Кім Докча прокинувся із гіркотою у роті, що дивно, адже перед сном він ретельно вичистив зуби, а це було лише чотири години тому.
Що гірше — він прокинувся удосвіта у свій єдиний вихідний. Робота по шість днів на тиждень виснажувала, тож більшу частину неділі хлопець зазвичай проводив, не сильно відриваючись від ліжка. Щоправда, у понеділок він збрехав, що йтиме до лікаря, тож зумів випросити у начальниці відділу кадрів додатковий вихідний.
Найгірше у тому, щоб прокидатися удосвіта, навіть не противне відчуття недосипу, що конденсується на повіках, адже перші кілька годин після пробудження коктейль із гормонів та кави непогано тримає на ногах. Ні, найгірше те, що зайняти себе абсолютно нічим. Він прочитав оновлення усих своїх улюблених романів іще опівночі, власне, тому і ліг так пізно, тож з розваг залишалося лише апатичне розглядання чотирьох стін. Або, звісно, можна було виконати якісь завдання з роботи, але Докча ж не настільки ідіот, щоб витрачати на це свій єдиний вихідний.
Зрештою, сердито напнув на голову ковдру, примушуючи себе заснути.
Удруге прокинувся вже по десятій і зі значно менш песимістичним настроєм. За вікном яскраво світило сонце, від променів якого не захищали навіть повністю опущені жалюзі, тож хлопець солодко потягнувся у ліжку, готуючись починати новий день.
І дивно було б, якби він сам собі його не зіпсував. Така людина, як Кім Докча, просто не могла спокійно піднятися з ліжка і займатися ранковою рутиною. Ні, йому треба було розплянувати найближчі декілька кроків, перш ніж звісити ноги з ліжка. Власне, скоріше повторити плян, адже хлопець був із тих, хто роками живе за усталеним режимом, із тим виключенням, що у робочі дні всі пункти стискалися у часі до 15-20 хвилин.
У розкладі Докчі після душу завжди ішов сніданок. І якщо постояти під прохолодними краплями, неспішно вмиваючись, було навіть приємно, то із другим була проблема. Річ у тім, що протягом тижня він снідав одним і тим же: нашвидкуруч посмажені грінки + якийсь сир із супермаркету + кава. У неділю була можливість хоч трохи урізноманітнити раціон, в холодильнику навіть чекали яйця, суміш для оладків та інгредієнти для ґімбапу, та хлопець не міг змусити себе виконати щось, що вимагало б двох-трьох зайвих рухів. Хотілося, щоб сніданок з’явився сам собою, але він не міг дозволити собі доставку чого-небудь, адже використав свій бюджет на це ще учора, не маючи сил готувати вечерю.
Якби ж Кім Докча не був самотнім, такого питання не виникало б. У них було б правило, що сніданок готує той, хто прокидається першим. Спойлер: він ще той сонько. Їжу, звісно, не подали б у ліжко, бо тоді довелося б зайвий раз прибирати, але у хлопця була б можливість не думати, а просто насолоджуватися даним.
Але Докча усе ще був самотнім. Тому він підвівся, поставив чайник і поплентався до душу. Витираючи волосся, з якого на кухонний стіл падали великі краплі, закинув у чашку чайний пакетик і залив окропом, розуміючи, що концентрації для того, щоб стояти над кавоваркою, йому не вистачить. Подякував виробникам нарізного тостового хліба, намастив його чимось пастоподібним з баночки, написи на якій попереджали про штучне походження сировини чи про гмо, він не надто звертав увагу на це, коли ходив відділом зі знижками.
Чай, залишений занадто надовго, лише додавав гіркоти, тож Докча просто мусив відірватися від свого бутерброда і пошукати цукор, який взагалі дивом опинився на його кухні. Смак солодкого, але міцного чаю наганяв ностальгію, хоча він і не був певний, за чим, а на додачу до хмар, які швидко скупчувалися за вікном, це повертало хлопця до роздумів про власну самотність. Хоча він не міг стверджувати, що такі думки не з’явилися б, якби сонце продовжило нещадно нагрівати асфальт, вкриваючи місто духотою, мов ковдрою.
Кім Докча часто чув компліменти стосовно зовнішности від старших колег по роботі. По роботах. І не лише від жінок, що могло б лестити йому навіть більше. Та щось у цих словах кричало про їхню нещирість. Напевне, тон — з таким батьки хвалять своїх дітей, навіть якщо ті цілковиті нездари. А він же Єдиний Син, тож це мало сенс.
Та, зізнатися, саркастична натура Докчі часом таки приваблювала дівчат. Тільки от це ніколи не заходило далі кількох побачень. Ну справді, він же не міг запропонувати нічого, окрім ущипливих жартів та детального психологічного портрета своїх улюблених персонажів. Тож хлопець повертався — зазвичай пішки, щоб заспокоїти думки — додому ні з чим. Точніше, ні з ким.
А потім неділя, на щастя, закінчувалася, і Кім Докча ловив один із перших потягів, щоб шість днів поспіль не думати про порожнє місце у його житті. Бо якщо почати думати, то порожнім місцем виявлявся він сам.
З иншого боку, якби Докча був не самотнім, то не закохався б у протагоніста. Звісно, «Шляхи Виживання» були цікавим романом, та він не певен, що завершив би прочитання, якби не захоплення головним героєм. Можливо, був би тим, хто закинув після першого ж кола реґресії. Та заздрість до того, яким неймовірним було життя Ю Джунхьока, змушувала з нетерплячкою чекати на новий розділ.
Зрештою це стало тим, що у зруйнованому світі врятувало життя Кім Докчі.
Іронічно, але навіть у постапокаліптичному сетингу деякі люди зуміли знайти собі пару. Здавалося, навіть запилюжені обличчя і зачерствілі риси характеру не могли заглушити тієї іскри привабливости, що йшла зсередини частини з них. Так, він знав, що Лі Хьонсон щиро захоплюється Джун Хівон, у той час, як сама Суддя Знищення щовечора, коли в це не вносили корективи другорядні сценарії, зникала десь із Ю Саною. Академічний розум і сила вижити на вулиці — людей із такими рисами завше тягнуло одне до одного.
Тож навіть у зруйнованому світі Кім Докча був самотнім.
Він помічав також час від часу на собі замиловані погляди Лі Хьонсона. Очевидно, для нього читач був головним героєм, адже знав так багато і вів людей за собою до спасіння. Не треба було докладати багато зусиль, щоб справити враження на солдата. Та Докча не міг стерпіти, щоб його любили за те, ким він не є, а він не був головним героєм.
Головний герой був загартованим битвами убивцею, що вимагав усієї уваги свого компаньйона і страшенно дратувався, коли той авторитетно заявляв, що вони ще не готові до проходження наступного сценарію, тож треба чекати. Ю Джунхьок також був тим, хто щоранку будив хлопця кількома штурханами і з кривою посмішкою нависав згори, подаючи руку, щоб той підвівся.
Верховний Король-Реґресор був тим, хто насправді вів їх через сценарії, хоч і не з великим задоволенням. А ще — тим, через кого відчуття самотности ніби викристалізувалося у нутрощах Кім Докчі, нестерпно поколюючи у районі серця.
Ех, якби ж він не був самотнім.