою жалю промовив лікар Джисону зранку одного дуже теплого, травневого дня коли світ здавався як зі старої казки з щасливим кінцем, однак ця казка не його життя.
***
Впершись плечем в холодну, бетону стіну лікарні хлопець чекає свого брата насолоджуючись теплим повітрям і співом пташок. Світ продовжує існувати як і раніше, не стає чорно-білим після того як одне життя скоро обірветься. Це лякає ще більше.. Відігнавши такі думки подалі Джисон починає спостерігати за маленьким хлопчиком що бавиться в пісочниці. Ледь помітно посміхнувшись він згадує себе в його віці, завжди пластирі на колінах, синяки та невеликі трамви і вивихи. Здавалось що він безсмертний але як виявилось-ні.
Джисон трохи здригнувся від несподіваного дотику, хтось постукав по плечу- це брат прийшов:
- Ну що, готовий їхати?- стараючись посміхатись Хьонджин підходить до машини та відкриває дверцята, запрошуючи по-королівськи.
***