Чи сумує Елліот за своїм чарівним будиночком на березі океану? Так.
І ні.
Бо зараз він нарешті відчуває ту гармонію, яку довго шукав у приливах, викинутих мушлях та багряних заходах сонця, але не знаходив. Як вияснилось, гармонію містив у собі не піщаний пляж перед бурею, що пропонував єдність з невгамовними силами природи, а хтось, хто ладен вислухати та зрозуміти. Близькість з кимось, хто здатен відповісти та порадити; посміятись разом з тобою та помовчати, коли потребує душа. І це не ніякова тиша, яка будує між людьми височенні стіни без дверей; це спокій, що зцілює. Ідилічна гавань, куди після тривалих ментальних метань приємно повернутись.
Ян це міг. Той, хто тільки рік назад неочікувано з’явився в долині Стардью та заявив свої права на занедбану ферму, встиг стати для Елліота найближчою людиною. Здавалось, Ян вміє все: вудити рибу, складати дрова ледве не зі швидкістю світла, вирощувати неймовірної краси тюльпани, готувати найсмачніші крабові котлетки. Секрет простий: він просто хутко вчиться та беззаперечно любить свою працю. Так колись сказав сам Ян, але Елліот йому не повірив і досі не вірить — у справі мусить бути залучена заборонена магія, інакше Елліоту важко пояснити ідеальність свого коханця.
Ось і зараз він довершений: довершено всміхається, демонструючи ямочки на щоках, довершено закусує губу, довершено заправляє Елліоту за вухо неслухняне пасмо. Руки в нього прохолодні й завжди пахнуть медом та корицею.
Надворі стоїть літо, спекотний липень. Але гаряче їм не від рекордних позначок на термометрі, бо це не має значення, а від думок та випадкових доторків. Вони сидять на підлозі, спершись об ліжко, через відкрите навстіж вікно долинають звуки життя, і обом затишно дослухатись до шелестіння вітру, скриків чайок, дзенькоту дитячих велосипедів. Поруч миска, доверху заповнена черешнями: скільки не з’їси, посудина не порожніє, і це черговий прояв Янової магії. На пальцях та на губах черешневий сік.
— Коханий, у твоїх очах всесвіт. А я тону, задихаюсь, бо не надів скафандр. Ти знав? Ти відповідальний.
Елліоту самому смішно від патетичності, надлишку пафосу, але він намагається стримати смішок, щоб випадково не образити Яна. Але ні про які образи мови не йде, Ян тягнеться за поцілунком.
— Відповім за все належним чином, — шепоче він прямо в губи та проводить пучками пальців по кадику, невагомо лоскоче. Волоски на загривку та передпліччях стають дибки, по спині збудження проноситься електричним розрядом.
Елліот за кожної їх випадкової зустрічі ще в статусі ледве знайомих відчував, що між ними двома є зв’язок, але ніколи не зміг би подумати, що цей зв’язок одного разу вибухне чимось схожим, сповненим інтимності та легкості.
Момент, і Ян вже не просто поруч, він вже над, владно вмощуючись на колінах в Елліота. Елліоту подобається, коли той так рішуче та без вагань бере своє, Елліот у захваті, коли стегна коханця міцно охоплюють його ноги, а сильні руки скріплюються в замок у нього за шиєю, плутаючись у волоссі. Деколи, у пориві особливо ревної пристрасті, вони можуть боляче потягнути за прядки, але це Елліот також любить, бо біль завше додає різкості у задоволення, робить його контрастнішим та чіткішим.
Елліот любить Яна і будь-який його прояв та знає, що це взаємно.
До запаху черешень домішується запах поту та солі, і весь навколишній світ для Елліота зникає, тане у мокрих поцілунках. Розкиданий одяг творить авангардне мистецтво. Елліоту хочеться про це написати, але він розуміє, що як тільки сяде за текст, заклинання спаде. Він не зможе описати те, що відчував, бо не існує потрібних слів. Слова губляться, коли їх тіла притискаються щільніше, сенси втрачаються, категорії розчиняються поміж вдихів та стогонів. Їм залишається тільки відчувати емпірично, бо раціо вже відсутнє. Але і досвідне пізнання закінчується, коли один з них впивається в шкіру іншого нігтями, насолода прямує на трансцендентний рівень.
І вони кохаються, довго, повільно, втішаючись кожним моментом та смакуючи кожну мить, бо знають, що весь час належить тільки їм обом, бо в Стардью, а особливо в їх спальні ще так недавно запустілого дому, час тече інакше. Він майже завмер, зупинився, щоб не лякати своїм безумним міським поспіхом жителів долини, котрі звикли неквапливо проживати найкращі хвилини.
В океані дитячі спогади Елліота, нездійсненна мрія бути дотичним до чогось настільки ж величного та глобального. У Яні та його затишному будиночку Елліотове сьогодення, його покій та натхнення. І як же хочеться вірити, що саме тут його майбутнє, між ранковими літніми підйомами та довгими зимовими вечорами біля каміна, коли ферма завмиратиме, засинатиме. У гранатовому саду та за келихом вина після важкого дня. Між фланелевих простирадл та людського тепла, якого, як вияснилось, йому завжди не хватало, щоб осягнути давно втрачену цільність.