Зачин
Ранкове сонце сяяло на небосхилі, та очі Ван Їбо сліпило не це. Хлопця осліпляло бажання сцяти, та так сильно, що він врешті-решт перейшов на біг.
Хоча Ван Їбо й так поспішав, й так запізнювався далі нікуди, а тут ще це кляте фізіологічне бажання, що вносить свої корективи…
Їбо матюкався, тихенько, хриплим від бігу голосом. Він сердився на себе усього, та цьому була поважна причина.
Не минуло й декількох тижнів від початку навчання в університеті, а кількість факапів студента вже перейшла усі можливі допустимі кордони. Та робити було нічого, і він змирився зі своїм ще одним позорним запізненням.
Ван Їбо забіг в будівлю, одразу прямуючи в напрямку туалету. Проте, влетівши в туалетне фойє, він той же час перечепився. Причиною цього прикрого дійства слугувало розпластане по підлозі тіло. Тіло його свіжоспеченого одногрупника, наче б то, який судомно кашляв, лежачи на боці, відхаркуючи вкриті кров’ю квіткові пелюстки.
— Трясця, — вилаявся Їбо крізь зуби.
І він вже було ринувся допомагати нещасному, нерозділено закоханому одногрупнику, але тіло вимагало свого.
— Чекай, я скоро повернуся, — швидко й голосно вигукнув Їбо, влітаючи в кабінку, насилу зачиняючи двері, бо сором в голові ще лишався, а потім вже, за зачиненими дверима, нашвидкоруч розтібуючи штани.
«Пиздець, як ахуєнно» — майнула в голові перша думка. Та з мірою вивільнення, звільнення від головної проблеми, думки одразу ж зайнялися іншим.
«Цей хлопець, це ж… Чжань?… Чи щось таке, не пам’ятаю, але треба допомогти швидесенько… М, якраз і поважна причина для спізнення буде…»
Вийшовши якомога хутчіш з кабінки, Ван Їбо помічає, що хлопець, сиплячи від болю, все ж намагається підвестися, щоб принаймні сісти. І дурне, та добре серце Їбо, звичайно ж, закликає тому невідкладно допомогти.
— Зажди, я поможу…
Їбо хапає того за руки, та одногрупник (а це точно він, Ван Їбо вже точно пригадав), злісно зиркнувши на нього, відштовхує руки допомоги.
— Ти чого? Геть йобнувся? — ображено каже Їбо, сидячи перед хлопцем на колінах.
— А ти? Обісцяними руками мене лапаєш… — губами, вкритими кров’ю, відповідають йому.
Ван Їбо знизує плечима.
— Окей, я зараз помию, подумаєш…
Хлопець різко встає і йде до умивальника, поглядуючи на сидячого одногрупника, що намагається хустинкою обтерти губи. Їбо помічає застарілі сліди крові на тканині, розуміючи, що подібна прикрість сталася з хлопцем вже не вперше. Але то особисте, про таке запитувати негарно. А от допомогти дійсно треба.
— Ти ж Сяо Чжань, так? Ми ж вчимося разом?
— Якби ж ти хоч вчився… — тихо промовляє хлопець, підводячись з підлоги, важко при цьому дихаючи.
— А, ой…
Ван Їбо й дійсно дуже рідко з’являвся на заняттях, але сьогодні вирішив остаточно і безкомпромісно взяти себе до рук. Та щось все знову шкереберть пішло…
— Так що, допомагати будеш? Чи я не дочекаюся? — розпрямившись і обернувшись до Їбо, роздратовано мовить Чжань.
— А тебе вже можна торкатися? — стряхуючи руки та посміхаючись єхидно, питанням на поставлене йому відповідає Ван Їбо. Сяо Чжань, так само криво посміхнувшись, на видосі каже:
— Можна.
***
Дорогою вони мовчать. Сяо Чжаню ніяково знаходити підтримку буквально в чужих руках, які його підтримують достатнім чином, щоб він міг цілеспрямовано пересуватися дорогою до знань.
Ван Їбо теж ніяково, бо Сяо Чжань, хоч і злий, але гарненький, і точно не заслуговував на те, щоб його, страждаючого від кохання, ще й ногою копнули. Ще й сцяними руками облапали… Але зараз і совість, і руки Їбо наче вже чисті, бо він добру справу робить, бо одногрупник віддихується та в принципі вже достатньо бадьоро себе чухає.
Але добро тягне за собою й інше добро, тому Ван Їбо зовсім скоро вчиняє ще один акт альтруїзму.
Вони не говорили дорогою, тому й забули обсудити те, як пояснять власну відтерміновану появу. І коли лектор про це запитав, Їбо помітив тінь переляку на обличчі Чжаня. Звичайно, сказати правду було б нерозумно і дуже відверто, та, на щастя, Ван Їбо вважав себе похуїстом.
— Вибачте, я страждав від нерозділеного кохання так раптово і сильно, що пану Чжаню довелося мені допомагати, так би він нізащо не спізнився на вашу лекцію, пане.
Ван Їбо винувато опустив очі, невловимо посміхаючись, під звуки тихих смішків по авдиторії та зовсім вже тихого, майже непомітного, видиху полегшення від Сяо Чжаня. Викладач лиш насупився, але табелювати запізнення не став, бо все ж всі чудово розуміли: квіткова хвороба — діло молодих, і всі поважні професори теж колись такими були.
Сяо Чжань одними вустами подякував, займаючи своє місце, а Ван Їбо, кивнувши у відповідь, пішов сходами вище, щоб зайняти віддаленул аву нагорі. З задніх рядів відкривався пречудовий вид на всю лекційну залу та на всіх присутніх, та увага хлопця зосередилася лише на одному — на хлопцеві-халепі, якому він допоміг.
«І це ж треба таке, такий гарненький, а хтось нехтує його почуттями», — розмірковував Їбо, забуваючи слухати лекцію.
***
Повернувшись додому, Сяо Чжань в першу чергу вмикає воду, щоб почати наповнювати ванну. Він вже звик, вже звик страждати, сидячи у воді, намагаючись втамувати спеку в легенях. В нього навіть спеціально підібраний музичний плейлист є для того, щоб надавати атмосферу цьому дійству.
Йому подобаються ці страждання, бо таким чином він відчуває хоч щось.
Сяо Чжань так сильно втомився, вимотався від своєї депресії, що стискала його в лещатах порожнечі, відбирала бажання робити вдих, що охоче ринувся в почуття закоханості. В таке живе, раптове, заповнююче нутрощі. Таке нерозділене, і то не дивно, бо як об’єкт симпатії може щось розділити з тобою, коли його у полі зору постійно немає?
Коли він відсутній, коли йому кожного разу ставлять відмітку «не з’явився» до журналу обліку успішності студентів?
Але ось він з’явився. Влетів, додавши до болю від страждань закоханості, що бруднили одяг та хустки, ще й біль від удару ногою під ребра. Туди, де розпускалися квіти.
Сяо Чжань знав, що після такої близької зустрічі, після розмови, якою б недолугою та не була, після доторків і щирої допомоги, він буде страждати ще дужче.
Але він цьому був безмежно радий.
Сяо Чжань посміхається знову брудними від крові зі сплюнутих пелюсток губами і занурюється у воду по підборіддя. Всередині тіла вирує пекло, і це так гаряче, так живо, що посмішка стає все ширшою, що хочеться заплющити очі.
Сяо Чжань опускає повіки, малюючи під ними те, як він завтра знову завітає до лекційної зали, мріючи про те, що він знову, як і сьогодні, в такий вдачний день, зможе побачити Ван Їбо.
Емпіричний метод: спостереження
Ван Їбо з’являється на навчанні наступного дня. І після вихідних з’являється теж. Ван Їбо нарешті відчуває той стан сутності, коли можна вхопитися за якусь дію і зробити ту системною. Він ставить собі на меті не пропускати заняття до кінця тижня.
Сяо Чжаню, чомусь, від цього легше не стає. І ні, він не задихається, не згоряє зсередини, його стан не погіршився від часу їх ганебного зіткнення впритул. Просто це виявляється важко — бачити Їбо щодня, чути його сміх, його влучні коментарі до лекцій, такі живі, такі іронічно-саркастичні репліки стосовно постмодернізму, що серце від них болить. Але це, врешті-решт, теж приємне відчуття. Просто незнайоме, незвичне.
Для Ван Їбо теж незвично приділяти комусь одному стільки уваги, але Сяо Чжань вибору не залишає. Ну що робити з цікавістю, бажанням спостерігати за кимось, хто захлинається в почуттях, приховуючи це від інших? Сяо Чжаню дуже пасують страждання і прагнення сховати свою таємницю від оточуючих.
Прикладена до грудей долоня, що ледь помітно тисне, зведені брови, блідість раптова та зціплені зуби… Та все ж, Їбо залишається тієї ж думки, що і на початку — такий хорошик цих страждань не заслуговує.
Хлопець щоразу кляне невідому особу, що не розділяє почуття Чжаня, щоразу намагається відволікти чужу увагу жартами низького ґатунку на лекціях, коли одногрупнику вже важко стримувати кашель. Сяо Чжань тихо кашляє, поки Їбо примушує лекційну залу щосили стримувати сміх.
Наприкінці тижня хлопець не втримується, намагаючись віднайти бентежачу Сяо Чжаня особу серед потоку студентів. Слідкує за Чжанем, за його поглядами на інших, та одногрупник нічиї спроби ініціювати контакт взагалі не розділяє, ніби постійно перебуваючи у стані занурення у себе, виринаючи лишень щоб ковтати потоки знання.
Сяо Чжань — вправний студент, і в тому числі й через це не заслуговує страждань! В останній день навчального тижня Ван Їбо вже не може втримати власне роздратування чужою бідою і своєю неможливістю дати цьому хоч якусь раду.
Дочекавшись вихідних днів, Сяо Чжань нарешті може замкнутися у з’ємній квартирі. Нарешті може нікуди не виходити, нарешті може приділити час лише собі і своїм переживанням. Він вже звик до болю, до кашелю з кривавим цвітом, а ще майже звик до Ван Їбо поруч. Якраз на тій відстані, де можна милуватися, можна мріяти і жити передчуттями, але не потрібно спілкуватися.
Тому що Чжань не любить спілкування, ретельний добір власновимовлених фраз, в результаті яких тебе все одно зарахують до дивних і надто депресивних персон. Ван Їбо, з його жвавістю і відкритістю, така нудотня точно не буде цікавою. В цьому Сяо Чжань цілковито упевнений.
Можливо, тоді закоханість і мине, біль полишить тіло, але чи буде таке, знову спустошене життя, змістовним? Сяо Чжань вирішує берегти свої почуття і відчуття, привласнюючи собі і ні з ким не ділячись.
***
Вдалий та продуктивний учбовий тиждень, за який Ван Їбо себе вже подумки хвалив, стоячи біля авдиторії, завершується для хлопця запрошенням від одногрупниці завітати на їх потокове збіговисько. Там обіцяють веселощі, бухло і максимальну кількість студентів з потоку. Настав час знайомитися трохи ближче, гуртуватися трохи масовіше, і це зрозуміло.
Ван Їбо погоджується, сподіваючись, що ця множина буде включати у себе і Сяо Чжаня.
«В неформальній обстановці можна буде легше прослідкувати за його таємними вподобаннями» — швидко зметиковує хлопець. А ще він певен — симпатія точно є кимось із університету, бо хвороба одногрупника виглядає такою, що почалася не так і давно, а нові знайомства на відлюдькуватого Чжаня звалилися якраз з початком навчання.
Це все логічно звучить в голові, а ще це цікаво, та більше не бентежить Їбо питанням про моральну сторону втручання в особисте.
Тому що Сяо Чжань страждає.
Згодом страждати доводиться і Ван Їбо, бо очікування, які, як виявилося, були дуже для хлопця важливими, не справдилися. Сяо Чжань не з’явився, і ніякий алкоголь, ніяке спілкування, таке ще непритерте і неотесане, таке ще поверхове, не можуть перебити присмак розчарування.
Ван Їбо нудьгує, приховуючи нудоту всередині, ковтаючи її разом із пуншем, ховаючи її за посмішками і жартами. Він не може ні з ким нормально поговорити, відверто і так, як би хотілося, тому що його точно порахують за якогось дурника, що несе несмішну вже ахінєю.
Тому Їбо ретельно добирає слова, незважаючи на сп’яніння, поки подумки відліковує якийсь адекватний і прийнятний час, щоб звалити.
Залишившись на самоті, крокуючи порожньою нічною вулицею, Ван Їбо нарешті насолоджується самотністю і тишею. Та цій тиші точно бракує чогось. Можливо, того відчуття життя і легкості, що з’являється всередині, коли десь поруч є той, заради кого Їбо й поперся на вечорницю.
«Я ж тебе тепер дістану, я ж тепер не заспокоюсь, поки не спробую, як це — бухати з тобою, Сяо Чжань».
***
Наступного тижня на навчанні не з’являється вже Чжань. З ранку понеділка його вивертає квітами, до неможливості зробити вдих. Вперше за довгий час Сяо Чжаню стає страшно померти, стає страшно попрощатися зі своїм життям, не дізнатись, що буде далі, не почути нові лекції, які завжди були такі нецікаві і порожні, але він примушував себе триматися за них, знаходити в них той сенс, що робить життя значимим.
А ще він дуже боїться не побачити Ван Їбо хоча б раз перед смертю, не поглянути йому в очі, не запитати його скривавленими вустами те, що відлунює в голові:
«Чому ти мене так мучиш? Що в тобі такого, що примушує суцвіття всередині мене квітнути?»
Нарешті, Сяо Чжань дає собі важку у прийнятті обіцянку — якщо він виживе, він має перебороти себе і спробувати поспілкуватися з Ван Їбо.
Та повернувшись до навчання, втілювати обіцянку, дану собі на гранях асфіксії, важко, не дивлячись навіть на те, що Ван Їбо стає ближчим до нього, спускається з верхніх рядів до середніх лав. Сяо Чжань ховає від нього свій погляд, але Їбо все частіше дарує тому свій — уважний і неприкритий.
Ван Їбо втрачає сором і сповнюється азартом. Тепер він хоче виключити з підозрюваних у симпатії від Чжаня ще й викладацький склад.
— Що, гарненька в нас нова викладачка? — заговорницьки говорить Їбо під час перерви до кількох одногрупників, боковим зором слідкуючи за реакцією Чжаня.
Але той, чомусь, лиш дуже очевидно сердиться і робиться сумним до кінця пар.
***
Під кінець тижня, перебравши усіх викладачів та аспірантів, Ван Їбо впевнено виключив ще й старшокурсників та інші факультети.
Бо Чжань так нікуди й не ходив за весь час, лише перекусити або привести себе десь в почуття, поки Їбо прикривав його, щоб ніхто не помітив приступи одногрупника.
Він чув його кашель за дверима туалетної кабінки, від чого стискалося сонячне сплетіння. Сяо Чжань все ще не заслуговував цих тортур.
Врешті-решт, Сяо Чжань залишається поряд з Їбо, навіть коли хлопець готується до сну в своєму гуртожитковому ліжку. Він у його думках, де згадується відсутність хлопця у понеділок та те, що він не з’явився на тусовці першокурсників.
«Значить, в нього є ще якесь коло спілкування. Це ж, блять, очевидно!»
Ван Їбо ледь не плескає себе по лобі від раптового осяяння, але дуже сонний для того, щоб підняти руку.
Інтеракція
— Чжань, чекай.
Ван Їбо промовляє це у спину полишаючого вже спорожнілу від інших студентів лекційну залу Сяо Чжаня.
Сяо Чжань зупиняється, обертається не одразу, а потім дивиться, трохи втомлено і виснажено. Тихо мовить:
— Що?
Від цього погляду, від тихого, приреченого голосу, в Їбо вмирає зібрана по крихтам рішучість, але одна цяточка все ж залишається.
— Ти… Чуєш, я хотів спитати… ти що робиш на вихідних?
Ван Їбо точно мав сформулювати питання не так, якось більш віддалено завернути до шляху пошуків відповідей, але що є то є.
— В сенсі?
Сяо Чжань обертається всім тілом, дивиться уважно, навіть легенько посміхається. Ван Їбо посміхається у відповідь, але то нервове.
— Ну типу… Ти десь тусуєшся? Чи шо ти взагалі робиш?
Сяо Чжань посміхається ширше. Добре, хоч не сміється відверто з очевидного збентеження Їбо, в якого ледь не вилітає серце.
— Ні, я не тусуюсь. Я цей… Ну типу інтроверт, задрот, так би мовити… А що ти хотів?
— Ну… дізнатися хотів… — мовить Їбо, вчасно зупиняючи руку, занесену від рефлекторно бажання збентежено і дурновато почухати потилицю.
— Дізнатись, де буде двіж? Ну це точно не до мене питання, — ніяково посміхається хлопець.
Ван Їбо з жахом усвідомлює, що діалог почав будуватися не за його дурнуватим планом і веде в нікуди. Він вже хоче відмотати час назад і почати розмову заново, але…
— Ні, дізнатися… Може, цей, погуляемо тоді?
З вуст Сяо Чжаня вмить зникає посмішка.
— Ван Їбо, ти оце зараз серйозно? Погуляти зі мною хочеш? — з якоюсь образою у тоні та мученицьким виразом обличчя запитує Чжань.
— Хочу, а що? Не можна? Все ж ти мене дуриш і плани в тебе є? — з сердитістю, неочікуваною і для самого себе, каже Їбо.
Сяо Чжань нічого не відповідає. Просто дивиться на Їбо, мовчить, підтискаючи губи. І тут до Ван Їбо нарешті допирає:
«Звичайно він тобі нічого не скаже, він ж так приховує свої почуття, то й поготів не зізнається з ким він гуляє!»
— Ну, давай, якщо це не якийсь пранк, — несподівано для Їбо, який вже хотів просити вибачення і тікати стримголів, відповідає Чжань.
***
Сяо Чжань сидить на ліжку, зітхаючи, дивлячись на екран телефону. Вони з Ван Їбо обмінялися контактами і домовились (це було важко, бо Чжань перевищив ліміт словесної взаємодії з об’єктом симпатії, а Їбо був якийсь смиканий) що спишуться, коли будуть більш-менш зібрані.
Сяо Чжань вже давно зібрався. Йому не хотілося якось гарно виглядати, навпаки: від одягся у все зручне й об’ємне, у щось вільне і простувате, щоб не спокуситися ілюзією уявляти цю зустріч чимось, схожим на побачення. Бо такого, звичайно ж, хотілося, хоч і було страшно перевести подібну ситуацію з розділу мрійливих уявлень до реальності.
Сяо Чжань прикидує, коли буде нормально написати, що він вже готовий, чи краще дочекатися, поки напише сам Їбо, адже хто його знає, може написати першим — це щось, викликаюче підозру? Щось, відвертаюче від себе? Сяо Чжань не хоче проколотися у своїй хворобливій симпатії, але й втрачати раптовий інтерес Ван Їбо до себе теж якось не хочеться.
«Оце я дурний, я погодився з ним погуляти, але тішу себе надією й далі його уникати? Як це працює в моїй дурній голові?»
Хлопець падає на ліжко, прикриваючи очі. Зайняти себе нічим, навіть в ванній сидіти вже бажання немає, бо набридло, та й тиск всередині вже майже непомітний, настільки звичний. Але все ще приємний, такий рідний…
Сяо Чжань прикладає руку до грудей, мрійливо думаючи про те, що Ван Їбо, цей хаотичний і спантеличений хлопчина, яким той був під час їхньої розмови, заслуговує всіх квіток світу.
Аж раптом телефон вібрує.
«Невже, це вже він? Я ж не готовий…» — різко розплющуючи очі і хапаючи телефон, думає Чжань. З острахом відкриває порожнє до цього листування, в якому з’явилося перше повідомлення:
«Ти ще довго копатися будеш? В мене ж гуртожиток зачиняється о дев’ятій?»
Сяо Чжань панікуючи дивиться на час. Вже майже сьома година, він що, на три години з реальності випав? Жахливо.
Хлопець поспіхом відповідає, домовляючись зустрітися з Їбо десь неподалеку від гуртожитку.
Так, Сяо Чжань усвідомлює, що в такому випадку їм доведеться провести більше часу разом, і що це буде важко, мабуть, дуже. Та він вже на це підписався, коли не зміг після занять відмовити Ван Їбо.
***
Теплий вітер гуляє по набережній, огортаючи повітрям, даруючи кисень багатостраждальним легеням. Але дихати поряд з Ван Їбо й так значно легше, хоч і ніяково за себе, такого закоханого і поплавленого.
Ван Їбо дивиться на місячну доріжку у воді, мовчки затягуючись одноразкою з тропічним смаком. Вони сидять на парапеті вже з півгодини, і переважно мовчать. Розмова не те, що не клеїться, просто вона якась тягуча, помірна. Репліки виважені і такі обережні, що аж дихати боязко.
Сяо Чжань виявляється цікавим, і з ним дуже легко. Від цього стає важко, бо Чжань, такий чудовий і розумний, все ще недосяжний, та вже давно чужий. Вже чийсь, невідомо тільки, кому він дарував своє серце, не отримавши відповіді.
Ван Їбо малює в уяві чужі внутрішні квіти, що зараз тиснуть на легені Чжаня, і йому сумно думати про те, що квіти ті мабуть, дуже гарні. Та згодом Їбо вирішує відкинути дурні думки і трохи розгрузитися, знову починаючи діалог.
Вони говорять про навчання, згадують вступ, зачіпаючи тему мотивації здобувати знання саме за обраним напрямком. Це цікаво — ділитися переживаннями, вивільняючи накоплені думки і розсуди, щось перетравлене і проаналізоване.
Посеред розмови Ван Їбо затягується дещо сильніше і починає кашляти, внутрішньо згоряючи від сорому за перервану бесіду.
Але коли він переводить подих, судомно кашляти починає вже Чжань. Їбо злякано дивиться на того, а хлопець лиш звичним рухом дістає з кишені штанів хустинку. Перечекавши приступ, Чжань обережно торкається тканиною кутика вуст, на якому навіть в напівтемряві помітна проступаюча крапелька крові.
Ван Їбо сполохано слідкує за чужими діями, а Сяо Чжань у відповідь дивиться на нього сердито.
— Що? Не так це гарно і поетично, як змальовується?
— Та ні, ти гарний… — з бажанням заспокоїти, промовляє Їбо, пізно розуміючи, що і кому сказав.
— Що? — хрипло і тихо запитує Чжань.
— Ну, я хотів сказати, можливо, це дурне й щось неввічливе, але тобі… Тобі то пасує, ти виглядаєш… О боже…
Ван Їбо підводиться з парапету, важко зітхаючи, дивлячись у зіркове небо. Сором палить шкіру на щоках.
— Їбо…
— Та я дурню сказав, я знаю, вибач. Я завжди як ляпну щось… — обертаючись до Чжаня, з соромом у голосі мовить хлопець.
— Все нормально. Все правда в порядку.
— Да? Ну, все одно, я не думаю, що маю право таке щось говорити, на такі розмови… Давай тему змінимо? Поговоримо про еволюцію?
Сяо Чжань дивиться на нього, не кліпаючи, а потім починає сміятися.
Ван Їбо вперше чує його сміх. І той лунає в напівтемряві набережної як щось чарівне, щось нереально прекрасне. Сяо Чжаню дуже пасує бути щасливим. І Їбо не стримується, думка формується у слова:
— А так ти ще гарніший, Сяо Чжань.
Сором, що вже вирував у грудях Чжаня, просто вибухає від цих слів, теплом розтікаючись по тілу. Він перестає сміятися, зніяковіло кашляє в кулак і, ховаючи збентежений погляд, тихо мовить:
— Дякую.
***
Залишок часу, впритул до комендантської години гуртожитку, вони гуляють містом, розмовляючи. Так, вони уникають якихось бентежачих тем, так, їм обом ніяково, але дуже весело.
Прощаючись перед входом у гуртожиток, Їбо, сподіваючись, що це не буде недоречним, повідомляє, що на вихідні поїде додому, а то далеко. Адже батькам, особливо мамі, то дуже, прямо дуже треба.
Сяо Чжань з розумінням киває. Він від поїздки додому, в віддалений район міста, відхрещується, як тільки може. Туди чомусь геть не тягне, а примусити себе зробити це заради норм пристойності сил не вистачає.
Вони розходяться, обіцяючи один одному зустрітися в понеділок.
В гуртожиткових стінах Ван Їбо засинає, прокручуючи в голові їх розмови з Чжанем і посміхаючись кудись у подушку.
Сяо Чжань засинає, встигнувши перед цим отримати від Їбо коротке «добраніч ✨» і відповівши на нього «навзаєм?».
Колективна відповідальність
Сяо Чжань сидить за партою, намагаючись вирівняти дихання. Він хвилюється.
Вони з Ван Їбо домовилися зустрітися в понеділок, мало того, вони ще й листувалися всі вихідні, Їбо надсилав Чжаню фото пейзажів, краєвидів зі свого місця перебування, а Чжань дивився, розглядав ті чудові види і намагався не скучати за їх фотографом.
Виходило якось слабо і непереконливо для самого себе.
Чжань сумував, скучав, жив очікуваннями, та при цьому постійно повертав себе до тверезої думки, що ті щирі слова Їбо, які можна було розцінити, як компліменти, являлись чимось випадковим і іншосенсовим. Бо інакше в голові робилося так солодко, що аж мізки плавило, заливаючи гарячим сиропом. І ось Їбо не з’явився взагалі.
«Може, бачити мене не хоче?» — думає хлопець, слідом докоряючи собі за присвоєння власній персоні забагато значення у чужій мотивації. Бо, може, з Їбо просто щось трапилося?
З Ван Їбо дійсно щось трапилося, багато чого, та нічого позитивно забарвленого. Спочатку ранковий автобус з передмістя до міста не вийшов у рейс вчасно, а потім ще й мобільний інтернет на очах закінчився. Так би він написав Чжаню, з мотивом повідомити викладача, якщо запитають стосовно його відсутності, а насправді з бажанням сказати це саме Чжаню. Що він не забув, що він справді хотів виконати свою обіцянку.
Адже Ван Їбо дійсно дуже хотів того побачити якнайскоріше. Договорити все недоговорене у їх зустріч, чи обсудити нові теми, які сплили у листуванні. Їбо багато писав, багато отримував у відповідь. Надсилав світлини краєвидів і ледь втримувався, щоб не надіслати свій фотографічний автопортрет на фоні жовтневого фруктового саду.
Ван Їбо поспіває до другої пари. Влітає в авдиторію, переводячи подих, підходить до Чжаня і замість вітання сівшим голосом запитує:
— Можна сісти… поряд?
Сяо Чжань, дивлячись на Їбо розпахнутим до межі поглядом, привідкривши трохи рота від щирого здивування, киває.
***
З того моменту вони сидять на лекціях разом. А ще разом ходять… Всюди разом ходять, крім як погуляти. Бо начитка лекційного матеріалу закінчилася, і тепер від них щось починають вимагати. Вони порізну готуються до перших семінарів, хоча постійно перебувають на зв’язку, інколи навіть у відео-форматі.
Вперше Сяо Чжань показує комусь своє помешкання, вперше хтось бачить побут хлопця. Він навіть батькам старається нічого зайвого разу не демонструвати, бо тим щось не сподобається, як завжди, а ще безлад цей постійний…
У Ван Їбо — такий самий. Але він того не соромиться, навпаки, ніби володарює над хаосом, завжди віднаходячи у тому потрібні речі.
Сяо Чжань бачить, як живе Їбо, в той же час той ніби присутній у його квартирі — стоїть у телефоні на його столі, сидить з ним на дивані… Навіть одного разу виходив з ним на балкон, дивитися на блискавки, бо з вікна кімнати Їбо ті було гірше видно.
Сяо Чжань так би хотів запросити Ван Їбо до себе, жартувати їхні жарти, знаходячись поруч, вживу чути такий потрібний йому сміх Їбо, але… Він соромиться, він боїться бути недоречним в чужому житті, бо Їбо дуже чудовий, щоб його життя псувати своєю настирливістю.
Ван Їбо лишається лиш мріяти про те, що Чжань колись покличе його у гості. Сам він таке закоханому у когось парубку, в якого з кожною взаємодією все більше закохується сам, точно не запропонує.
***
«Цікаво, а коли мої почуття до Чжаня стануть такими, що я відчую дискомфорт всередині? І чи зможу я так героїчно, як він, винуватець мого неспокою, ходити на заняття?»
Ван Їбо щосили намагається зосередитися на написанні відповідей до запитань з білету, але думки тікають, думки належать хлопцеві, що сидить поруч і щось зосереджено пише, звівши брови.
У Чжаня зовсім інші питання, але Їбо впевнений, що той відповість на усі з них правильно і розвернуто, бо Чжань завжди так формулює свої думки.
Наступної пари в них лекція, тому в голові з’являється більше простору для роздумів. Адже можна писати, конспектувати почуте, не сильно занурюючись у суть, тим більше лекції цього викладача завжди сповнені води і самоповторів. Мабуть, причиною такої специфіки є дуже поважний вік професора.
«І це як воно працює взагалі, ця хвороба невзаємності? Страждає Чжань, скоро буду страждати я, а якщо хтось в цей час закохається в мене? Ми будемо по колу закохуватися одне в одного, і врешті решт то стане епідемією, а нас закриють на карантин!»
Їбо пирскає зо сміху, думаючи, що це буде найдивнішим приводом офіційно забити на університет, аж раптом…
— Ти чого, дурнику? — звучить тихо й схвильовано поруч.
— Та нічого, згадав… — намагаючись втримати сміх, каже Їбо.
— Щось… смішне? — злякано запитує Чжань, не дивлячись на Їбо.
— Згадав… — Їбо намагається говорити, але сміх душить до сліз, — згадав, який я довбойоб.
Зі сміху пирскають вже обидва. Чжань витирає сльози, закриваючи собі рота притиснутою долонею. Таке з ними часто трапляється під час пар, але на цій парі з конкретно цього предмету точно не можна реготати.
Їбо ніби як заспокоюється, повільно видихаючи ротом. Чжань теж набуває серйозного виду, але то все омана. Вони вже потрапили на дурнувату хвилю безконтрольних, безпричинних веселощів.
Їм роблять зауваження, але це підстьобує хлопців ще дужче. Їбо, не дивлячись на Чжаня своїм повним бісиків поглядом, починає коментувати лекцію. Тихенько так, але так влучно вивертаючи слова викладача, що Чжань гаряче дихає привідкритим ротом, намагаючись стримати сміх, тихенько промовляючи приречено-трагічне:
— О Господи, пресвята Діво Маріє…
Ван Їбо, опустивши погляд у зошит, посміхаючись широко, запитує тихим голосом:
— Ти що, протестант?
Сяо Чжань, починаючи дико посміхатися, бо його веде вже нещадно, відповідає:
— Ні, я довбойоб.
***
Їх врешті-решт виганяють з авдиторії. Ван Їбо злиться на таке педагогічне зухвальство, називає викладача безпринципним старим пердуном, а Сяо Чжань не може припинити сміятися, аж допоки не заходиться кашелем.
Ван Їбо вже звично для себе чекає, поки того попустить, вже так буденно слідкує за тим, як Чжань дістає хустинку…
Ван Їбо кожного разу важко на це дивитися, насправді. І він вже не хоче знайти винуватця Чжаневої трагедії, йому просто погано від усвідомлення, що той десь існує.
Проте цього разу хустинка не стає в нагоді. Сяо Чжань переводить подих, при цьому його вуста не забарвлені звичним червоним. Чжань зводить брови, ніби дивуючись, все ж на пробу проводячи тканиною по нижній губі, під прихованим, але зачарованим поглядом від Ван Їбо.
«Що ж, хоч цього разу не спозорився», — думає Чжань, вголос ж промовляючи інше:
— Цей дідуган, звичайно, та ще застаріла свинота, але в нас у нього залік… Та такий, що за рівнем прискіпливості екзамену не поступається.
— Ой, лишенько, яка біда… — показово зітхаючи, мовить Ван Їбо.
— Їбо, я серйозно.
— Так я теж.
— Ти брешеш, — схиляючи голову набік і уважно вдивляючись у чуже лице, констатує Чжань.
— Ах… Ну і ладно… Але ми ж здамо? Що там треба робити? — питально дивиться на Чжаня хлопець.
— Мм… фотопроєкт, але якийсь хитровиїбаний, сповнений сенсу і глибини.
— А, згадав, — потираючи шию, задумливо мовить Ван Їбо. — Все ж реально халепа, легко може завалити, аргументуючи незрозуміло чим.
— Ось і я про це. Дай боже, щоб старий забув нашу витівку через свою деменцію, — з серйозністю у тоні каже одногрупник.
Ван Їбо потирає шию ще інтенсивніше. Розмірковує, як краще вийти із ситуації переможцями. А потім знаходить ніби як просте рішення, яке і поспішає озвучити:
— Чуєш, Чжань…
— Що?
— А може, цей, разом проєкти зробимо? Не треба буде ламати голову з пошуком моделі… — Їбо запинається, думаючи про те, що, можливо, Чжань якраз таки хотів би запропонувати цю роль комусь іншому, комусь тому, кого Їбо й досі не вирахував.
Та не встигає Їбо придумати, яким чином перевести тему, як Чжань відповідає зацікавлено:
— О, а давай. Раз ми вже удвох накосячили зараз, то й удвох це таким крутим способом пофіксимо, що точно уриємо цього розумника.
— М, колективна відповідальність? — усміхнено запитує Їбо.
— Саме так, — з життєстверджувальною посмішкою киває йому Чжань.
Поля і квіти
Якось, разом повертаючись з університету до своїх домівок, Сяо Чжань зупиняється біля квіткового павільйону. Це незвично для їх рутинного руху, бо зазвичай вони забігали кудись по каву або коктейль, пили, а потім Чжань прощався з Їбо біля його гуртожитку, вимовляючи вже звичне: «до завтра».
Ван Їбо дивиться нерозуміюче на завмерлого хлопця, а той, повернувшись до нього, робить кличний жест рукою.
— Це ще нащо? — запитує Їбо.
— Для мого фотопроєкту, — злегка посміхнувшись, відповідає Чжань.
***
Сяо Чжань бродить між рядів з рослинами, час від часу зупиняючись, приглядаючись до квітів, але потім завжди незадоволено насупившись крокує далі. Ван Їбо ходить за ним слідом.
Їбо це подобається, ходити з ним ось так. Вдихати аромат квітів і якоїсь особливої прохолоди, що буває завжди в квіткових крамницях. Йому подобаються ці квіти й рослини, але Чжань шукає щось особливе.
— І цього разу не такі? — іронічно запитує хлопець у одногрупника, коли той вчергове розгибається, довго перед цим розглядаючи пелюстки, і зітхає.
— Щось не те… Бачу це якось… інакше.
— Чуєш, Чжане…
— М? — обертається до нього хлопець.
Їбо почісує потилицю, ховаючи погляд. А потім дивиться в очі, запитуючи:
— А в тебе… Які квіти?
— Ну…
Чжань ніби дзеркалить Їбо, теж починаючи чухатися.
— Білі? Начеб я бачив… — обережно припускає Їбо.
— Білі, так, — погоджується Чжань. — Білі, дрібненькі, а суцвіття… якесь фрактальне, мабуть… Я цілком не бачив.
— А…
— А що? — уважно дивлячись на Їбо, запитує хлопець.
— Я хотів би такі, як в тебе. Ну, в сенсі… з твого опису… Це б мені пасувало, так? — приховуючи знервування, що примушує голос йти уривчастими хвилями, мовить Їбо.
— Думаю, так. Пасували б, але… Але тут таких нема, — ковзаючи поглядом по рядам, ховаючи своє раптове збентеження, спокійно відповідає Чжань.
— Навіть схожого?
— Ага. Я… я щось таке, мабуть, і шукаю…
— Тоді пошукаємо в іншому місці? — з надією запитує Їбо.
Сяо Чжань, приречено зітхнувши, погоджується:
— Добре.
Врешті-решт час у них ще є, та й Чжань не до кінця визначився, що саме хоче від своєї роботи. Бо за вимогами це мають бути не просто знімки, це має бути якась, як висловився викладач: «думка, заточена у моменті», і хуй її просси, що то має таке бути.
В думках Сяо Чжаня просто Ван Їбо. Ван Їбо з квітами, що схожі на власні.
У Ван Їбо ж теж не було якоїсь усталеної ідеї, він просто хотів Сяо Чжаня у жовтневому полі. Щоб стоги сіна, щоб вітер, щоб волосся розвивалося… Він знав, що тоді ідея точно з’явиться, вичлениться з хаосу думок, відокремиться і набуде автономності. Ван Їбо хотів, щоб ідея народилася саме там, серед простору і запаху сіна, і Сяо Чжань довіряв такому його підходу.
***
Першого ж вихідного дня вони йдуть до приміських автобусів. Потім їдуть на одному із них, просячи водія зупинити десь, де ниви навкруги.
Вийшовши з автобусу на зупинці, хлопці спочатку озираються обабіч, поправляючи рюкзаки на плечах. У Ван Їбо рюкзак важчий, там все, що в нього є для фотографування. У Сяо Чжаня ж — вода для них двох і чіпси з батончиками замість їжі. А всередині Сяо Чжаня — захват від того, що відбувається.
Чи міг би він подумати на початку навчання, що цей хлопець, що з’явився у перші дні, а потім кудись зник, встигнувши лишити паростки на легенях Чжаня, запросить його у поле? Де так гарно, так мелодійно і затишно, не дивлячись на відчуття свободи і безкрайності?
Уявити він не міг, та навіть таке, не уявлене, воно стало реальністю.
Спочатку Ван Їбо просто фотографує достатньо затиснутого Чжаня, й сам так само обережно та поступово звикає до нього у кадрі. І кадри ті виходять гарні, ось тільки… В них просто краса природи, краса Сяо Чжаня, і цього достатньо для Їбо, цілком достатньо, та недостатньо для проєкту.
Згодом Сяо Чжань починає трохи імпровізувати, вільніше і розкутіше себе почуваючи. Спирається спиною на скручене у великий валик сіно, примружує очі, підставляючи обличчя сонячним променям.
Під повіками Чжаня — Їбо, що торкається його обличчя невагомим доторком. Сяо Чжань посміхається, і Ван Їбо ловить його посмішку у кадр.
Раптом Сяо Чжань різко розплющує очі, податься тілом вперед, дістаючи з кишені брюк телефон. Хлопцеві надійшло повідомлення, вібруючи по нозі, вириваючи з мрійливого моменту.
Сяо Чжань відкриває повідомлення від матері, читає, чує звук затвору камери.
Ван Їбо дивиться на екран фотоапарату, поки Сяо Чжань сполохано дивиться на нього.
— Стривай, не ховай телефон, не роби нічого, подивись на екран ще раз, — повним ентузіазму голосом прохає Їбо.
— Окей.
— Що, якщо… — роблячи кадри, промовляє хлопець, —… ти, відчувши звільнення від цивілізації, опинившись десь за межею чогось стискаюче-сучасного, раптом помічаєш на собі гачок, яким міцно прикріплений до світу, від якого тікаєш?
Ван Їбо повільно опускає камеру, дивлячись в чужі очі. Сяо Чжань киває з розумінням.
— Телефон… як засіб зв’язку і зв’язування? Як щось, що не дає тобі відокремитися остаточно? — розвиває думку Їбо далі Сяо Чжань.
— Саме так. Навіщо тобі в полі телефон? Як саме він тримає тебе? Як це… В тебе є навушники?
Сяо Чжань киває, тягнучись до рюкзаку. Дістає дротові навушники, вставляє у вуха, підводиться. Ван Їбо стає слідом.
Робить кадри того, як Чжань шукає пісні у плейлисті, як замріяно крокує по стежині серед сухої, високої трави, яку ще не скосили. Ван Їбо бачить це, цей зв’язок двох світів, це цікаве доповнення. А коли Сяо Чжань раптово наводить телефон на небо, роблячи фотознімок, Їбо зітхає із захватом.
— Так, зроби так ще раз.
Сяо Чжань дістає навушник, посміхаючись до Ван Їбо.
— Продовжувати?
— Так, вкради цей момент, заточи його у свій телефон, — у відповідь усміхається Їбо. Хижо, неначе звір, натрапивший на слід, якщо б звірі вміли посміхатися.
Хлопець обходить Чжаня зі спини, захоплюючи в кадр і зображення екрану телефону. Це дійсно виглядає як крадіжка моменту життя, це дійсно…
— Сексі…
— Що ти сказав? — впівоберта дивлячись на Їбо запитує усміхнений Чжань.
— Я не в тому сенсі, типу… Але, якщо хочеш, можу тобі влаштувати еротичну фотосесію, — дуркує Їбо.
— Та ну, холодно, — хмикає Чжань.
— А я не кажу тобі оголюватися повністю.
— Та ну… — повторює Чжань, намагаючись втамувати легке збентеження.
— Ну й дурний. Була б тобі на шару крута добірка нюдсів, — з показовою образою мовить Їбо, переглядаючи знімки на екрані. Він задоволений усім, що вийшло. Цього дійсно вдосталь для подальшої роботи з гарним завершенням проєкту загалом.
***
Поки Їбо прибирає речі до рюкзаку, Чжань вирішує трошки побродити ще. Йде у саму гущину трави, видихаючи неповторне повітря. Аж раптом помічає дещо вкрай важливе.
— Їбо! Ходи сюди!
Ван Їбо поспіхом опиняється поруч, і хлопці вже разом дивляться на осередок польових квітів, серед яких і білі квіточки на розґалуженому суцвітті.
— Вони? — запитує Їбо, уважно розглядаючи цвіт.
— Я ніколи не бачив, але… Я уявляю їх саме такими, — мрійливо мовить Чжань.
***
Сяо Чжань повертається до своєї квартири з великим букетом польових квітів. Надворі вже вечоріє, і вже завтра Ван Їбо буде тут, разом з ним.
Сяо Чжань, зриваючи квіти, розробив концепт ідеї для фотографій. Якщо персонаж з проєкту Їбо являється бранцем міста, що краде його душу навіть у полі, то персонаж Чжаня має вкрасти щось фізично, зачинити в своєму багатоповерховому будинку, зробити це своєю власністю, як і інші речі в квартирі, позбавивши вільні квіти життя.
Чжань уявляє вже ті кадри, що з’являться на світ зовсім скоро, ставлячи частину квіток у воду, а з іншої починаючи плести вінок. Ван Їбо має бути у вінку, як у короні володаря, правителя над природою, що вбачається Чжаневі чимось суто людським, не приховано егоїстичним.
А ще… Розглядаючи суцвіття, Чжань дійсно відмічає схожість. Їбо сказав тоді, у магазині, що хоче саме його квіти, і Сяо Чжань, звичайно, подарує йому їх усі.
А Їбо не відмовиться, і Чжань це точно знає. Бо засинаючи, він, як і в попередні дні, дихає легко. Але цієї ночі — ще вільніше.
Зашморг
Ван Їбо байдужим, незацікавленим поглядом дивиться кудись внікуди, наштовхуючись на стіну кольору морської хвилі. Він відчуває аромат духмяних польових квітів, торкається жорстких стеблів пальцями…
Йому дуже важко виглядати байдужим, коли серце ледь-ледь, і відірветься, підстрибнувши до горлянки, перекриваючи шлях для того, щоб дихати. Ван Їбо не може бути байдужим поряд із Сяо Чжанем, та того вимагає сам Сяо Чжань.
— Добре, тепер фіналочка, — мовить Чжань, опускаючи фотоапарат.
Вони почали зйомку після обіду, випивши перед цим по енергетику на кухні Чжаня, поки арендатор цієї, достатньо затишної і знайомої вже по відеорозмовам, квартири захоплено пояснював Їбо свою ідею. Що ж, Ван Їбо аргументовано вважав ідею фотозйомки цікавою і багатообіцяючою. Лишалося лише як слід відпрацювати у ролі фотомоделі, оживити образ з чужих думок.
Думки Сяо Чжаня вирують навколо Ван Їбо, яким він приховано захоплюється, дивлячись на нього крізь вічко фотоапарату. Ледь привідкриті вуста, відсторонений погляд…
Важче стає кожного разу, коли Їбо дивиться у кадр. Тоді всередині Чжаня вмить теплішає, і після хвилі тепла по тілу в кімнаті все сильніше відчувається запах польових квітів.
Сяо Чжань ледь помітно посміхається, киваючи Ван Їбо, ховаючи від нього свій погляд і рум’янець обличчя. Хлопець відкладає фотокамеру на скляний стіл, на якому вже лежить приготована для Їбо прикраса.
Згодом Їбо доводиться заплющити очі і зовсім не дихати, бо Сяо Чжань допомагає тому поправити сорочку, яку дістав зі своєї шафи, а потім поправляє вінок, надягнутий ним же перед цим на голову Їбо. І чомусь Сяо Чжань в такій близькості пахне навіть дужче, ніж польові квіти.
Їбо відігрує гордовитість, холодну пиху — все, що хоче бачити Чжань у кадрі. Біла сорочка, яку Їбо надягнув на початку позування у вінку, доповнює відсторонений образ. Розуміння того, що це Чжанева сорочка, тканина якої торкалась його тіла, повторюючи всі його вигини, відволікає.
Він теж хоче так — бодай доторкнутися. Провести кінчиками пальців по прихованих під тканиною ключицях, та доводиться мрійливо торкатися своїх, вписуючи це в образ хлопця, увінчаного білим польовим цвітом.
Ван Їбо відводить погляд убік, до вікна, намагаючись вигідно окреслити своє обличчя грою світла і тіні. Він чує звуки затвору, що частішають. Він розуміє — така позитура припала до вподоби фотографу.
Ван Їбо подобається тому подобатися, та цього замало.
Хлопець веде рукою вбік, чіпляючи пальцями ґудзик та розтібаючи його. Він відчуває, що так буде краще, красивіше, а ще чує тихе зітхання Сяо Чжаня, від чого власна жива фантазія перешкоджає утримувати кригу в очах.
Ван Їбо силоміць збирає себе докупи. Дивиться на Чжаня крізь об’єктив своїм льодяним поглядом, поки всередині неконтрольована спека, тож добре що Сяо Чжань на початку фотографування увімкнув вентилятора. «Для атмосфери» — так він висловився.
Що ж, атмосферу створити вийшло, це Сяо Чжань константує, переглядаючи відзняті кадри, не втримуючись від того, щоб прошепотіти, звертаючись до камери, до фотознімку:
— Який же ти гарний…
Ван Їбо дивиться на Чжаня із сумом та раптовим розпачем. Ці слова адресовані не йому, лишень його образу, заключеному у світлинах.
Ці слова — це все, на що спромігся Сяо Чжань, щоб висловити свої почуття. Йому важко зізнатися, хоч він вже майже певен у взаємності, керуючись у висновках власним станом. Йому легше дихати, навіть більше — йому подобається дихати, подобається кожен ковток повітря, та те ніби магнетизується, важчає, тягне дивитися на Їбо, не відводячи погляду, не боячись отримати погляд у відповідь.
Але крихта невпевненості давить на горло, не даючи говорити вільно і прямо, дивитися в очі, не жахаючись свого бажання.
Ван Їбо знімає з себе вінок, розтібує ґудзики сорочки і натягує на тіло власну футболку, відчуваючи нарешті себе собою, а не уявним персонажем Сяо Чжаня. Думки про те, що так він не цікавий для Чжаня настільки, щоб той сказав йому гарне слово, затягуються навколо шиї зеленим плющем.
Цей плющ чомусь душить, до гірких сліз, але ж Чжань не винен в тому, що Їбо йому не подобається! Тому треба переставати себе жаліти і посміхнутися. Але то важко. Окрім гидкого, фантомного присмаку сліз, в горлянці ще й спекотне відчуття хтивості, яку треба чимось вгамувати.
— Давай нап’ємося, — вимушено усміхнено мовить Їбо до Чжаня, що сидить за робочим столом, переносячи фотографії на ноутбук і розглядаючи знімки на більшому екрані. Тим самим займався Їбо вчора до пізньої ночі, милувався чужими емоціями, які вдалося вхопити. Милувався Сяо Чжанем, зачиненим у кадрах, від початку до кінця, від чаруючої чорноти волосся до виражених вилиць, від довгих ніг до зігнутого естетично зап’ястя.
І зараз Чжань так само роздивляється відзнятий матеріал, ніби повністю забуваючи про Їбо поряд, ніби не чуючи слова звернення, які Їбо вже думає повторити. Чи не повторити…
— Дуже цікава пропозиція, відмовитись важко, — зітхає Чжань, переводячи на Їбо погляд своїх темних очей.
— Так що? — нетерпляче сіпаючи плечем, запитує Їбо, намагаючись віднайти в собі всю хоробрість.
— Так пари завтра… — вагаючись, зминаючи пальцями однієї руки тканину брюк, каже Чжань.
Але Їбо відчуває, що той хоче погодитися. Може, просто хоче, щоб він його переконав погодитися?
— Я не кажу нажиратися в свиняче рило. Так, культурне споживання алкоголю, — роблячи манерний жест рукою та підіймаючи підборіддя, мовить Їбо, ледь стримуючи посмішку.
— А що пити будемо? — запитує Чжань, завмираючи поглядом на чужому напівпрофілі.
— Не знаю. Щось в магазині оберемо… м, компромісне? Смачне? Виїбонисте? — знизує плечима Їбо.
На останньому слові Чжань нарешті остаточно здається, не втримуючи смішок.
— Окей, я в ділі, — плескаючи себе по нозі, весело промовляє хлопець.
***
Тримаючи в одній руці пляшку текіли, а в іншій — віскі, Сяо Чжань губиться у виборі. Вони з Їбо вирішили не скупитися на градуси, тому обирати доводиться між двома цими позиціями. І чомусь Ван Їбо делегує цей вибір саме Чжаневі, аргументуючи це тим, що бухати вони будуть у його хаті.
Та найважчим вибором для Чжаня зараз, на такому відчутному мисленнєвому фоні, залишається відповідь на питання, чи сказати щось Їбо. Чи, може, розумніше буде дочекатися від нього хоч якоїсь ініціативи, щоб потім вхопитися за неї і нарешті висловитися?
Що ж, допомогти й сприяти цьому може якраз таки один із видів алкоголю, які Чжань тримає в руках. Залишилося тільки обрати смак.
Сяо Чжань опускає вії, на мить прикриваючи очі, уявляючи присмак омріяного поцілунку з Ван Їбо.
— Текіла, — робить Чжань свій вибір.
— Окей, підемо за лаймом? — запитує Їбо серйозно.
Сяо Чжань, дивлячись на нього примруженими очима, киває.
Можливо, він чинить нечесно, грає не за правилами, та Їбо сам запропонував випити, сам розділив пропозицію Чжаня смакувати алкоголь в нього вдома.
Можливо, це розділення було наслідком того, що Чжань натякнув, що любить усамітнення і в бар йти не дуже хоче, та яка вже різниця, якщо Ван Їбо дав на все це свою згоду?
Можливо, саме Ван Їбо, а не тільки Чжань, вбачає ці посиденьки шансом зрушити з якогось дивного ходіння по колу, схожого на петлю. Можливо, інтуїтивно, але Сяо Чжаню дійсно байдуже, бо він вже відчуває, як тримає у руках стискаючий рухи і дихання зашморг, який приготувався розірвати.
Ван Їбо, обираючи з ящика найкращу парочку лаймів, думає лишень про те, що хоче вижрати всю цю пляшку текіли, яку тримає зараз Чжань у руці, і вирубитися десь на затісному дивані, лишень щоб до ранку не покидати його квартиру.
Просто для того, щоб якомога довше бути з ним поряд.
Пігмаліон і Галатея. Фінал
Жовтневе сонце вже давно сховалося за небокраєм і в кімнаті панує тепле, лампове напівсвітло. Це добре для Ван Їбо, адже так не дуже видно, як він зашарівся, коли після похвали вінку, що сплів Чжань, хлопець плавним, п’яним рухом надів сплетені квіти на голову Їбо.
— А так він ще гарніший, — посміхається Сяо Чжань, поправляючи суцвіття.
І знову у Їбо дивне відчуття, що ним милуються, як витвором мистецтва, а не як хлопцем, який половину вечора розповідав про свої сільські пригоди. Чи, можливо, так тільки здається, бо тверезо мислити Ван Їбо не може, і розуміє це.
Ван Їбо згадує, як колись мріяв побухати з Сяо Чжанем, дізнатися, як це — втрачати тверезість поряд із ним. Але Їбо ту втрачав і без алкоголю, а зараз все надто занадто. До болю у грудях.
«Зрозуміло, я теж приречений на страждання», — хмільно констатує Їбо, розглядаючи порожню рюмку у своїй руці.
Вони випили десь половину пляшки, але зжерли усі шматочки нарізаного лайму. Зараз у роті солоно, кисло, а на душі у Їбо тяжко. І алкоголь цей тягар лишень посилює чомусь.
— Давай ще по одній, і я буду тулити, — пропонує Ван Їбо Чжаневі.
Сяо Чжань киває, не сперечаючись, мовчки наповнюючи рюмки.
— Хочеш встигнути в гуртожиток? — запитує він з розумінням, з незмогою запропонувати залишитися, бо це вже через край. Їбо й так провів з ним цілий вихідний день.
— Так, погоджується Їбо.
Він слідкує за усіма Чжаневими рухами, приречено розуміючи, що він втрапив у халепу. У Сяо Чжаня дуже гарно виглядає сп’яніння на обличчі, йому пасує блиск в очах, і тому краще вчасно піти.
Сяо Чжань, в свою чергу, так і не зважується того зупинити. Сварить себе за слабкість, за сцикунство, за те, що такий нерішучий, але не може…
Вже у коридорі слова знову застрягають у горлі там, де ще нещодавно стояли пелюстки, ускладнюючи дихання.
Та замість якогось, хоча б мінімально необхідного «ти подобаєшся мені, Ван Їбо» звучить жалюгідне:
— Зустрінемося завтра на парах?
Ван Їбо киває. А згодом його присутність у цій квартирі змінюється відлунням кроків у під’їзді, та й ті надто швидко стихають.
«Я маю, я зобов’язаний поговорити з ним завтра, усе йому розповісти, інакше я довбойоб», — приймає виважене рішення Сяо Чжань, роздивляючись місце, де проходила фотосесія, торкаючись квіткових стеблів, яких не так давно торкався Ван Їбо.
***
Повернувшись в гуртожиток та прошмигнувши на балкон, Ван Їбо відкорковує віскі, придбане дорогою, яке має намір глушити з горла.
Так, він був дуже п’яний, щоб спілкуватися з Чжанем, та недостатньо для того, щоб залишитися на самоті зі своїми думками. Хлопець ковтає обпікаючий алкоголь, затягується одноразкою без перестану і кашляє, відчайдушно кашляє, розуміючи, що це кінець, це все, ця закоханість його уб’є.
Але це буде гарно, буде романтично і естетично, як та крапелька крові у кутику вуст Чжаня, увібрана у тканину хустинки.
***
Прокидається Ван Їбо від сигналу дзвінка, який сплутав з будильником. Та чомусь звичним рухом звук не вимикається і доводиться приходити до тями. Телефонує Чжань, стривожено запитуючи, чому Їбо немає на парах.
— Скоро буду, — запевняє одногрупника Їбо, вискакуючи з ліжка та ледь не падаючи від запаморочення і все ще сп’яніння.
Але він обов’язково буде на парах. Він обіцяв це собі давно і вчора дав обіцянку Чжаневі.
***
Сяо Чжань шоковано спостерігає за Їбо, який майже зовсім не протверезів. Який дуркує, від якого несе перегаром і якому очевидно час від часу дуже погано.
Тому, одразу після дзвінку на перерву, Чжань тягне Їбо у студентський парк, вирішивши скористатися вікном у заняттях, щоб привести Їбо до тями. А потім зізнатися йому.
— Ні, каву тобі краще не пити, давай щось холодненьке візьмемо? — пропонує Чжань хлопцеві, який виглядає ще дещо неприсутнім в цьому світі.
Їбо погоджується, і згодом вони вже сидять на лавочці, тримаючи великі стакани з льодом у напоях, час від часу ті сьорбаючи через трубочки.
— Хуйово мені… — тихо промовляє Ван Їбо після чергового ковтка. Сяо Чжань уважно дивиться на хлопця, а той точно не бреше.
— Та тобі піздєц, ти зараз впадеш.
— М, — погоджується Їбо, знизуючи плечима.
Сяо Чжань відсідає трохи вбік, і з невимушеною посмішкою, заради якої довелося зібрати всю свою сміливість, каже:
— Лягай мені на колінця.
Ван Їбо здивовано дивиться на Сяо Чжаня, прямісінько в його гарні очі, помічаючи, як здригнулася невимушена посмішка. В голові гуде, в легенях спека, і він десь всередині вмирає, тому лягає, опиняючись на чужих ногах головою.
Їбо заплющує очі, відчуває, як волосся торкаються, неспішно погладжуючи, поки ребра здавлює невидимий тягар. Хлопець намагається полегшити свої страждання холодним стаканом із льодом, ставлячи той собі на груди.
— Чуєш, Чжане…
— А?
— А коли з’являються квіти?
— Не знаю, мабуть, в кожного по-різному, — задумливо мовить Чжань, зупиняючи рух рукою.
— А в тебе як було? — запитує Їбо, привідкривши одне око, розглядаючи Чжаня.
— Та… таке враження, що дивне відчуття всередині почалося одразу після першої ж зустрічі.
— А, — з розумінням каже Їбо. Хоча, насправді він не розуміє, чому його тіло трималося так довго. Невже те, що відчуває він — не істина закоханість?
А яка тоді істина?
Сяо Чжань тим часом робить великий ковток кавового коктейлю. Потім відставляє стакан на лавочку, милуючись тим, як Їбо злегка хмуриться від його рухів.
Ван Їбо дуже милий.
«Треба сказати йому про це».
— Знаєш, Їбо… Така дивна думка в мене тоді в голові промайнула, що твоє волосся, мабуть, дуже приємне на дотик, — Чжань зітхає, злегка занурюючи пальці у прядки лежачого хлопця. — І таким воно і є.
У Ван Їбо на мить завмирає серце, а слідом холоне уся кров. Він ніби в момент тверезіє, опиняючись в якійсь іншій реальності. Адже… Чжань справді говорить про нього? Говорив до цього теж про нього?
Говорити Чжаневі важко. Але треба.
— А потім ти десь зник, і стало гірше. Мабуть, тоді розпустилися квіти.
Сяо Чжань замовкає, прикриваючи очі і зітхаючи. Але йому стає легше. Він посміхається, задираючи підборіддя, підставляючи обличчя сонячним променям.
— А… А зараз? Як ти себе почуваєш? — запитує Їбо тихесенько.
— Прекрасно, — прибираючи волосся Їбо за вухо, відповідає одногрупник.
— А чому ж тоді мені зле? — розпачливо запитує Їбо, намагаючись звести усе докупи.
— Бо ти нажерся, мабуть, коли пішов? Так?
— М, — киває Їбо присоромлено.
— Треба було тебе зупинити вчора, — лунає каяття у Чжаневому голосі.
Ван Їбо посміхається. Вмить і боліти всередині перестає, і легко так робиться… Ніби злива минулася, і тепер повітря таке чисте, таке насичене, як ті барви, що малює знову визирнувше з-за хмар сонце.
— Але б тоді ми забили на пари, — усміхнено мовить Їбо, тягнучись до чужої руки у своєму волоссі.
— Хто його знає… Може б вистачило совісті… — мрійливо промовляє Чжань, переплітаючи свої пальці з хлопцевими.
— Так, зачекай, — Ван Їбо різко висмикує свою руку, підводиться і сідає. Відставши напій, повертається до Чжаня і уважно дивиться в його перелякане обличчя.
— Що?
— Ти страждав увесь цей час через мене, поки я страждав від того, що ти страждаєш через якусь невідому постать?
— Ну… — веде плечима Чжань.
— Нє ну в тебе є совість? — зачіпає Чжаня Їбо. — Це несправедливо.
Сяо Чжань киває, погоджуючись. Так, вийшло якось несправедливо, та чи міг він інакше чинити в минулому? Мабуть, що ні.
Але завжди існує момент «тепер».
— Несправедливо, але…
Сяо Чжань плавним порухом руки ніжно торкається щоки Їбо, нахиляється до хлопця повільно і м’яко цілує у губи. Один раз, другий… На третій Ван Їбо отямлюється і відповідає, рвано зітхаючи.
Оговтавшись від першої хвилі приємного забуття, Ван Їбо відсторонюється, з захватом милуючись блиску гарних очей. Тепер він точно знає, відчуває: Сяо Чжань більше не хворіє квітковою хворобою, вона залишиться лише на сторінках їх історії.
— Я мріяв випити с тобою, Чжань, а про таке навіть не мріяв, — щиро зізнається Ван Їбо.
Сяо Чжань у відповідь посміхається, злегка тягне Їбо за кофтину до себе знов.
— Тепер справедливість відновлена? — шепоче Чжань чужим вустам.
Вaн Їбо киває, прихоплюючи нижню губу Чжаня і одразу ж поглиблюючи поцілунок.
Справедливість нарешті відновлена, бо гарним, волелюбним суцвіттям ліпше місце — в безкраїх полях. А людям все ж більш до користі містити всередині себе розділені надвох почуття.