Чарльз витріщився на обличчя Мойри: її губи продовжували рух, та він не чув ні слова.
Нічого. Взагалі нічого.
Жодного слова, що перекривало б загальний сенс, жодного фонового гулу, ані найменшого потоку емоцій, що б супроводжував кожен вимовлений склад. Чарльз вивчав привабливі риси обличчя Мойри, її темне волосся, карі очі, м’які губи, та з таким же успіхом міг би споглядати статую. Фігуру з холодного каменю, бездумну та бездушну, хоча хтось і вирізьбив їй посмішку з мармуру.
Чарльз облизнув обвітрені губи, що потріскались і втрачали шматочки шкіри, а ще — смакували трохи як залізо і набагато сильніше — як кров.
Він був у лікарні. Лікарні зазвичай голосні, та ця була зловісно тихою. Як правило, у таких місцях люди кричали, були розбиті зсередини, а потік їхніх болю і страждань, щастя та надії ніколи не закінчувався.
А проте, Чарльз нічого не чув. Нічого не відчував.
Чоловік спокійно торкнувся пальцями скроні, пошкрябав шкіру, червону і грубу, бо він вже робив так раніше. Його нігті вґрузли у дерму, викликаючи спалахи болю, та він усе ще нічого не відчував.
— Чарльз. Чарльз? Чарльз, ти слухаєш? — запитала Мойра, вимахуючи руками у нього перед обличчям і занепокоєно вигнувши брову. Чи справді це було занепокоєння? Чи біль, шкодування, жалість? Чарльз не міг визначити, не тоді, коли було так тихо.
Погляд Чарльза помандрував її обличчям, зачепившись на хвильку за фіолетову лінію пошкоджених тканин, що охоплювала шию, та силувано ковтнув.
— Перепрошую, Мойро. Я… — почав Чарльз, та слова проходили повз нього, тож чоловік примружився в бік подруги, чиє обличчя стало ще більш занепокоєним. Чарльз вдивлявся і вдивлявся, слухаючи та не чуючи, тож Мойра швидко підійшла, опустилася на коліна побіч лікарняного ліжка та взяла його долоню у свої.
— Ні, ні, Чарльзе, усе гаразд, — швидко запевнила вона з хиткою посмішкою. — У тебе щось болить? Хочеш, я покличу лікаря? Він сказав, що вони переглянуть курс лікування, якщо знеболювальні тобі не підійдуть…
— Ні, ні, не в цьому… у мене нічого не болить, — запевнив її Чарльз і поглянув униз на свої ноги. Він міг бачити, як підіймалися гіркою накрохмалені лікарняні простирадла там, де лежали обидві кінцівки, та коли потер стегно, не міг відчути взагалі нічого.
Кумедно. Вони точно були там, обидві його ноги. Кумедно, його розум теж був там, а одначе…
Нічого. Порожньо.
Він був людиною.
Рука на стегні задрижала, тож довелося сильніше вчепитися в ногу з намаганням вгамувати тремтіння у м’язах.
— Ні, мені не болить, — повторив Чарльз із усмішкою зламаної людини, повертаючись до Мойри, яка прикусила губу і швидко кліпала, намагаючись стримати сльози. Чоловік замислився, звідки вона знала, що це брехня, бо вона не була телепатом, не те, що він колись. Звідки знала, що він не посміхався, хоч куточки губ і підіймалися вгору, що лише прикидався живим.
— Чарльзе, прошу. Якщо у тебе щось болить, то краще-
— Ні, ні, справді, Мойро, у мене… у мене нічого не болить. Скоріше… Знаєш, я взагалі нічого не відчуваю.
Мойра мала розбитий вигляд і стискала долоню Чарльза, не в змозі відвести очей від його ніг — але вона не розуміла, що чоловік говорив геть не про них. Звісно, звідки ж Мойрі це знати — вона не була телепатом, не те, що він колись.
Ні, Мойра не була телепатом.
Але знову ж таки, і Чарльз не був. Більше ні.
***
Чарльз торкнувся важких дубових дверей, змушуючи їх широко відчинитися. Він переступив поріг, дозволивши пилу та листю залетіти досередини та вкрити старовинну підлогу. Повітря було затхлим, але холодним, ці коридори давно не відчували тепла, стелю не зігрівало світло, а стін не торкалися сонячні промені. Залізний свічник створював стрибучі тіні на підлозі в міру того, як Чарльз повільно ішов уперед.
Шон, якого було легко упізнати за неслухняним волоссям та веснянкуватою шиєю, стояв спиною до нього. Професор розтулив уста, щоб покликати юнака.
— Шоне, чого ти чекаєш? Де усі? — запитав Чарльз, хоча хлопець не відповідав. Він спохмурнів, обходячи юнака і знову розкриваючи рота: — Шон..?
Коли Чарльз побачив обличчя хлопчини, то злякано відступив. Повітря застрягло у його горлі.
— Так, Професоре? — відповів Шон, тільки його рот не поворухнувся. Ні, взагалі нічого не зрушилося з місця, оскільки обличчя Шона було витесане з сірого каменю, юнак був лише статуєю, що говорила, та не думала і не відчувала.
— Щ-що? — затнувся Чарльз, відступаючи ще на крок, а спокійна статуя тільки посміхалася з нього. — Ні. Г-Генку?! Алексе?! Рейвен?! Еріку?!
Він круто розвернувся, квапливо підіймаючись сходами та шалено бігаючи коридорами. Чоловік із гуркотом розкрив перші двері на своєму шляху й опинився всередині.
— Генку, що відбуває- — негайно запитав Чарльз, щойно зайшов до кімнати науковця, різко зупиняючись і ледь не падаючи, коли побачив Генка, що сидів за столом із посірілим хутром, що було колись блакитним, та гострими зубами — нерухомими й увіковіченими у камені.
— Щось не так, Професоре? — запитав Генк, його губи не ворушилися, а тіло, схоже на статую, було звернене в бік Чарльза.
— Н-ні, — прошепотів чоловік, вибігаючи та намацуючи наступні двері далі по коридору, різьблена ручка вислизала з його вологих рук, поки Чарльз намагався відновити дихання.
Увірвавшись досередини, він схлипнув, коли побачив Алекса, що сидів із по-турецьки схрещеними ногами на ліжку і посміхався до Чарльза усим своїм нерухомим кам’яним обличчям. Чоловік міг відчути, як його власне лице зблідло, а ноги підкосилися, та він зміг зробити крок назад, хоча в грудях тисло так, ніби вони от-от вибухнуть.
— Рейвен! — закричав Чарльз, вриваючись до такої знайомої кімнати далі по коридору, що належала його сестрі. Блакитні очі несамовито шукали її. Здушений звук вирвався з його горла, коли чоловік побачив сестру із синьою лускою, що обернулась тепер на мармур. Вона сиділа, піднявши ноги на підвіконня і обернулася, щоб подивитися на Чарльза із широкою посмішкою.
— Ні, ні, тільки не ти теж, Рейвен. О Господи, — благав Чарльз. Спотикаючись, він наблизився до сестри й огорнув її обличчя тремтливими долонями, задихаючись від того, яким холодним був камінь під кінчиками його пальців.
— Що ти робиш, Чарльзе? — запитала Рейвен, продовжуючи із незмінним виразом усміхатися до нього, що змусило Чарльза відхилитися назад та істерично струснути головою.
Ерік. Залишався ще Ерік. Ерік, чий розум був не схожим на будь-який, що телепат відчував раніше, такий яскравий та живий, сильний і хороший. Чарльз знав відчуття, які дарувала свідомість Еріка. Викохував їх. Чоловік пам’ятав, які відчуття дарували найяскравіші спогади Еріка, їхню теплоту, незважаючи на давність. Він пригадував доторк жовтизни по краях спогадів, ці сутінкові барви, що нагадували світло свічок у менóрі, відчуття м’якости посмішки матері Еріка.
Коли Чарльз вибіг з кімнати Рейвен, то негайно побачив підтягнутий силует друга в кінці коридору, той стояв на балконі із відчиненими скляними дверима. Білі фіранки майоріли обабіч нього, як примари, і чоловік сповільнив крок, немов пробираючись крізь густу смолу, та нарешті наблизився до Леншерра.
— Е-Еріку, друже. Прошу… Ти маєш мені допомогти. Щось не так. Я… я… — молив Чарльз, схопивши иншого за плече, лише щоб завмерти. Серце впало у п’яти, глухо вдаряючись об кам’яну підлогу. Плече Еріка було твердим і холодним, мов лід, а більше він не відчував нічого. — О Господи, — Чарльз голосно хапнув повітря, ноги заніміли та підкосилися, тож він опинився на колінах.
— Чарльз.
Знайомий голос ехом відбивався у вухах чоловіка, і професор крізь сльози поглянув вгору, щоб побачити сіру посмішку Еріка, висічену з каменю, за якою показувався ряд зубів. Очі не виражали жодної емоції, а голову прикрашав шолом.
— Я дорахую до трьох і змушу монету рухатись.
Чарльз прокинувся, схлипуючи, гарячі сльози стікали по скронях і залишали плями на подушках, а пальці вчепилися у волосся. Шкіру голови щипало, бо він вирвав кілька темно-каштанових пасем, що разом із кров’ю прилипли до спітнілих долонь. Чоловік закричав у тиші.
Медсестра почула його лемент, квапливо забігаючи, та роззявила рота, побачивши як молодик звивався у ліжку, верхня частина його тіла неприродно вигнулась, поки ноги залишались нерухомими та неживими.
— Пане Ксав’єр, пане Ксав’єр, припиніть, прошу! Ви собі нашкодите! Л-лікарю! Хто-небудь! — покликала на допомогу медсестра, підбігаючи та хапаючи Чарльза за зап’ястки, насилу утримуючи його, що пручався. Волосся продовжило падати на білі простирадла.
Чарльз спинився лише тоді, коли лікар ввів внутрішньовенно більше седативів, а коли прокинувся — його голову поголили, а руки міцно припнули до рами лікарняного ліжка.
***
Мойра наполягла на тому, щоб залишитися у маєтку, поки Чарльз відновлювався, а він не мав сил їй опиратися.
Чоловік знав, щó жінка відчувала до нього, адже читав її думки задовго до доленосної місії на Кубі. Звідки взятися досвіду захисту від телепата у відвертої та прямолінійної Мойри? Ці якості, до речі, Чарльз цінував, хоча і не міг відповісти на її почуття. Не те що він не вважав її привабливою — Мойра була красивою, відважною і розумною, це очевидно.
Але вона не була Еріком.
Чарльз міцніше стиснув поруччя інвалідного візка і прикусив губу, бо тіло напружилося, а серце щемливо тиснуло.
— Еріку, де ж ти? — промимрив Чарльз собі під носа, відриваючи одну руку від крісла, щоб зібгати тканину сорочки, пошитої під замовлення, над тим місцем, де спочивало його розбите серце. Мені тебе не вистачає, я не знаю, що робити без тебе. Ми хочемо різного, та я ніколи не казав, що не хочу тебе. Я потребую тебе, особливо зараз, коли не маю нічого.
Коли я є нічим.
— Профессоре?
Чарльз здивовано хапнув повітря, реягуючи на неочікуваний шум позаду, похитнувшись на візку з характерним металевим скрипом.
— О, перепрошую. Я не… Я подумав, що ви відчуєте мене ще знадвору. Я постукав, тож думав… — квапливо випалив Генк, обертаючись назад до дверей. — Ви були чимось зайняті? Я можу зайти пізніше, якщо хочете.
— Ні, все гаразд, Генку, — відповів Чарльз, примушуючи губи вигнутися у подобу посмішки. Він повільно під’їхав за стіл, рухаючись незґрабно і невправно, бо змінене тіло усе ще звикало до свого нового стану. Чарльз був вдячним, що Генк нічого не казав, очікуючи, поки він вмоститься. Продерши горло, чоловік подивився на відвідувача, який розмістив окуляри вище на пухнастому носі. — Ти щось хотів, Генку?
— Це стосується Мойри, — мовив Генк стишеним голосом, зиркнувши на двері, перш ніж повернутись до Чарльза. — Якщо вона повернеться до ЦРУ, вони питатимуть її про нас: де ми, де нас можна знайти.
Чоловік повільно кивнув, бо це вже спадало йому на думку. Після Куби пройшов місяць, і якщо одні речі поверталися до норми, инше ставало лише складнішим.
— Так, — відповів Чарльз, обертаючи в руках металевий затискач для паперів, річ, яку Ерік зробив для нього, перш ніж вони відправились на Кубу. — Анонімність для нас буде першою лінією захисту. Я знаю, що Мойра ніколи з власної волі не розкриє наше місцеперебування, однак…
— Якщо люди їй погрожуватимуть, чи гірше… спробують… її катувати, — перервав його Генк, стишуючи голос наприкінці речення, і здригнувся. Він мулько поглянув униз, вивчаючи свої стопи, тож не побачив, як Чарльза теж трусонуло.
Люди.
Місяць тому, думки Чарльза не крутилися б навколо слів Генка. Він знав, що хлопець не вкладав у це слово той же сенс, що і Шоу чи навіть Ерік, але щось у цьому поділі все це було мов ножем по серцю. Мутанти. Люди. Ми. Вони.
Чарльз не сказав Генку чи ще комусь про те, що більше не мав своїх здібностей. Крім кубинського хаосу, кулі та паралічу, їх увагу відвертало безліч инших речей, через що чоловік міг поки не вимовляти слова, які перетворили б його компаньйонів на «них», а його на чужинця.
Тож Чарльз боявся. Боявся, що як вони дізнаються, що більше немає телепатії, то відштовхнуть його. Вони, може, і не схвалювали геноцид, як дехто з мутантів, та навіть Генк та инші остерігалися людей, бо побачили їхній потенціал на пляжі: руйнування, страх, ненависть.
Тепер, коли Чарльз був таким же, яким вони бачитимуть його?
Чоловік проковтнув відчуття порожнечі, що холодом розпливалося по його грудях, беручи до рук затискач для паперу і запихаючи його до шухлядки.
— Варто обговорити це із самою Мойрою, — врешті мовив Чарльз, змушуючи Генка підняти сповнений сумніву погляд на нього. — Що, Генку?
— Я просто подумав… можливо, було б безпечніше, не тільки для нас, але і для самої Мойри, якби ви просто… — натякнув Генк, повільно торкаючись скроні.
— Ні! — вирвалося у Чарльза, що хлопець аж підстрибнув через несподівано підвищений тон. Ксав’єр зробив силуваний вдих, похитав головою і вчепився у візок. — Вибач, я- Це було- Я… Моя телепатія, я… — не можу. — Я не буду цього робити. Мойра заслуговує на більше. Я не хочу заподіювати їй таке, не подрузі, яка так нам допомогла. Має бути инший шлях. Генку, мені… мені шкода.
— Ні, вам немає про що шкодувати, Професоре. Ви маєте рацію, — Генк злегка посміхнувся. — Мойра наша подруга, і ми їй довіряємо. Ми знайдемо инший шлях.
— Дякую тобі, Генку, — сказав Чарльз, намагаючись залишатися незворушним, коли юнак йому усміхався, з м’яким виразом, та вже без легкого доторку теплоти, яку він колись мав, адже розум телепата мовчав. Оскільки після цього Ксав’єр замовчав, Генк вирішив розповісти свої пляни стосовно покращення системи безпеки маєтку, але Чарльз слухав у пів вуха, адже увесь час витріщався на незаповнену порожнечу над головою юнака з німим криком.
Я не чую тебе. Я не чую тебе. Я не чую.
***
Телепатія проявилася у Чарльза в дев’ять років. Спершу він думав, що з’їхав з ґлузду, чуючи в голові усі ці голоси, що галасували та не вгавали, наґромаджуючись аж поки Чарльз не міг чути власні думки. Зрештою він усвідомив, що джерелом голосів був розум инших людей і знайшов спосіб не впускати їх до свого. Та навіть тоді хлопчик думав, що з ним щось не так, і протягом трьох років ненавидів телепатію кожною часточкою своєї душі.
Так було до моменту, коли він зустрів Рейвен, яка була такою ж, але все ж разюче відрізнялася.
Вони мали щось спільне у своїй неординарності, а першим, що їх об’єднало, були їхні здібності. Іноді Чарльз замислювався, чи подружилися б вони з Рейвен так само, якби він не мав своїх сил, бо з часом стало зрозуміло, що вони з дівчиною сильно відрізняються. Насправді вона набагато більше нагадувала Еріка, і вони обоє були несхожими на Ксав’єра. Чарльз та Рейвен розходилися у поглядах більше, ніж сходилися, і з ненав’язливого піддражнювання з боку сестри він міг зрозуміти, що глибоко в душі вона чимось незадоволена.
А тепер, коли зникли здібності, що були останньою ниточкою, яка зв’язувала його із сестрою, вони більше не мали нічого спільного.
Це стало очевидним, коли Рейвен покинула його стікати кров’ю на пляжі, а єдину компанію йому складала абсолютна тиша у голові.
***
— Пообіцяй, що подбаєш про себе, Чарльзе, гаразд? — попросила Мойра, трохи спохмурнівши, і загаялась у широкому прорізі дверей будинку у Вестчестері. Шон стояв позаду, гойдаючись разом з її шкіряною валізою в руках. Мойру пройняла дрож, поки вона збиралася, огортаючи підтягнуту фігуру у темно-бежевий тренч і відкидаючи з обличчя набридливі пасма каштанового волосся.
— Мойро, ну дійсно, — зі сміхом пирхнув чоловік. — З чого ти взяла, що не буду?
— Не починай, Чарльзе. Хоча б з того, як ти щодня не снідаєш, — зітхнула Мойра, повертаючись до фоє величезного маєтку й опускаючись на коліна біля його візка. Посмішка Чарльза пом’якшилася, він узяв долоню жінки у свою і залишив невинний поцілунок на її тильному боці.
— Обіцяю. Просто сконцентруйся на тому, чим збираєшся займатися, гаразд? — після цих слів Мойра кивнула та підвелася, плескаючи чоловіка по плечу.
— Підозрюю, що у Шотландії є телефони, тож очікуватиму, що ти візьмеш слухавку, коли я заселюся, — Чарльз лише посміявся з подруги, яка із сумнівом подивилася на нього. Та її погляд став більш упевненим і Мойра схилилася, залишивши на його щоці легкий поцілунок. — Хотіла зробити це перш ніж піду. До побачення, Чарльзе.
— Так, прощавай, Мойро, — відповів чоловік, на що брюнетка ще раз посміхнулася йому, перш ніж піти слідом за Шоном до таксі, що на них чекало; хлопець усе белькотів про те, що їй треба спробувати та побачити, коли прибуде до Шотландії, і щоб не забувала дзвонити так часто, як тільки зможе.
— Думаєте, у неї все буде гаразд, Професоре? Без… — ззаду вигулькнув Генк, тож Чарльзу довелося відхилити голову, щоб поглянути на юнака.
— Так. Якщо і було щось хороше у другому залпі ракет, то це те, що усі вважають нас мертвими, і Мойру теж. Вона розуміє, що не може повернутися до державних структур із тими знаннями, що має. І, крім того, я вважаю, що вона буде хорошим лікарем, чи не так? — Генк зі сміхом пирхнув.
— Ви ж знаєте, що вона хоче стати лікарем лише через вас, Професоре, — з легкою насмішкою відповів юнак. Чарльз закотив очі, обертаючись на візку і прямуючи назад до свого кабінету в маєтку, натхненний плянувати тренування для Шона та Алекса, щоб ті краще розуміли свої сили та контролювали їх.
Якщо Куба щось і довела, так це те, що їм усе ще потрібно було вдосконалюватися, щоб залишатися у безпеці.
— Ні, вона робить це, бо вона віддана справі розумна жінка, яка хоче допомагати людям, — сухо одказав Чарльз, змусивши вже Генка закотити жовтуваті очі.
— Ви знаєте, що вона про вас думає. Це точно мало прослизати у її свідомості, до того ж я бачив той поцілунок, — ці слова змусили Чарльза стиснути зуби та швидше прямувати до кабінету, не дозволяючи похмурим думкам користуватися його увагою.
Ні, не знаю. Я більше не можу зазирнути у її голову.
***
Чарльз виробив звичку прикривати голену голову різноманітними уборами: в’язаними шапочками, картузами, беретами, кепками. Єдиним видом капелюхів, якого він уникав, були фетрові, цей аксесуар надто вже нагадував про Еріка.
Генк, Шон та Алекс почувалися трохи винними, коли уперше помітили, як Чарльз вдягає головний убір, адже він так рідко носив їх раніше. На їхню думку, нововідкрите захоплення капелюхами випливало через їхні невдалі спроби не витріщатися на його лису голову, з якої де-не-де стирчало те, що змогло відновитися після лікарні.
Хлопці знали, що Чарльз обожнював своє волосся, тож вони навмисне не казали нічого, коли він почав щоденно носити головні убори, прикриваючи ріденькі пасма. Одначе, місяць потому чоловік продовжив їх вдягати, і почали з’являтися запитання: волосся мало відрости до більш-менш пристойного рівня, але він вперто прикривав голову капелюхами.
Знову ж таки, хлопці нічого не сказали, адже відчуття власної гідности у Професора вже значно похитнулося після візка та всього иншого. Навіть якщо Чарльз ніколи про це не говорив, вони іноді помічали вираз розчарування на його обличчі та стишену лайку.
Утім, хоч чоловік цілком усвідомлював, що йому трохи бракує волосся, шапки та кепки з’явилися в його гардеробі не з цієї причини. Ні, професор мусив носити їх, щоб приховати рани та синці, серпоподібні сліди від нігтів, нерівні шматочки шкіри у місцях, де він продовжував висмикувати жмути волосся.
За дверима своєї ванни Чарльз витріщався на відображення у дзеркалі з порожнім виразом, повільно стягував з голови вовняну шапку, сіро-брунатна тканина вільно падала на вкриту плиткою долівку. Він споглядав рожеву зморшкувату шкіру, яка вкривала ще не загоєні старіші рани, зводячи тремтливу руку, щоб здерти новоутворену кірку, а затим щосили стискав зуби, вчепившись у власну голову.
«Повернись, повернись, повернись, — подумки кричав Чарльз, прикриваючи очі і згорбившись, кусаючи тканину штанини, щоб стишити звуки, що виривалися назовні. — Чому я нічого не чую?! Чому?! Чому?! Чому?!»
— Чому ти зламаний? — скімлив він, витріщаючись на себе поглядом, повним сліз. Блакитна райдужка була оточена крововиливами, темні кола відкидали тіні на все обличчя. Чоловік завжди був блідолиций, але зараз став білим, мов привид, примара того, ким він колись був. Губи були тьмяними, попелясто-рожевими, потрісканими і сухими, а щоки — запалими.
— Ти здався, так само, як і твої дурні ноги, — гірко засміявся Чарльз, бездумно нишпорячи низькою ванною шафкою, поки мазі та ліки з передзвоном утворювали безлад на підлозі. Коли пальці наштовхнулися на знайоме лезо, чоловік вищирився з варварською незворушністю, підгортаючи штанини та проводячи пальцями по ледь загоєних шрамах.
— Чому ви не відчуваєте нічого? — стогнав Чарльз, проводячи лінію на стегні, від чого червоний прозирав, як низка багряних перлів. — Чому ви просто не-
— Професоре? Я почув шум падіння, з вами усе гар… П-професоре?!
Панікуючи, Генк накинувся з усією мутантською силою та видер бритву з руки Чарльза, маленьке лезо дзенькнуло об ванну і забарвило її червоним. Очі юнака вивчали покалічені ноги, щоб потім розширитися ще більше, коли він побачив голову Ксав’єра, що мала ще більш понівечений вигляд, очевидно, була фокусною точкою, на якій він зганяв усю лють.
— Професоре, що ви робите? Чому ви…
— Я все спробував, Генку, — голосив Чарльз, вигукуючи з таким відчаєм, що ноги хлопчини підкосилися. — Усе! Я нічого не чую, Генку! Я не знаю, чому я не чую нічого! Мій розум… він такий же, як і мої ноги. Непотрібний, абсолютно, абсолютно непотрібний!
— Зачекайте, Професоре. Що ви маєте на увазі? — запитав Генк, хапаючи чоловіка за плечі з намаганням зупинити його метання і подальшу шкоду самому собі. — Тільки не кажіть, що маєте на увазі… ваші здібності?
— Вони зникли, — завив Чарльз, схопившись за голову тремтливими пальцями. — Я більше нікого не чую ось тут. Усі зникли.
— О Господи, — вирвалося у юнака, що тепер не міг стояти на своїх двох і опустився на коліна навпроти Ксав’єра. — В-все буде гаразд, Професоре. Шон, Алекс і я, і ви, ми все випра-
— Ні! Не можна їм казати, — молив Чарльз, його язика торкалися солоні сльози, що стікали обличчям. Чоловік схопив рукави Генка, відчутно струснувши його. — Не можна, Генку. Я не… Якщо вони побачать мене таким… Якщо вони зрозуміють, що я…
Не такий, як вони.
Инший.
Людина.
Генк мав змучений вигляд, але Ксав’єр був у такому відчаї і майже на межі, що, поглянувши на нього, юнак просто кивнув.
— Добре, не скажу, Професоре. Не скажу, але нам… Нам треба обробити ваші рани, — швидко мовив Генк зламаним від намагання стримати сльози голосом. Чарльз із схлипом притулився до ширшого торса юнака, який хутко підняв його, не зважаючи на ноги, що в’яло гойдалися без жодних ознак життя, переніс до ліжка й обережно вклав на нього.
Виснаженого чоловіка огорнув непевний сон, поки Генк шукав засоби для надання першої домедичної допомоги. Страхітливий звір із трепетним серцем ковтав сльози, прикладаючи знезаражувальний розчин до скривавленої, вкритої гематомами шкіри Чарльза, крихкого, геть не схожого на впевнену, харизматичну, живу особу, яку він зустрів лише кілька місяців тому.
Хто б міг подумати, що щось настільки мале, як монета, може вчинити таку шкоду.
***
Під прикриттям роботи над Церебро, до якого Алексові та Шону насправді не було діла, Генк та Чарльз перебирали нові та нові методи повернення чоловікові телепатії. І з кожною новою спробою вони провалювалися.
Генк починав просто і безпечно: спершу тестування, вимірювання електричної активности мозку, гіпноз. Коли нічого з цього не спрацювало, він, заохочуваний Чарльзом, пішов далі до більш експериментальних підходів попри власні побоювання. Водолікування, електросудомна терапія, або ж електрошок, нейростимулятори — юнак випробовував усе, та не просувався далі ні на крок.
Генк навіть намагався перебудувати Церебро, щоб замість того, щоб поширювати дію телепатії на кілометри, спрямувати ментальну енергію всередину. Це закінчилося тим, що Чарльз відключився, залишаючись без свідомости впродовж трьох днів, чого було якраз достатньо, щоб Шон та Алекс почали гадати, що в біса не так із Професором.
Однак Генк пообіцяв і не міг сказати ні зайвого слова, чим значно засмутив їх. Утім, коли Чарльз очуняв і збрехав про те, що його скосив грип, ідеально сфабрикована посмішка не видала внутрішніх тривог, тож вони неохоче поставили на цій темі хрест.
Після кожного провалу кулак Чарльза знайомився зі стіною, перш ніж чоловік міг опанувати себе і з фанатичним захопленням узятися до перебирання наукових статей та журналів у пошуках нового методу, і ще нового, і наступного, і ще одного. З кожною ідеєю у серці чоловіка спалахувала надія, не важливо, наскільки болючим чи небезпечним мало б бути лікування.
Він був у відчаї, і Генк це бачив, але хлопчина не був достатньо сильним, щоб сказати професору, що в якийсь момент вони зайдуть надто далеко, аж до точки неповернення.
Генкові було важко засинати, бо десь усередині він знав, що вони дуже давно перетнули ту лінію.
***
У 1966 Алекс та Шон відбули на війну, у якій боролися за щось більше, ніж вони самі. Чарльз хвилювався, авжеж — що б там не було, вони були його учнями. Майже синами. Генк запевняв, що хвилюватися нема про що — вони тренувалися щодня після Куби, і хоча Ксав’єр бачив їх як дітей, дітьми вони точно не були. Вони мали здібності, які давали більше захисту від людської зброї, ніж було в тих, хто сил не мав.
Чарльз у відповідь журливо усміхнувся, тож Генк миттєво зрозумів, де помилився, і поплескав його по плечі.
— Я не мав на увазі, що їхні здібності роблять їх більш… — почав юнак, та Ксав’єр заткнув його в’їдливим сміхом і заперечним киванням.
— Усе гаразд, Генку, не треба брехати. Це просто факт, чи не так? Навіть якщо не у розрізі переконань Еріка, їхні здібності дають їм силу, що вирізняє з-поміж инших. Тим часом я тут, слабкий і безсилий, а на додачу ще і прикутий до інвалідного візка до кінця життя, — він не міг прибрати зі свого тону гіркоту.
— Чарльзе, я так не дум-
— Я справді мав би вже побороти це, хіба ти не про це думаєш? Господи, вам напевно набагато легше тепер, коли не треба ховатися від мене по закутках зі своїми думками. Пройшло уже чотири роки, Чарльзе, а ти все ниєш. Що, я мав би за рік звикнути до своїх ніг? За рік забути про те, що втратив сили? Рік на те, щоб відпустити Рейвен? Рік на Еріка? — продовжував Чарльз, стиснувши колеса візка настільки сильно, що кісточки побіліли.
Генк розтулив рота, щоб заперечити йому, та чоловік просто від’їхав геть, з гуркотом закриваючи за собою двері кабінету.
***
Генк нервово проковтнув слину, спостерігаючи за тим, як остання крапля експериментальної сироватки скотилася по стінці скляної ампули, яку пристрій запечатав латексним корком та автоматично виставив назовні зі пшиком. Руками, позбавленими кігтів та блакитної шерсті, юнак обережно уклав посудину у лискучий дерев’яний короб поруч із новим металевим шприцом.
Після створення довершеної сироватки, що змінювала б його зовнішній вигляд, блискучий розум Генка почав крутитися навколо ідеї коригування инших речей. Скажімо, телепатії Чарльза.
Теоретично, якщо можливо було створити щось, що пригнічувало мутацію, то чому б не спробувати щось, що, навпаки, підсилювало б її. Сироватка Генка не була схожою на жоден із препаратів, що вони вже спробували раніше, оскільки була створена виключно для професора, підігнана під його ДНК та фізіологію.
Із великими сподіваннями хлопчина схопив дерев’яний контейнер, квапливо чимчикуючи до ліфта, поспішаючи до кабінету Чарльза.
Коли він прибув, чоловік споглядав крізь вікно щось за безмежжям зеленої трави, затуманені очі фокусувалися на супутниковій вежі.
Генк на хвильку спинився, знаючи: коли Чарльз дивився на величезну конструкцію таким поглядом, краще було дозволити йому зануритися у роздуми.
Але це могло бути тим, на що він чекав ще з часів Куби.
— Професоре, — Генк продер горло і схвильовано зачинив за собою важкі дубові двері, на що Ксав’єр мугикнув, закриваючи очі та тяжко видихаючи, перш ніж обернутися на візку.
— Так, Генку? — запитав Чарльз слабким і приглушеним голосом, у якому, однак, зберігалися нотки захоплення людиною, що весь цей час залишалася поруч, навіть протягом найгірших періодів його життя.
— Я завершив її, — швидко мовив Генк, сідаючи з иншого боку стола і демонструючи відкритий короб, що він приніс з собою. Зіниці чоловіка негайно розширилися, надаючи обличчю блиску, що так рідко можна було на ньому побачити останнім часом, потемніла блакитна райдужка знову набула навдивовижу яскравого відтінку океану.
— Сироватка? Це сироватка? — запитав Чарльз, похапцем об’їжджаючи стіл, щоб схопити руку Генка, молодший мутант охоче закивав, змушуючи чоловіка зайнятися легковажним сміхом. — О, Генку, ти неймовірний. Спробуймо прямо тут, зараз.
Чарльз вже закочував рукав, та юнак спинив його руку, серйозно подивившись на професора.
— Професоре, це… Вона повністю експериментальна. Я не можу стверджувати, що це спрацює. Так само як моя перша сироватка, ця може викликати неочікувану реякцію. Або… або взагалі жодної реякції. Я просто не хочу, щоб ви розчаровувалися…
— Все гаразд, Генку. Чесно кажучи, ми дійшли до того, коли навряд чи може бути гірше, чи не так? — сказав чоловік, натягаючи посмішку та розтираючи тонку бліду шкіру на згині ліктя. Блакитно-зелені вени яскраво просвічувалися крізь майже прозору плоть.
Юнак нічого не відповів, лише киваючи та сподіваючись, що Чарльз не збрехав, сподіваючись, що, як ця спроба повернути телепатію провалиться, це не буде останньою краплею, що переповнила чашу.
— Гаразд, можемо зробити це зараз, але ходімо хоча б назад до лябораторії на випадок, якщо будуть якісь… побічні ефекти. Там усе моє обладнання. Тоді буде безпечніше, — запевнив Генк, і чоловік погодився; квапливо прямуючи до лябораторії, він випромінював таку кількість енергії, якої у нього не було вже впродовж декількох років.
Коли вони вже були там, вчений під’єднав Чарльза до кількох приладів, щоб вимірювати його життєві показники, але по-справжньому загорівся чоловік тоді, коли Генк нарешті дістав ампулу з сироваткою, набираючи шприц і шукаючи вену.
— Готові, Професоре?
— Так, так, Генку, я більш ніж готовий, — відповів Чарльз. — Ну ж бо.
Він більше не вагався, роблячи Ксав’єру ін’єкцію рідини бурштинового кольору. Серцебиття ледь-ледь прискорилося перш ніж увійти у рівномірний ритм, хоча удари серця і відбувалися трохи швидше, ніж зазвичай. Чарльз зробив тремтливий видих і закрив очі, очікуючи, що сироватка подіє.
У лябораторії стояла тиша, крім, може, писку приладів, аж тут чоловік раптово зітхнув, широко розплющуючи очі. Генк наполохався, поспішаючи перевірити, що трапилося, та Чарльз лише похитав головою і витріщився на свої ноги, руками, що дрижали, торкаючись колін.
Генк знову сполошився, коли ліва нога Ксав’єра смикнулася, а він сам виснажено засміявся, розтираючи нижні кінцівки зі сльозами на очах.
— Г-Генку, це побічний ефект? Я… я не можу повірити. Я… я відчуваю ноги, — поки Чарльз говорив, у пальцях ніг поколювало і скоро він зміг злегка підняти обидві ноги. Сміх так і виривався, непрошений і недовірливий.
— Я, ем, на відміну від сироватки, яку я використовую і яка коригує мою ДНК, щоб змінювати зовнішність, ваша коригує ДНК в більш відновлювальний, підсилювальний бік. Вона не замінює ваш ген Х, але намагатиметься підсилити його експресію. Здається, це має вплив не лише на мозок… Напевно, вона взаємодіятиме з усіма нервовими волокнами у вашому організмі… — белькотів Генк, що подумки щось обраховував, поки Чарльз намагався підвестися на ноги, використовуючи металеве крісло як опору.
Чоловік знову розсміявся: непевно, але ж він стояв, з широкою та яскравою посмішкою, тож вчений не міг сам не усміхнутися.
Чарльз і Генк зачудувалися наново віднайденою здатністю ходити, аж поки юнак не згадав, для чого він власне винайшов сироватку.
— Професоре, але як щодо ваших здібностей? Вони повернулися?
Після цього запитання чоловік завмер, хоча до цього повільно описував кола лябораторією.
— Я… — почав Чарльз, закриваючи очі і зводячи докупи брови. Приклав пальці до скроні впевненим і твердим рухом, та згодом вони задрижали.
У животі Генка почали розростатися острах і розчарування.
— Я… Ні. Ні, Генку, я… Я нічого не чую. Я усе ще нічого не чую, — Чарльз говорив затинаючись, хитав головою і зрештою безсило повалився на стіну. Юнак підбіг до нього.
— Професоре-
— Це вже не вилікувати, так, Генку? — задихаючись, мовив чоловік, вдаряючи кулаком по вже рухомій нозі. — Можна вилікувати ноги, але телепатія… Я зламаний назавжди, чи не так?
— Я можу продовжити досліджувати сироватку, Професоре. Застосувати инші комбінації, це… це хороша основа для подальших досліджень, — сказав Генк, хоча він не міг пообіцяти Професорові те, чого він сам не знав, чи зможе досягти.
Оскільки глибоко всередині хлопчина знав, що не мав сили виправити те, що зламалося всередині Чарльза того дня на пляжі.
Не знав, чи хтось взагалі був на таке здатний.
***
Чарльз споглядав шахову дошку, виставляючи вперед туру так, як робив Ерік під час їхньої останньої спільної гри. Хоча він і втратив телепатію, усі спогади із кришталевою чистотою деталей зберігалися викарбуваними у його пам’яті. Було це даром чи прокляттям змінювалося з дня на день.
Інколи Чарльз був радий мати ці уривки щастя, назавжди сховані там, щоб насолоджуватися ними за бажанням. Але в инші дні вони змушували чоловіка осушувати пляшку в намаганні забути, оскільки пам’ять про двох людей, яких він любив найбільше, часом була надто важким тягарем, особливо тепер, коли Чарльз був тим, до чого вони відчували відразу.
Він знав, що Ерік думав про людей, шпильки та слова, відпущені під час гри, закарбувалися в камені, коли Леншерр надягнув того шолома. На коротку, чарівну мить Чарльз подумав, що добрå, яке він відчував усередині Еріка, було достатньо, щоб той зрозумів, що є инший шлях. Шлях, вимощений не смертями і руйнуваннями, а надією.
Можливо, Леншерр мав рацію — він був наївним.
Виявилося, що монстр Франкенштейна не сильно вже і відрізнявся від свого творця. Хоча через заховану десь глибоко доброту Еріка відштовхувала підла натура Шоу, зрештою, чоловік з ним погоджувався. Леншерр погоджувався, що люди — нижчий сорт, і заслуговують на смерть.
Ми діти атома. Те, що вб’є людей, зробить нас тільки сильнішими.
Ми наступний крок у людській еволюції.
Люди зробили свій хід, тепер наша черга.
Миру я і не шукав.
Чарльз споглядав шахову дошку розфокусованим поглядом, а затим тужливо заридав і скинув набір зі столу, білі та чорні фігури посипалися на долівку.
Чарльз зробив великий ковток скотчу прямо із пляшки, закидаючи голову назад і прикриваючи заплакані очі рукавом.
На пляжі Ерік сказав, що хоче бачити його на своєму боці. Та це стосувалося колишнього Чарльза.
Зламаний Чарльз не почує цього більше ніколи, точно не тоді, коли він був людиною, а Ерік — ні.
Цей безсилий Чарльз — лише чергова вразлива комашка під його чоботом, незначна і неістотна.
***
Шон загинув у 1969 на війні. Генк та Чарльз дізналися, коли Алекс надіслав їм листа. Обстріл, наскільки їм відомо. Тіло так і не віднайшли, але особисті жетони на дні вирви говорили багато про що.
Щось в цьому розбило останні рештки надії у Чарльза і він навіть не помітив, як почав прикладатися до пляшки і до сироватки, нерідко до обох, частіше, ніж проводив час тверезим. Поки Чарльз використовував все більше і більше сироватки, що приглушувала біль, принаймні ненадовго, він не міг пригадати чи уявити ті часи, коли міг жити без неї.
***
Логан витріщився на чоловіка, що сидів на сходовому майданчику школи — ні, не школи. Це ще була не школа. Наразі це була лише будівля, що поволі розвалювалася, де животів ходячий труп чоловіка, ще не зовсім мертвого. Він був нижчим за Звіра чи нього самого, з довгим каштановим волоссям, яке не мили протягом тижнів, якщо гострий нюх Логана міг щось сказати про це. Його щоки були запалими, а очі — замордовані думками, блакитні із крововиливами. Логан міг зрозуміти, чому чоловіка вважали привабливим, коли він був молодшим і менш зламаним, та зараз він нагадував ходяче нещастя.
Росомаха ніколи не зустрічався із ним раніше, але Звір — старший, той, що із майбутнього — розповідав про нього. Професор. Мав збіса вишукане ім’я — Чарльз Френсіс Ксав’єр. Логану було б простіше запам’ятати його як Чака. Очевидно, був колись телепатом, навіть дуже сильним, але після того, як друзяка Магс пробив його розум монетою, втратив свої здібності. Логан припускав, що Магнето завжди був мудаком.
Джин — у грудях защемило — вона також згадувала чоловіка якось з поглядом, сповненим шкодувань та суму, і з дрібкою ностальгії. Дівчина знала його лише недовго перед його відходом, але Ксав’єр справив на неї сильне враження. Як він зрозумів, попри втрату здібностей, Професор був тим, хто найбільше допоміг Джин розвинути та контролювати її силу, навчив її, що дар потрібно цінувати та плекати, а не боятися його. Кому знати краще, якщо не тому, хто втратив здібності назавжди.
Чарльз Френсіс Ксав’єр був хорошою людиною, судячи зі слів тих, хто його знав. І, судячи з їхніх слів, шкода було, що він помер так рано.
Зовсім як батько, казали вони. Все закінчила одна куля, випущена в кабінеті.
Доволі кумедно, за кілька хвилин до того, як Кітті відправила Логана у минуле, Магнето особисто відвів його убік. Чоловік, який завжди був його заклятим ворогом, раптом почав скидатися на геть иншу людину: обличчя ніби постарішало від натиску болю та каяття, що він проніс через роки.
— Чарльз… він загинув ближче до кінця 70х. Ми не були… Я не був… — почав Магнето, та його обличчя викривилось від болю, тож довелося стрясонути головою, через що посивіле волосся полізло в очі. — Якщо зустрінеш його, допоможи йому. Світ був би набагато кращим місцем, якби в ньому був він.
Логан у відповідь лише запитально звів широку брову, а Магнето продовжив кружляти довкола у плащі, що майорів позаду, міцно стискаючи щось у долоні.
Залишки зім’ятої кулі.
Поглянувши на чоловіка зараз, Логан міг бачити ранні симптоми. Він мав розбитий, упокорений та в цілому надзвичайно одурманений вигляд. Логан жив у 70х і знав, якими тоді були більшість людей, але цей відрізнявся. Люди тоді закидалися, щоб повеселитися, але цей чоловік набивався якимось наркотиком під зав’язку, щоб просто вижити. Звір попереджав і про це теж — професор залежав від якоїсь там сироватки, яка, хоч і дала йому здатність знову ходити, забрала можливість тверезо дивитися на світ.
— Через п’ятдесят років? Типу в майбутньому через п’ятдесят років? — запитав Чак, з недовірою сміючись.
— Так, — відповів Логан, тож чоловік повернувся до Генка, вказуючи на нього із запитально зведеними бровами.
— Генк послав тебе з майбутнього? — перепитав Чак, змусивши Логана закотити очі, утім кивнути. — Та від’їбися.
— Не хочу сипати сіль на рану, та, якби ви мали свої сили, то знали б, що я кажу правду, — прогарчав Росомаха, через що усмішка стерлася з побілілого обличчя та червоних губ Професора, а Звір різко повернувся до нього.
— Звідки ти знав, що я не маю… Зачекай-но, хто ти? — примружившись, запитав чоловік.
— Як я і сказав, Звір прислав мене, бо ми боролися разом протягом багатьох років, — відповів Логан, тож Чарльз перевів погляд з нього на Генка і назад.
— Ти усе повторюєш, що Генк послав тебе. Що ти його знав. Одначе ти жодного разу не згадав, що ми знайомі, — у відповідь на слова Ксав’єра він сердито зітхнув, знизуючи широкими плечима.
— Тому що це не так, — Професор через це знову примружився.
— І чому ж?
— Бо ви померли, — відповів Логан, змусивши Чарльза та Генка завмерти.
Вичекавши не одну хвилю, Ксав’єр підвівся і підійшов до Росомахи, поли халата лопотіли позаду.
— Іди нахуй, — виплюнув Чарльз, та Логан не відступив під натиском погляду чоловіка, що був нижчим за нього. Він бачив очі багатьох, на кого вже чекала смерть, і те, що він побачив у очах Професора, не здивувало.
Страх.
Однак Логан не знав, чого він боявся. Страх смерті, страх за те, що він лишить по собі, страх самого себе. Того, що він збирався зробити.
— Професор загинув? — запитав Генк, наближаючись до Логана з риком і хапаючи його за комір: — Коли? Як?
Той лише витріщався на Професора, який тяжко ковтнув, уникаючи погляду.
Він знав. Можливо, не «коли», але точно «як».
— Яка вже різниця, Генку? Зараз це не має жодного значення. Логан прийшов змінити майбутнє, чи не так?
Що ж, він прийшов урятувати майбутнє від монстрів, яких створили люди. Точно не щоб рятувати декого від самого себе.
***
Вони визволили Еріка із в’язниці. Чарльз врізав йому по пиці.
Це відчувалося геть не так добре, як хотілося б.
***
— Ти не уявляєш, що я накоїв.
Гнів, що кипів у серці, та біль змішалися всередині Чарльза, виливаючись після того, як були приховані протягом стількох років.
— Я знаю, що ти забрав речі, які означали для мене найбільше, — дав відповідь Чарльз, міцно стискаючи свої стегна. Рейвен. Мої сили. Тебе.
Він намагався не зважати на те, як здриґнувся літак.
— Знаєш, можливо, тобі варто було б більше за них боротися.
Раптово професор відчув ряд шрамів на шкірі голови від того, що він видирав собі волосся, борозенки ран, розкидані на стегнах. Згадав дні, коли мріяв, щоб Рейвен була поруч, ночі, коли схлипував у подушку наодинці, благаючи, щоб Ерік повернувся. Ліки та електрошок, і утоплення, і вмирання, знову і знову.
Чарльз підвівся, оскільки те, що він міг це зробити, уже означало, що він намагався. Силував себе жити із тим, що йому дісталося, адже іноді просто намагатися жити вже було так збіса важко.
— Хочеш, щоб я боровся? То нумо боротися.
Літак знову трясонуло, і Логан гаркнув із попередженням, але Ерік лише звів руку.
— Дозволь йому, — повільно сказав він, фокусуючи погляд на Чарльзові, який із тремтінням зім’яв у кулаку чужу сорочку.
— Ти покинув мене! Ти забрав її та покинув мене!
— Янгол. Азазель. Емма. Банші, — перелічив Ерік крижаним голосом, змушуючи чоловіка здриґнутися. — Брати та сестри мутанти, — на відміну від мене. — Усі вони мертві! — майже як я. — Безліч инших, замордованих під час експериментів!
Чарльз похитнувся назад, як від слів Леншерра, так і від хаотичних рухів літака, бо володар металу втрачав контроль над своїми здібностями.
— Де ж тоді був ти, Чарльзе? Ми мали їх захищати! Де ти був, коли твої ж люди потребували твоєї допомоги? Ховався! Ти і Генк! Прикидалися тими, ким насправді не були!
Чоловік безсило опустився у крісло, випускаючи тремтливий видих, його мозок відключився, даючи словами Еріка зачепити саму душу.
Пробач, я не зміг, бо я більше ніхто. Я без здібностей, слабкий, нажаханий, втомлений.
Я людина.
***
Чарльз закашлявся: часточки бетону дерли горло, цілі його шматки сипалися згори — і нарешті стадіон опустився на землю, піднявши хмару пилу. Великий камінь зіткнувся з його головою, примушуючи упасти на коліна і відбираючи зір на мить, у вухах дзвеніло. Липка крапля вологи стікала збоку обличчя, а доторкнувшись він уже дивився на червоні пальці.
О, як же знайомо.
Чарльзові треба було хвильку, щоб зібратися із силами, лише щоб звільнити затуманений розум, як крики почали лунати звідусіль, він прошивав поглядом куряву навколо, щоб побачити, як Ерік сходитиме з небес, як Бог, що зійшов на Землю, щоб приректи долі смертних на руйнування.
Якби ж я мав свої здібності, я б знав, що так буде. Я побачив би, що Ерік збирається зробити… Я міг не дати йому підстрелити Рейвен, я міг би…
Міг би, міг би, міг би.
Ким був Чарльз супроти мутантських здібностей? Чоловік, що з нього було зараз стільки ж користи, як і з людей, загнаних у кут у тому бункері, який рознесло на друзки внаслідок одного лиш помаху Ерікової руки.
Що відрізняло Чарльза від людей, яких Леншерр збирався убити заради надуманого блага усих мутантів?
Усе, що міг зробити Чарльз — спостерігати, як Ерік проштрикнув Логана і відіслав того геть, вдарив Генком об стіну і заточив його у сталі, блакитний мутант лише гарчав, борючись із металом, у який був загорнутий. Леншерр лише подивився на чоловіка із замученим, але відстороненим виразом, колишній телепат стояв навколішки на долівці, не здатний боротися з ним, слабкий тілом, а розумом — ще більше, хоч Ерік того і не знав.
Чарльз похмуро посміхнувся, коли побачив, що той вдягнений у шолом.
Тобі не потрібно носити цю жахливу річ, друже мій. Я не міг би торкнутися твого розуму навіть якби намагався.
Люди у розгромленому бункері прикрили обличчя, коли Ерік звів руки, змушуючи зламаних андроїдів оточити, мов янголи, свого поводиря.
— Ви створили цю зброю, щоб знищити нас. Навіщо? Тому що ви боїтеся наших дарів, — викрикнув Ерік, приваблюючи і захоплюючи увагу усих довкола, кожен стримував подих у страху і тривожному очікуванні. — Людство завжди боялося тих, хто вирізнявся. Що ж, я тут, щоб сказати вам, сказати світові, що недарма ви боялися! Ми і є майбутнє! Ми ті, хто успадкує землю! І усі, хто стоять на нашому шляху, переживуть усе те ж, що і ті, кого ви бачите зараз перед собою. Сьогодні мало бути демонстрацією вашої сили. Натомість я покажу вам частину того спустошення, яке моя раса може принести вашій.
Чарльз глянув на бункер, на людей, які тулилися докупи та скиглили, зводячи руки у молитві або опустивши очі, змирившись із неухильною смертю. На його серце ліг важкий тягар.
«Ні, так не має бути, — подумав Чарльз, змушуючи себе піднятися, хоча у голову, здавалося, хтось налив свинцю. — Ми не так повинні усе вирішувати. Ми повинні були закінчити війну, а не розпочинати нову. Я не настільки наївний, щоб вірити, що кожна людина доброчесна, добра і справедлива. Є люди, що зневажають мутантів, бояться їх, бажають їх знищити».
«Але є також хороші. Мойра. Названі батьки Еріка. Всі матері та батьки і брати та сестри мутантів, які безумовно люблять їх, не зважаючи на відмінності».
«І я. Просто Чарльз без здібностей, про які можна було б згадати, лише ще одна людина, яку Ерік хоче знищити».
«Бо навіть якщо так, я усе ще кохаю його. Навіть після усього, я все ще кохаю Еріка і не можу дивитися, як він піде шляхом смертей та знищення. Я не дивитимуся, як він перетворюватиметься на Шоу».
— Еріку! — викрикнув Чарльз, збираючи кожну найменшу дрібку своєї сили, крокуючи до старого друга і коханого з рішучістю. — Еріку, ти не мусиш так вчиняти!
— Знову намагатимешся зупинити мене, Чарльзе? — глузував він, обертаючись від людей у бункері, щоб поглянути на старого друга. Ксав’єр розтулив рота, щоб сперечатися, та у відповідь лише похитали головою: — Ти живеш у тіні, присоромлений і наляканий, Чарльзе. Зі страхом відступаєш, коли наші сестри та брати мутанти помирають від рук людей.
— Убивство людей не наблизить мир, Еріку. Я знаю, що є ті, хто шкодять мутантам, частина з ним, можливо, сидить зараз у бункері, але ти не можеш карати усих за помилки небагатьох з них.
— Вони створили цю зброю, Чарльзе. Зброю, яка зітре нас із лиця землі у майбутньому, яке наступить, якщо ми будемо сидіти, як ти, і нічого не робити. Це війна, Чарльзе, та, яку почали люди і яку закінчимо ми, — мовив Ерік, на що чоловік тільки заперечно кивав, біжучи назустріч, так що Леншерр загарчав і підняв металеву опору, грюкнувши нею об землю прямо перед Чарльзом, щоб той зупинився.
— Еріку! Якщо ти збираєшся убити людей, тоді тобі доведеться убити ме-
— Не марнуй повітря, Чарльзе! Ти не був поруч зі мною усі ці роки, так само як не був тоді, коли мене ув’язнили за те, чого я не вчиняв, і ти не був там, коли наш вид винищували цілими групами. Ти не зупиниш мене, Чарльзе, оскільки нове «завтра» починається сьогодні, — сказав Ерік, широко усміхаючись і зводячи догори долоні, від чого очі андроїдів засвітилися.
-Перезавантаження програми андроїдів. Зміна цільових протоколів; сканування на наявність людської мозкової активности. Ініціяція. Підтверджена ціль: людина. Знищення-
— Еріку! Еріку, прошу, не роби цього! Прошу! — кричав Чарльз, підводячись і намагаючись достукатися до друга, коли вони зустрілися поглядами.
— Мені шкода, Чарльзе. Але цього разу вразить тільки людей. Я не повторю свою помилку двічі.
Ерік клацнув пальцями.
Ех, Еріку.
Чарльз зробив лише один крок, перш ніж андроїд повернувся до нього з очима, що загорілися після сканування, і машина вистрелила раніше, ніж Ерік зрозумів, що відбувалося.
Три кулі були випущені, перш ніж Ерік силою змусив усі андроїди вимкнутися і безвільно упасти на землю. Але навіть тоді було вже занадто пізно.
Усі три кулі досягли цілі. Одна у нозі, одна у череві, остання — в плечі.
Чарльз падав ніби у вповільненій зйомці, сила, з якою були випущені кулі, змусила його завалитися назад, на вкриту пилом траву.
— Чарльзе, Чарльзе! Чарльзе, що відбувається, так не мало бути, — чоловік чув, як Ерік безтямно кричав, пригортаючи до себе тіло Ксав’єра, що раптово видалося дуже легким.
Ох, ну і знайома ж картина.
Чарльзові було боляче говорити, адже горло наповнювалося кров’ю через одну з ран, коли той зблід, очі Еріка розширилися.
Натомість очі Ксав’єра розширилися, коли чоловік здер з голови шолом, кинув його на долівку і відчайдушно, майже божевільно молив його: — Чарльзе, говори зі мною. Залишайся зі мною, — хрипів Ерік, намагаючись ігнорувати усю ту кров, якою були вкриті його руки, яка стікала на його стегно з постійною і неперервною швидкістю.
Справа була у кулі, що застрягла у животі, Ерік відчував її, маленька грудка металу, що розірвала зсередини органи. Він знав, якими бувають черевні рани. Знав, що це означає.
Здавалося, Чарльз теж знав, адже посміхався із розумінням. Кров забарвила його посірілі губи у яскраво-червоний, ніби пародіюючи те, яким яскравим він сам колись був.
— Не варто, друже мій. Шолом… тепер ти в безпеці від мене, — зумів вимовити Чарльз, викашлюючи повен рот крові та спираючись головою на груди Еріка, вдихаючи стільки, скільки зараз могли вмістити легені. — Моя телепатія. Мм, я втратив її.
— Ти втратив- — повторив Леншерр, його серце стиснулося так сильно, наче грудна клітина зараз вибухне. — Що ти маєш-
— Уже… давно. Ще з Куби, — просипів Чарльз, змушуючи важкі повіки знову розтулитися, щоб поглянути на друга, обличчя якого заповнила зневіра, і він поглянув на Ксав’єра з жахом, що наростав.
— Ні. Чарльзе, цього не може… Не кажи мені… Через мене… — шепотів Ерік, на що професор лише похитав головою, збираючи залишки сили, щоб взяти його обличчя у свої долоні, ненавмисне розтираючи по чужій шкірі кров.
— Чшш. Уже… надто пізно, щоб це щось означало. Це більше не варте того, — відповів Чарльз, зумівши посміхнутися, коли сльоза стекла щокою Еріка на його руку.
— Якби ти мені сказав, я міг би… я б… Чому ти не сказав мені? — запитав Леншерр, міцніше притискаючи до себе чоловіка, ніби міг прив’язати його до цього світу і не дати піти.
— Я боявся, — слабким голосом зізнався Чарльз, випускаючи незґрабний смішок. — Оскільки ти… ти кохав мене колись. Бо я був мутантом. А тепер… я більше не… Я просто хотів залишатися тим, кого ти когось кохав, а не ще однією людиною, яку тобі треба ненавидіти.
Ерік мав розбитий вигляд.
— Ні, ні, ні, Чарльзе, — він задихався, його голос був спустошеним. Леншерр торкнувся чолом чола Чарльза, його гарячі сльози стікали на чужі холодні щоки. — Це не… Ти справді так думав? Що я не кохатиму тебе, якщо ти не будеш… Якби ти не мав своїх сил?
Коли Ксав’єр не відповів, він випустив звук, ніби всередині нього щось зламалося, і зімкнув їхні губи із лячною наполегливістю.
— Чарльзе, Чарльзе, liebling¹, ти ніколи не був мені важливим лише через свої здібності. Ніколи. Я любив їх, так, але не тому закохався у тебе. Я закохався у тебе, і ніколи не припиняв тебе кохати, ні на мить. Я- Чарльзе- Gott², я кохаю тебе і не знаю, що робив би без тебе, і о ні, що ж я накоїв? Що мені робити? Я мушу все виправити… Я можу… Я можу… Я можу це виправити. Чарльзе, з тобою усе буде гаразд. Я просто… Я маю…
Чарльз викашляв іще кров, а його зір почав затуманюватися — його час спливав.
Він похитав головою, опускаючи долоню з щоки Еріка і залишаючи її на руці, що вчепилася у його власні груди. Вона так, так сильно тремтіла, що Ксав’єр змучено видихнув і стиснув руку Леншерра так міцно, як тільки міг.
— Чшш, чшш. Це… це не має значення. Еріку, можливо це… це мусило статися. У майбутньому, з якого прийшов Логан, мене… мене вже давно немає, любове моя. Тож… усе гаразд. Так мало статися. Усе гаразд. З тобою… з тобою усе буде гаразд.
— Чарльзе, ні, ні, ні, не вчиняй так зі мною, Чарльзе. Не кажи так, ти не- — нестямно белькотів Ерік, стискаючи Чарльза сильніше, відчуваючи, як той вислизає. Він схлипував, тримаючи чоловіка, чия голова спочивала у вигині його шиї, поки Леншерр чіплявся за його присмертне тіло.
Чарльз колись замислився про те, якими будуть його останні слова, особливо після того, як Логан відкрив правду про те, що у майбутньому, яке мало настати, його вже давно немає.
Чарльз знав, що Ерік усе ще був живим, навіть тоді, прожив довго, дуже довго без Чарльза, не знаючи, що той відчував до нього, оскільки можливости сказати про це ніколи не було.
Тож останні слова Чарльза легко зірвалися з вуст, легкий шепіт супроти шкіри Ерікової шиї, струмінь повітря супроти пульсу мутанта.
— Я завжди кохатиму тебе, старий друже. Alles ist gut³.
¹ liebling — коханий;
² Gott — Боже;
³ Alles ist gut — усе гаразд.