Рії - за найкращого Ромео
На жаль, кохання чарівне на вигляд,
Насправді ж - деспотичне і жорстоке.
Шекспір
«Якщо вб’єш людину - будь готовий до того, що Смерть забере твоє життя. Бо ти порушуєш її закон: кожна жива істота має померти природно. Ніхто не має права вирішувати, кому жити, а кому вмирати».
Вилізши з могили, він глибоко, на повні груди, вдихнув холодне нічне повітря, просочене ароматами гнилого листя, деревини і вологої землі. Йому не потрібно було дихати. Просто захотілося відчути себе живим.
Бо він помер тиждень тому.
Він стояв так нерухомо, що нагадував статую - моторошно викривлену і сутулу. Зеленувата шкіра змарніла, висушені немигаючі очі дивилися кудись у темряву цвинтаря. До дорогого чорного костюма з зеленою сорочкою, оксамитовою підкладкою і срібними запонками - мрець так берег одяг до весілля - прилипли грудки землі. Він закашлявся, випльовуючи жменю личинок, що порпалися в його тілі, поїдаючи внутрішні органи. Мертве тіло стало притулком для інших живих істот. У цьому вбачалася якась парадоксальна неминучість.
Ти помираєш і даєш життя комусь іншому. Такий закон Всесвіту.
Він не пам’ятав ні власного імені, ні причини, чому раптово ожив. Відчував себе немовлям, яке щойно з’явилось у цьому світі - без думок, без минулого, без спогадів.
Ні. Одне слово все ще жевріло у мертвій речовині, що була мозком.
Відплата.
- Відплата, - голос нагадував глухий неприємний скрегіт, який мало нагадував м’який низький баритон. Можливо, черв’яки пошкодили голосові зв’язки. Він виплюнув ще кілька личинок і повернувся до розритої могили, звідки вибрався.
Місце поховання було розкішним. Незважаючи на середину осені, тут ще росли живі квіти. Зараз вони лежали, понівечені і присипані землею. Мармуровий ангел на надгробку стояв на колінах, піднявши прекрасне сумне обличчя до неба. Немов молився за покійного.
Затуманені очі мерця роздивлялися написи, викарбувані на білому камені.
«Ромео Мортіс».
Дати народження і смерті.
Епітафію.
- Так, - проскрипів він між нападами кашлю, - мене звали Ромео. І я помер. Ні… мене вбили.
*****
Спогади поверталися повільно, неохоче. А разом з ними - правда. Гірка, отруйна, жахлива, вона обвалилася на хлопця, як тонни землі обвалюються на труну під час погребіння. Йому доводилося приймати все це, оскільки після смерті душам відкриваються будь-які знання і таємниці. Ромео усвідомив - краще було б лежати в могилі, розкладатися і нічого не знати.
У могилі спокійно.
У могилі ніяка правда не зробить боляче.
«Чому, навіть будучи мертвим, я відчуваю, як болить душа?» - думав хлопець, човгаючи повільними непевними кроками вздовж надгробків. Цвинтар занурився в похмурий напівсон, що нагадував чорну в’язку рідину, вибратися з якої було неможливо. Ромео беззвучно плакав, а з сухих очей не лилися сльози. - «Наче в груди хтось встромляє ніж і повільно повертає, дивлячись, як ти задихаєшся і б’єшся в конвульсіях. Боляче…»
Його отруїла і зреклася кохана Джульєтта. Та, за яку Ромео віддав би все, що мав. Та, яка була для нього сонцем, Всесвітом, повітрям, життям. Та, якій хлопець збирався зробити пропозицію, аби до самої смерті називати її дружиною.
Кохана, за що?
«Я був не потрібен їй», - відразу ж надійшла відповідь, - «став її черговою іграшкою. Та не помічав цього, не бажав помічати. Який же я був сліпий…»
Цвинтарні ворота. Пустельна дорога. Повний місяць - неприродно великий, червоний - тьмяно освітлював самотнього мандрівника. Ромео не знав, куди йти. Він мертвий. У нього один дім - могила. Але коли відкрилася правда, хтось немов зірвав завісу, що приховувала таємниці, про які хлопець не здогадувався.
Йому стало все зрозуміло. Хоча це вже неважливо. Ніякі знання не допоможуть воскресити батька, що помер відразу після смерті сина.
Є миті, коли буває запізно щось змінити.
Хлопець загинув тиждень тому від передозування наркотиками, що були підмішані у склянку віскі. Ромео не любив алкоголь, та вона наполягала. Джульєтта в той вечір була особливо ніжною й лагідною. Люблячою. Чарівною. Королевою його серця і любов’ю життя.
- Вип’ємо за нас, - Джульєтта Карліні підняла келих з коктейлем. Її темно-руде волосся було завжди ідеально вкладене. Дівчина витрачала на себе величезні суми. Ромео це не лякало, він сам був спадкоємцем великого статку і міг дозволити дарувати їй все найкраще. Його останній подарунок - вишуканий кулон ручної роботи - переливався у штучному освітленні бару. Але все одно не міг затьмарити сяйва карих очей Джульєтти - ясних, наче топази, на які сонце кидало проміння.
Бармен Лоренцо, приятель Джульєтти, налив Мортісу склянку віскі. Хлопець зібрався випити, та в натовпі раптом помітив Паріса Кронштайна. Через цього надокучливого залицяльника Джульєтта боялася виходити з дому. Паріс усюди переслідував Карліні, хоча Ромео неодноразово натякав, що йому це так не зійде з рук.
Цього разу Мортіс вирішив поговорити з Парісом. Він поставив склянку на барну стійку і, проштовхуючись крізь юрбу відвідувачів, що енергійно танцювали під несамовиту музику, пішов за Кронштайном. Миготливе світло заважало розпізнати силует суперника, який то зникав, то з’являвся. Зрештою Паріс зник, хоча Ромео ретельно оглянув бар. Роздратований, він повернувся до Джульєтти. Дівчина хвилювалася за Мортіса, коли той говорив, що розбереться з Парісом раз і назавжди.
Тепер Ромео знав, що Карліні хвилювалася не за нього, а за Кронштайна. Вони кілька місяців зустрічалися за спиною наївного Ромео.
«Дарма я не слухав Меркуціо», - згадав хлопець кращого друга, - «він говорив бути обережним. Розповідав, що Джульєтта переїхала з міста, де помер хлопець, з яким вона зустрічалася. Так, тепер мені відомо, що його смерть не була нещасним випадком. Та чому я тоді не повірив? Ще й посварився з Меркуціо. Був сліпий і втратив розум, сповнений коханням до Джульєтти. О, Джульєтто, яким підлим вчинком ти відповіла на мої почуття! »
Мортіс згадав, як ласкаво поцілувала його Карліні, коли він повернувся. Хлопець відразу забув про Паріса, насолоджуючись дотиками її солодких теплих вуст з терпким присмаком коктейлю. Джульєтта, любляче посміхаючись, простягнула склянку.
І Ромео випив.
Зараз Мортіс розумів, що посмішка на губах коханої не була ласкавою, як він тоді подумав.
Це була посмішка вбивці, що передчувала смерть своєї жертви.
Незабаром хлопцеві стало зле. Джульєтта засмутилася і попросила Тібальта відвезти Ромео до найближчої лікарні або додому. Двоюрідний брат Карліні не заперечував. Поплескавши Ромео по плечу, він з незмінною усмішкою на квадратному обличчі допоміг хлопцю сісти до свого авто - седана кольору синій металік.
Далі Мортіс нічого не пам’ятав. У крайньому випадку, до сьогодні. Тепер хлопець побачив приховані подробиці: Тібальт відвіз бездиханне тіло до брудного провулку, тицьнув у руку напівпорожню пляшку, а в кишені - закладки з наркотиками.
Мортіса знайшли бомжі наступного ранку. Спочатку обікрали, потім викликали поліцію.
Батько Ромео, дізнавшись, що син помер від вживання наркотиків, зліг у лікарню з інфарктом і майже відразу помер. Вбиту горем матір усіляко підтримували молодший брат Бенволіо і Меркуціо. Вони відмовлялися вірити в те, що Ромео був наркоманом. Бенволіо плакав ночами, зачинившись у порожній кімнаті брата. Та в присутності матері не дозволяв собі показувати слабкість. Хлопця чекав іще один удар: перед смертю Ромео його дівчину Розаліну жорстоко побили і зґвалтували. Вона знаходилася в лікарні у важкому стані.
Розаліна випадково дізналася про намір Джульєтти з Парісом вбити Ромео. Тому вирішила його попередити. Даремно Розаліна обмовилася Джульєтті про свої наміри. Вважала, що Карліні злякається і одумається. Але Джульєтта вбивала не раз, і ніхто не міг їй завадити.
Паріс і Тібальт у той вечір ледь не забрали ще одне життя.
Тільки розлючений Меркуціо заборонив собі впадати у відчай і лити сльози. Будучи поліцейським, він вів власне розслідування. Дізнався у лікарів назву наркотика, який підсипали другу, і шукав дилерів. Знаючи цілеспрямованість Меркуціо, Мортіс був упевнений: той вийде на Тібальта. Адже Карліні ще на колишньому місці проживання займався постачанням наркотиків.
Тібальт не дозволить Меркуціо підібратися так близько. Він сам давно сидів на різній гидоті й повільно втрачав здоровий глузд. Будь-яка дрібниця могла роздратувати несамовитого братика Джульєтти.
- Що мені робити? - запитав у темряви Ромео. Він завмер посеред пустельної дороги, що вела в нікуди. Могильна тиша огортала місцевість. Покручені дерева - старі, з потрісканою корою й порослі диким мохом - кидали останнє листя. З боку цвинтаря на місто наповзав туман. Білястий серпанок просочувався крізь відчинені ворота світу мертвих, що відчинились у цю ніч, дозволяючи духам відвідати родичів.
Ніч Самайна - час, коли мертві приходять у світ живих.
- Ти можеш повернутися в могилу і дочекатися світанку, - відповів приємний та тихий жіночий голос, що звучав звідусіль, руйнуючи інфернальні чари нічної тиші, - а можеш розплатитися з тими, через кого змушений гнити під землею.
Зіткана з туману фігура набула обрисів і підійшла до Ромео. Він дивився на жінку в довгій закритій білій сукні, в масці, що нагадувала блискучий серп місяця, в пишному вінку з білих і червоних квітів, і не дивувався. Чому взагалі можна дивуватися, якщо ти сам недавно воскрес?
- Відплата, - хлопець повторив слово, яке вимовив декількома хвилинами раніше. Жінка повільно кивнула. Пелюстки квітів на білому волоссі злегка ворухнулися. Ромео бачив її проникливий погляд - погляд древньої сили, що була старішою за всі світи. Він уже бачив її очі, коли помирав.
Мортіс знав, хто це.
Танцівниця в Піднебессі. Смерть. Милосердна й великодушна, хоча не всі це розуміють. Вона забирає стражденні душі туди, де вони зможуть перепочити після життя у черговому світі, набратися мудрості й терпіння для нового переродження. Або залишитися назавжди у Сутінкових полях, ставши її помічником.
Вона не збиралася забирати Ромео так рано. Але була зобов’язана зробити свою роботу. Смерть не здатна повернути душу в мертве тіло. Це під силу її протилежності - Життю. Але Життя в ту ніч полишило хлопця.
- Твоє життя обірвали, Ромео, - сказала Танцівниця. У блідих руках вона тримала лікоріс, що пульсував червоним кольором. - Зробивши такий підлий вчинок, ці люди порушили закон Смерті - кожна істота має померти природно в певний час. Як часто цим законом нехтують, забуваючи про наслідки. За нахабство і неповагу твої вбивці приречені. Я можу забрати їх сама, але даю вибір тобі, Ромео. Твоє життя забрали напередодні Самайна, і я готова дати час на відплату до світанку.
В її голосі - мудрість і спокій Всесвіту, а в образі з’єдналися потойбічна краса і невимовний жах. Але, побувавши в її світі, хлопець уже не боявся.
- Що я можу зробити? - запитав він.
- Ти можеш все, - проста, вичерпна відповідь, - тобі відомо, де знаходяться твої вбивці. Можеш обмежитися залякуванням, а можеш забрати їхні життя. Я дозволяю.
- Моє тіло розкладається…
- Та невже? - насмішливо спитала Танцівниця і провела пелюстками лікоріса по щоці хлопця. Ромео відчув, як відновлюються з’їдені черв’яками органи. Змарніла шкіра знову стала пружною і свіжою. Жовтневий вітерець скуйовдив тьмяне липке волосся, і воно, увібравши темряву ночі, кучерявим вихором обрамило худе обличчя з виразними лініями вилиць. У синіх очах сяяв потойбічний вогонь. З костюма зникла земля. Чорним плащем темрява дбайливо огорнула Мортіса. Ромео знову був майже таким, як і тиждень тому. Майже живим. Майже людиною.
- Я… це… - він здивовано дивився на відновлені руки з павутинням вен, відзначивши, що голос звучить, як при житті - звучний баритон з північним акцентом, який так подобався дівчатам. Але не Джульєтті. Вона часто говорила хлопцеві позбутися звички вимовляти глухі приголосні з придихом і від жахливого глибокого «о».
- Помилування чи розплата? - посміхаючись, Смерть простягала Ромео чорно-золоту напівмаску у вигляді черепа. Вона переінакшила знаменитий вислів «гаманець або життя» на свій лад. Мортісу її версія сподобалася. - Що ти обереш: німе очікування в могилі чи відплату?
І в тиші, що переривалася лише свистом божевільного вітру, Ромео відповів:
- Я вибираю відплату, - і прийняв витончену маску з холодних рук Смерті.
*****
У своєму особняку Джульєтта Карліні, посміхаючись, крутилася перед дзеркалом у позолоченій рамі. Сукня сріблястого кольору з довгими рукавами і скромним Л-подібним декольте, що лиш злегка відкривало світлу шкіру між грудьми, дуже пасувала дівчині. Приталена під лінією декольте, мерехтлива тканина плавно розширювалася, перетворюючись у пишний поділ. Високий комірець охоплював ніжні вигини шиї. Макіяж чудово замінив маску, яку Джульєтта все одно б не надягла. Вона не любила ховати обличчя.
У великій напівтемній кімнаті, освітленій лише гірляндою з лампами у вигляді вишкірених гарбузів, неголосно грала ненав’язлива музика. Поверхом нижче були чутні важкі кроки - то збирався Тібальт. Паріс сидів коло Джульєтти у широкому м’якому кріслі. Дівчина скоса зиркала на нього. Їй відверто не подобався костюм короля, у який вбрався її хлопець. Та Кронштайн не звертав уваги на її невдоволення. Іноді він був занадто впертим, роблячи те, що вважав за потрібне. Мало було дівчині патологічної любові Паріса до алкоголю, тепер ще й нестерпна поведінка. Зовсім, як…
Ні, це ім’я краще не згадувати. Він мертвий і вже не стане перечити Карліні.
- Коли ти будеш готова? - брязкаючи металевими обладунками, до Джульєтти зазирнув брат. Як завжди, Тібальт ледь не перевернув штатив із камерою, що стояв біля дверей. - Скільки можна?! Мені набридло чекати, Темрява забери!
- Досить, - дівчина не звернула увагу на сердитий голос Тібальта, бо той майже завжди так розмовляв. Паріс невдоволено глянув на чоловіка, та нічого не сказав. Розлюченого Тібальта могла втихомирити лише його сестра. - Іди і підготуй авто, ми зараз вийдемо.
Бурмочучи щось під ніс, Тібальт вийшов. Джульєтта поправила укладене в елегантну зачіску волосся і простягнула руку, щоб узяти сумочку. Аж тут почула слова пісні:
«Ромео спішить до Джульєтти,
В Ромео в руках пістолети.
Ромео сказати Джульєтті хотів…»*
Знайоме ім’я, яке нагадало дівчині про скоєне змусило Джульєтту збліднути. Надто неочікувано пролунала ця огидна пісня.
- Вимкни негайно! - тремтячим голосом наказала Карліні Парісу. Той знервовано вслухався у текст, стиснувши долоні в кулаки так, що стало боляче. - Вимкни це! - вже заволала дівчина, не бажаючи чути будь-яку згадку про колишнього хлопця.
Кронштайн миттю піднявся й вимкнув старий плеєр, що лежав, забутий, на підвіконні. І звідки взялася ця річ? Джульєтта слухала музику лише у спеціальних додатках на телефоні. Натиснувши на потрібну кнопку, Паріс стиха зітхнув. Йому не подобалося, коли Джульєтта лютувала. У такі хвилини вона могла додуматися до будь-чого.
Навіть до плану вбивства.
«Ромео», - знайоме ім’я змусило Кронштайна відчути неспокій. Чому ця пісня пролунала саме сьогодні? Чи це підлаштувала Джульєтта, щоб Паріс не забував, що сталося з Мортісом і що може статися з ним самим?
Хоча дівчина теж виглядала наляканою. І її емоції не були награними.
- Це твій плеєр? - спитав Паріс, простягнувши Джульєтті пристрій. Роздратована дівчина виходила плеєр, подряпавши довгими нігтями шкіру Кронштайна, і жбурнула об стіну. Звук розбитого пластику порушив тишу, що на мить заполонила приміщення.
- Він уже в минулому і більше ніколи мене не потурбує, - відрубала Джульєтта. Її голос знову звучав владно і зверхньо. Цей інцидент варто якомога швидше забути. - Парісе, подай мені пальто.
*****
Вкотре скуйовдивши світле волосся, Меркуціо курив і проглядав папку з інформацією, яку отримав від колеги, що працював у відділі боротьби з наркоторгівлею. У папці були списки місць, де можна придбати заборонені препарати. Імена потенційних дилерів і перелік товарів з усіма характеристиками. Аматі неуважно гортав сторінки, шукаючи одну-єдину назву - фенобарбітал. Саме цією гидотою убили Ромео. У відділку, де працював Меркуціо, схилялися до версії, ніби Мортіс, вирішивши спробувати наркотики, не розрахував дозування. Ще й змішав з алкоголем начебто для кращого ефекту. Справу от-от мали закрити. І тільки на прохання Меркуціо капітан вирішив зачекати кілька днів, давши чоловіку час довести, що смерть Ромео Мортіса - не нещасний випадок, а вбивство.
Аматі чути не хотів про те, що найкращий друг, зненацька вирішив спробувати наркотики та ще й у брудному провулку. По-перше, Ромео був охайним і не став би добувати навіть наркоту у таких місцях. По-друге, Мортіс не став би щось пробувати, не дізнавшись про це достатньо інформації, аби уникнути ризиків. І, по-третє, Ромео обов’язково сказав би Меркуціо. Він завжди ділився тим, чого не міг розповісти навіть Джульєтті.
Джульєтта, цинічна багатійка, вдавано поплакала на похоронах Ромео, а наступного дня її бачили у «Вероні» з Кронштайном!..
Чоловік видихнув дим і заплющив очі. Після смерті друга час ніби сповільнився. Дні проходили у в’язкому сірому тумані, який стирав усі фарби з життя. Здавалося, ніби Аматі застряг десь посеред дощової, меланхолійної осені, де розгульний вітер приносив сморід трупів і гнилої землі, мокрого дерева і болота. І звідси неможливо було вибратися. Меркуціо часто сидів у кімнаті, витріщившись на стіну і забував, що мав робити. Йому було боляче усвідомлювати, що Ромео немає. Його ліпшого друга, який уособлював сенс життя Аматі. Досі поліцейський прокидався зі сльозами на очах, бо йому постійно снився той жахливий день похорону…
Зненацька Меркуціо кліпнув і пильно вдивився у надрукований текст на черговій сторінці. Він побачив знайоме ім’я.
Тібальт Карліні.
Чоловік шумно вдихнув задушливе повітря, просякнуте їдким димом. Рука мимовільно стиснула папку, ледь не зім’явши цупкий картон. В голові неприємно гуділо, а думки плуталися від емоцій, що полонили чоловіка. Цей виродок клявся, що у той вечір не зустрічав Ромео, а його сестра говорила, ніби Мортіс рано пішов додому… Лють була настільки раптовою, що захотілося щось зламати, розтрощити, побити когось, а ще краще - взяти пістолет і помчати до сучого Карліні, аби увігнати всю обойму в його нікчемну голову…
«Ромео спішить до Джульєтти,
В Ромео в руках пістолети.
Ромео сказати Джульєтті хотів…»
Меркуціо здригнувся, почувши слова пісні, яка лунала по радіо. Чоловік не пам’ятав, чи вмикав його. Імпульсивне бажання розстріляти мудака Карліні і його пихату сестру випарувалося. Зате з’явився неосяжний сум і каменем ліг на серце. Стало важко дихати. Ніби хтось до болю стиснув горло. Аматі затулив обличчя і тихо схлипнув. А тоді різким помахом руки скинув радіо на підлогу.
Стало тихо. Поліцейський втупився у розбите радіо, не розуміючи, навіщо це зробив. Невже знову стало нестерпно чути, що Ромео з Джульєттою? Боляче чути ці два імені разом, наче нічого не сталося. Наче…
- Меркуціо? - голос Валентина повернув чоловіка у дійсність. Стривожений молодший брат стояв на порозі. На відміну від Меркуціо, який виглядав, як побитий пес, Валентин стежив за собою і виглядав охайно. Хлопець прибігав кожен раз, як тільки чув підозрілий шум, бо боявся, що Меркуціо щось собі заподіє. Після смерті Ромео старший брат був розбитим і згорьованим. І здавалося, що веселий жартівник Меркуціо помер разом з другом. - Що трапилося? Ти в порядку?
- Усе гаразд, - не озираючись, відповів чоловік, - випадково скинув зі столу радіо… А ти ніби на костюмовану вечірку хотів. Чому не йдеш?
- Вирішив лишитися вдома, - хоч як Валентин намагався приховати хвилювання і страх за брата, Меркуціо вловив нотки тривоги у його голосі. Поліцейському не раз доводилося розпізнавати інтонації голосу, коли він допитував підозрюваних.
«Зовсім не спілкуюся з Валентином», - подумав Меркуціо, - «увесь час або прокрастиную, або гасаю містом, шукаючи дилерів. Хороший же я брат.»
- Сходи розважся, Валентине, - якомога спокійніше мовив Меркуціо, повернувшись, - бо тобі буде самотньо, коли я піду.
Сірі очі брата округлилися від подиву.
- Куди підеш?
- Бенволіо запросив на келих пива у «Мантую», - це була напівправда. Меркуціо дійсно збирався зустрітися з братом Ромео, але не для того, щоб випити. Потрібно поділитися відкриттям у розслідуванні й вирішити, як діяти далі.
- Що ж, відпочинь від усього… - сказав Валентин. Думку він не закінчив, проте брати зрозуміли, що лишилося несказаним. - Я прийду пізно, можеш не чекати.
- Тільки не вплутуйся у неприємності, - Меркуціо видавив посмішку - гірку й жалюгідну. Проте брат уже пішов і не помітив цієї гримаси болю, інакше щось би запідозрив.
- Хто б казав? - пролунав бадьорий голос Валентина із коридору. Меркуціо зітхнув. Окинув поглядом безлад, що панував у кімнаті. Навіть у притулку чоловік не дозволяв так занедбати приміщення, у якому жив. Він завжди вчив Валентина підтримувати порядок усюди, бо безлад у побуті означав безлад і в житті. А зараз, дивлячись на скупчення паперів, папок, розкиданий одяг, коробки і банки від пива, Аматі думав, що в його житті теж панують хаос і невизначеність.
Валентин усе ще збирався на вечірку. Меркуціо тихцем прокрався повз його кімнату. Накинувши поношене пальто, чоловік вийшов з дому. Йому хотілося побути наодинці так сильно, що опинитися серед людей здавалося чимось огидним і неприйнятним.
- Ромео, - прошепотів Аматі, закурюючи цигарку. Ім’я друга весь час лунало в голові то гучніше, то тихіше. Наче безкінечний диск з одним записаним словом. - Прошу, повернися. Бо я не можу без тебе…
*****
У барі «Мантуя» зібралося багато людей. Втім, так було в усіх закладах міста. Ніч Гелловіну - час веселитися до ранку. У моторошній масці Ромео не виділявся серед одягнених у монстрів хлопців і дівчат. Він з неймовірною спритністю і грацією оминав їх, відчуваючи тепло кожної людини. Для мерця живі істоти відчувалися яскравими згустками енергії - тієї, якої Мортіс був позбавлений. І юнак з якимось сумом дивився на натовп, що його оточував.
У них попереду ціле життя. У нього - лише ця ніч.
Ромео підійшов до барної стійки, яку прикрашали фігурки кажанів, привидів і упирів. Сів на високий стілець. Тут його отруїла Джульєтта. Хлопець поклав руку на дерев’яну поверхню, що відображала неонове світло ламп, прикрашених штучною павутиною, і подивився на чоловіка що підійшов прийняти замовлення. Він був одягнений в сутану священика. Темне масне волосся зав’язане в низький хвіст. Коротка борода неохайно пострижена. На грудях - масивний хрест, швидше за все, куплений на блошиному ринку. І, звичайно ж, неприємна посмішка, яка натякає на те, що чоловік знає про вас все, адже ви не раз, напиваючись, базікали з ним про найпотаємніше.
Лоренцо Бальдоро ніколи не подобався Ромео, хоча Джульєтта говорила, що він чудовий приятель.
Мортіс тепер знав, якого роду дружба пов’язувала його дівчину і бармена, котрий часто обманював клієнтів, замінюючи дорогі напої в їх замовленнях на дешеві аналоги.
Лоренцо Бальдоро забезпечив Джульєтті алібі, коли вона ще до знайомства з Ромео збила людину.
Лоренцо в той вечір бачив, як дівчина отруїла Мортіса, та нічого не зробив, щоб зупинити її.
- Віскі з льодом, - кинув Ромео бармену. Той кивнув і повернувся до пляшок з напоями, на яких грали відблиски світла. Хлопець підняв голову і безпристрасно додав: - Справжній віскі, отче, а не те пійло, що ти зазвичай наливаєш відвідувачам.
Раніше Мортіс такого не сказав би. Тому що не знав.
Але мертвим відомо багато речей, що сховані від людських очей і розуму.
Крім оборудок з напоями, Лоренцо за певну плату допомагав хлопцям споювати дівчат. У «Мантуї» деякі дилери ховали наркоту. Бармен, як і господарі закладу, закривали на це очі.
Тут потайки від Ромео зустрічалися Джульєтта і Паріс.
- Що ти сказав? - невдоволено запитав Лоренцо, підійшовши до Мортіса. Ромео ніяк не відреагував на чоловіка, що грізно склав руки на грудях, як і на відверто злий вираз обличчя Бальдоро. Хлопець знав: у глибині душі Лоренцо боїться викриття.
Чоловік був звичайним боягузом, який тільки вдавав, що все в порядку.
- Я можу назвати всі пляшки, у яких налита дешева погань, - відповів Мортіс з холодним спокоєм. Він дивився на співрозмовника знизу вгору, але чомусь саме Лоренцо раптом відчув занепокоєння. - Або порозмовляю з відвідувачами про те, чи знають вони, що п’ють. Упевнений, їм буде цікаво.
Вислухавши незнайомця, Лоренцо мовчки налив йому справжнього односолодового віскі, що берег для себе і важливих гостей. Ромео взяв склянку. Кубики льоду тихо стукнулися об стінки. Хлопець із задоволенням зробив ковток.
- А тепер давай поговоримо серйозно, - Лоренцо нахилився до відвідувача і стишив голос. Зблизька стало помітно, що він зовсім не молодий. Про вік свідчили глибокі зморшки біля губ, в кутиках очей і на лобі. З рота тхнуло алкоголем. - Чого ти хочеш?
Ромео деякий час спостерігав, як грають відблиски світла на гранях льоду. Очі його повільно затягла чорна імла. Хлопець посміхнувся. Глянув на бармена.
- Я хочу відплати, - і зняв маску.
Навіть у напівтемряві обличчя Лоренцо стало білим, немов похоронний саван. Він перехрестився, як це зробив би будь-який священик. Боляче вдарившись об полиці з напоями, бармен змахнув кілька пляшок, та не звернув на це уваги. Всю його увагу займав Ромео Мортіс, якого поховали тиждень тому і який повернувся з того світу. Ні, це неможливо! Мертві не повертаються! Пляшки впали і розбилися, хоча гучна музика в барі заглушила дзвін. Лише кілька відвідувачів байдуже ковзнули поглядами по бармену і продовжили танцювати.
Ромео зацікавлено спостерігав за реакцією Лоренцо і повільно допивав віскі. Потім піднявся. Бальдоро позадкував до дверей, що вели в підсобне приміщення. Мортіс неквапом наближався.
- Ні, це не можеш бути ти, - переляканий до напівсмерті Лоренцо відступав. Його плаксивий голос викликав роздратування. Ромео зайшов за барну стійку, повернувши маску на обличчя. - Ти мертвий! Я був на твоїх похоронах!
У червоних неонових вогнях посмішка Мортіса була страшною і зловісною. У поєднанні з напівмаскою-черепом здавалося, що до Лоренцо з’явився посланець Смерті.
- Ти знаєш, що в ніч Самайна мертві повертаються? - поцікавився хлопець. Бармен коротко скрикнув і зник за дверима. Ромео підняв великий осколок пляшки і пішов за Лоренцо. Він не поспішав. Бальдоро сам загнав себе в пастку. З підсобки не було іншого виходу.
Зайшовши слідом за барменом - від страху Лоренцо забув замкнути двері - Ромео опинився в кімнаті, де зберігався алкоголь. Навпроти вишикувалися два холодильники - великі й місткі. З крана в раковину капала вода, а запах цвілі перебивав різкий аромат спирту. Самотня лампа на стелі постійно миготіла і могла згаснути в будь-яку мить. Мортіс прислухався. Вловивши писклявий фальцет бармена, попрямував до джерела звуку. І зрозумів, що Лоренцо говорить по телефону.
- Він живий! Живий, розумієш? - волав Лоренцо, зацьковано озираючись. Він сховався за ящиками з бурбоном і намагався переконати співрозмовника. - Я не п’яний, Тібальте! Я не… Він живий, забери тебе Темрява!..
Ромео стрімкою чорною тінню виріс перед Бальдоро. Той не встиг відреагувати. Швидкий помах осколком - і рука чоловіка з телефоном впала, глухо вдарившись об підлогу. Мобільний телефон від удару розбився і погас.
Крик бармена заглушив вібрації музики, що долинали з бару. З обрубка бризнула темна кров, заливаючи одяг Лоренцо і підлогу. У тьмяному освітленні вона здавалася майже чорною. Ромео височів над Бальдоро, наче бог темряви. В чорних прорізах напівмаски не було людських очей. На скоцюрбленого від болю чоловіка дивилася сама Смерть.
- Як добре, що зараз вечірка, правда? - байдуже запитав Мортіс, підійшовши ближче. Ковзаючи на власній крові і стиха скімлячи, Бальдоро відповзав назад. - Ніхто не почує твоїх криків. Ніхто не прийде на допомогу. Тож як це - відчувати, що твоє життя залежить не від тебе? Відповідай, Лоренцо. Ти міг мені допомогти. Міг зателефонувати в «швидку» і запобігти моїй смерті.
- Не міг, вона мені заплатила! - крикнув чоловік, задихаючись від паніки, що невпинно заполоняла розум, і неконтрольованого жаху. Йому було важко повзти спиною вперед, та Лоренцо не хотів вмирати. Він все ще сподівався, що хтось вирішить зазирнути в підсобне приміщення. Невже нікого не хвилює відсутність бармена на робочому місці? - Джульєтта заплатила, щоб я нікуди не дзвонив. Спочатку перед твоєю смертю. А після похорону вона знову прийшла…
- І ви переспали, - голос Ромео був майже крижаним, - я все знаю, Лоренцо. Нічого переді мною сповідатися. Тебе не вбив Тібальт, тому що ти тримав язик за зубами. Але це зроблю я.
Бальдоро раптом усвідомив, що спина його впирається в дверцята холодильника. Підняв благальний погляд на Мортіса…
Ромео нахилився. Однією рукою схопив бармена за волосся, відтягуючи назад і змушуючи бармена підняти голову. Той слабко пручався, та Мортіс не звертав на це уваги. Осколком повільно провів по шиї, розрізаючи шкіру від вуха до вуха. На хлопця бризнула тепла кров. Густі краплі стікали по підборіддю й шиї, контрастуючи з білою шкірою. Відійшовши, Ромео безпристрасно спостерігав, як корчиться в передсмертній агонії бармен, притискаючи долоню до широкої рани, що нагадувала потворний рот якоїсь хтонічної істоти. З рота на бороду витікала слина упереміш з кров’ю, витріщені очі з червоними сітками капілярів металися в орбітах. Хлопець нічого не відчував: ні жалості, ні задоволення. Він всього лиш відплатив Лоренцо за байдужість.
А ще так було потрібно їй, Танцівниці в Піднебессі.
Смерть не любить, коли люди вважають себе володарями чужих життів, і жорстоко карає за таке свавілля.
Ромео відкинув уламок пляшки в сторону. Чужа кров на руках, обличчі та одязі повільно вбиралася в його шкіру і костюм. Тож коли Мортіс повернувся в бар, на ньому не залишилося ні сліду від скоєної екзекуції.
Мрець знав, що Джульєтти, Тібальта і Паріса в «Мантуї» нема. Вони надавали перевагу дорожчому і розкішнішому закладу.
«Верона» - ресторан для еліти, де майже щоночі гриміли вечірки. Ромео бував там в компанії Джульєтти, хоча йому не подобалася помпезність, вульгарність і пафос, що панували в закладі.
Прямуючи до виходу з бару, Мортіс випадково з кимось зіткнувся. І пішов би далі, якби не почув власне ім’я.
- Ромео?
Темрява, що огорнула його розум, наче вуаль, розсіялася. На мить хлопець відчув себе живим, а спогади про власника голосу блискавкою пронеслися в пам’яті.
Меркуціо Аматі.
Відчайдушно, до болю в завмерлому серці захотілося обійняти його і сказати, що все добре. Що він, Ромео, не помер. Вислухати лайку у свій бік, а потім, покликавши Бенволіо і Розаліну, піти в тихе місце і випити по келиху елю…
Не можна.
Мортіс удав, що не почув, і, проштовхуючись між людьми, пішов далі. Але Меркуціо недарма вважався цілеспрямованим упертюхом. Шокований від такої зустрічі, він пішов за Мортісом.
- Ромео, гадаєш, я тебе не впізнав? Ромео, зупинись! - схвильовано вимагав Аматі, відчуваючи незрозумілий страх і полегшення від побаченого. Всесвіте, нехай це буде Ромео. Нехай скаже, що його смерть - дурний розіграш, недолугий жарт. Власне серцебиття зараз здавалося гучнішим за вибух бомби. Аби лиш не здалося. Нехай… просто нехай Ромео, його Ромео буде живим!
Це було єдине бажання Меркуціо за весь тиждень, який він прожив без друга. Єдине, що чоловік шепотів, молячись відомим і невідомим богам. А перед очима він бачив одну картину: гроб з тілом Мортіса повільно опускають у викопану яму - темну і холодну.
Тому зараз Меркуціо готовий був повірити у що завгодно, лиш би цей молодик не сказав…
Ромео зупинився і різко обернувся. Аматі ледь не налетів на нього.
- Ви помилилися, - холодно відрубав Мортис. Він стояв неприродно прямо, а чорна маска з золотими візерунками робила його обличчя, освітлене різнобарвними вогнями, жахливим і дивно розмитим.
Хоч Аматі й почув те, що не хотів чути, вуха вловили знайомий баритон, знайомі інтонації, знайому вимову з придихом і глибоке «о».
- Я впізнав твій акцент, - швидко вимовив Меркуціо. Він був без костюма. Просто прийшов напитися, не більше. У чорному розстібнутому пальто, в потертих джинсах, з невміло зав’язаною сірою краваткою на шиї він здавався розбитим і розгубленим. Зазвичай м’які риси обличчя загострилися, підборіддя й щоки заросли щетиною, густе світле волосся розкуйовджене. В очах з’явився дивний блиск - злий і мстивий. Перед Ромео стояла бліда копія тієї веселої людини, того всезнайки і жартівника, що міг домогтися всього, чого забажав би. - Я впізнав твою ходу. Впізнав кожну рису твого обличчя, вигин губ…
- Перепрошую… - почав Ромео, розуміючи, що слід іти. Аматі перегородив йому шлях.
- Зніми маску, - зажадав він, простягнувши руку. Мортісу довелося штовхнути Меркуціо на групу людей, що стояли позаду. Їхній сміх урвався, пролунали незадоволені крики. І поки Аматі піднімався, Ромео зник. Не слухаючи лайку, що долинала услід, Меркуціо вийшов з бару і набрав номер Бенволіо.
Йому не здалося. В ніч Гелловіну Аматі зустрів Ромео, який помер сім днів тому.
*****
«Верона» сяяла. Навколо ресторану були розставлені гарбузи з вирізаними посмішками, випромінюючи таємниче тепле сяйво. На парковці стояли дорогі авто. Їхні блискучі капоти відбивали світло ліхтарів і ламп. Відразу стала чутна музика - різка і надто гучна. Коло будівлі прогулювалися самотні відвідувачі, розпалені танцями. В саду, що занурився в пітьму, зачаїлися парочки, які не боялися осіннього холоду. Ромео відчував живих істот, поки йшов по широкій дорозі, освітленій маленькими круглими ліхтариками, які створювали загадкову атмосферу.
Меркуціо одного разу охарактеризував «Верону» такими словами: «Гротескне вульгарне непорозуміння». Краще й не скажеш.
Ніким не помічений, під покровом ночі Мортіс обійшов ресторан. Знайшов чорний вхід. Пробрався на кухню, де панував гамір не гірший, ніж у залі. Приглушені вібрації музики були чутні навіть крізь какофонію інших звуків. У повітрі витали аромати м’яса, спецій, смаженої риби, цибулі та олії. Бряжчав посуд, стукали ножі, а голоси кухарів перекрикували одне одного. Здавалося, ніби ти потрапив у фільм з прискореним перемотуванням. Все відбувається надто швидко і сумбурно. Це дезорієнтує, збиває з пантелику і виводить з рівноваги.
Мортісу загальний хаос був на руку. Він пройшовся повз кухарів, які були зайняті приготуванням страв. На нього ніхто не звернув уваги, всі були зайняті. Хлопець поцупив перший-ліпший ніж - невеликий і зручний, щоб заховати в рукав піджака - і пройшов в зал. По дорозі його хтось покликав, але Ромео вдав, що не почув.
Джульєтта, Паріс і Тібальт знаходилися в залі.
Ромео не знав, кого з них вб’є першим, але забрати життя коханої вирішив наприкінці.
Нехай Смерть розлучить їх назавжди.
Завдяки грамотно розставленим дзеркалами і дзеркальній стелі зал «Верони» здавався більшим, ніж був насправді. Переважали спокійні кольори моря. Непотрібного пафосу додавали позолочені дрібниці - ліпнина на стінах і статуетки. Фіранки на вікнах були занадто вигадливі і не пасували до загальної атмосфери ресторану. На тлі всього цього - одягнені в дорогі костюми відвідувачі, які виглядали недоречно й абсурдно. Вони вже втратили світські манери і вели себе зухвало та огидно. Ромео скривився. Перебувати серед збіговиська п’яних неадекватних тіл йому не хотілося. Навіть будучи мертвим, він не особливо зраджував своїм моральним принципам.
Паріса хлопець помітив майже відразу. Той був без маски. Відштовхнувши дівчину в костюмі зомбі, Ромео пішов за своєю жертвою.
У вечір смерті Ромео Паріс Кронштайн з’явився на вечірку, щоб відволікти Мортіса. Поки Ромео його переслідував, Джульєтта підмішала наркотик у склянку з віскі.
Ромео посміхнувся. Паріс не знав, що і від нього Карліні збиралася з часом позбутися. Вийти заміж, прибрати гроші Кронштайна собі, а потім влаштувати черговий нещасний випадок.
Хлопця Джульєтти він знайшов у туалеті. Той прискіпливо розглядав себе в дзеркалі над раковиною. Паріс був худим і довготелесим, але в його ніжних рисах обличчя був якийсь шарм. У сріблясто-синьому костюмі короля він був особливо схожий на дівчину. Паріс виглядав чимось незадоволеним. Точніше, кимось. Кронштайн недолюблював Тібальта, проте висловитися відкрито не наважувався. Брат Джульєтти міг зламати щелепу і за дрібницю.
Ромео пройшов по кафельній підлозі і зупинився за спиною Паріса на невеликій відстані. Кілька хвилин Кронштайн вдавав, що не помічає відображення незнайомця у масці-черепі. Потім не витримав:
- Ти хто? Чого тобі?
Голос хрипкий від постійного куріння. Наречений Джульєтти постійно тер ніс, наче у нього була нежить. А ще він мав неприємну звичку напиватися. Джульєтта ненавиділа Кронштайна за це.
- Привіт, Парісе, - м’яко, майже пошепки, мовив Мортіс, - бачу, ти розважаєшся.
- Ми знайомі? - підозріло поцікавився Кронштайн.
Посмішка на губах Ромео перетворилася в оскал.
- Ще й як, - хлопець зняв маску. І з задоволенням дивився, як витягується обличчя Паріса, як відвисає щелепа, а в світлих очах з’являється страх. Атмосфера довкола змінилася в одну мить. Кронштайну здалося, ніби він опинився в одному з тих фільмів жахів, де ніколи не вгадаєш, чим усе скінчиться. Тому що події відбуваються надто швидко, надто несподівано і реалістично. І ти розумієш, що вже нічого не контролюєш.
Хтось інший контролює події замість тебе.
- Ні ні ні! - скрикнув Паріс, відсахнувшись від дзеркала. Він затремтів і різко повернувся до Ромео, наче вважав, що видіння зникне. Проте Мортіс був справжнім. Очі Кронштайна злякано стежили за ним, а в голові відчайдушно билася одна думка: бігти. - Ти мертвий! Тебе не існує! Не існує!
Ромео, вертячи в руках кухонний ніж, уважно слухав панічні крики хлопця. Коротке лезо ловило й відбивало світло зі стелі. Паріс прикипів поглядом до ножа. Стежив за легкими помахами, за умиротвореною посмішкою Мортіса, усвідомлюючи, що не вийде живим.
Паріс напружився, готовий в будь-яку мить кинутися бігти. Кожна його клітина перетворилася в натягнуту струну. Болісне очікування випробовувало витримку Кронштайна. Кожен звук, кожен шурхіт відгукувався помітним тремтінням плечей.
Ромео терпляче чекав.
І, як на зло, ніхто не заходив. Хоч би хтось з’явився і відновив хід застиглого часу, який затягував Паріса в глибини неосяжного жаху і потрясіння.
Коли розум прийняв той факт, що Ромео дійсно ожив, Паріс закричав і кинувся до виходу.
Не встиг.
Влучно випущений ніж увіткнувся в потилицю втікача. Той впав за кілька метрів від дверей. Мортіс повільно наближався. Паріс чув кроки, що відбивали останні хвилини його життя. Ніж у потилиці не зачепив хребет і мозок, але біль був нестерпним. Кронштайн не намагався витягнути ніж, оскільки знав: зробить це - спливе кров’ю. Він щосили повз уперед, зціпивши зуби, аби не кричати, і сподівався, що встигне. Ось вони, двері. Потрібно простягнути руку, напружити м’язи і…
Ніж різко висмикнули з потилиці. Це принесло нову хвилю сліпучого болю. Паріс намагався кричати, відчуваючи, як по шиї разом з кров’ю витікає життя. Намагався, але не міг. Жах паралізував його. Жах і усвідомлення того, що він приречений.
Другий удар прийшовся між ребер прямо в серце. Третій - у печінку. Закінчив Ромео тим, що увігнав ніж по руків’я в череп мертвого Кронштайна. Тоді глибоко зітхнув.
- Вона б усе одно вбила тебе, - прошепотів Мортіс. Він повернув голову Паріса, провів долонею по обличчю і закрив немигаючі очі. Нічого мертвому дивитися на світ живих.
Ромео вбив вдруге, але теж нічого не відчував. Лише порожнеча заповнювала його мертве тіло. Хлопець просто виконував завдання, доручене Смертю.
Він вийняв ніж з тіла, яке в минулому було живою людиною. Це закривавлене безвольне тіло в костюмі жило, ходило, раділо, думало, любило, зраджувало і прощало… Мортіс похитав головою. Не варто шкодувати після того, що вже зробив.
- Ти покохав не ту, Парісе, - сказав він і додав тихіше: - Як і я.
Двері в туалет відчинилися.
- Парісе, забери тебе Темрява, ми вже зачекалися. А Джульєтта…
Не впізнати цей гучний голос, що більше нагадував рев ведмедя, було неможливо. Тібальт Карліні кричав навіть коли говорив тихо. На мить очі Тібальта і Ромео - карі й сині - зустрілися. Карліні замовк так різко, ніби хтось клацнув невидимою кнопкою і вимкнув звук.
- Тібальте, ти вчасно, - Ромео піднявся, не відводячи погляду від чоловіка, який закляк на вході, - мені не доведеться тебе шукати.
Брат Джульєтти намагався щось сказати. Його рот беззвучно відкривався й закривався. У лицарських обладунках чоловік виглядав комічно через відвислу масивну щелепу й очі, що, здавалося, ось-ось вилізуть з орбіт. На лобі проступили краплини холодного поту, а пальці дрібно затремтіли.
- Ти знаєш, навіщо я прийшов, - не питав - стверджував Мортіс, - ти і твоя сестра дещо забрали у мене. Життя.
Тібальт закричав. Заревів, наче поранений звір. Завченим рухом Ромео кинув ніж, та Карліні вже зник за дверима. Через кілька секунд до вух Мортіса долинуло панічне: «Вбивство!»
Хлопець знав, що Тібальт один не піде. Обов’язково забере Джульєтту, а зробити це буде непросто. Дівчина була не з тих, хто покидає вечірки у самому розпалі.
Ромео підібрав ніж і вийшов з туалету. Маска йому була не потрібна. Він зауважив, що музика не грає, а відвідувачі стривожено переглядатися через крики Тібальта. Певно, вирішували: розіграш це чи ні. Проте скоро хтось вирішить перевірити слова чоловіка і почнеться паніка. Мортіс поквапився на вулицю. Карліні приїхали на синьому седані Тібальта. Машину слід вивести з ладу.
Парковку біля «Верони» огортала неприродна тиша. Така буває лише на цвинтарі - неприємна і важка. Місяць в розкритій пащі космосу сяяв баргяним світлом. Навіть листя під ногами не шаруділо, повільно гниючи на холодній землі.
До автівки Тібальта Ромео не дійшов. Шлях йому перегородив Меркуціо. І звідки він взявся? Мортіс згадав, що друг часто дивував його несподіваними зустрічами. Хоча в цьому нічого дивного не було. Аматі прекрасно знав, куди пішов би Ромео, оскільки за роки дружби вивчив його звички.
Незважаючи на просте пояснення, ця зустріч була найнесподіванішою. Аматі перевершив себе. Зараз він, вражений не менше, ніж Тібальт кілька хвилин тому, вдивлявся в обличчя Ромео. І не знаходив слів. Але, на відміну від убивць Мортіса, хлопець не боявся відплати.
Аматі боявся, що в «Мантуї» він помилився. Що той незнайомець у відразливій масці-черепі не його друг. Що він збожеволів і бачить Ромео там, де його немає, бо не може змиритися зі смертю найдорожчої людини.
Але зараз Меркуціо не сумнівався. Недарма він вирішив перевірити «Верону», де святкувала Гелловін Джульєтта. І не прогадав. Ромео таки прийшов сказати кілька слів колишній дівчині.
А Ромео відсторонено згадав, що не взяв маску. І не зможе проігнорувати присутність друга, як це зробив у «Мантуї.»
- Ромео… - голос Аматі тремтів від хвилювання і емоцій, що його переповнювали. Мортіс не знав, що робити. Не знав, як піти звідси, щоб не ранити друга ще більше.
- Так, це я, - врешті-решт кивнув Мортіс, - але я тут ненадовго. Вибач.
- «Тут» - це де? - до Меркуціо погано доходив зміст сказаного. Він усе ще був шокований появою того, хто мав би бути мертвим.
- У світі живих, - не став приховувати Ромео, - я помер, і тобі це відомо.
- Не смій нагадувати про це хоча б зараз, - глухим голосом мовив Аматі, порпаючись у кишенях. Він дістав пачку цигарок і закурив одну. Мортіс похитав головою, відганяючи видіння минулого: Меркуціо з червоними від сліз очима кутається в плащ, стоячи на могилі друга, і закурює першу в житті цигарку. - Воно несподіване… твоє повернення…
- Не варто цього робити, - Ромео підійшов, забрав цигарку з рота друга і з насолодою затягнувся. Смерть від куріння йому точно не загрожувала. Затамувавши подих, Аматі стежив, як Ромео притуляє затиснуту в довгих пальцях цигарку до вуст, як глибоко затягується їдким димом. Як неквапом видихає, прикривши очі. Кожен жест друга був витонченим і легким. - І пити вечорами теж. Мене це не поверне.
- Але ти тут! - вигукнув схвильований Меркуціо, якому не сподобалась обізнаність приятеля про його шкідливі звички. Ромео зрозумів, що з Меркуціо доведеться поговорити, але не зараз. Пізніше.
- Я тут за особливих обставин, - сказав Мортіс, видихаючи сріблясту хмарку диму. Не хотілося відпускати друга, та Тібальт і Джульєтта мали от-от з’явитися.
- За яких же? - в’їдливо кинув Аматі, ображений поведінкою Ромео.
«Як йому боляче…», - подумав Мортіс, кинувши недопалок на землю. Повернувся до Меркуціо і обійняв його. Той завмер від подиву. Ромео буквально відчував, що друг в будь-яку мить розплачеться.
- Приємно знати, що хоч хтось радий мене бачити, - тихо говорив Ромео, насолоджуючись відчуттям людського тепла - такого затишного і рідного, - це взаємно, Меркуціо. Пробач, що зараз не можу поговорити. Забери звідси Бенволіо - я знаю, він теж у «Вероні» - і чекайте мене…
- Де?
- Вдома, - Мортіс відсторонився і пильно подивився на друга, - іди, Меркуціо. Обіцяю, ми ще зустрінемося.
Опустивши голову, аби Мортіс не бачив його сліз, Аматі повернувся до ресторану. А Ромео, пробивши колеса потрібної машини, зупинився біля найближчого дерева і став чекати.
Він чекав довго, але терпляче. І думав про Меркуціо. Про те, чого не помічав роками. Засліплений коханням до Джульєтти, Мортіс не бачив очевидного. Це усвідомлення відгукнулось уколом печалі в тому уламку душі, який ще жеврів у крижаному тілі.
«Пробач, Меркуціо», - подумки мовив хлопець, дивлячись у небо, - «втім, я повинен сказати це тобі особисто, чи не так?»
У «Вероні» піднявся переполох. Труп Паріса таки виявили. З ресторану на вулицю виходили люди - перелякані і стривожені. Серед них Ромео помітив своїх жертв. Тібальт, вже не такий самовпевнений, тягнув за собою Джульєтту. Та впиралася, несамовито волаючи, що їй слід побути з Парісом.
- Божевільна?! - закричав брат, розштовхуючи людей. - Навіщо він тобі мертвим здався? У морзі побачиш!
Дівчина начебто послухала, але не перестала озиратися. Коротке руде волосся розсипалося по плечах. Як і очікував Мортіс, вона була одягнена в найкращу сукню - сріблясту, з подолом, розшитим дорогоцінними каменями. Макіяж злегка розмазався, та це не псувало красу Джульєтти.
Така прекрасна оболонка і така гнила душа.
Ромео з посмішкою спостерігав, як машина Тібальта, не проїхавши кількох метрів, зупинилася. Він вийшов з тіні, що приховувала його від цікавих очей, і попрямував до седана. Через метушню на хлопця не звертали уваги. А, може, це сама Смерть приховувала Ромео від поглядів смертних. Люди на вулиці гаряче обговорювали подію, кричали, галасували. Мортіс подумав, що тиша була більш доречною. Поява відвідувачів зруйнувала містичну чарівність темряви й ауру смерті, яка у цю ніч витала над містом.
Якимось чином брат і сестра Карліні майже відразу помітили Ромео. Обличчя Тібальта перекосилося, Джульєтта машинально затулила рота рукою. Ромео наближався. Тібальту нічого не залишалося, як вийти з автівки і рушити назустріч. Карліні намагався виглядати страхітливо, хоча Мортіс відчував: навіть цей нахабний м’язистий вискочка, що продавав наркоту в найнебезпечніших районах міста, боявся.
Мертві не оживають. Та от перед чоловіком стоїть той, кого нещодавно поховали. Є чого злякатися.
- Гадаєш, раз ожив, то маєш право вбивати усіх підряд? - голосно запитав Тібальт. У крайньому випадку, він вважав, що говорив грізно. Насправді його слова звучали насторожено. Ромео мовчав. Просто дивився на Карліні, чекаючи, що той зробить.
- Кумедно, хотів запитати у тебе те ж саме, - нарешті відповів Мортіс позбавленим емоцій голосом. Він з цікавістю спостерігав, як чоловік зупиняється навпроти - розлючений і переляканий одночасно, зі стиснутими кулаками, напружений, як тигр перед стрибком на здобич. Тібальт міг стати комусь хорошим другом - злегка зарозумілим, але чесним, хоробрим і цілеспрямованим. Але брат Джульєтти вибрав інший шлях. І вже пізно щось змінити.
- Я доб’ю тебе, раз те пійло не допомогло, - Тібальт ударив. Швидко і стрімко. Ромео ще швидше схопив витягнуту руку і з усієї сили стиснув. Почувся різкий, огидний хрускіт кістки, що зламалася, і Мортіс розтиснув пальці. Тібальт завив від нестерпного болю, що затьмарив свідомість. Він волав, падаючи на зів’ялу траву, волав, коли Ромео, цей виродок, схилився з легкою усмішкою, яка здалася Карліні страшнішою, ніж приставлений до скроні пістолет. Абсолютно чорні очі нагадували дві Безодні, в які неможливо дивитися без в’язкого відчуття всепоглинаючого жаху і усвідомлення власної нікчемності перед могутньою древньою силою.
- Ти відвіз мене в той смердючий провулок, - голос Ромео звучав всюди, заповзав у мозок і луною проносився в паралізованій жахом свідомості, - залишив помирати, хоча міг відвести до лікарні. Це було так просто. Але ти надав перевагу спостерігати за моєю смертю. І як видовище, Тібальте? Ти забрав моє життя, а я заберу твоє.
Мортіс підняв Карліні за комір чорної сорочки так легко, немов той був пір’їнкою. Карліні кашляв і слабко виривався. Права рука, вигнута під неприроднім кутом, безпорадно бовталась уздовж тіла. Ромео демонстративно подивився на Джульєтту. Розмазуючи по обличчю туш, дівчина спостерігала за тим, що відбувалося. Великі карі очі - такі прекрасні й чарівні - зараз були опухлими і почервонілими від плачу.
- Ти наступна, - сказав Ромео. Джульєтта, хоч і не почула, проте зрозуміла.
Вона зрозуміла, що її чекає, в ту саму мить, коли оскаженілий Тібальт увірвався до її приватної кімнати, волаючи, що Ромео Мортіс ожив і вбив Паріса. Зрозуміла, але не хотіла вірити.
А зараз кожна клітина тіла дівчини тремтіла, а розум наказував бігти. Бігти подалі, щоб не бути свідком вбивства брата.
Але щось тримало Джульєтту, змушувало дивитися і не відводити погляд.
- Думаєш, ти чиниш правильно, здійснюючи свій дикий акт правосуддя? - прохрипів Тібальт. Йому було важко дихати через тканину сорочки, що врізалася в шию. Незважаючи на лютий холод, на лобі чоловіки виступили краплі поту. І якби цей зомбі хоч трохи послабив хватку…
- Правосуддя? - глузливо перепитав Ромео, переводячи погляд на Тібальта. В агатовій чорноті очей відбилося побагровіле обличчя жертви. - Ні. Це відплата.
Мовивши це, Мортіс звернув шию Тібальту. Відкинув убік обм’якле тіло. Голосно задзвеніли металеві пластини на грудях трупа, вдарившись одна об одну.
У машині істерично заверещала Джульєтта.
Ромео подивився на бездиханне тіло. Схилився, щоб закрити очі Тібальту. Він не звернув уваги на те, що Джульєтта вийшла з машини і, спотикаючись на високих підборах, побігла в бік парку.
- Ти стільки всього міг змінити на краще, - зітхнув Мортіс, - як шкода, що зараз пізно змінити минуле.
Потім він пішов за тією, яка грала роль його дівчини. За тією, яка майстерно вдавала закохану, коли поруч був Ромео. Джульєтта сміялася, обіймала його, цілувала, спала з ним, щоб потішити своє его. Їй не хотілося віддавати Мортіса іншій дівчині. Кохати вона не вміла. Тому зробила те, що робила не вперше - вбила.
Хлопець ішов швидко та впевнено, проте не біг. Йому не потрібно було поспішати. Надприродні відчуття безпомилково підказували, де зараз Джульєтта. Вона незграбно бігла, а підбори туфель раз за разом загрузали у землі. Дорога сукня порвалася, зачіску розшарпали гілки дерев, які низько нависали над головою. Дівчина не знала, куди бігла і де шукати допомоги. Задихаючись, кликала Паріса. Але її оточували криві чорні стовбури, а зверху розчахнулася паща небес із червоним місяцем на беззорняному фоні.
Джульєтта Карліні лишилася одна.
Раптовий порив вітру кинув дівчині в обличчя жменю тьмяного листя кольору іржі. Запахло нудотно-солодким ароматом квітів, змішаним з терпкою гіркотою диму. Джульєтта почала махати руками, щоб розігнати листопад, який налетів зненацька. У темряві руки Карліні здавалися тонкими і майже білими. «Як у мерця», - недоречно згадалося порівняння. І тут же вона прогнала страшну думку. Схлипнула, роблячи обережний крок по стежці, що вела у долину. Величезний листок упав на обличчя, закриваючи огляд. Дівчина відчула запахи землі і тіла, що розкладалося. Скрикнула, заметушилася… і стрімголов покотилася вниз. Наляканий вереск луною рознісся по неосяжній території парку. Потім змінився викриками - неголосними, але сповненими відчаю.
Джульєтта сиділа біля поваленого дерева, об яке боляче вдарилася. Подряпини, отримані під час падіння, щипали шкіру. У волоссі заплуталися листя й гілки. Туфлі загубилися. Та найгіршим було усвідомлення того, що вона вивихнула ногу і не могла йти. Зараз дівчина повільно повзла… Куди? Джульєтта не знала, в якій частині парку знаходиться. Чому вона взагалі побігла сюди? Чому не звернулася за допомогою або не подзвонила в поліцію?
Карліні не могла відповісти на ці питання. Вона була сама не своя через смерть Паріса. На її очах Ромео вбив Тібальта… Після такого потрясіння важко діяти холоднокровно і виважено.
Ромео з’явився нечутно. Наче привид, він наближався до Джульєтти, яка завмерла, побачивши його. Мортіс виглядав майже так само, як при житті. Проте його чорні очі без зіниць і кам’яний вираз обличчя лякали Джульєтту. Немов на неї дивився не Ромео, а сама Смерть.
- Ромео… ти не вб’єш мене, Ромео, - і хоча голос зрадливо тремтів, Карліні намагалася надати йому ту чарівну милозвучність, яка зводила чоловіків з розуму. - Ти кохаєш мене, правда?
Мортіс зупинився за кілька кроків від неї.
- Я не вб’ю тебе, бо ти зробиш це сама, - в руці Ромео тримав пляшечку з безбарвною рідиною. Джульєтта, яка полегшено зітхнула, одразу ж напружилася. - Якщо вип’єш - помреш швидко і безболісно. Смерть не любить, коли люди мучаться.
- Що це? - запитала дівчина, розуміючи одне: їй не жити. Серце затопила хвиля паніки і образи. - Чому я повинна це пити?
- Концентрований фенобарбітал, - хлопець потряс пляшечкою, і червоне сяйво місяця пофарбувало рідину в рубіновий колір, - той самий наркотик, який ти підсипала мені тиждень тому.
- Я хочу жити, - зірвалися вперті слова. Наче від них щось залежало.
- Я теж хотів жити, - байдуже знизав плечима Ромео, - але, завдяки тобі, мене поховали завчасно. Не варто було забирати моє життя.
Джульєтта обхопила себе руками, аби не відчувати холоду, і люто похитала головою.
- Це не я! - шалений крик розірвав тишу. - Я… це Паріс сказав, він хотів вбити тебе і…
- Паріс - така ж жертва твоїх чарів, Джульєтто, - Ромео зробив крок, - ти хотіла вбити його після весілля. Я навіть співчуваю йому. А ти… Скількох вбила до мене? Я розмовляв з твоїми колишніми залицяльниками. Бальтазар, Родріго, Фердинанд…
- Досить! Припини! - дівчина затулила вуха руками, щоб не чути давно забуті імена. Але голос Ромео наче звучав у неї в голові.
- Віталіо, Алессандро, - спокійно закінчив Мортіс, стежачи за співрозмовницею, - ти вбивала кожного хлопця, чиї залицяння тобі набридали. Не хотіла, щоб їхня увага дісталася комусь іще. Через тебе загинуло стільки людей. Через тебе Розаліна лежить у лікарні.
- Я не…
- Це ти сказала Тібальту і Парісу про Розаліну, - зневажливо перервав її хлопець, - а ще ви збиралися позбутися Меркуціо і Бенволіо, оскільки ті занадто близько підібралися до наркобізнесу Тібальта. Нема сенсу брехати, Джульєтто. Мені відомо все.
Здригаючись від найменшого подиху вітру, дівчина з благанням в очах дивилася на Ромео. Той не рухався. Лише простягав напій.
- А якщо… якщо я відмовлюся пити? - приречено запитала вона.
- Мені доведеться вбити тебе власноруч, - відповів Мортіс, - обіцяю, буде боляче. Наважуйся, Джульєтто. Я довго чекати не збираюсь.
- Що, підеш убивати далі? - в’їдливо запитала Карліні. Їй хотілося відтягнути мить смерті. Перебуваючи однією ногою в могилі, Джульєтта почала цінувати життя.
- Це тебе не стосується, - Ромео стояв за крок від неї і дивився зверху вниз. Волосся і костюм зливалися з густою чорнотою парку, і здавалося, ніби його голова ширяє в повітрі. Дівчина інстинктивно відповзла назад. - Пий за наше кохання, якого ніколи не існувало.
Насмішка в словах була нестерпною. Карліні сказала б щось саркастичне, але погляд хлопця був такий загрозливий, що дівчина вирішила: краще померти, ніж потрапити йому до рук. Джульєтта вихопила пляшечку і відкоркувала. Рідина пахнула віскі. Ще одна витівка Ромео.
Джульєтта залпом випила і гнівно глянула на Мортіса.
- Ти задоволений, тепер?! Задоволений?! - крикнула вона. І раптом закашлялася, схопилася за горло. Нутрощі обпекло вогнем. Джульєтта впала, а тіло інстинктивно забилось у передсмертних конвульсіях. З рота потекла піна. Останнє, що дівчина бачила - Ромео, який ішов геть…
Мортісу було нецікаво дивитися, як помирає зрадлива дівчина, яку він кохав. Хлопець прямував уперед, поки не помітив білий силует жінки. Від неї ніби струменіло холодне сріблясте світло.
Ромео підійшов до Танцівниці. Опустився на одне коліно, наче лицар давніх часів.
- Я виконав те, за чим повернувся, - заговорив хлопець, - знаю, мені час іти, але прошу дати трохи часу, щоб попрощатися.
Смерть мовчки простягнула йому довгу тонку руку, на якій химерно зміїлися сині вени.
- Я відведу тебе до них, - сказала вона.
*****
Вони чекали Ромео на вулиці - мати, Бенволіо і Меркуціо. Напружені через тривале очікування. Пані Мортіс у розтягнутому вовняному светрі, з абияк зачесаним волоссям, раз у раз витирала очі носовичком. Похмурий брат крокував туди-сюди. Аматі просто чекав, сховавши руки до кишень.
Смерть залишилася на дорозі, бо не могла прийти до живих, чий час не настав. Мортіс зайшов у двір сам. Мати охнула і похитнулася. Швидко зреагувавши, її дбайливо втримав Бенволіо. Бачачи, на що перетворилася колись життєрадісна жінка, Ромео відчув біль у грудях. Він рідким полум’ям обпік залишки душі, і хлопцеві стало важко дихати.
- Мамо! - Ромео кількома кроками подолав відстань між ними і обійняв найріднішу жінку. Очі пекло від сліз, які він не міг стримувати.
А хлопець помилково вважав, що після смерті розучився плакати.
- Ти прийшов, Ромео, - прошепотіла жінка, вкладаючи в обійми всю материнську любов - справжню й незамінну, - ти прийшов. Я знала… знала, що ти не підеш, не попрощавшись. Коли Меркуціо повідомив, що ти живий, я не повірила. Пробач мені за це…
- Це ти пробач, мамо, - хлопець теж говорив пошепки, поклавши голову їй на плече. Від матері пахло ліками, а не фруктовими парфумами, як раніше. - Я стільки не зробив, стільки не сказав… Бережи себе, добре? Ти не одна. У тебе є Бенволіо.
- Якщо зустрінеш там батька…
- Він просив передати, що любить тебе. І я люблю тебе, мамо.
Пані Мортіс неголосно розплакалася. Перед заплющеними очима Ромео пронеслося її безрадісне життя після похорону. Жінка розривалася між домом і лікарнею, куди поклали чоловіка. А потім - знову похорон. Вона вживала стільки заспокійливого і антидепресантів, що лише завдяки нагляду Бенволіо не померла від передозування.
- Ти міг би залишитися… на довше? - тремтячий голос матері повернув хлопця з виру спогадів. Він обережно відсторонився і озирнувся.
- Не можу, - Ромео похитав головою, - вона чекає.
Жінка подивилася на дорогу. І хоча звичайна людина не могла бачити Смерть, поки не наставав її час, пані Мортіс наче відчула чужу присутність.
- Іди, сину. Я відпускаю тебе.
Хлопець обняв її наостанок і підійшов до Бенволіо. Молодший брат був неймовірно схожий на Ромео: чорні кучері, трикутне обличчя з виразними вилицями, сині очі, повні губи. Ромео лагідно посміхнувся.
- Спасибі, що доглядав за мамою, - сказав він братові. Той теж посміхнувся, але його усмішка була просякнута гіркотою і болем втрати. - Вона не змогла б одна. Не після того, що сталося.
- Тебе все одно не вистачає, - понуро озвався Бенволіо, - і батька теж. Як же вас не вистачає…
Ромео обійняв його.
- Мені шкода, що минуле не змінити, - сказав він, - якби я міг…
Бенволіо мовчав.
- Доглянь за Розаліною, - додав Ромео, - хоча ти і так це робиш. Вона постраждала через мене.
Бенволіо глянув на брата з подивом і тривогою. Він любив Розаліну і досі шукав її кривдників.
- Вона хотіла попередити мене про небезпеку, хоч і не мусила цього робити, - пояснив Ромео, - пробач, Бенволіо.
- Ти не винен, - сказав брат, - а з Розаліною все буде добре. І з матір’ю також. Обіцяю.
- Вірю, - Ромео кивнув. Тоді повільно підійшов до Меркуціо. Кращий друг завмер і дивився на Ромео. Втомлений, самотній, розгублений, молодий поліцейський невтомно шукав убивць Мортіса. Він не вірив, що Ромео сам прийняв наркотики, цілий тиждень провів у пошуках зачіпок, носився по місту… І все для того, щоб ніхто не називав Ромео наркоманом.
Мортіс сумно зітхнув.
- Пробач, - тихо сказав він. Меркуціо не відводив погляду. Під очима з’явилися мішки, обличчя було хворобливо блідим. Скільки ж він не спав?
- Тобі нема за що просити пробачення, - Аматі не намагався приховати гами емоцій у голосі. Він так скучив за Ромео, що не зміг би передати словами, навіть якби захотів.
- Є за що, - Мортис підійшов впритул, прибрав сплутані русяві пасма з його чола. Дотик холодних пальців викликав у Меркуціо мурашки по тілу і дивне приємне хвилювання. Друг ніколи раніше так дбайливо не торкався до нього. А погляд синіх очей - таких темних, як незвідані глибини океану - заворожував. Ромео ніби вперше побачив Меркуціо і хотів запам’ятати його. - Я винен перед тобою. Не помічав твоїх почуттів, не намагався зрозуміти, не бажав слухати. І я не…
- Я кохаю тебе, - вирвалося відчайдушне і таке тихе, що шелест вітру заглушив ці слова.
Але Ромео почув. Пригорнувши Меркуціо, вимовив:
- Знаю. Вже знаю.
- Я не хочу, щоб ти йшов, - сховавши обличчя у піждаку друга, Аматі схлипував, а голос зрадницьки тремтів і зривався. Його руки м’яко гладили кучері Ромео. - Не зможу жити…
- Не переривай своє життя, прошу, - сумно сказав Мортіс, - хоч і не маю права вимагати цього. Вона не любить самогубців.
- Яка мені різниця? - біль і горе в голосі Меркуціо проникали в душу Ромео, викликаючи відчуття безсилля. Мортіс не міг нічого зробити для рідних людей. Не міг полегшити їхні страждання. Не міг повернутись у світ живих назавжди. І здібності, якими його обдарувала Смерть, зараз ні на що не годилися.
- Прошу, Меркуціо, - повторив Ромео, відпустивши друга з обіймів. Він дивився в сірі очі Аматі, які навіть у час неосяжної печалі випромінювали світло. Світло життя. - Не лишай Валентина самого.
- Я не стану… добре, - Меркуціо похитав головою, гірко посміхаючись, - хоч і пошкодую про це.
- Не пошкодуєш, - Мортіс усміхнувся. Меркуціо затамував подих. Ромео виглядав майже так само, як тиждень тому - щасливий і живий.
- Я… - він не договорив. Прохолодні м’які вуста Ромео торкнулися кутика його губ - легко і невагомо, наче ніжний подих вітру. Меркуціо подався вперед, бажаючи продовжити цю неймовірну мить. Ромео швидко відсторонився. Руки, що лежали на плечах Аматі, зникли. Меркуціо зітхнув, опустивши голову. Так хотілося попросити Ромео про ще один поцілунок. Про те, чого він так бажав і ні разу не озвучив своє бажання, боячись зруйнувати дружбу з Мортісом.
- Поглянь на мене, Меркуціо, - голос друга пролунав коло вуха, і Аматі завмер, бо гадав, що Ромео вже пішов. Повільно підняв голову. У синіх очах Мортіса спалахували і гасли зірки. Нічого прекраснішого поліцейський не бачив. Холодна долоня Ромео гладила його неголену щоку, а повні губи торкалися губ Меркуціо. Мортіс пахнув ліліями і землею. Аматі не втримався і притягнув друга до себе, відчайдушно обіймаючи і не бажаючи відпускати. Його вуста гріли холодні губи Ромео тягучими дотиками і теплим диханням. Якщо можна вдихнути життя назад, якщо можна оживити поцілунком, як це було в казках, якщо можливі дива, - Меркуціо ладен був зробити що завгодно, аби диво сталося.
Та Мортіс усе ж обережно відсторонився. Зробив крок назад. І Аматі відпустив його, бо знав: Смерть усе одно забере друга. Це неминуче.
- Я чекатиму у Сутінкових полях, - сказав наостанок Ромео, озирнувшись, - я кохаю тебе, - і додав голосніше, щоб почули мати з Бенволіо: - Прощавайте.
Він знав, що сім’я нескоро оговтається після цієї зустрічі. Та вони будуть жити далі. Тому що життя прекрасне, незважаючи на ті жахи, які підносить всім і кожному.
А Ромео Мортіс, взявши за руку Смерть, ішов зі світу живих у далекі Сутінкові поля, аби там дочекатися Меркуціо.
