— Кому ти служиш?
— Вам, мій королю.
Скільки він себе пам’ятав, то завжди жадав влади. Довкола багато хто казав: «Якщо Вортігерна допустити до трону, то всі вмиються кров’ю, але його землі будуть благодатні». Але він був не першим. Утер — ось, хто був у всіх на вустах. Утер — ось, хто милостивий король. Утер — ось, хто позбавив їх чорнокнижника. Вортігерн не міг допустити такого завершення подій, при якому він би так і залишився лише радником, якого всі ненавиділи і зневажали.
Вортігерн не цурався магії, він зрощував її в себе, він робив усе, щоб стати сильнішим, непоборним, щоб про нього говорили… Морські чаклунки. Дали надію. Дали розчарування.
Здобудеш ти владу і
Станеш ворогом для них.
Омиється персть твоя
Кривавицею чорною на мить.
І зійде на край світоч вогненний,
Допоки магізм прийнятий у світі.
Але не довге панування
Буде цвісти ружею житньою -
Повстане жало керваве
І десниця погубить тебе навіки.
Пророцтво, у яке спершу повірилося занадто сильно. І Вортігерн, не бажаючи втрачати таку можливість, яка йому впала до рук, йде по тій нитці долі, яку йому зіткали боги. Він до сих пір пам’ятає, як привів дружину до сирен, пам’ятає, як у її очах спочатку оселилося нерозуміння, а після — страх і бажання жити. Пам’ятає, як лезо кинджалу увійшло їй у живіт і як гаряча кров линула йому на руку. Життя повільно йшло з тої, хто дала йому дитя, і Вортігерн відчував, як сам почав змінюватися.
Ніякого лицаря-демона не було, як казали інші. Як пішло гуляти серед народу. Вортігерн пам’ятає, як його майже ламало, пам’ятає ту силу, яка з жертвою подарувала йому можливість взяти те, що по праву було його. Утер очікував, що хтось влаштує переворот, проте коли він побачив брата-»демона», побачив, як його змінила сила…
Вортігерн не стримував себе, не стримував своїх людей — він брав, карав і знищував, щоб побудувати своє королівство. І лише один раз він зупинився, коли став обличчям до обличчя з Артуром. Дитя. Юний принц, якого потрібно було так само зарізати, як батьків, але рука з мечем так і не піднялася. Вортігерн пам’ятав, як хлоп’я бігало за ним, як трималося за його ногу, ховаючись від інших дітей, які діймали його, і… Він відійшов. Відступив у тінь, дозволяючи Артуру втекти. Подалі, якомога далі, якщо хоче жити.
Час ішов. Правління Вортігерна було жорстоким, кривавим, але, будуючи імперію, цього всього не уникнути. Багато його підданих були проти, боролися з ним, втрачали свої життя… Рух Опору, як вони себе назвали. Невже все було настільки погано?
Звичайно. З самого початку бідність і голод царювали на землях, які стали королівством Вортігерна. Були і війни, адже сусіди почали вважати, що поруч з ними слабкий володар, але все це швидко закінчувалося — ріки крові полонили всі землі. «Зійшов місяць над Англією, підступний ворон зайняв престол», — так почав багато хто говорити. Наче і яскраво, наче і можна жити, наче почалася стабільність, але бідність і кривавиця нікуди не поділися.
А потім знову з’явився Артур, який зруйнував усі його плани. Екскалібур — те, що повинно було вбити Вортігерна. Пророцтво знову дало про себе знати, але цього разу він не поспішав з висновками. Багато років пройшло з того часу, коли Утер пав від руки «лицаря-демона», Вортігерн став обачнішим і хитрішим. Кожне пророцтво має право на існування, але все можна обернути на свою користь і обдурити навіть долю.
Хлопчисько мав їхню кров, проте не дуже був схожим на Утера. І геть нічого не знав про своє минуле, не пам’ятав… Чи визначається кожен вчинок живої істоти кимось, хто вище? Чи можливе самостійне рішення, що і як робити з власним життям? Вортігерн не був дурнем і знав, що кожен його крок — не його власна воля. А ще він знав, що ворогів потрібно тримати якомога ближче до себе.
Артур виріс серед повій — його навчили виживати і брехати настільки добре, що він міг би обдурити навіть короля. Міг би… Якби настільки сильно не цінував «своїх дівчат». Артур присягнув йому на вірність, зрікся корони і став його лицарем. Вправний воїн, що спочатку намагався переслідувати свої цілі, після боявся втратити тих, хто його виховав, а потім призвичаївся і став найвірнішим псом.
Розкриття правди було лише питанням часу, хоча Артур і так міг знати, якої він крові і хто вбив його батьків. Вортігерн не бачив сенсу приховувати те, що й так було на поверхні… Все життя було грою для нього, і Вортігерн зробив свій хід, ставлячи все на якусь мізерну можливість того, що Артур повністю відданий йому. Занадто ризиковано, проте він перевіряв всі доступні межі. Завжди їх перевіряє.
На правду Вортігерн чекав яскравої реакції, чекав, що на нього будуть кричати, але Артур лише усміхнувся і схопив його за шию, з силою стискаючи. Тоді Вортігерн не був настільки вже впевненим у тому, що правильно зробив, вирішивши розповісти все як є і зробити це сам на сам. Жоден м’яз його обличчя не здригнувся, нічого не відобразилось у його очах — впевненість завжди збиває з пантелику опонентів. Але Артур не повівся на це, лише сильніше стиснув пальці і притиснув його до стіни.
— Змій у подобі ворона. Вважаєш, що я не знав, що ти дуриш мене, дядьку?
Вортігерн очікував багато чого, навіть того, що у нього буде розбитий ніс, але аж ніяк не того, що його поцілують. Не те, що було йому потрібним, взагалі не розцінював все у такому ключі, проте те, що Артур показав свою слабкість… Вортігерн дійсно був змієм. І був вороном. Якщо дійсно хочеш тримати ворога під контролем і зробити його тим, хто почне захищати тебе, то використаєш будь-яку можливість.
Артур вважав, що так тримає контроль над Вортігерном, адже у відповідь король дозволяв декого не вбивати, з деким бути м’якшим, десь послабити нагляд. Як же легко обдурити того, хто думає, що у нього в руках повноцінна влада над рішеннями іншого. Вортігерн користувався цим, забираючись глибше під шкіру і думки Артура, змушуючи прив’язуватися до себе сильніше.
Але свободи вийшло забагато — Артур відчув себе вільною птахою, носячи його чорні лати. Він почав досить часто йти з палацу, прямо не відповідав на питання і переводив увагу на те, чим, як вважав, зможе відволікти Вортігерна. Показати свою зацікавленість в іншому — не складно, але… Так випадково вночі загорівся дім розпусти. Так випадково його двері опинилися повністю замурованими.
Звістка про спалення будинку розпусти в Лондініумі змушує Артура зірватися з місця. Вортігерн його не тримав, бо знав, що до нього повернуться. Ті чутки, які доходили до нього, не були досить приємними: Артур зірвався — він нікого не щадив, хто потрапляв йому під руку. Нові ріки крові омили вулиці Лондініума, і Вортігерн заборонив Мерсії втручатися у це. Нехай випустить пару, нехай шукає винних з того боку, де причетних до пожежі не було.
Коли ж Артур прибув назад до палацу, він не був схожим на самого себе: втомлений, похмурий, з розпачем і болем в очах. Вортігерн прийняв його у своїх кімнатах, дозволяючи випустити емоції і піддатися вмовлянням розпачу. Навіть дарує у відповідь втіху, яку сприймають за чисту монету, і дозволяють обіймати себе. Вортігерн… Ловив себе на тому, що йому боляче бачити такого Артура, боляче бачити, як він дозволяв собі слабкість і лив сльози по тим повіям, які замінили йому сім’ю. Невже прив’язався? Невже і у самого Вортігерна з’явилася слабкість? Дурня. Все це лише для того, аби продовжити своє царювання.
— Це ти, — ледь чутний видих кудись у шию. — Ти спалив їх. Я знаю. Щоб я став ближче до тебе? Щоб не мав слабкості? Я і так був весь твій!
— Дурне дитя, — неголосно засміявшись, Вортігерн заривається пальцями у світле волосся.
Артур думав правильно, він завжди думав правильно, проте знати про це йому не обов’язково. Вортігерн тоді вислухав чужі звинувачення і… Він не заперечував. Не спростовував жодного слова, нічого не сказав, коли Артур перестав приходити до нього. Ніс свою службу? О так, але це було обережніше, ніж зазвичай. Мерсія ж знову почав наполягати на тому, що перешкоду потрібно усунути, поки він не усунув короля . Багато чого начальник варти не міг усвідомити в силу того, що він не був саме цим королем .
Сьогодні Вортігерн бачив на собі погляди Артура. Такі самі, як і до пожежі, але з більшим вибаченням, ніж будь-коли. Невже знайшов щось, що змусило його передумати? Вортігерн залишив двері у свої кімнати відчиненими — сьогодні він був готовий вислухати те, що йому хотіли запропонувати.
Біла тканина халату, що була позолочена на рукавах та грудях, м’яко линула до голої шкіри. Вортігерн не застібав його — тільки на животі, щоб приховати стегна та пах. Він стоїть поряд зі столом, наливаючи собі вино, як за спиною відчиняються двері і ледь чутні кроки зупиняються ледь не поруч з ним. Вортігерн не обертається, не говорить нічого, чекає, поки до нього самостійно звернуться.
— Я… — тяжке зітхання, на яке Вортігерн прикриває очі. — Я повинен принести вам свої вибачення, мій королю.
— Я уважно тебе слухаю, — його голос тягнувся так, наче був гарячим медом.
— На місці спалення я знайшов слід, що привів мене до Руху Опору. Мої обвинувачення у ваш бік були безпідставними, тому я готовий понести покарання за це.
Вортігерн гмукає і, відкривши очі, обертається до Артура. Як побите, промокле до нитки собаченя. Спершись рукою на стіл, він підносить кубок до губ і робить невеликий ковток вина. Він готовий слухати далі, готовий побачити, наскільки сильно прив’язаний до нього.
— Мною оволоділи почуття горя та втрати, — Артур дивиться прямо у очі Вотігерна, повільно підходячи до нього. — Я піддався цій слабкості і звинуватив вас, не маючи на це ніяких прав, — ще крок, з яким зупиняються занадто близько і забирають, бо дозволяють, кубок з чужих пальців, щоб самому зробити ковток. — Якщо ви не бажаєте мене більше бачити, то я піду і ніколи не повернуся, — поставивши кубка на стіл, Артур майже нависає над Вортігерном. — Якщо бажаєте — відправте мене на плаху вже зараз, — він переходить майже на шепіт.
— І ти готовий змиритися з такою долею? — Вортігерн не відводить погляд, дивиться прямо і зверхньо.
— Я винен, я готовий понести покарання.
Бідний, бідний Артур Пендрагон, який повинен був стати королем, але став на його бік. Навіть після правди. Вірне собаченя. Вортігерн торкається кінчиками пальців скроні Артура, майже невагомо веде ними вниз, спускається на лікоть, щоб взяти його за руку і повести за собою. Кожний його рух виважений, обережний, підступний — він як змія, що обплітає своїм тонким, проте сильним тілом жертву.
Варто тільки ногам впертися в ліжко, як Вортігерн дозволяє чужим пальцям підхопити власне підборіддя, щоб підняти голову і поцілувати. Артур був вище за нього на півголови, ширший в плечах, занадто грізний, але він знав його — щеня, яке спочатку щось робило, а після підтискало хвіст і бігло до того, хто дійсно може захистити. Поцілунок грубий — Артур дозволяє собі зірватися. Але так, як навчив його Вортігерн. Так, як йому дозволяється.
Без укусів, зайвий раз не стискати навіть пальцями — Вортігерн ненавидів на собі зайві багряно-фіолетові мітки. Поцілунок стає глибшим, що розпалює те, що було в них двох. Вортігерн не хотів самому собі зізнаватись у тому, що йому подобається близькість з Артуром. Подобається, як він голодним звіром дивиться на нього. Як цілує, змушуючи губи палати. Як спочатку слухає його, а коли бажання стає забагато — зривається. Заперечував. Або не приймав. Ні! Це лише для того, щоб остаточно прив’язати до себе хлопчиська і щоб оминути трикляте пророцтво.
Артур торкається пальцями грудей Вортігерна, веде рукою вниз, щоб стиснути тканину халата і розкрити його. Шкіра завжди прохолодна, ніби в його обіймах була змія у подобі людини. Вортігерн веде плечима, щоб тканина оголила більше його тіла, і лише глибше вдихає, відчуваючи, як кісточки пальців огладжують член.
Поспіх ніколи не був прийнятним для Вортігерна, але завжди був таким бажаним для Артура. І сьогодні… О, сьогодні — апогей усієї гри, яку він затіяв. Сьогодні поставлено крапку, і закінченням стане можливість Артуру остаточно загрузнути в його плетиві. Вортігерн нічого не каже, не обурюється, і навіть поглядом не дає зрозуміти, що він противиться, варто чужим рукам лягти на сідниці, щоб підхопити його і змусити обхопити себе ногами.
Одяг Артура з грубої тканини, він подразнює ніжну шкіру паху, але це стає неважливим, варто тільки опинитися спиною на м’якому ложі. Вортігерн дає покривати себе, дозволяє Артуру показувати все своє «верховенство» і «панування», у відповідь контролюючи його у всьому. У житті. У тому, кого вбити. В ліжку. Бідолашний-бідний спадкоємець Утера Пендрагона.
Новий поцілунок. Швидкий, палкий, з яким Артур майже б’ється своїми зубами об чужі. Вортігерн мовчить. Руки, які швидко, безладно гладять жилисте тіло, стискають боки, з силою опускаються на стегна так, наче не знають, що робити. Вортігерн мовчить. Ланцюжок дрібних поцілунків спускається по шиї вниз, не зупиняється на ключицях, і Артур завмирає лише для того, щоб потертися бородою об сосок. Вортігерн шипить змією і опускає руку на його потилицю, щоб зібрати світле волосся у кулак. Він відтягує Артура від себе, змушуючи сісти навколішки, і піднімається слідом за ним, не зводячи з нього погляду.
Очі в очі. Холод стикається з викликом. Артур ніколи не програвав у цій боротьбі порівняно з іншими. Інші… Вони були прісними й нудними, підлабузнювалися до короля і боялися навіть дихати у його присутності. Артур нехай і йшов туди, куди його потягнуть, але міг огризнутися у відповідь, що було… Гостро. І хвилююче.
— Сьогодні я направляю тебе. Сьогодні я паную над тобою. Я твій король і ти слухатимешся тільки мене.
— Так, сір, — на словах погоджується, але в очах грають іскорки вогню.
— Роздягнись.
Наказ, який виконують одразу ж, але Вортігерн не обманюється — Артур уже щось задумав, вирішивши, що зможе переграти його. Усміхнувшись, він охоплює свій член пальцями і масажує біля самої основи, спостерігаючи за тим, як Артур поспішно позбавляє себе зайвих тканин. З нього не зробити скульптуру, але він гарний. Красивий своєю грубістю. Своїми біло-рожевими лініями шрамів. Своєю лінією темного волосся, яка тягнулася по низу живота, переходячи на лобок. Вортігерн десь глибоко в собі розумів, що його збуджує це сильніше, ніж якесь інше тіло, за оболонкою якого не було нічого. Артур був… Був.
Артур без жодного слова, без наказу бере з комоду флакон і повертається назад на ліжко. Дурне, дурне щеня . Він подається вперед, щоб зняти з Вортігерна халат, але його плече різко стискають, тиснуть, змушуючи впасти спиною на ліжко. Тільки так, як йому дозволять. Завжди .
Вортігерн сідлає стегна Артура і забирає в нього флакон, щоб відкрити його та вилити собі на пальці масло. Запах трав. Легкий аромат, який збуджує лише сильніше. Пробирається під шкіру. У думки. В бажання. Флакон залишається осторонь, і Вортігерн заводить руку назад, охоплюючи вологими пальцями член Артура. Твердий — йому завжди потрібно було мало, настільки мало, що часом здавалося — покажи просто голе тіло, то бажання одразу ж охопить його розум.
Він чекав на те, що до нього прийдуть, тому підготував себе. Вортігерн піднімається навколішки, відступає і, допомагаючи собі рукою, опускається на член Артура. Шипіння — одне на двох, судомний вдих, варто голівці опинитися всередині, — один на двох. Вортігерн відчуває, як все тіло поколює знайоме передчуття повноцінного задоволення, тому нічого не каже, коли його талію стискають. Досить сильно стискають, але цей дискомфорт тільки посилює задоволення, що розгорається всередині.
Повільно опустившись до кінця, Вортігерн не стримує тихого стогону, з яким упирається рукою в живіт Артура. Звикнути не так довго, але він зволікає, адже подобається відчувати, як його розпирає член, відчувати, як той пульсує, бачити, як Артур стримує себе з останніх сил, щоб не зірватися. Піднятися і опуститися, схопити повітря ротом і часто заблимати, зморгуючи слабкість. Навіть зараз він не дозволяє собі повноцінно розслабитись.
З кожним разом рухи стають швидше, і Вортігерн нічого не говорить, лише знову стогне, коли Артур починає сам подаватися назустріч, коли тисне на стегна, варто піднятися вгору. Сильніше. Хочеться єдиного — сильніше . І Вортігерн чи не повністю встає, щоб майже впасти назад.
Артур не витримує: зігнувши ноги в колінах, щоб упертися п’ятами в ліжко, сідає і притискає до себе Вортігерна. Намагається. Але може тільки просунути руку між його лопатками і халатом, що розкинувся широкими білими крилами навколо них. Вортігерн відкидається назад, змушуючи опустити коліна, і майже притирається стегнами до Артура.
Ближче. Шкіра до шкіри. Плоть до плоті. Він заплющує очі, відчуваючи долоню Артура на своєму животі — вона веде вниз і охоплює член. Рухи пальцями такі самі швидкі, як поштовхи, збите дихання не дає повернути контроль, але не потрібно. Артуру не потрібно це. Вортігерн востаннє насаджується на член, крупно здригається і з довгим стогоном кінчає, виплескуючись на чужі пальці. Десь на периферії залишаються грубі, швидкі рухи Артура, те, що він притискається губами до його шиї… І не кусає, тільки сильніше втискає його в себе, кінчаючи. Його. Він його.
— Кому ти служиш? — не віддихашись, питає Вортінгерн.
— Вам, — ледь чутно. — Тільки вам, мій королю.
Артур був правою рукою Мерсії. І коли прийде час — він замінить начальника варти. Стане тим, хто віддасть не тільки свої серце і думки, але і життя за свого короля.