Ранок розбудив бадьорою прохолодою та гіркувато-солодкими апетитними запахами. Гаррі, як новенький, тільки-но налаштований пристрій, відчував відтінки оточуючого світу виразно, не відволікаючись на думки. Кожен запах чи текстура захоплювали цілком.
Зараз він був щасливий, виснажений та голодний. Спогади про ніч прокотилися сиротами та осіли у паху тяжким, налитим жаром. Тіло, заціловане, заласкане, приємно знесилене.
Це й справді варте усього. Ніколи Гаррі не почував себе таким необхідним. Драко тремтів над кожною його родимкою, розглядував і цілував кожний пальчик, а над грудьми, здається, і зовсім припинив дихати, тикався тільки носом та губами, приложуючись вухом, шепотів «Б’ється… б’ється…»
Гаррі потягнувся руками у пошуках теплого, ніжного, такого рідного, але наштовхнувся на папір, що шерхотів невдоволено та коловся куточками…
«Обожнюєш мої листи? Ну, тримай. Я сьогодні майже не спав. Боявся прокинутись і зрозуміти, що вигадав усе. Тому тримав тебе міцно. Запам’ятовував. Про всяк випадок… Дурний, нє? Усе ж тепер буде добре?
Ця ніч… Я хочу багато таких ночей. І не думай про те, що колись там було. Так не було ніколи. Так фантастично, так глибоко, здається, я відчував усе серцем, кожен твій дотик. Тому я і зараз ледь стримуюсь. Ніколи не припиню цілувати тебе… його… Мій солодкий, смачний, пристрасний, коханий хлопчик. Боже, я так ніколи не вийду. Ти знову скинув ковдру. Якби ти знав, що я бачу. Скажи, ти так мстишся мені за щось? Як же я тебе хочу… Усього хочу… Хочу, щоб ти це зробив. Нехай буде боляче. Я не боюся. Мій коханий… Невже мій?
Про що я там писав? Про все забуваю, коли дивлюся на тебе. Ось, з’їжджу за фруктами, ти ж усе поїв, та й байк барахлить, і треба заїхати до майстерні. Хочу покатати тебе, щоб ти тримався за мене і притулявся ззаду. Даремно я про це подумав… Боже, який ти гарний…
Буду дуже скоро. Я люблю тебе… Мерлін, як же чудово казати це, коли ти тут.
Я. Люблю. Тебе.»
Гаррі випив ледь теплу каву і плюхнувся на подушки, посміхаючись на весь рот. Ось вона, мета, пункт призначення, прихисток і дім у цих ніжних, турботливих руках.
Тільки от якийсь черв’ячок отруював усю картину. Щось таке було в тому листі… І під ребрами віддалено, ледь чутно…
… потягнуло…
ПОТЯГНУЛО!
Гаррі підскочив, схопив листа, пробігаючись очима по охайних строчках, відчуваючи, як серце готується, стискаючись у кулак. Ось воно!
«…та й байк барахлить…»
Гаррі кинуло у піт, руки схолодніли, він підскочив і визирнув у вікно, поглянув на петлі серпантину, що вели від пагорбу до пагорбу, на розкидісті дерева, що ховали частину шляху, на коріння, коріння, довбане коріння, що корявими василисками оплітало дорогу, винирювало з-під асфальту, ніби це взагалі ніяка не перепона.
У мозку блимнула картинка байка, що летів між пагорбами, і ревіння мотору, що нерівномірно хлопав чорними кільцями.
Що це — страхи чи передчуття?
Не сила було сидіти на місці, й Гаррі вибіг з дому і спробував зорієнтуватися.
Під ребрами заболіло, і стало так страшно, тому що, здавалося, він навіть знав, куди бігти. Набута навичка не встигла атрофуватися, не те, що забуті вщент магічні, або ж він залишився істотою з іншого світу, але точка майбутньої події пульсувала на уявній мапі.
Дорога звивалася чудирнацькими петлями, а їхати нею нема чим, тепер він може тільки бігти. І йому ні за що не встигнути. Тоді Гаррі побачив шлях напереріз. Крізь ліс та сплетені між собою кущі, над якими він більше не міг злетіти. І він побіг…
… повз невидимих більше для нього, але спостерігаючих незримо з гілок чорних плащів. Він чіплявся за гострі гілки, розриваючи одежу та шкіру у кров. У голові миготіли картинки потужного секундного ривку, наче хтось дивиться на перемотці, байк жахливо крутонуло… і Гаррі закричав… просто уперед, у густий зелений простір, крізь який нічого не видно…
І ноги не відчувають болю. Усі дрючки, гілки й коріння — це нічого, усі синці та рани — потім, все потім … Нічого більше не є перепоною — впав, піднявся і побіг..
Раптом Гаррі так чітко побачив перед очима білий шолом, що самотньо лежав на дорозі, жахливо розмальований червоними
візерунками.
«Мені ввижається, просто ввижається…»
Проте погляд мутнішав, і сльози заважали дивитись. Гаррі ричав, рвав тонкі гілки. Не треба картинок! Нехай працюють тільки ноги. У грудях пекло, і кроки слабшали .
«Цього ще не сталося, я знаю», — наче мантру повторював він.
Проте час стискався, а простір, здавалося, розтягувався, прийшла чітка думка, що він… не встигне…
Вдалині вже виднілась дорога, але щось кололо у нозі, у боці, пекло у легенях, і хоч зупинятися він точно не збирався, тіло вирішило по-іншому, і Гаррі впав на коліна, чіпляючись за далеку дорогу хоча би поглядом. Це неможливо, йому не під силу. Довбане тіло стримує політ думки. Він слабий і нічого не може… Крик безсилля розірвав рівномірний лісний шурхіт.
— Ні! Тільки не так!
Гаррі кричав, виплескуючи відчай, ні на що не здатний, приведений своїми слабкостями і прийшовший у цю точку по своїй довбаній волі. Він вирішив, що знає, що таке жити, що заслуговує більшого, що все безглуздо у всесвіті, окрім його бажань. Можливо, їх зв’язок через листи був лише знаком про те, що Гаррі може допомогти. Вони вказували би Гаррі його зону відповідальності. Він міг би оберігати, налаштовуючись на поклик. Він міг би бути зараз там, на місці майбутньої кривавої події. Незримий, самотній, проте сильний та здатний багато на що. А тепер Драко загине… через нього, через його слабкість та пиху. Дурень, що вважав себе Творцем. Ось вона, нова, створена реальність — закутий у тілі ангел і смертний, що потонув у своїй пристрасті і хворобливому коханні, що везе для свого Гаррі рюкзак, повний спокуси смаків.
Гаррі піднявся й пошкутильгав уперед. Жахлива розв’язка пульсувала у мозку, наближаючись. Здаля почувся рев мотору, що вихляв закрученим серпантином.
Йому би зараз пару крил. Парк місячних крил, тільки й всього…
— Фре-е-ед! — де ж він? Де всі вони? — Фред! — кликати крізь сльози і спазми у горлі було неможливо… і він шепотів: — Дайте мені крила… Два крила, тільки й всього…
У відповідь тиша… Логічна та непохитна. Ніхто нічого не дасть. Вони розбилися біля бібліотеки. І зайвих нема. Гаррі витер обличчя. Рев наближався та додавав рішучості.
— Я усе зрозумів, я усвідомив… Я повернусь… Будьласка… Тільки нехай живе…
Проте нікого не хвилює каяття слабкої душі. Адже ми самі — режисери. І щоб грати у Сансарі було цікаво, потрібні помилки, вони запускають нові ланцюжки подій, а кармічний закон готує новий сюжет.
Природа завмерла в очікуванні. Гаррі чітко зрозумів — ніхто не допоможе йому. Не в цьому сенс. Сенс у виборі. Сліпому, обумовленому обставинами, без знання наслідків. Навпомацки. І він зроблений.
З-за повороту показався байк. Білий шолом виблискував на сонці. Гаррі, здавалося, вичерпав себе і кілька секунд просто милувався тим, як граціозно Драко керує своїм залізним конем. Він нічого не зможе змінити. Наслідки наздоженуть Гаррі, і ця дивна історія бунту незгодної душі схлопнеться, вичерпавши гештальт.
Гаррі згадав, як по-дурному колись почалося їх знайомство, як незрозуміла ворожість змістила фокус і показала їх один одному, й посміхнувся, лагідно вдивляючись у силует в останній раз.
Час уповільнився, і Гаррі побачив здаля фатальний поворот. Це він. Той страшний момент, якого ніколи не повинно було трапитися. Гаррі упізнав його за байком, що метнувся догори, та водієм, що здригнувся на залізній спині, в розумінні неминучості… Картинка стерла посмішку, вивертаючи навиворіт серце.
Як він міг допустити до такого?
Як він міг?
Вбивця!
Повітря увірвалося до легенів та виплеснулося неможливим:
— Будь я проклятий! — хрипким криком прямісінько у грозове небо, що гримнуло страшним рокотом, у дику дійсність, що завмершим кадром стала на паузу.
Сильним чарівникам не можна нікого проклинати! А ти кого прокляв, Гаррі?
Щось хруснуло всередині, і серце стало битись по-іншому. Коліна підігнулись і втисли траву в сиру землю. Хмари застигли, ненатурально, в рокоті, байк завис у повітрі над скрученим корінням, що підготувалося до смертельної підніжки.
Що, заради бога, відбувається?
Стало так важко в душі, наче хтось забрав усю радість водночас, і спину розпороло ножами з середини. Гаррі зігнувся від болю та важкості… важкості чорних крил, що розкривалися за спиною. Гнів захлеснув, заварив крутий окріп у крові. Він же тільки готувався жити, налаштовував своє земне тіло. Всім же можна. Чому йому ні? Хто увімкнув цю кіноплівку подій?
Може, він сам?
Тому що не можна впасти наполовину. Ми не у Голівуді. Так не буває. Не так впав Янгол ранкової зорі, Гаррі. Ти пагано читав.
Проте вибір зроблений. Гаррі безсило озирнувся і побачив чорні плащі, оплетені кришталевими місячними крилами.
Гаррі оскалився. Слабкодухі та бездіяльні… Вони не заслужили свої крила. Ніхто не допоміг, хоч всі вони є, і багато хто тут.
Негативне й темне смикало душу, займаючи чим більше місця, наповнюючи Гаррі потойбічною силою. І тільки один промінчик пробивав усі сім кіл…
— Драко…
Торф’яні болота затягували душу образою. Хто він тепер? Ким став? Павшим?…
І похуй.
Це означає, що без сенсу боятися бути знехтуваним, він сам знехтує усіма, без сенсу боятися бути вигнаним, він сам йде. Без сенсу хотіти винирнути з глибини, тужити за своєю безтурботною картиною, заходам на узбережжі, прибою. Він сам собі захід сонця і сам прибій, сам собі правило і сам відповідальність. Відторгнутий небом, непотрібний. І не треба!
Най буде так!
Гаррі скрипнув зубами і поворушив болючими ранами, підіймаючи в вишину гігантську темну міць, розсікаючи нею слухняний простір. Злобно поглянувши на блакитний шматок неба з промінням, що пробивався крізь нього, Гаррі змахнув рукою та закрив його сірою хмарою.
Тепер він наповнений силою, неважливо якою. Він приймає її, не нехтуючи, без зверхніх претензій. І думка знову веде його, підкоряючись волі грішного янгола з похмурими очима, підіймає догори прекрасними чорними крилами, розрізає завмершу картинку, забираючи застигшого у повітрі водія, загубившого свій білий шолом, і ховає у своїх руках врятованого, єдиного, що має значення, вкриваючи, оберігаючи. І Гаррі летів крізь хмари до своєї обітелі, ніс на руках свій вибір, вистражданий, вартий усього і навіть більше. Та на порозі його чекало крилате військо. Фред понуро гриз губу, мружачись недобро, стикаючи руки у кишенях.
— Ти не маєш на це права, Гаррі. Це не твоя душа.
Хмари загрозливо клубочились, гирчали, ніби готуючись до бою, концентруючись у Гаррі за спиною.
— Він мій! — підтверджуючи рокотом грому.
— Це свята земля. Тобі тут ніхто не радий.
Що це? Він же впізнав його, Гаррі. Награлися, поставили у нестерпні обставини, і все? Йди тепер геть?
Очі блиснули пекельним вогнем.
Ні! Тепер він відчував дух свободи, на яку мав право. Він вільний і нехай буде воля його!
— Ти запізнився! — треба було говорити там, у лісі, — І ти не суддя мені, як і йому! — велитенська блискавка зигзагом розрізала чорне небо, мало не зачепивши Фреда, грім вдарив по перепонках, загрожуючи крихким кришталевим крилам, — Твоєї душі тут немає! Тут усе моє! — нова блискавка майже дістала до невагомих крил.
Фред, глянувши похмуро, опустив голову і розчинився атомами в просторі.
— Гаррі? — Драко прийшов до тями і з тревогою дивився на рідне і водночас чуже обличчя, з загостреними гнівом рисами, зі зведеними суворо чорними бровами.
— Пробач, хороший мій, що так вийшло, — риси пом’якшилися, заблищали знайомим теплом.
— Дурний, мені все одно, який ти, — притискаючись до сильних грудей, перевіряючи найголовніше, — Б’ється…
***
Над усамітненим домом на пагорбі тепер часто йдуть дощі та клубочаться хмари, закриваючи сонце. Немов за кимось плаче небо, але це не страшно. У Гаррі є своє світило.
Від цього сосни потягнулися догори, обросли кустарником вище, ховаючи дім у своїй безмежній тіні. Волога вночі клубочилась імлою, стираючи маршрут з усіх туристичних мап.
І прекрасно. Нема чого зазирати до чужого життя. Особливо їм, довбаним чорним плащам.
Невдовзі з дому припинило бути хоча б що-небудь видно, і з різних боків від нього виросли високі вежі, з’єднуючись для вірності кам’яними стінами.
А місцевий фольклор поповнився новою легендою про крилатого демона, що часто сидів на вежі під місяцем, і немов горгулья, охороняє свій скарб. Кажуть, але ніхто його не бачив, що у замку живе довговолосий аристократ, може, навіть граф. З якимось дивним ім’ям, співзвучним з вогндихаючим страховиськом. І сам він став страшним в уяві людей, які так часто судять чужі шляхи, не цікавлячись вимостившими їх добрими намірами.
Є й такі, що вірять, що граф і є демон. Він, звичайно ж, п’є людську кров, а наприкінці липня, підчас якогось їх пекельного свята, відьми у чорних мантіях прилітають на метлах і влаштовують шабаш, запускаючи салюти.
Люди люблять говорити, складати легенди і не люблять чудовиськ, що живуть у замках в лісовій імлі. І це добре — чутки краще за стіни сховають від світу, дивним чином здійснюючи одну прекрасну мрію, що здавалася колись нездійсненною.