В неї холод в очах, в неї не радість, а печаль…
Наталка – прекрасна іграшка, такою її (хочуть) повинні бачити викладачі Червоної Кімнати. Вона – зброя, холоднокровна вбивця, першокласна шпигунка, пуста оболонка з штучною усмішкою, вона все , окрім людини…
Ідеальних лялечок не буває, але Наталка старається зі всіх сил, чесно-чесно, вона вправно тягне ніжку, звивається в фуете, майстерно кружляє у вихорі смерті, скажено сміється суперницям-вдовам, давить крик у грудях і повільно-повільно помирає в собі…
Тріскається, лускається, ламається і до пелени перед очами не хоче аби це помітили. Помітили заздрісні конкурентки і з диявольською уважністю використали б це про ти неї, помітили викладачі і викинули б як непотріб. Ні, вона лиш спокійно перев’язує зламані кістяшки рук, знову одягає пуанти на побиті ступні та посміхається, посміхається, посміхається, коли хочеться надривно кричати, коли серце дикою пташкою б‘ється в грудині, коли просто хочеться жити…
Вона ніколи не зізнається собі, що хоче аби хоч хтось помітив, хоч хтось побачив, що вона ламається.
Вона вже не кричить, а лиш тихенько виє…
Зламаними іграшками не граються, їх викидають…
Шарніри в суглобах потрібно змастити,
бо ручки у лялечки не мають тремтіти,
не мають труситись невпевнено й щиро,
тихенько крадучи життя у людини…