Зима. Навколо тиша. Білим килимом застелена земля, а грайливий вітерець ледве чутно гуляє навколо. Така спокуса спостерігати за небом, начебто білі човники пливуть блакитними морями: чи то приносять радість, чи то забирають смуток. Нема їм кінця.
Мірта довго вдивлялася вдалечінь. За всі її шістнадцять років ця зима видалася найхолоднішою. Кожен день її вірні супутники вітри приводили її до білястих пагорбів, вона сідала на санчата та мовчки спостерігала за засніженими краєвидами. Вітерець грався поблизу, а Мірта все мріяла про весну.
Існувала у світі чарівна країна – Мереживо. Лежали її ланами сніги, танцювали метелиці, панувала на землях зима. Там народ багатий, бо воля в них своя. Якими б не сталися похмурими усі чотири зими, люди знаходили справи до вподоби. Якби тільки завітати до них на гостинці, посмакувати обіди та вечері, послухати пісні та балади, будь-яка біда з радістю здасться в полон. Кожен день в них – день перемоги. І природа їм подруга, гарно ховала своїми шубами. До певного часу… Одного дня до Мережива завітав Морозко*1. Та ще лють. Не сподобалися йому свята та радість, і, розлючений, він покарав мереживців вічним морозом. Кажуть, давно те було, а все одно пам’ятають легенду про вічну зиму: настане день і на ці землі прийде світло. Так буде, а поки що, Мірта тішила себе солодкими думками. Холод не відступав, та вона навряд чи злякається, бо тепло одягнена. Голову гріла шерстяна шапка. Дівоча шия була обмотана довгим в’язаним шарфом із хитромудрою вишивкою. До вух був натягнутий хутряний кожух, а ноги гріли обережні черевички. Можна посидіти ще трішки.
Сонце давно оминуло обрій. І цього дня Мірта повернулася пізно. Стара собака Лялька не дочекалася, вірно вбачаючи десятий сон біля воріт. Не завдало багато проблем прокрастися повз варту та поспішити протоптаною стежкою.
Тисячі вогників блукали вздовж гарненьких хатинок, кожного вечора вони проводжали господарів додому. Мірта пройшла повз кожного. До її смаку одразу полинуло теплими хлібами та соками. То рідна домівка – Метелиця. Навіть уночі тут панує життя, а таємниці ховаються по темних закутках. В голові дівчини часто проскакували подібні думки, тільки їй ще ні разу не вдалося впіймати фею чи вловити домовика. А вона знає, що вони десь ховаються, тільки не хочуть знайомитися. Ніщо інше, як їх державна таємниця.
Вітер завиває, знову тихо. Чутно зверху десь тремтить зоря. Полихала так, що навіть в непроглядній тьмі побачиш освітлену путь додому. Місяць знає, що таким сміливим мандрівникам потрібен вночі маяк, вона прокладає шляхи там, куди не дістає світло ліхтарів. Чарівна пора.
Коли паркан залишився позаду, Мірта зупинилася на сходах подвір’я, щоб останній раз подивитися на небо. І тоді місяць посміхався.
Наступний ранок почався зі шкарпетки на шкарпетку, на ноги штани, сорочка до серця та тепла хутряна шапка до вух. І ще трішки полежати під пледом, поки мати не вижене в одязі з ліжка. Насправді ця зима видалася найхолодніший за останні роки. Якщо раніше вистачало теплої ковдри, щоб зігрітися, то тепер її не вистачало взагалі. Мірта сховає голову – ноги голі, сховає ноги – голова стирчить. Стала ковдра замала для дівки. Значить росте і те добре. Проте цей ранок видався не тільки холодним, а й особливим. Мірта зрозуміла, якщо мама зранку бігає з віником, як білка у колесі, то на їхнє подвір’я прийшло свято.
Жінка трудяща, не може спокійно сидіти й рахувати зорі, як Мірта. Носиться по хаті, б’є у дзвони, тягає відра, варить кашу. Іноді здавалося, її дочку в дитинстві підмінили, настільки вони були повними протилежностями.
– В кого ти така лінива? Треба рухатися, рух – це життя!
А сама вже місить тісто, сіє муку, варить овочі. У такі дні Мірта зазвичай брала і збігала з дому. Цей раз не став винятком. Вона спустилася на кухню, де на неї чекав сніданок. Братик рочків шести колупався в каші, а батько рано відправився на роботу чинити корита та сани.
Мірта підібрала момент, а коли матір відвернулася, схопила печиво зі столу і вилетіла швидше стріли у двір.
Генеральне прибирання виявилася традицією в Метелиці. Усі готувалися до вечора, ходили у святкових справах, звільняли хатинки від бруду і задобрювали домовиків. Мірта не залишилася осторонь. В неї була така звичка, кожного свята залишати на подвір’ї тарілку з печивом. Думала, побачить домовик і допоможе матері прибирати хату замість неї. Вірила, що одного разу зможе впіймати духа. В пам’яті залишилися спогади з дитинства, як лежить вона у колисці, ніяк не може заснути. Відкриває оченята, навколо темрява, тільки дива, на неї заглядають два зацікавлених ока. Малеча швидко прикинулася сплячою, злякалася. Але то були такі справи, часом у все життя, коли Мірта губила свої речі й потім багато днів не могла знайти. Усю провину скидали на розваги домового, бо знаходилися речі вже тоді, коли не потрібні, і там, де ніколи не очікуєш їх знайти.
Маленька господиня залишила смаколик, а сама зібралася бігти далі, як ледь не потрапила татові на очі. На задньому дворі Міртової домівки стояв батьківський курень. Він рідко покидав своєї майстерні та щогодини щось чинив та крутив. Насправді Мірта не дуже злякалася, що її побачать. Бо коли батько при справі, він знаходиться десь на іншій планеті де не існує поряд нікого та нічого. Хатинка залишилася позаду.
– Мірта, ми тут!
То було чутно кричить Іванна – гарна червонощока дівчина. Скуйовджене руде волосся часто заважало їй на обличчі, тому вона взяла за звичку тягати його у боки З собою як завжди тримала сани на мотузці. Стоячи біля крутого спуску, вона кликала до себе, а не відходила далеко, бо стояла у черзі на гірку.
– Твої сани ще не полагодили? – поцікавилася подруга.
Черга рушилася.
– Ні, – відповіла Мірта. – Тато сказав після свят. Зараз в нього купа роботи.
– Значить сьогодні на моїх!
Скоро настала їх черга. Перед очима одразу простягнулася знайома сніжиста долина. Десь знизу повинна бути земля, тільки вночі зазвичай так засніжить, що наступного ранку спробуй знайди її. Не розгледіти і кінця гірки. Не для слабких ця гра, а для тих, хто знає їй ціну.
– На рахунок три, – гухнула Іванна. – Один, два… Три!
Сани понеслися уперед, як божевільні, залишаючи після себе довгі смужки – одні з сотень. Їх проводжав дівочий хор, легкі так і силкувалися луснути. Увесь цей час поряд тягнуться інші діти, що надавало азарту прийти першим.
Дівчата спустилися обережно, точнісінько у кучугур снігу, який господарі ще не встигли прибрати зранку. Але може діти тому збиралися раніше, щоб побавитися з ними. Маленькі ручки створювали диво, що тепер то не купа білої вати, а справжня галерея мистецтв. Мірта зупинилася серед одного коридору, на неї зачекала юрба дітлахів. Це їх улюблена справа, ліпити сніжних баб, відправляти у небо пташок та будувати льодові палаци. Бійся той, хто потрапить сюди, покинути оце місце буде дуже важко. Затягнуть до себе і будеш стояти поряд сніжної баби її дідом, всучать до рук гілку, на голову натягнуть відро, ще обмотають чимось, щоб не ворушився, а потім бігай від сніжків, якщо зможеш. І бороди не треба, бо після гірок уся потилиця сиплеться білими. Знала це Мірта добре, тому при нагоді якомога швидше поспішила геть.
– Бр-р-р, – задрижала Іванна і жваво затопталася. – Мені сніг потрапив під комір!
Мірта не втрималася і засміялася в голос.
– Тобі смішно? Зараз ти в мене отримаєш!
Іванна зробила найбільший сніжок з усіх, що коли-небудь робила, і побігла на подругу. Невідомо, чи то страшно більше, ніж весело, чи навпаки. Не зрозумієш їх.
Бавилися до почервоніння. Вже вітер дує проти них, а вони гасають тими пагорбами, як кози зі стрімчака і хто б їх зупинив.
Скоро дівчата зупинилися перепочити біля озера. Від нього тільки й залишилися невеличкі ополонки, а вздовж і поперек простягався товстий лід.
– Ой, там мій татко! – гукнула Іванна. – Ходімо.
Хоча й не було нагоди поплавати у теплій воді, як сповідували предки, риба ловилася гарно. Заправляли тут зимову рибалку.
– Доброго ранку, пане староста! – заголосили дівчатка.
– Тихіше, панні, зараз усю рибу злякаєте, так діло не робиться, – промовив кремезний сивий чоловік і поцілував доньку у чуба. – Голодні? Сідайте, зараз будемо їсти.
Дівчатка загралися, що забули про час. Насправді він іноді плине надто швидко, щоб за ним поспішити.
Вони всілися на стільчики, а перед ними посеред уявного кола готується риба. Як же обережно дядько Тиміш її брав і нанизав на палички. Мірта уважно за цим спостерігала, їй подобалася його обережність та зосередженість. Вона не помічала, як починала повторювати за його вправними жестами, легкими кроками, як у його присутності ставала справжньою панною.
Може зимова тиша їй подобається, але отака тиша линула до душі найбільше. Смачна їжа, гарячий вогонь, безтурботні розмови. Сидиш і насолоджуєшся теплом. У такі часи тиша насправді відчувається по-особливому.
– Дід Вухань, а ну зіграй нам трішки, – попросив дядько.
Поряд з іншими чоловіками сидів дід Вухань. Нічого не бачив, зате гарно чув. Мірта й Іванна добре знали його. Що тут казати, про нього добре знала уся Метелиця. Він узяв свою бандуру, але спершу обійняв, так завжди здавалося Мірті, і в наступну мить Метелицю зачарувала дивна мелодія. Здавалося, вона вже десь чула її. З голови вилетіла, а в серці залишилася. Може, бо лунала ця пісня віками: чиста, незабута, священна.
Іванна замружилася. Навіть дядько Тиміш прикрив очі. Не скажеш хто про що думає, тільки гадай. Не одна вона так. Мірта бачила як дід обережно тягнув струни, як витягнув їх своїми тонкими та довгими пальцями. До вподоби було так, що засмутилася, коли на діда Вуханя пригнула ватага маленьких хвостиків і музика стихла.
«Навчіть мене, і мене!» – все голосили, а риба вже давно була з’їдена.
– Біжіть вже гуляти, вечорниці як ніяк, – позіхнув дядько.
– До побачення, пане староста!
Дівчата злякали рибу і втекли.
***
– Ти шо, у цьому збираєшся йти гуляти? – перевела подих Іванна. – Нас не те що заміж не візьмуть, на нас навіть не подивляться! За мною. Я особисто постою за нашу гордість.
Першим ділом дівчатка поспішили нарядитися. Потайки від батьків, вони прокралися до великої материної скрині.
– Як я виглядаю? – запитала Іванна, хизуючись перед дзеркалом.
Особливе діло наряджатися на свята. Для молодиць в Метелиці було прийнято поверх вишитої сорочки одягати кептар, до якого заздалегідь пришивали хутряний каптан, щоб можна було сховатися від бурі. Широкі рукави, груди та зап’ястя завжди прикрашали квіткові візерунки. Утеплену спідницю тримала крайка, за нею ховалися обережні дівочі чобітки. Тільки цього разу в Мірти, замість кептаря, плечі грів кожух.
– Боюся мене зацілують до поховання.
– Не бійся, я відволіку усіх на себе.
Дівчатка тихенько засміялися. Вже на виході, до них пристав Марк.
– Що ти хочеш? – пошепки перепросила сестра.
– З вами хочу.
– З нами не можна, – забарилася на долю секунди. – В нас жіночі справи. Іди гуляй.
Намір якомога швидше висковзнути з хати перервав голос з сусідньої кімнати:
– Візьміть Марка з собою!
Невже усе таки знають.
Діти змішалися з натовпом. Іванна в захваті потягнула друзів до великої сцени. Пів Метелиці зібралося на лавах глядачів, щоб відсвяткувати Андріївські вечорниці за традиційною виставою. Від гуляк до дівок, усі бажаючи, хто хоче подивитися виставу з калитою. І навіть тим, кому не вистачило місць, тягали лавки з сусідніх дворів, або сідали отак на сніг.
Вечір прийшов в місто непомітно. Біля уявної сцени заграли ліхтарики, щоб освітити площу. Коли останнє вільне місце було зайнято, усі загамували подих.
Десь почулися дзвінкі голоси та дівочий сміх. Стукіт у двері.*2
– Агов! Чи є тут хтось у цьому домі? – запитав хлопець.
На уявну сцену вийшов перший юнак. Він добре оглянувся, поки з іншого боку на сцену не вийшли дівчатка, одна червоніша за іншу.
– Що це ти робив за дверима? – запитала дівчина, яку тут називають Червоною.
– Хотів підперти двері, щоб не відчинялися і прив’язати віника до стріхи, – посміхнувся він залу білими зубами.
Глядачі запхикали, а дівчатка почали його лаяти.
– Відпустіть мене!
– Ти хотів нам шкоди зробити. Покараємо тебе!
– Давайте вкинемо його у воду? – запропонувала друга дівчина.
– Або сажею вимастимо! – додала третя.
– Рятуйте!
Хлопець не стримав посмішки і засміявся разом з глядачамі.
– Добре, так і буде, – здалася Червона. – Тільки якщо відгадаєш наші загадки.
– Рятуйте мене!
Хотів той бігти, та не вбіг. Дівчатка схопили його, так не відпускають.
– Нема нічого страшнішого за жіночу солідарність! Добре, давайте ваші загадки.
Дівчатка перемовилися.
– Тоді слухай. Поле не міряне, вівці не лічені, пастух рогатий.
– Легко, то небо, зорі і місяць, – лукаво усміхнувся. – Мені такі епітети прихильниці в посланнях пишуть.
– А цю відгадаєш? Скатертина біла увесь світ закрила. Що це?
– Пф-ф, я цю «скатертину» білу кожен день у вікно бачу, – зауважив. – Сніг.
– Відгадав, хм-м… – задумалася третя. – Тоді відгадай оцю: зроду рук немає, а мережки вишиває.
Юнак задумався.
– Зима?
А вони хором:
– Ні! Скажи одразу, що не знаєш, і ми не будемо тебе сильно бити.
Перший юнак ще трохи подумав, але загадку не відгадав.
– Ні, тільки не це!
Зала вибухнула від сміху. Моцний хлопець бігає по залу, а за ним натовп дівчаток. Тільки не з поцілунками, а з віниками.
«Мороз!» – почулося серед натовпу. Юнак підібрав слово і гукнув щосили:
– Це мороз, мороз!
– Ах так, це нечесно! – вигукнула одна з красунь.
– Що поробити, – сказала Червона. – Відповідь правильна.
Мірта й Іванна весело сміялися з іншими, і Марк поряд тримався не так за легені, як за стільчик.
В наступну секунду до акторів приєднуються інші хлопці, голодні та змучені важкою роботою.
– Що ж пожартували й досить, мій живіт вже їсти просить.
– Що ж ми сидимо, нумо калиту кусати!
Виходить з іншого богу господиня з рушником, а на ньому гаряча калита, щойно з печі. Її підвішують на палицю і прив’язують гарним червоним бантом.
– Ой, – схаменулася Червона. – А хто ж буде паном Калитинським?
– А це ми зараз побачимо, – відповіла господиня. – Хто краще буде стрибати, той буде тим паном.
Народ спостерігає за сценою.
Перший хлопець бере палицю з калитою і підіймає над головою. Другий стає з одного боку, а в руках тримає пензлик з фарбами. Третій щезає з очей, щоб потім прискакати на сцену на своєму гарному картонному коні.
– Жаль від того коня залишилася тільки голова, – посміхнулася Іванна.
– Здоров будь пане Калитинський!
– Здоров будь пане Коцюбинський!
– Я їду калиту кусати.
– А я буду по писку писати.
– А я вкушу.
– А я впишу.
– А я все одно вкушу.
І пан Коцюбинський як мазне того, як обмаже. То вже напевно не пан, а пані Калитинська. Куснув все-таки калиту, по обличчю ясно: ні разу не пожалкував. Ряди наповнилися оплесками, а з місць почали підійматися усі охочі взяти участь у виставі. Не одному пану Калитинському закортіло вкусити калиту.
Вечір був теплим. Може то зігрівала радість. Чи хтось здатний уявити узимку і тепло? Не буває, а виявляється все–таки буває… По закінченню вистави вогні освітлювали вже всю Метелицю, на вулицях заграла музика, співалися пісні, витанцьовувалися танці. Розмальовані, вичепурені дівчатка водили хороводи та хлопців за носи. Хлопці також в свою чергу не губили час.
– Чи може панни прогуляються з нами цього гарного вечора? – якось до двох подружок підійшли юнаки. Не те що невродливі, але з носом їх залишили. Мірта та Іванна люблять танці, але то потім. Зараз в них є деякі інші справи…
Жила в Метелиці така гарна панночка: губки рожеві, очки зі стрілочками, носик прямесенький, носить на голові барвисті хусточки і завжди вбирається за останньою модою. Звали її ворожкою Радою. Зі святкового вечора стояла до неї довга черга. Кожна красуня мріяла узнати свого нареченого ряженого. Мірта з Іванною не виняток.
Вони зібралися в темній кімнаті (але до цього гарно прибраній та вичищеній), щоб тільки свічки освітлювали кімнату. Навколо порозкидали подушок, позапирали вікна та двері і сіли в коло на розкішні шовкові килими.
– Настав той час, дівчатка. Зараз або ніколи…
Усі уважно слухали пані Раду, і ока боялися стулити, щоб щось ненароком не пропустити.
– Спочатку ми погадаємо на те, хто вийде з вас заміж першою. Тихіше, ворожіння любить тишу і спокій.
В кімнаті піднявся гул, але дівчатка одразу стулили вуста. То діло неабиякою важливості, побачити свого майбутнього чоловіка.
– А тепер почнемо.
Отак далі і навчила дівчат як треба робити. Наказала зняти чобіток, а потім поставити впритул до стіни одній, за нею другій, і так по черзі, одна за одною, поки останній чобіток не торкнеться порогу. Тої він і буде, хто вийде заміж першою.
Стали вони в чергу, Іванна, потім Мірта, Червона.
– Вітаю, пані Червона, – зраділа ворожка. – Ви першою візьмете шлюб. А Вам, пані Мірта, – ворожка звернулася у кінець. – Раджу не крутити носом, інакше Ваша доля втече з під нього.
У кімнаті піднялися оплески.
– Але до поріжка залишилось ще трохи місця!
Тоді ворожка подивилася на чобіток Мірти, потім на Червоної, яка мала ставити свого наступною, і промовила:
– Хм-м… Ви маєте рацію, красуню. Вітаю, в нас дві наречені.
Мірта й Іванна переглянулися.
Ворожка знову зібрала дівчат у коло і промовила наступне:
– А тепер, гарні мої, ми поворожимо на «так» або «ні». Це дуже просто. У цьому горщику лежать квасолі, – вона наочно показала їх присутнім. – Вам потрібно загадати будь-яке питання, але на яке обов’язково буде відповідь «так» або «ні». Після цього візьміть жменю свою долоню і порахуйте квасолі. Парне число означає, що відповідь «так», непарне відповідно – «ні». Але пам’ятайте, тільки одне питання. Загадуємо!
Мірта задумалася. На яке таке питання їй важливо узнати відповідь? Черга дійшла скоро. Дівчина протягнула праву руку і взяла жменю. Міцно, не випускаючи, почала зігрівати квасолі в своїх долонях, поки подумки не загадала питання.
– Як жаль… – засумувала Іванна. – Уявляєш, не збудеться!
– А що ти запитала? – поцікавилася подруга.
– Я запитала, чи зустріну коли–небудь свого принца на білому коні. Прикрість… А ти?
– Увага дівчатка!
В кімнаті знову піднявся гомін, усі обговорювали свої запитання.
– Коли загадаєте питання та отримайте на нього відповідь, нікому не кажіть, бо його можуть зглузувати!
– А знаєш, – сказала Іванна. – Нічого страшного, що ти знаєш. Воно все одно ніколи не здійсниться.
– Тому що ти заслуговуєш кращого, ніж якогось там принца на білому коні, – підтримала подругу і потім додала: Коли моє бажання здійсниться, я тобі розповім.
– Значить таки здійсниться?
Пані ворожка голосно поплескала руками, звертаючи на себе увагу. Це ще було не все, тому всі залишили розмови на потім. Коли у кімнаті з’явилася тиша, вона продовжила:
– Останнє ворожіння на цей вечір, красуні, – з нізвідки витягла багато клаптиків паперу і віддала кожний по одному. – На цих папірцях в наступну хвилину ви повинні написати будь-яке слово, що першим прийде вам на думку. Потім ми складемо їх у шапку і перемішаємо. Кожна з вас витягне по одному і те слово, яке буде написано, схарактеризує вашого майбутнього чоловіка.
Пані ворожка дозволила розпочати.
– Що напишеш? – запитала Іванна пошепки, щоб її почув ніхто, окрім сусідки.
– Ще думаю, – відповіла та.
Вона не поспішала писати. Їй захотілося оглянутися. Навколо панувала така тиша, тільки чутно горить свічка в кімнаті. Давненько витав у повітрі запах воску, але тільки зараз він розбудив дивне відчуття спокою в душі дівчини.
– А тепер кидаємо у шапку свої папірці.
Мірта швиденько написала слово «щастя» і кинула клаптик у шапку.
– Момент істини…
Черга швидко прийшла до Іванни, а потім до Мірти.
– В мене «захисник», – прочитала. – А в тебе, Мір?
Мірта потягнулася до шапки і достала… порожній клаптик, а за нім услід випав ще один зі словом «щастя».
– Що там? Ой, – здивувалася Іванна не менше сусідки. – Як так сталося? Хто це таке кинув?
– Може я ще раз погадаю? – перепитала Мірта.
– Ні, – сухо відповіла ворожка. – На жаль, не можна. В моїй владі тільки дати пораду. Порожній папірець білого кольору, в твого майбутнього чоловіка душа буде такою самою чистою та білою. Проте це не означає, що він не буде приховувати щось від тебе, якийсь важливий секрет. Але за розмовою все проясниться і в кінці Вас буде чекати щастя.
– Хто це написав?!
Десь позаду пхикала червонощока Червона і не могла знайти спокою.
– Хто написав «півень»?
Від Мірти не сховалася дивна усмішка подруги.
– Що? Так, це я написала, і що ти мені зробиш?
Ворожка подумала, а потім додала:
– Або за інакшого трактування, у вас, красуня, буде два прихильники.
– Два прихильники?
– Цих чоловіків буде тягнути до Вас. Один вразить Вас своїм добрим серцем та чистою душею, другий же зможе втілити щастя у життя. Будьте обережні, не поспішайте з вибором і не тягніть, бо загубите обох.
Іванна присвиснула, а дівчатка поряд зацікавлено переглянулися.
– Ну і що, – посміялася Червона. – Ось мені навіть не потрібні ваші ворожіння, бо в мене і так буде багато прихильників. Така природа красуні.
Дівчина вже в котрий раз поправила свою зачіску і здмухнула невидимі пилинки із сукні.
– А толку з тих прихильників, – посміхнулася Іванна. – Як переб’ють себе і ні за кого потім буде йти заміж. Тобі ж вродливих треба, а не синьомордих.
Дівчата ахнули. Цього разу ворожка не змогла зберегти тишу.
Час плинув швидко. Так буває, коли думки зайняті роздумами, а руки – справами. То вже прийшла вечеря і чекає на подружок. Усі знають, що вечеря, а особливо у свято, – святе діло. Не тільки, тому що у свято, а і через те, що вони завжди смачні.
Мірта та Іванна на цьому розпрощалася. Але якби ви тільки знали цих козуль, зрозуміли б, що то ненадовго.
Сім’я давно вже всілася за стіл, а матір все ще копошиться біля печі: там в неї яблучний пиріг, так що ніхто проти не був. Гарненько його дістала, умостила на тарілку. Солодка пара лоскоче ніздрі, але не можна, ще рано. Поставила мати його у центр столу. А поряд стояла домашня картопелька, м’ясо, салати, вареники. Там ще десь розливали компот. Такі свята у Мереживі. Завжди, якщо не веселі комусь, то смачні.
Довго Мірта роздивлялася того пирога. Трохи підгорів він, чорний, немов вуглець. Бачить, батько смачненько чмокнув, узяв собі шматочок і з’їв. Усі їдять, тільки Мірта ніяк не може всидіти на одному місці. Нагнулася та до батька, як та вміла, щоб тільки він її почув і запитала:
– Батько, ти правду сказав, про пиріг?
Він опустив на мене веселий погляд і лагідно почухав потилицю:
– У твоєї мами видався важкий день, вона дуже втомилася, – сказав батько, а потім поспішив пояснити: – Мені підгорілий пиріг не зашкодив, а ось різкі слова могли ранити її.
Через час годинник відбив пізню годину, а розмови все не зупинялися. Тоді Міра почула струс у вікно. Негучний, так, що тільки вона могла його почути. Одразу обернулася, догадуючись, хто це може бути, і не прогадала. На іншому краю розмальованого крижинками віконця на неї дивилися великі очі з–під шапки, та жестом звала її до себе. Впевнившись, що її помітили, Іванна як тихенько прийшла, так тихенько сховалася.
Впевнившись, що подругу ніхто не помітив, Мірта зцапала пару булочок у серветку, сховала за пазуху, і під погрозою бути зупиненою на вечірню вилазку, вискочила непоміченою через дверцята, доки всі точили баляси.
Швиденько натягнула шапку, на плечі кожух, чобітки й вибігла на подвір’я. Сильний вітер вдарив по щоках, вже й так обвітрених від часу, і ледь не зніс капелюха. Там вже чекала на неї подруга і не могла дочекатися. Вони сіли на тому подвір’ї й тільки тоді Мірта обережно, як її навчив дядько, зробила їм пікнік.
Дівчатка сиділи у мовчанні, місто Метелиця вже давно було окутана солодким хмелем сну, але вони вирішили ще трішки побавитися, бо як інакше? В ночі зорі здаються ще яскравішими і ще красивішими. На деякий час настала гробова тиша. Небо розповідало дівчатам свої зоряні мотиви.
– Гарно, – прошепотіла Іванна.
– Так, – відповіла Мірта.
– Давай наступного свята знову так разом спостерігатимемо за небом, може якийсь мотив розгадаємо, я все ще вірю про свого принца на білому коні!
Мірта посміхнулася. Може десь глибоко вона сумнівається, чи то який секрет зруйнує її щастя?
– Давай.
– Люблю тебе, – Іванна міцно обняла Мірту.
– І я тебе, – відповіла вона.
Так вони і сиділи міцно-міцно і гріли одна одну від лютого холоду, що накрило Мереживо білою скатертиною…
Добре було, поки неподалік не почувся стривожений собачий лай. Лялька носилася від одного куточка міста до іншого і скоро перебудила кожну дитинку.
– Лялька? – здивувалися. – Що з нею?
Раптово позаду за плече Мірти узялася маленька долоня, що та від несподіванки ледь не звалилася зі сходів.
– Марк? Ти чого ще не спиш?
– Мені не спиться, – сказав і знову замовчав.
– Ходімо подивимося, що там? – запропонувала Іванна.
Діти не думали, зібралися і побігли на площу. Собака лаяла без зупину, тепер вона ходила біля воріт зі сторони в сторону і стежила за невидимим.
Мірта, Іванна та Марк затаїлися біля дзвіниці, як за кам’яною стіною і не вилазять, тільки очі стрибають.
– Я не бачу, посунься, – пискнув Марк.
Скоро люди почали бачити невеличкий силует, нічна пітьма розступалася перед ним. Він ішов далі, не зупинився, коли варта продовжувала захищати місто.
Важка хода привела незнайомця до Метелиці, а люди вже чекають на невідомого гостя.
– Хто це може бути? – спитала Іванна.
– Може подорожній, пам’ятаєш діда Вуханя, він також дійшов до нас з іншого краю, – шепоче Мірта. – Казав шукає спокою, але ніде не знайшов. Ось і залишився.
– Дід Вухань? А мені він казав, що знайшов, – промовила Іванна.
Скоро уся Метелиця зібралася на площі зустрічати гостя. Діло то було зустріти тим, чим багаті. А багаті люди були гостинністю та їжею. І святами звісно.
Зовсім не сподобався мандрівник Мірті. Горбатий чоловік, такий худий, що видно кістки. Сива борода тягнеться до самої землі і змітає за собою увесь сніг. Повільно йде, кульгає, спирається на довгу криву палицю. Ото й усе. Ні шкарпеток, ні шапки, ні рукавиць, в чому народився, в тому і прийшов. І погляд страшний, таким можна тільки лякати.
Мірта спостерігала, як той оминув ворота і тепер, не поспішаючи, йшов до площі. У світлі ліхтарів він здавався ще старішим. І як знак, що віщує погані справи, в небо злетіла стайка чорних воронів.
– Доброї ночі, пане мандрівник.
Незнайомця зустрів пан староста. Мірта відчула, як Іванна напружилася. Не менше, ніж вона сама.
– Доброї ночі… – вторив.
Цим голосом можна забивати цвяхи, так подумала б кожна людина, але пан староста знав ціну доброзичливості і добре посміхнувся.
Сивий дід пішов повз дядька, і далі вздовж площі. Щось він видивлявся, оцінював, приміряв. Подививсь вліво, подививсь вправо. Замружився, не сподобалися йому нічні ліхтарі, що кожний вечір освітлювали відому Мірті Метелицю.
– Який жах!
В наступну мить сивий дід змахнув своєю палицею і погасив усе світло навколо. Люди не наближалися, а навпаки, починали відходити подалі від нечистої сили. Тільки Лялька все лаяла на порушника спокою, але той його ніби не помічав.
Іванна стулила рота долонями від подиву і неотривно вишукувала поглядом батька. Мірта прочитала його як: «Тільки нічого не роби, не кажи».
– Вибачте, шановний, може ви голодні? Сьогодні в нас велике свято, ходімо за стіл вечеряти, – гукнув дядько так, щоб перекричати вітер.
– Свято… – мандрівник озирнувся. – Свято? Свято кажеш?..
В його очах проминув подив, чи то жаль. Він посунувся, щось тихо і хворобливо промовляючи під ніс.
– Андрійко, – шепотів. – Говорила тобі мати шапку одягати…
Задрижав він, що могло здатися – холодно. Рукам холодно, чи голові? Чи може пам’ять калічать гострі бурульки? Спірне питання.
– Андрійчик, тут я, – все продовжував мовити здавленим голосом.
Було так доти, поки очі не налилися кров’ю і він ледь не згорів від гніву.
– Свято кажеш?
Морок пройшов, мандрівник зло зиркнув на дядька, а над білою головою вже була занесена кістлява рука. Навколо піднялася буря, нещадно обпікав мороз. Мірта дивилася і не могла вимовити ні слова. На хвилину, їй привиділися зубасті вовки. Їх плоть була зліплена з мільйонів крижинок, вони чекали команди.
– Батько!
Зачаровані вовки кинулися на чоловіка і ось-ось зараз куснуть, проте вони пройшли повз нього, немов привиди. Вуса дядька одразу побіліли, а руки та ноги заледеніли. В ту секунду на очах усієї Метелиці пан староста перетворився на льодяну статую.
– Моя помста стане найстрашнішим сном у вашому житті! – гукнув чорнокнижник. – Ви всі поплатитеся!
– Ні, – прошепотіла Мірта і міцно обняла Марка.
Іванна вже не чула її, вона поспішала до батька. І це, напевно, стало її великою помилкою. Та чи Мірті її винити в тому, що може хотіла та врятувати рідненького. Чи може вірила, що морок розвіється, коли вона стане поряд і міцно його обійме.
– Ані руш, лисиця ти така!
Іванна намагалася звільнитися від чаклунства, але сили були не рівні. Замість шапки її голівку прикрашали великі вуха, замість кептаря – пухнаста руда шерстка. Тільки очі такими і залишилися – блакитними, світлими, невинними.
Почали бити тривогу. Люди поспішали втекти й врятувати дітей та худобу. І Мірта зробила все, що змогла. Вони з братом сховалася у дзвіниці та міцно обнялися, щоб ніхто їх не зміг розлучити. Бо відчувала, щось станеться. Воно вже близько.
Морозко останній раз змахнув палицею і скоро вся Метелиця покрилася льодом.
*1 Морозко - дух морозу та криги у слов’ян.
*2 Пан Калитинський. Сценарій «Свята Калити» – https://vseosvita.ua/library/scenarij-svata-kaliti-u-ditacomu-sadku-185…