Наскільки сильно ти хочеш жити?

В день, коли Місяць закрив Сонце, на землю зійшла велика тінь. Вона покрила собою всі землі, де не жили люди, всі ті ліси, поля, гори та ріки. Вона обійняла Світ, який сама ж породила разом зі Святим Світлом.
Мати Світу, Мати Ночі, Мати Темряви.
Вона прийшла тільки для того, щоб залишити у цьому світі дітей, яким було не місце серед людей, через звичайних смертних людей, які вбачали в цих дітях лице своєї загибелі.
Ашґаc. Перша донька Айре, Богині-Матері Світу, настільки ж сильно хотіла жити, наскільки ж сильно прагнула смерті. Перше, що вона побачила – Велику Ніч.
День її народження став початком людського смутку, який триває і досі, коли сама Ашґаc давно померла і вже нащадки тих, кого вона породила, ходили по цій землі, жили, вмирали і вбивали на тій самій землі, в такі самі криваві ночі, як це робила Ашґаc.
Перша серед зірок на небі, що разом з Місяцем правлять ніччю.
Залишена матір’ю разом з першими тенебрійцями та своїми молодшими братами а сестрою, сповнена цікавістю до світу і до людей, з яких походив їх прославлений батько Рунґерд – воїтель північних степів Лахору – вона не могла не дізнатися наскільки буремним та бентежним може бути життя. Наскільки жорстокими можуть бути ті, якими захоплюються.

*******

Перший камінь кинули з правого боку. Невеликий камінчик від якого легко ухилитися, але всеодно боляче від того, що ним вже замахнулися.

– Забирайся звідси! Геть! – хлопчик взяв до рук першу дровеняку, що потрапила йому в очі, та замахнувся нею на створіння перед собою. Маленьке. Десь таке, як і він сам. Але до чого ж бліде. З хижими очима, як у звіра. Тільки от, перед ним не був звір. Перед ним стояло створіння схоже на людину, але водночас нею не було.
Не може людина та ще й така маленька роздерти вовка на шматки та радіти його крові.

Стиснувши дрючок з усієї сили, він спостерігав за маленьким демоном. Дивився так пильно, як тільки міг. Здавалося, що якщо він проявить слабкість, зробить хоч однин невірний крок, або ж просто заплющить очі хоча б на хвильку – його роздеруть так само, як і того вовка, що де кілька хвилин тому скалив на нього зуби, а тепер його відрізаною головою граються наче мала дитина цяцькою, яку добрий дядько вирізів з дерева.
Маленький демон сидів перед ним, перед Ясоном, сином пастуха Іларія з Роясу, – його не мало б бути на цьому світі. Ні в одній історії старійших не згадувалось про це створіння. Нічого. Ані слова.

Темне, як ніч, як пітьма, як ворон, волосся. Ні у них, народу Роясу, ні у народів навколо Ейтірового лісу він не бачив ні чорного волосся, ні багряних очей. Старійші казали, що весь їхній рід, і роди тих, з ким їм доводиться жити пліч-о-пліч пішли з роду Батька-Сонця. Вони не можуть нести пітьму у серці своєму і тілі.

Не зважаючи на всю грізність та серйозність на яку міг бути спроможний Янос, син Іларія з Роясу, у дванадцятирічному віці, схоже, всі його спроби зробити вигляд, що він може хоч якось зашкодити, – ігнорувалися тим самим маленьким демономта його  копирсанням у тілі вовка, намагаючись здерти з нього шкуру.
Гарне, м’яке хутро, воно ще має буи теплим. І поки воно таке, його і зздерли з тіла в декілька сильних ривків.

Янос товаришував з сином мисливця. Він не раз бачив як батько його друга приносив додому то зайців, то качок, одного разу була лисиця. В той день Яносу вдалося побачити як знімають хутро задля продажу. І того разу мисливець точно використав ніж. А тут…голими руками.

Навіщо? Для продажу?

Янос уважно придивився ще раз до малого монстра. Не схоже, що воно, чим би воно не було, знайоме з таким поняттям, як “гроші” і як ними користуватися.
Замість одягу – тінь. що огортає тіло. Руки, ноги, все, неначе плащ. І лише пасма волосся було видно з-під тої темряви, та очі. Яскраві очі….Цікаво, чи бачить воно в темряві з такими очима…Полювати має добре, судячи з того, як швидко вбило вовка…

– Ти…Ти що робиш?!…- остання крапля самоповаги та сміливості залишила бідного Яноса. Занадто молодий він для таких речей.
Поглинувши в роздуми про можливості неможливого перед собою, бідолашний хлопчик забув про потенційну небезпеку та цілком реальний страх перед істотою, від якої той дрючок в його руках точно не врятує, але додасть своєму тимчасовому власнику хоча б якусь впевненість, що його не з’їдять так само, як це демоненя їсть вовка. Точніше…п’є його кров. Повільно. Неначе смакує останні миті життя забраного життя.

Маленький демон повернувся до Яноса. Темна матерія, що огортала його, зійшла вниз з обличчя та плечей.

Ясне, як повний місяць, обличчя і криваві вуста потойбічного звіра. Чи часто Янос слухав старійших? Часто. Чи часто Янос бачив те, про що розповідали старійші? Ні. Жодна з тих історій про демонів Богині-Ночі не були нічим іншим в його очах, як спроби залякати таких самих дітей, як він сам, щоб вони слухались. Батько саме так казав, що всі ці розповіді старійших – лиш казки, аби інші їх слухались.
Але зараз, бачучи перед собою те, що не міг створити Батько-Сонце, – породження Богині-Ночі…В голові Яноса більше закорінювалося усвідомлення, що всі ті розповіді – не просто страшні казки посивівших самотніх чоловіків, що вже доживали всій вік. Все не так, як казав йому батько. Все зовсім не так.

– Віддай. – дитячий голос пролунав у тиші думок Яноса про імовірну смерть. Так, це, все ж таки, дитина? Не те, щоб він був геть незрячиим, чи дурнем. Слабкість очей оминула його рід стороною, як і слабкість розуму. Хоча, в останьому Янос вже сумнівався. Якби він був розумніший, то вже давно б втік з цього, вочевидь, проклятого лісу. Те, що в ньому живе, – не має його хвилювати, поки воно не чіпає Рояс.

– Віддай. – маленький демон повторив свій наказ.

Янос вже давно забув про дрючок, яким мав би відбиватися від того, що зараз від нього щось вимагає. Але зараз ця нещасна палиця просто випала з його рук і впала просто на ногу. Біль від вдалого падіння палиці прямо на ніготь великого пальця змусила забути про черговий страх бути з’їденим невідомою істотою.

– Та хай би тебе Йорус вхопив!….Що ти від мене хочеш?! – не втримавши від болю рівновагу, Янос, син пастуха Іларія, з соромом впав перед темним створінням на зелену траву.
Не те, щоб він часто думав про смерть, про те, яким чином він відійде у світ Батька-Сонця, проте сьогодні…сьогодні особливий день, бо він може стати останнім для Яноса з Роясу.

Дитя Матері-Ночі підійшло ближче. Темна матерія, відступила до плечей, і все чистою від крові звіра рукою, маленький демон взяв мотузочку на шиї Яноса.
Мотузочка з вирізаною з дерева фігуркою оленя. Янос сам вирізав цього оленя. Олені були дуже гарними, граційними в його очах. Самотні лісні лорди. Але він не міг дивитися весь час на них, тому зробив по пам’яті фігурку, навіть не підозрюючи, що вона може викупити його душу з сильних рученят смерті.

– Обмін. – маленький демон тримав оленя, дивлячись в очі його власнику.

Рубін.

Ось на що були схожі очі Дитя Богині-Ночі. Палкі в своєму вічному спокою, неначе рубін.

Як часто Янос бачив рубіни? Всього раз в житті. Коли до Роясу приїздив Ортеш зі своїм караваном. Купець, який цінував дорогоцінні камені більше за своє життя. У нього на лівій руці був рубіновий перстень. Великий. Настільки великий, що Янос не міг не спитати, що це за камінь.

Дивлячись в очі маленькому демону, Янос згадував про той рубін. Але той не міг його вбити…

– Обмін? У тебе ж нічого нема….- не встиг промовити, як погляд зачепився за шкуру вовка і саму тушу звіра.

– Ти хочеш обміняти мого оленя на цілого вовка?

Схоже, Янос таки був правий. Це створіння не знало, що таке гроші і як їх можна заробити. Що ж…якщо так.

– Добре, я віддам тобі оленя, але…- хлопчина підвівся і відійшов на три кроки назад від маленького демона. Тепер вже Янос міцно тримав свою фігурку в руці. – Ти маєш принести мені ще шкури ще двох вовків. Тоді, можливо, я погоджусь віддати тобі свого оленя.

Янос любив шляхетних оленів, любив байки про відважних та героїв. Але, сам він не був ні шляхетним, ні відважним.

Ні те, ні те не принесе йому грошей в Роясі.

– Завтра.

– Що?…

– Шкури. Завтра. Тут.

Ось так Янос, син пастуха Іларія з Роясу, знайшов свій шлях збагачення.