морські нитки на небесній жилетці

- дерева говорять латиною.
м. стивотер

перша

кентервільський привид

3 травня 2003 року Хван Хьонджин помер.

Це була його перша смерть: теоретична, порожня і трохи сумна.

Він сидів на підвіконні впритул до вікна, ловив руками рубінову зорю, жував покривало із зайцями (від нервів і голоду) і кожні півгодини переривався на сигаретну медитацію. Коробка Nesquik DUO, списана ручкою, вміщувала в себе шкірку від мандаринів, вишневі кісточки і рівно сорок два недопалки. Число, до якого Хьонджін, ймовірно, не зуміє дожити. Він подумки міняв цифри місцями і плакав, хоча хотілося сміятися. Двадцять чотири. Навіть акула здатна прожити довше. Хьонджін виплюнув край зажуваного покривала, уткнувся підборіддям у коліна, вслухаючись у своє серце. Ще працювало.

3 травня 2003 року Хван Хьонджін дізнався, що після всіх травм, хвороб, уражень суглобів і органів, пневмоній і зламаних ніг, він, нарешті, дошкандибав до фінального сюрпризу - вади серця.

«Помер».

Швидше за все, він навіки залишиться підлітком.

Хьонджін втиснув у коробку Nesquik DUO ще стільки ж недопалків. Йому подобалося підпалювати, робити затяжку, агресивно гасити об вівсяну кашу без цукру і викидати. Транс і медитація. Грудна клітка ще не кровоточила, але вже відчутно гуділа. «Котяче муркотіння». Травмоване серце й справді збентежило в кота, тож жадібно шкрябало.

- Джинні, - це батько. Він стомлено оглянув коробку з недопалками, на верхівку якої перебралася зоря, і зітхнув: - Доброго ранку. Ти рано піднявся.

Хьонджін затиснув долоні між колін, щоб приховати тремтіння. Нікудишній із нього герой.

- Я не лягав, тату.

Батько схрестив руки на грудях, привалився спиною до дверного одвірка, на якому ножем були висічені риски: колись Хьонджин не діставав навіть до вимикача. Колись Хьонджин пив бананове молоко, виготовляв амулети з фантиків, випрошував крейду і виводив драконів на стелях.

А тепер він по-своєму медитував, боровся за серце, боявся не прокинутися. І сумував.

Страшно сумував за Хьонджином до.

За безтурботним, ще цілим Хван Хьонджином.

- Тут жахливо накурено, - батька все менше лякав пасивно-агресивний стан сина. - Іди в мою спальню, а я тут провітрю.

- Не зможу заснути.

- Тоді йди погуляй, - майже наказ. - Там свіжо і поки що прохолодно, за годину почнеться спека. Візьми парасольку про всяк випадок. Тобі не варто навантажувати себе тортурами під сонцем, але краще не спізнюйся додому. Завтра до школи.

- Гаразд.

Хьонджін зістрибнув на лінолеум (килим він скрутив і викинув у підвал, бо ворс лоскотав ступні). Побродив босоніж по кімнаті, закутуючись в одяг, ніби в обгортку від льодяника. Він підхопив рюкзак, у якому лежали всього лише два кухлі з картинками, що проявляються. Нічого потрібного.

- Більше не кури сьогодні.

- Добре, тату.

Наостанок розчесався, зв’язав волосся м’якою гумкою і вколов з десяток шпильок.

- А що в тебе на щоці?

Хьонджин механічно доторкнувся до примарного скелета дракона під оком.

- Перекладне татуювання.

Батько розгублено посміхнувся. Хоч чимось напівживий моторошний моторошний хлопчик, що жує покривало із зайцями, нагадував Хьонджина до того і показував свою любов до казок про крилатих убивць.

Час вигулу.

На вулиці Хьонджин мовчазно тягнув за собою парасольку. Шпильки у волоссі побрязкували, а дракон на щоці линяв. Дві стародавні колекції: перекладні татуювання та аксесуари. Хьонджин прискіпливо потикав вістрям парасольки в навалу птахів, посидів біля автомата з газованими напоями, пополював за білкою, купив гарячий шоколад у бляшаних банках. Усю свою подорож він тихенько ревів. Його плач розкочувався по горлу, як котушка для ниток, і змушував лити сльози. Йому було так страшно. Не самотньо, не боляче, а моторошно, моторошно страшно. Уперше за сімнадцять років. У шість років він вивернув ногу, у середній школі йому ламали ніс, щоб вичистити його, рік тому він примудрився втопити серце і ребра в крові, але він ніколи не боявся. А зараз затискав долоні між колін і похапцем ховав страх від інших.

Перешитий, заново зібраний підліток.

Він розгубив людей, ніби ті були бісером.

Він ненароком розчленував себе на частини: хвороботворний страх - назовні, самоправність - на смітник.

Він тьожився на сходових сходах старої будівлі й переливав у кухоль шоколад, коли спрацювала чуйка: до нього прилипли чиїсь очі.

Хьонджин примружився, мляво відставив кухоль (через гарячий шоколад картинка встигла проявитися наполовину). Повів головою, важкою від прикрас. Через століття помітив хлопчика з таємничим поглядом. Той стояв у тіні дерева і притискав долоні до шорсткої кори, роздивляючись Хьонджина.

Хлопчик раптом життєрадісно помахав. На пальцях блиснув ланцюжок браслета, який тут же з’їхав на зап’ястя.

- Спекотно сьогодні, - закричав він, і Хьонджин здригнувся від його голосу. Ніби в океан провалився. Глибоко, по лікті, хоча навіть кроку не зробив. - А мені наворожили, що сьогоднішній ранок пов’язаний із дощем.

Потім він задумався і обережно здивувався:

- Помилилися, чи що?

- Обдурили, - підказав Хьонджин.

- Бути не може.

- Ти бачиш дощ або натяк на нього?

- Я бачу парасольку, - просто відповів він.

Хлопчик мав дивний вигляд. Криво вкорочені джинси - видно, що різали ножицями, - худорляві щиколотки в пластирах, черевики на підборах, блакитна жилетка поверх сорочки. І шарфи. Величезні. У травні. Мало того, що їх кілька, так вони ще й нескінченні: повітряні, світлі, теплі. Один був накинутий на голову, і з-під нього стирчав білий маллет. Хенджин придивився. Волосся явно стригли вдома, але набагато акуратніше, ніж ті ж штани. Востаннє таку зачіску носив Девід Бові. Образ дивовижного пілігрима доповнював рюкзак.

- Слухай, допоможи мені, - крикнув хлопчик із малетом. Під деревом було нез’ясовно затишно, Хьонджін аж здалеку бачив. - Синмін не міг помилитися, просто я подумав про дощ, а треба було про парасольку, і взагалі…

Хьонджин слухав щебетання і пив гарячий шоколад, абсолютно не розуміючи, що коїться.

- Гаразд, щось я розговорився. Мене звати Фелікс.

- Фенікс? - перепитав Хьонджин.

- Фе-лікс, - старанно прокричав він.

- Як?

- Фелікс.

Неймовірно швидко заговорив:

- Ти справді не чуєш? Знаю, воно дивне, я просто з Австралії, моє ім’я потрібно не вимовляти, а фиркати, так легше, але я його люблю, Фелікс я, Фелікс.

Його завзяття донести своє ім’я без виходу з тіні… забавляло. Хьонджин розвалився на сходових сходах. Фелікс розчесав облуплений ніс і спробував клацнути пальцями, коли осяявся геніальною думкою:

- Фе - як Феррум. Лікс - так мене називають у будиночку. Фе-лікс. Фелікс. Ой. Поки забудь про будиночок, це секрет. Розібрався? Дійшло? Зрозуміло?

Хьонджин поперхнувся: Фелікс дивився на нього в усі очі, щиро сподіваючись, що зумів пояснити. Потім міцніше притиснув обдерті долоні до дерева. Як до батька.

Хьонджин запитав:

- Ти прилип?

Фелікс повільно моргнув.

- Що? Ні.

Поцікавився у відповідь, але недоречно:

- Ти плакав?

Хьонджин заплющив очі.

- Ні, звісно.

Брехати було до дивного неприємно.

Один шарф скотився по блакитній жилетці й приземлився в траву. Фелікс продемонстрував, що він не вріс у кору, нагнувся, підхопив вовняну стрічку, але на сонце так і не вийшов. Від ланцюжка-браслета дзенькоту було більше, ніж від десятка шпильок. Це засмутило Хьонджина. Він так старався шуміти замість відключеного від мережі серця, а програв кільцеподібному звірку на зап’ясті Фелікса. Доведеться розкривати всю давню колекцію аксесуарів.

- То ти допоможеш? - терпляче запитав Фелікс.

Хьонджин закотив очі. Це вийшло випадково, від цікавості. Він зібрав рюкзак, розкрив парасольку і підійшов до межі тіні, з якої визирав щасливий Фелікс. Забарився, але витягнув руку. Так, щоб половину палило сонце, а до залишку зміг доторкнутися хлопчик із малетом.

- Я Хьонджин.

- Як хьон і джинн із лампи з бажаннями?

Дивно те, що пасивно-агресивному Хьонджину не здалося це дивним або тупим.

- Ні, - все ж таки не погодився він, - як хьон і джин-тонік.

Дотик був неміцним. Руки пахли ожиновим милом. По обличчю розповзалися нескінченні родимки і веснянки. Жилетка була радше небесно-блакитною, ніж морською. На пластирах зображені ягоди.

Хьонджин розгледів на підборідді Фелікса ніжно-рожеві подряпини, а Фелікс зачарувався скелетом дракона на щоці Хьонджина.

- Що тобі потрібно?

- Твоя парасолька, - зізнався він. На його повіках тепліли тіні кольору какао. - Розумієш, коли мені нагадали про парасольку, я чесно думав, що буде дощ, і нічого не взяв. А мені не варто виходити під сонце.

Хьонджин повів плечем, задумавшись:

- Мені теж не бажано виходити під пекло. Це зайве навантаження на тіло.

Вісімдесят недопалків напевно перевернулися у своєму картонному труні.

- Ти не виглядаєш хворим, - здивувався Фелікс.

Хьонджин цокнув. Раніше йому вдавалося страждати на видноті, але ж люди розгубилися, як бісер. Рідко хто помічав, що з ним щось не так.

Фелікс встромив погляд у його груди. Хьонджин тут же відчув, як він там завозився, прокручуючись, як розрізав, як пройшов наскрізь і безшовно виліз. Ніби й не було.

- Треба ж, - захопився Фелікс. - Пророцтво і справді зовсім не пов’язане з дощем.

- Я взагалі не розумію, про що ти.

- Нічого страшного, розберемося.

Фелікс усміхнувся.

Потім він доторкнувся до серця Хьонджина. Його рука, рука кентервільського привида, чаклунським чином повисла на ребрах, погладила аномалії, кров на м’язах і залишки травм, хоча насправді просто тулилася на футболці.

Хьонджин ніяково відсунувся й одразу ж підніс парасольку ближче до розгубленого Фелікса. Чомусь його не хотілося ображати.

- Забирайся.

- Спасибі-спасибі, герой!

- Будь ласка.

Він обережно вліз під парасольку. Хьонджин зачервонів. Уточнив:

- Ти ж не розсиплешся, якщо хоч трохи вийдеш на світло?

- Ні, але не штовхайся, я легко падаю і насилу встаю.

Плече було м’яким через жилетку, сорочку і шарфи. Маллет не білий, а сивий. Зріст злегка не дотягував до вимикача в кімнаті Хьонджина. У мочку вуха вбита сережка.

- Опівдні відкривається магазин із касетами, - не дочекавшись запитань Хьонджина, Фелікс вирішив сам розтріпати все-все-все. - Я збирав гроші на мюзикл, попросив відкласти його заради мене. Збагачую, так би мовити, своїх колег. Готуюся до літа. Хочеш чупа-чупс? Який же ти високий, я не встигаю. Так спекотно, жодної хмаринки, про який дощ я взагалі думав?

Він ходив повільніше, і Хьонджину доводилося робити крок, поки Фелікс сяк-так проскакував три.

- Там є майданчик, - продовжив він. - Ми посидимо в дитячій хатині, як на кухні, не проти? Ти любиш вишню?

- Так.

Він говорив і питав так багато, що мертвий міг би встати і піти. Хьонджин чекав свого звичного роздратування і нав’язливої спроби втекти, але Фелікс із рішучим виглядом тягнув його вперед. Вони якимось чином опинилися в крихітній хатині. Обидва. Сиділи на грибоподібних стільцях. Фелікс вигріб із сумки хліб, вишневий джем і тостер, а Хьонджін дістав кухлі. Наповнив їх гарячим шоколадом. Потім - какао. Фелікс довго і щиро дивувався малюнкам, що з’являлися через окріп, ігноруючи тостер, що розвалювався, який він носив із собою.

- Куди ти зібрався його підключати?

Фелікс багатозначно засміявся.

- Потрібно дружити з дітьми, Джинні.

Він знайшов у хатині подовжувач, яскраво розписаний фломастерами, встромив вилку в розетку, закинув у тостер хліб, опустив пластину і заткнув вуха. Хьонджин насупився.

- Чого це ти…

Не існувало такого слова, яким можна було б назвати звук несправно працюючого тостера. Не було слова і для вигляду хліба, що вилетів. Щось між вугіллям і психоделічним артхаусом.

Хьонджин з жахом врізався в стінку, затиснув долоні між колін. Спину боляче кольнуло. Занози, приховані за кольоровою крейдою, стирчали звідусіль. Тепер ще й у ліктях.

У нагороду за страх Хьонджин отримав блискучу, широку посмішку. І, боже милостивий, якою цінною вона йому здалася.

- Невдало, - прокоментував Фелікс, знову забив тостер хлібом. - Нічого, будемо намагатися до переможного. Як молиться Мінхо: Суні, Дуні, Дорі, лягай!

Коли картинки, що проявляються, зникли з кухлів, а какао було випито, тостер, нарешті, зумів не спалити хліб і віддати в людські руки ніжні тости. Вишневий джем довелося розмазувати паличками для їжі. Але Фелікс усе одно горів від щастя.

А тостер просто горів.

Хьонджин захрустів зацукрованими ягодами, кивнув на сіру нитку, що ллється крізь щілини:

- Димить.

Фелікс відмахнувся.

- Чанбін полагодить. Смачно?

- Дуже, - закивав Хьонджин.

Вранці він перекусив нитками покривала, зрозуміло, хліб із несправного приладу (прибитий шаром джему, розділений на двох) здався йому їстівнішим за тканинних зайців.

Хьонджин чомусь нескінченно посміхався. Йому не хотілося питати про пухнасту блакитну жилетку, тепле взуття і незліченні шарфи, які Фелікс носив у травні. Не хотілося думати про скалки в ліктях. Не виходило згадати, звідки в зубах з’явилися гіркі крихти. Не виходило перестати бачити за спиною Фелікса уламки крил. Щось із ним було не так.

- …знаєш, - тихенько заурчав Фелікс, стаючи неможливо таємничим, - я нещодавно скоїв злочин.

- …який? - повірив Хьонджин.

- … магічну змову.

Ось тому й виходило посміхатися. Такий милий.

- Кого заговорив?

- Себе. На кохання.

Хьонджин розсміявся, подумавши: «Чесний і маленький, як фея, швидко повернися в кишеню». Біля шиї запалився вишневий подих. Хьонджин не помітив, що Фелікс до нього нахилився, натомість почув зім’яте, неохайне, але до живого доброзичливе:

- Я чекатиму на тебе тут о четвертій ранку.

Отримав шарфом по щоці й додаткові іскри, висічені з голосу:

- Ти пахнеш жуйкою і напевно не знаєш про це, Джині.

Чоло запалилося. Хьонджин поклав на нього долоню і втупився у втікача Фелікса, який вкрав, ні, запозичив його парасольку. Порожні кухлі тулилися один до одного. Навіть диму від зламаного тостера не залишилося, усе забрав.

Хьонджин крокував додому і думав - чому ж він пахне жуйкою?

- Я повернувся, тату.

- Випий вітаміни та йди спати, - попросив він. - Із тобою все добре?

- Так, - спокійно збрехав він, - але я втомився.

Хьонджин завалився на покривало із зайцями. Прикусив зворотний бік щоки, якої торкнувся хмарний шарф. Він думав. Не розумів, як можна було розповісти татові про чарівні речі звичайними словами - а потім усвідомив, що це найпростіші речі, про які хотілося складати магічну поезію.

Хлопчик із малетом, мабуть, так працював: випадково зачаровував.

І тільки ближче до ночі Хьонджин зрозумів, чому його лоб запалився.

Адже Фелікс його поцілував.