Звівши брови до перенісся, Чонгук ще раз спробував уважно прочитати звіт. Літери трохи пливли і не допомагали швидкому читанню важливого документа. Він скривився. Йому, якщо чесно, хотілося викинути документ у смітник, який стояв поряд, але Чон стійко терпів. Нехай ті, хто придумав дорослим стандартний набір емоцій, котяться під три чорти! Тому що Чонгук хоче зайти до директора в кабінет, впасти на підлогу і бити ногами і руками по ній. Тому що несправедливо. Він переїхав до Сеулу кілька років тому, стільки ж працює тут - його перевели в місцевий філіал, але це не означало, що йому підвищать зарплату, або те, що він буде обіймати важливішу посаду. Не те щоб він знецінював роботу в затхлій кімнатці, але це було не чого він хотів, коли закінчув університет з відзнакою та червоним дипломом. Його, до речі, можна було викинути в той самий смітник поруч з ним - за непотрібністю.
Він ще раз прочитав текст. Нічого не второпав. Його криворукий колега зовсім не вмів писати звіти, які Чону потрібно було аналізувати і застосовувати на практиці у своїй галузі. Чонгук розмірковував: чи можна назвати колегу за дванадцятим столом кривоголовим? Чи краще кривомозковим? Або… Чон відійшов від звіту. Знову.
Поглянувши у вікно, Чон прикро простогнав. На Сеул уже давно впала темрява ночі. Він кинув погляд на настінний годинник, який безперервно цокав і прикрашав його понаднормові. Без п’яти дев’ять. Багато. Чону потрібно було додому. Але, відверто кажучи, не дуже хотілося. Це » потрібно» було присутнє в реченні лише тому, що вдома було м’яке ліжко. На цьому плюси холостяцького житла закінчувалися, а мінуси перераховувати було ліньки.
Чонгук ще раз поглянув на екран комп’ютера. Він сильно гудів і здається готувався злетіти - вочевидь вимагав, щоб його нарешті вимкнули.
Чон повернув зап’ястя на клавіатуру. Затиснувши Shift, пальці його другої руки забігали по кнопках. Він розумів, що це по-дитячому, але це залишалося єдиним способом не збожеволіти. На екрані, у вордівському документі, було написано: «Звіт про звіт, Чон Чонгук, п’ятнадцятий стіл» і ще багато стандартних слів. Далі після вступу йшло написане Чоном за останні години. «Я вважаю, що пан Квон слушно зауважив, те що вказано, цитата…». Загалом, коли директор читатиме його звіт, йому знадобляться плавки і рятувальний круг, якщо він не готовий потонути в кількості води. Загалом було написано близько чотирьох абзаців, а наприкінці документа капсом - «я заїбався, на цьому все, клоун видаляється зі сцени». Чонгук вважав це дуже дурним жартом, щиро, але йому було байдуже з причини, описаної вище.
Крісло заскрипіло, коли Чон із зітханням відкинувся на нього і послабив «кайданок». Він кілька разів пожмурив очі й обвів велике приміщення поглядом. Він офісний планктон. Найгірше, що могло з ним трапиться. Ці абсолютно рівні й однакові столики змушували підкочувати до горла давно з’їдену вечерю. Тільки таблички з номером якось виділяли робочі місця.
Він ще раз зітхнув. Взявши в руки дідівський портфель, він за дві секунди скинув усі папери зі столу і ноутбук. Захлопнувши портфель, який у відповідь клацнув замком, Чон підхопив піджак і кинувся геть із цього приміщення.
Вийшовши на вулицю, Чонгук вдихнув у легені свіже нічне повітря. Здається, від кількості кисню, що надходив, у Чона запаморочилося в голові. Вітер неквапливо обдував його втомлене обличчя і стало трохи легше. Перестало душити так, як до цього. Але не рятувало, а лише відкладало час неминучої загибелі. Чон розумів це, але із захватом тримався обома руками за це забуття. Кат десь над головою продовжував точити сокиру, а смерть із косою наступала йому на п’яти. Чонгук знав, що або така робота згубить його, або він від такої роботи сам відправиться на той світ.
Через кілька хвилин фільтрації легенів, Чоном було прийнято рішення прогулятися. Він давно не був біля річки. Автобуси напевно вже не ходили, та й викликати таксі якось незручно - двоє людей, які ненавидять свою роботу, на квадратний метр - це занадто. Повільними кроками він рушив у бік свого району. Мимохідь зайшов у цілодобовий магазин, де доволі бадьорий студент на касі пробив йому пачку цигарок. Навіть паспорта запитав. Хоча було зрозуміло, що Чон давно не мав такого молодого вигляду. Було приємно, ніде правди діти, тож Чонгук навіть посміхнувся - ніяково задер лівий куточок губи, через що так звана «посмішка» більше була схожа на вишкір.
Коли він дійшов до річки, було трохи більше десятої. Він не наважився спускатися вниз до берега, тож пройшов трохи далі мостом, спершись на перила. Кинувши погляд убік, він побачив хлопця, який сидів на цих перилах. Швидше за все він був однолітком Чонгука, але назвати його чоловіком язик не повертався. Той зі свого боку безтурботно бовтав ногами, абсолютно при цьому не тримаючись ні за що. Промайнула думка про самогубця, і як би сильно Чон не втомився, він рушив до нього.
Позначивши свою присутність - склавши руки так само на поручнях, але вже за кілька сантиметрів від хлопця, - Чонгук продовжував дивитися на поверхню річки. Хлопець же переніс вагу на зап’ястя і посміхнувся сам собі.
- Важкий день? - пролунало зверху, і Чонгук здивовано закинув голову.
- Це мої слова, - посміявся він, але кивнув. - Такий самий як і всі інші - хмуро-похмурий і нудний.
- Але він же не став менш легким від цього? - ще раз усміхнулися.
- Дійсно не став, - посміхнувся Чон у відповідь і підніс ліву руку, - Чонгук.
- Чімін, - руку потиснули і повернули на те саме місце.
- А що не так із твоїми днями, Чімін? - Чонгук відвернувся, дивлячись у далечінь.
- Що ти відчуваєш, коли зриваєш квітку? - раптом із цікавістю поглянули на нього.
- Ем, думаю, щастя?
- Люди рвуть квіти заради свого щастя, приносять додому, набирають води, обирають красиву вазу і чогось чекають, чого ж? - Чімін задумливо приклав палець до губ.
- Гадаю, щоб вони цвіли? - Чон повернув погляд на хлопця.
- Вони хочуть, щоб вони цвіли так само, як до цього, у тому середовищі, в якому мешкали; щоб бутони розкривалися, а пелюстки були насиченого кольору, але квіти, - він подивився на Чонгука, - лише в’януть і гниють. Усе що їм залишається - помирати в «ідеальних умовах».
Хлопець замовкає, перекидає ногу через перила й опиняється розвернутим до Чонгука. Очевидно, щоб легше було вести бесіду.
- Але люди продовжують думати, що підступ у квітах, не в ідеальних умовах, чому ж? - ставить запитання Чімін.
- Тому що люди засліплені? - робить припущення Чонгук.
Чімін тисне плечима і відновлює початкове положення, перекинувши ногу, яка знову звисає над річкою. Вони замовкають. Чонгук дістає сигарету і чиркає запальничкою з коліщатком. Чон не назвав би себе завзятим курцем, але коли надто сильно підкочує, він може викурити кількох. Нікотин дурманить йому голову і стає ще одним зі способів відтягнути «страту». Він втягує отруйний дим і відчуває як палають легені. Не найприємніше відчуття, яке він відчував. Це лише самообман. Сигарети чи алкоголь ніколи не стануть вирішенням проблем. Чонгук розуміє, але продовжує робити затяжки, абсолютно наплювавши на будь-яку мораль і логіку. Він косим поглядом дивиться на хлопця і простягає руку з сигаретою. Хлопець у відповідь на цю дію довго дивиться на руку із затиснутою сигаретою, поки Чон видихає дим через ніс. Він морщиться, але все ще перебуває в роздумах. Можливо, не розуміє, що від нього хочуть, тому Чон пояснює.
- Хочеш чи може дати іншу? - Чонгук продовжує утримувати сигарету, що тліє, біля стегна хлопця.
- Не палю, - він повертає погляд на річку.
- Я теж.
Чімін сміється й опускає голову вниз, дивлячись на течії, що зустрічаються, і пориви вітру, що порушують гладкість річки. Знизує плечима і мотає опущеною головою.
- Я не терплю сигарет, - видає він.
Чонгук одразу гасить сигарету об залізну перекладину подалі від Чіміна. А потім зминає пальцями залишки бичка. Чімін уважно спостерігає за його діями, але так само як і раніше залишається мовчазним.
- Люди думають, що сигарети врятують їх. Полегшать страждання, оплатять кредити і не дадуть розлучитися. Піднімуть зарплату, оплатять навчання дітям у коледжі, - перераховував Чонгук, дивлячись на бичок. Він не думав так само, але любив цей самообман. Цей туман у голові, ейфорію нікотину. Дихати здавалося легше, хоча насправді легені повільно вмирали, легше не ставало.
- Люди багато думають, але ці думки не завжди слушні, - сказав Чімін і зажурився.
Вони знову замовкають. Час наближається до одинадцятої, але ніхто з них не рухається з місця. Насправді Чонгук думає, що Чімін не схожий на самогубця. Він радше чимось зломлений, але про смерть не думає. Він готовий боротися далі. А ось Чонгук ще думає над цим.
- Ти хотів скинутися? - прямо запитує Чон, перекидаючись через перила і дивлячись униз.
- Ні, - Чімін заперечливо хитає головою, - хотів відчути те, що відчувають самогубці, коли думають накласти на себе руки і покінчити зі своїм життям.
- Відчув? - Чонгук вкладає голову на складені руки.
- Я думаю лише частину від того, що вони відчувають. Нестерпний біль, який тьмяніє, коли летиш з обриву, як серце зупиняється, коли дивишся вниз. Коли думаєш, що більше не будеш дихати, не зустрінеш рідних. Не повернеш усе назад, не переграєш, не вибереш інший шлях. Усе закінчується тут і зараз, - підсумовує Чімін.
- І всі твої проблеми стають вирішуваними, крім однієї - ти вже летиш з обриву1 , - каже Чон і перехоплює піджак зручніше.
- Саме так.
Знову завмирає тиша. Машини зовсім перестають їздити по мосту. У будинках гасне світло і місто ніби вмирає. Припиняється метушня, немає осудливих поглядів. Вони надані самі собі під тихі звуки води і пориви вітру.
- Думаєш ми можемо засуджувати самогубців? Говорити, що все можна було вирішити? - тихо шепоче Чімін, порушуючи їхню затишну тишу.
- Думаю, що самогубство сильний вчинок слабкої людини, - нерозбірливо відповідає Чонгук, заплющивши очі.
- Тобі потрібно додому, - повертається до нього Чімін, - уже пізно.
- Не хочу, - знизує плечима Чон, - я задихнуся там. Відчуваю, що якщо зараз піду, станеться те, що я так довго і нудно відтягую.
- Чому твої дні хмуро-похмурі?
- Тому що я не спробував зробити їх сонячно-теплими, - раптом відкриває для себе Чон.
Він міг би знайти іншу роботу. Переїхати в іншу квартиру. Зробити своє життя набагато кращим. Зробити так, щоб воно належало йому і він не задихався від нього. Але він не робить, тому що слабкий.
Чімін зістрибує з перил. Чонгук глибоко зітхає і повертається до нього. Очевидно, що той хоче багато чого сказати.
- Моя старша сестра сьогодні покінчила життя самогубством. Вона кілька років перебувала в токсичних стосунках, але я не знав, що вони є такими. Її бойфренд багато палив, бив її. У нього часто були безпідставні спалахи агресії, але на публіці він поводився краще нікуди. Насправді ж він був одержимий моєю сестрою. Останній рік їй було особливо важко - хлопець підсів на наркотики і набрав боргів. Але ніхто з нашої сім’ї про це не знав, я лише помічав її надто втомлений вигляд і змарніле обличчя. Вона сильно скинула вагу. Я кілька разів запитував, чи все з нею гаразд, але вона лише посміхалася і хитала головою. Сестра не хотіла забивати мені цим голову і, напевно, збиралася впоратися з цим сама. Близько тижня тому в неї почалася термінальна поведінка2 - вона віддала всі борги, звільнилася з поганої роботи. Два дні тому вона прийшла і віддала мені деякі речі - улюблені квіти, дитячі фотографії, деякий посуд. Сказала, що вони знайшли кращий будинок і що хлопець, найімовірніше, зробить їй пропозицію. Вона дійсно стала виглядати менш втомленою, здається, навіть з’явилися щічки. Я думав, усе налагодилося і все, що її мучило, нарешті вирішилося. Я помилявся. Сьогодні о п’ятій ранку вона зістрибнула з цього мосту. Її знайшли тільки тому, що вона залишила записку нам у поштовій скриньці. Ми могли навіть одразу не впізнати, бо вона давно живе за містом, але вона вважала за потрібне пояснити. За що я їй дуже вдячний. Вона була щаслива, бо нарешті наважилася це зробити.
Сльози продовжували накопичуватися в куточках його очей, але він непохитно продовжував терпіти і змушував себе не плакати. Чонгук поділяв його почуття, хоч і зовсім не знав його сестри. Вони стояли під тихі схлипи Чіміна, який тер рукавом кофти очі, через що ті тільки сильніше сльозилися.
- Дякую тобі. Я б дуже сильно хотів, щоб на моєму місці опинилася моя сестра, щоб вона вирішила востаннє подихати нічним повітрям і зустріла тебе. Щоб ти також поговорив із нею і їй стало легше. Я б усе за це віддав, - поділився Чімін. Чонгук трохи зніяковів - йому віддали надто велику роль.
- Це неправда, я б не зміг допомогти їй.
Чімін потиснув плечима.
- Вона хоча б не залишилася сама, - пояснив він. - Я думаю, що тобі вже час - у тебе занадто багато справ.
- Так, думаю, так, - прошепотів Чонгук.
- Чонгук? - покликав Чімін, Чон у відповідь помичав, - візьми.
Він простягнув йому складений у кілька разів папірець. Чонгук розгорнув його і побачив номер.
- Подзвони, якщо раптом підкотить занадто сильно, гаразд? - Чімін зазирнув у його очі.
- Гаразд, - Чонгук схопився за папірець і зім’яв його в руці з усієї сили. Він незграбно поплескав по кишенях і, діставши маленький блокнот із ручкою, написав свій номер. - Ти теж подзвони.
Чімін вторив йому, а потім розвернувся і пішов у темряву нічного Сеула.
- 1Чонгук цитує слова вцілілого самогубця
- 2Термінальна поведінка - людина ніби «упорядковує» своє життя: віддає борги, закриває рахунок у банку, просить вибачення у давніх ворогів, влаштовує генеральне прибирання у квартирі, здійснює прощальні візити до знайомих, роздає друзям і родичам свої речі, подарунки на пам’ять і т.п.