Амариліс ув'язнена

Амариліс ув’язнена. Не лихими бісами, не злими афритами. Ні навіть чаклуном, що її поневолив. Зовсім ні.

Її кайдани — інші. Вони незримі, невідчутні. Ніхто не міг її почути, ніхто не міг її побачити — такими були її кайдани — рамки історії. Репліки не нею написані. Дії не нею поставлені. Навіть голос, і той був — не її. Вона не мала свого нічого.

Окрім хіба лиш…

— О Бертілаку! Це ти?

Ці слова їй не належали, а проте все ж був поряд він. Його теж ув’язнено — вона могла відчути, будучи такою самою заручницею чужої розповіді.

— Я ховаюся за місяцем, моя Амариліс. Я боюся, що твоя краса спалить мою сутність.

Бертілак не був людиною. Амариліс це подобалося, бо люди садили її в клітку, і з цікавістю спостерігали, що ж буде далі. Бертілак таким не був. Він намагався дати їй надію — вона майже відчувала примарний вітерець волі, що лоскотав її обличчя, здіймаючись в ході не його протяжних арій. Це кохання — давно спланована, підготовлена заздалегідь нехитромудра казка, а проте Амариліс знала: їхній зв’язок мав й дещо справжнє.

— О Бертілаку!

— О Амариліс, мій лебедю Аравії! 

Джин підійшов і міцно обійняв рабиню-красуню. 

“Ми випручаємося разом, я обіцяю. Тільки прошу, мене тримайся!” — до неї промовляли нелюдські темні очі.

Амариліс хрипко сміялася у цій ніким не прочитаній німій розмові:

“Дурнику, я не можу не триматися тебе. Це єдине призначення, що мені прописали.”

На вустах джина у відповідь заграла би усмішка, якби текст тільки дозволив.

“Я знаю, що призначення, якого ти прагнеш — зовсім інше”, — розумів він її.

І мав рацію.

Амариліс кляла свого творця за тисячі речей. Кляла за прописану їй глупоту та наївність. Кляла за жанрову жіночу безпомічність. За всі ті слова, що вона сказала би, та не сказала. За всі ті дії, що неодмінно вчинила би, та не вчинила — бо не могла й дихнути за рамками сценарію.

Амариліс кляла свого творця за тисячі речей… 

— Що сталося? Ти почув щось таке, чого не чую я?

Та Бертілак — не одна з них. 

— Цить! Мовчи. Ми в небезпеці…

Принаймні не тоді, коли він такий зарозуміло грубий.

“Тут вже пробач, слова не в мене. Однак це щойно було доволі мило! Люба, лишень послухай: я побудую нам найкращий замок, як звільнимося. Ні! Ба навіть краще: заберу тебе з собою, туди, за місяць…”

“Ох, Бертілаку… Як би я цього хотіла”, — невидима непевна усмішка потьмарила обличчя Амариліс, надломила його, неначе нерівний спалах блискавки в хмарному небі.

Вона би хотіла так багато зробити. Вона би хотіла так багато побачити, спробувати, відчути… Якби ж ця бісова клітка розхиталася, випустивши їх на волю! Подалі від злих і добрих чарівників, від братів-афритів і зловісних цариць, від усієї мішури, що мала любенько лягати лапшою на вуха пересічних глядачів і глядачок. Вона не хотіла бути рабинею в жодному з розумінь. Вона не хотіла брати участі в цьому бенкеті під час чуми, бути заручницею чужих їй наративів.

Амариліс мала голос. Мрії. Бажання. Почуття. Амариліс мала особистість — але…

Вона була героїнею пропагандистської п’єси. Вона не мала існувати поза романтичною історією, написаною кимось. Рівно як і Бертілак, який не мав ставати до нескінченного магічного бою, аби врешті-решт виявлятись людиною. І все ж… Вони обидва були тут — герої-заручники чарівницької методички. На них обох — сценарні кайдани.

І бути їм закутими довіку.