Різі дуже болить. Її скручує від спазмів, так, що вона ледве не валиться з ніг. Низ живота ніби пронизує шпичками і вона стогне, тихенько, так, аби не почули однополчани, які ставляться до неї як до дитини, якою вона, чесно кажучи і є.
У неї ще жодного разу не ставалося таких болючих місячних і Різа побоюється, чи не росте в ній така ж сама пухлина, яка вкоротила життя її матері.
Померти на війні від раку, сміх та й годі.
– Буває, голубонько, – розводить руками старенький полковий лікар – у таких стресових умовах, нажаль, не рідкість. Ти ляж відпочинь, поки можеш, я скажу щоб тобі принесли чаю. І не забивай голову такими думками! Ти здорова, наскільки можна бути здоровою в такій обстановці.
Різа валиться на свою вбогу постіль і слухняно чекає на чай. Знеболювального катастрофічно не вистачає, тому в неї й у голові не було його просити. Потерпить. На цій війні вона аж ніяк не єдина жінка.
Їй нарешті приносять кружку і вона дякує з винуватою посмішкою на вустах. Паруюче трав’яне вариво міцне і терпке. Кожен ковток розливається по тілу гарячою хвилею і Різа відчуває, що її очі злипаються – тіло використовує кожну мить, аби спробувати увірвати собі хоча б трішки сну, який перетворився на розкіш з першого дня тут.
Різа слухняно вкладає голову на пласку пародію на подушку. Чекати доводиться недовго.
Вона летить над пустельною землею, яку їх послали завоювати заради миру, гола, ніби щойно з’явилась на світ.
Її гострий погляд наштовхується на чорні скорчені фігурки внизу і опустившись нижче, ще нижче, Різа розуміє, що бачить згорілі трупи.
Вона знає чия це робота. І від цього неймовірно болить.
Обвуглені руки хапають її в свої болючі обійми, мов лещатами впиваються в тіло, дряпають, тягнуть за короткі пасми давно вже немитого волосся.
– Гляди, гляди, дівко, що дорогі тобі люди зробили з нами! Ми повмирали в муках просто тому, що жили на своїй землі… Що ви коїте з нами?.. Нарід катів!..
Страшний шепіт навперемішки з сичанням та стогонами, здається, обвиває її усю, як кокон.
Різа ховає обличчя в долонях.
Вони праві. В усьому праві. Покійний батько явив на світ вогненну алхімію, а його єдиний учень, юнак з веселими чорними очима, тепер випалював стражденний нарід Ішвари. Тепер у його очі краще не заглядати.
Різа схлипує від горя, свого і чужого. Від того, що всі, хто поруч із нею – убивці. І що вона сама є однією із найкращих убивць на цій війні.
Руки мерців дістаються до її горла.
Різа прокидається на залитій кров’ю постелі.
Біль унизу вщух. Але краще їй не стає.