– А він йому!..
Сміх грянув у натовпі, наче хто камінь жбурнув у воду. Тільки Микола кидався не камінням, а словами — гострими, грубими, сміливими.
Дарія накрила щоки руками, ті аж пашіли. Від захвату спирало подих і в грудях тісно-тісно, бідне серце тільки зривалося. Микола різав без ножа, вигукував зі сцени лайки та прокльони, скакав у масці сатани, й як ж це йому пасувало.
– Святокрадець, – видихнула Ілька, вчепившись у Даріїн рукав.
– Відчайдух! – заперечила Дарія, кусаючи губи.
На Ярмарковій зібралося все село: й піп у чорній рясі, наче ворона недобита, скубав бороду; й красний від люті війт, що тряс батогом; зблідніли панночки у вікнах розкішного маєтку; заїжджі козаки смоктали люльки, реготали інколи, хапаючись за животи.
– Ой поб’е його війт, поб’е! Весь дух витрясе. Як було пришлого разу.
– Ні. Не буде.
– А той ж!..
І знову реготіння, сміх майже істеричний.
Дарія стояла у вихорі бунту, що спалахне от-от.
Від милості до одного-єдиного чоловіка пекло щось під сердцем. Будь ласка, Миколо, продовжуй.
Голос його, що пісня, ллється, очі чорні-чорні, наче обсидіан, волосся вітер скуйовдив. Вони кучерявилися, вилися, спадали на високе чоло.
На вулиці тріщав мороз, але Дарія точно знала, що Микола спітнів. Коли він зніме маску, по його шкірі розповзуться червоні плями, а під кожухом сорочка вже мокра, її хоч видушуй. А якщо зараз притулитися вустами до його яремної вени, то пульс зашкалюватиме.
Миколу Дарія знала давнісенько, ще коли ойчец (вона його так кликала, бо польська для нього була наймиліша) цими землями керував, ще коли всі кланялися їй — пані Дарії — у ноги. До того, як вона поїхала до Австрії до тітки отримувати освіту.
Микола був у центрі уваги завжди-завжди-завжди. Ходив у лахмітті, сирітська дитинка, а очі такими злющими були, блищали з-під широких брів. Він пускав бісиків, жбурляв їй камінці у вікно, приносив волошки й водив на річку.
Він-він-він-він.
Увесь світ — це він.
Дарія видихнула на черговому куплеті, як же точно сказав, які слова правильні підібрав!
– Я більше не можу.
– Ні, не йди. Прошу тебе!
– Нас усіх тут повбивають, Дарю, а мені добре живеться, знаєш.
Ілька вивернула руку й зашкутильгала геть, пихаючись скрізь людей. Рідна Ілька не бачила й не розуміла, навіть не хотіла почути. Дурна.
Із рота вирвавлася пара, коли Дарія закричала, заплескала в долоні, аж підстрибуючи. Скоморохи вдарили останній раз по гуслях та цимбалах і скрилися.
Війт наказав щось коротко і хльостко. Натовп схвильовано сколихнувся.
– Небезпечно, – Микола схопив її за рукав, потягнув у сторону. – Навіщо прийшла?
– Не можу інакше.
За спиною розгортався кривавий тан. Кричали.
Дарія посміхалася, перестрибуючи калюжі від снігу, що танув.
Весна на серці, весна надворі.
– Ну й як я, га?
Микола зірвав маску. Піт тік за комір, чорні кучері налипли на скроні, звисали до прямого носа.
Жінка хихикнула, рукавом утираючи йому обличчя.
– Горе землі та морю, до вас бо диявол зійшов… Про тебе ж написали, скажи?
Микола всміхнувся криво, притягнув її до себе, цілуючи з запалом.
Дарія горіла, ховала холодні руки під його кожухом, смикала зав’язки сорочки, мружилася від задоволення.
Чоловік обіймав міцно, піднявши її над землею.
Не вистачало повітря.
– Я не навмисно.
Вона, звичайно ж, повірила.
Там, де ступав Микола, спалахували пожежі бунтів. За ним тягнулася його ватага: музики та чорти, крадії та злодії. Поки люди бісилися, вони крали. А потім їхали далі від села до села, від міста до міста. Не затихали домби, волинки, бубни, не вщухали жарти та балаган, а долоня Миколи не відпускала її. Дарія з таткової шляхтички перетворилася на пасію крадія, розбишаки, богохульника й мандрівного актора.
Він повів її знайомими підворіттями. Он тут вони размальовували білі стіни тітки Ганни маками, тут запустили через вікно вужів, аби послухати як верещить Катрина, а тут вперше зустріли Ольку-Ільку. Вона плакала й заїдала горе пиріжками з маком і медом.
Микола всівся на бочку біля критого воза з усім нажитим добром після останньої вистави. Витяг яблуко, потер об штанину.
– Хочеш?
Дарія хитнула головою, закуталася в шубку. Звідки він на початку весни знаходив яблука з червоними щічками вона й не дуже хотіла знати.
Микола завжди здавався дивним. Розмовляв зі пташками, слухав річку та землю, гладив вітри по їхнім гривам, розповідав, як купався з нявками та мавками, як пригощався у лісовика та бігав за споришем по полю.
А одного разу він прийшов до неї з розпореним шаблею черевом та попросив води. Звичайної, колодязної. Дарія тоді сповзла по стіні й увірувала. У Миколу.
Потім втекла до Австрії від повстань і затяжної війни. Досі пам’ятала перелякані очі тата, що цілував її у щоки та ніс, плакав, притуляв білі руки до своїх грудей. Вибач, доню, пробач. Новий рік почався з повстання Трясила. Дарія ще тоді, дивлячись на свій-не-свій чепурний маєток востаннє, відчула подих нової епохи — вільної України, вільних козаків. Тоді було прикро. Боляче, що забирають рідне й своє ще за діда-прадіда.
А зараз, стоячи поряд з Миколою на території Гетьманщини, Дарії все одно, хто при владі, хто керує цим селом, який у неї статус. Не жінка й не коханка. Микола казав рідко, ховаючи носа між її грудей, — муза, моя чарівна муза чи майне фрау, трохи смішно підробляючи акцент.
– Сідай біля мене.
Він знову поцілував її, намотуючи на кулак косу.
Дарія вдихнула рідний запах: яблука, нагрітий на сонці ґрунт та ліс.
– Куди далі?
– Куди хочеш.
– До ойчеца на могилку, а потім до Києва.
– Твоє слово — закон.
Він інколи казав їй вночі, шепотів на саме вухо: “Я весь світ покладу біля твоїх ніг, ти тільки скажи, Дарю”. Вона обіймала його за шию, вела нігтями по чужій спині й мовчала-мовчала-мовчала.
Серце у Миколи билося рівно.
Дарія заплющила очі.