Годинна стрілка вже перетнула межу півночі, коли Алек повільно повернув ключ в замку, відкрив двері і крадькома зайшов в Магнусову квартиру.
“Їх квартиру” — виправився він подумки.
Магнус ніколи не був жайворонком, але, якщо вночі його не чекала вечірка або побачення, він не міг проґавити можливість добре поспати, тому мав би вже бути в ліжку. Але на подив Алека, хоча все приміщення вкривала темрява, в вітальні горіло неяскраве холодне світло телевізора, і тиха музика з середини двадцятого сторіччя відбивалась від стін і заповнювала собою приміщення.
Магнус знайшовся там же. В золотому шовковому кімоно що розтіклося по його тілу наче розплавлений метал, він напівлежав на дивані, поставивши ліктя в бильце і підпираючи голову пальцями. Браслети, перстні — всі на місці. І очі. Навіть здалеку Алек помітив їх золотисте сяйво — вони не були сховані під чарами.
Це могло означати лише одне: в Магнуса знов боліла голова.
Залишивши пальто в передпокої, Алек пройшов вглиб квартири, помічаючи все більше підтверджень: облишені як доведеться магічні інгрідієнти на всіх поверхнях (як це не парадоксально, Магнус міг просто кинути щось непотрібне на підлогу, але зазвичай не виносив безладу), трохи скуйовджена зачіска, і головне — склянка з якоюсь зеленою бурдою на кавовому столику.
Повільно, трохи мружась, Магнус повернув голову до нього і втомлено посміхнувся:
— Ти не надто рано.
— Я думав, ти вже будеш спати, — Алек вмостився поруч на дивані, майже лягаючи на мʼяку спинку.
Ох, які все ж таки зручні в Магнуса були меблі. Не дивно що в перший свій вечір тут у лофті Алек так легко заснув після коктейлів, ці обивки були наче зроблені з хмар.
Магнус кивнув неуважливо — і хоча він посміхався, все одно виглядал таким нещасним, що Алек не втримався і, потягнувшись рукою торкнувся його скроні.
— Знову мігрень?
— Так помітно?
— Угу.
— Нічого страшного, — цього разу Магнус посміхнувся вже щиріше, накрив пальці Алека своїми. — Вже майже пройшло.
Щось не схоже.
— Я досі не розумію, як це так, в тебе є магія, але ти не в силах вилікувати власну мігрень.
— Ну, цього разу винна саме магія, — Магнус поморщився. — Сьогодні мені довелось розчаровувати древній артефакт, купа демонічної енергії, і досі від неї на язику присмак болота.
— Жахливо.
— Але платили рубінами. Я не міг відмовитись, враховуючи, що я в сімʼї головний здобувач.
Алек посміявся. Якщо в Магнуса були сили вихвалятись, то він буде в порядку.
Хлопець прибрав руку від обличчя Магнуса і перевів погляд на екран телевізора. Той працював нечасто — Магнус або влаштовував ночі кіно (зазвичай на другому фільмі вони цілувались, а третій вже ніхто не дивився) або раз на пару місяців дивився якісь шоу про дизайн і високу кухню (зазвичай вранці з горнятком гарячої кави). Або отак, під головний біль: тоді зазвичай він вмикав якесь старе кіно або записи вистав.
З екрану на Алека сумно дивився якийсь європеєць в капелюсі посеред старого європейського міста. Тьмяні кольори, музика, мінімум подій на екрані. Алек навмання спитав:
— Це Фелліні?
І майже одразу зловив на собі убивчий погляд.
— Ти тепер будеш кожний старий фільм йому приписувати?
Алек знизав плечима. Його не дуже бентежило власне культурне невігластво: він із задоволенням занурювався у все, з чим Магнус його знайомив, а чого ще не знав, то мав час дізнатись. Зазвичай неправильна відповідь викликала в чаклуна бурну реакцію і чергову історію “як він потрапив на знімальний майданчик” або “як він підпоїв режиссера, щоб дізнатись сценарій заздалегідь”, разом з яскравою історичною справкою і купою фактів. Алек любив таке слухати — і тому що це виявилось справді цікаво, і тому, що просто обожнював голос Магнуса і його експресивну манеру розповіді.
Але зараз той, здається був не в настрої. Магнус лише втомлено змахнув рукою, вхопив зі стола склянку зеленої бурди і з виразом обличчя натурального мученика, випив половину.
Вони посиділи так мовчки. Магнус дивився на екран, де герої блукали містом, зустрічались, вели філософські розмови, і іноді це переривалось на кадри суцільного неба або пейзажів. Алек спробував трохи занирнути та зрозуміти сюжет, але виходило не дуже. Він раз у раз скошував погляд на Магнуса, розглядаючи його обличчя, відверто любуючись і трохи безсоромно роздивляючись його котячі очі. Магнус все ще не дуже їх любив сам. Тобто… все було трохи дивно, він ніби пишався ними, і в більш інтимні моменти він більше не соромився іх показувати, але водночас очі нагадували йому про кровного батька, Едом, світ демонів і безразісне дитинство, а ці спогади Магнус оминав. Всі розмови про це виходили не дуже логічними, Магнус, схоже, і сам не розумів, чому в одних випадках він легко демонстрував свої очі, а в інших — ховав їх за чарами. Зрештою, Алек і не тиснув. Колись йому здавалось, що якщо прожити сотні років, можна познати суцільний дзен та просвітлення, але з Магнусом він збагнув що насправді кожні сто років — це додатковий вагон ментальних тарганів, проти яких іноді безсила будь-яка вікова мудрість.
— Ем… — Алек трохи прокашлявся, йому було незручно переривати тишу. Магнус зацікавлено підняв бров. — Може… я помасую тобі скроні? Стане легше.
Хлопець похлопав себе по стегнах, запрошуючи.
Чаклун посміхнувся. Кивнув. Трохи завозився, пересів, вклавши голову Алеку на коліна. Той заніс вже руки для массажу, коли Магнус трохи вигнувся і видихнув з рота синю магічну димку. Пальці трохи закололо холодом, на мить на шкірі забібіло мережево паморозі. Магнус повністю розслабився і заплющив очі, а Алек, ніжно всміхаючись торкнувся його скронь і почав повільно описувати пальцями кола. Піднявся трохи глибше, зарився пальцями в волосся, знову назад. Торкнувся лоба, біля очей…
Він бездумно продовжував дивитись на екран, продовжючи цей нехитрий массаж і думаючи про щос своє — і ні про що одночасно.
Раптом кіно завершилось. Алек збагнув, що пішли завершальні титри. Здається, він задрімав. Він опустив погляд — і побачив, що Магнус так само спав, спокійно і безтурботно.
Алек подумав, що варто піти до спальні — і обережно перенести туди Магнуса. Так, щоб не збудити.
Але поки він думав, як, він кліпнув очима раз, другий…
І коли відкрив їх втретє за вікном вже сходило сонце.
А Магнус дивився на нього з колін вже зачарованими, шоколадними очима.
— Я заснув? — позіхнув Алек.
— Ми обидва. Цього разу на одному дивані.
Алек тихо розсміявся.