Осінь видалась холодною і огидно щедрою на погані новини. Сови щоранку розносили газети де все ширились і ширились репортажі про нові напади Смертежерів. Ніби відчуваючи смуту різні істоти та монстри повилазили з нір. Почастішали нападати на магічні та маглівські поселення. І якщо перші хоча б давали їм бій, то у других не було і шансу. Значними темпами розповсюджувалося зараження лікантропією та вампіризмом. А потім в один момент могутній та жорстокий темний Лорд, що тримав у жаху всю Британію, безслідно зник. На ранок всі газети писатимуть про «Хлопчика, що вижив»…
Номер Пророку з яскравими шпальтами та радісною для країни звісткою впав у шпарку для газет дому номер 12. Сова злякана звуками наростаючого скандалу поквапилась забратись геть. Так, у домі на Гріммо було в цей ранок не спокійно. Троє чоловіків - колишніх випускників школи чарів та чаклунства Гоґвортс затято про щось сперечалися на старій кухні.
— Це я звів його з тією шльондрою, Снейп. Я. Він не хотів. Противився. А я дурень настояв. Йому треба було трохи розвіятися.
— Так противився, що прийшов додому з прокушеною шиєю? У нього там дружина з новонародженим сином, на них полюють, а йому бачте розвіятися треба. Він взагалі не мав йти з тобою до бару, не кажучи про все інше!
— Так і знав, Нюніусе, що ти не допоможеш. І про що я взагалі думав зв’язуючись з тобою!
— Ти не думав, Блек! Як завжди! Саме через це все й сталося, — не стримуючись волав у відповідь зіллєвар. — Як ти міг довірити їх безпеку Петіґру!
— Припиніть, обидва! — став між ними Люпин. — Того що трапилось не змінити і ми маємо впоратися з наслідками, хоча б заради Гаррі.
— До речі, де він? Невже цей олень і його теж? — Снейп стис кулаки так, що нігті увіп’ялися у долоні.
— Хвала Мерліну, ні. З Гаррі все добре, — Люпин спробував посміхнутися. — Гаррі добре схований і його життю нічого не загрожує.
— Поки що, — похмуро буркнув Блек.
— Що ти маєш на увазі? — права брова Снейпа поповзла вгору.
— Не твоя справа, Нюні, — глумливо вишкірився гриффіндорець.
— А, ну як не моя, то я пішов.
— Северусе, стій, — Люпин вчепився у рукав чорної мантії зіллєвара. — Сірі, давай розкажемо.
Снейп висмикнув руку і з огидою відтряхнув рукав там, де його торкались пальці Мародера.
— Роби, що хочеш, — Блек дістав зі сховища пляшку, відкоркував і хильнув з горла.
Люпин зітхнув.
— Вона його мати, Северусе. Альбус сказав, що між ними магічний зв’язок. Вона шукатиме його поки не…
— Вона мертва! — скрикнув Снейп. По його обличчу прокотилася гримаса болю і одразу ж зникла під вивченою маскою огиди та байдужості.
— Ти був у домі першим після зникнення Лорда, Северусе, — Люпин співчутливо стис плече Блека. — Тому Дамблдор тебе й послав сюди. Ти все бачив. Скажи її шия… Там було щось схоже на укус?
— Я… Я… Вона точно була мертва, Люпин. Я тримав її тіло на руках, — Снейп хапав повітря ротом так, ніби спогади душили його мов велика отруйна змія.
— Так і знав що ти брудний збоченець, — хмикнув Блек.
— Сірі, не перебивай, — Люпин благально подивився на Снейпа. — Будь ласка, продовжуй. Спробуй пригадати.
— Там була кров, — зіллєвар прикрив очі. — Кров та уламки. Вони могли поранити її. Це ж не означає що… Вона заслужила на спокій, Люпине.
— Вона підніметься, Снейп. — Сіріус завагався, а потім все ж простягнув слизеринцю пляшку. — Коли встав Джеймс… У нього не було пів потилиці після зустрічі з Волдемортом. Та я все-одно перевірив пульс. Присягаюся, його сердце не билось. Та він встав на ноги і пішов на мене. Якби не Дамблдор… Я б не зміг. Це ж Джеймі. Наш Джеймі…
Снейп гидливо поморщився і пити не став. Сіріус махнув на нього рукою та знову приклався до пляшки.
Люпин подивився на друга, хитнув головою і продовжив розповідь за нього.
— Ми не встигли перевірити її. Дамблдор забрав Гаррі у… Надійне місце. Сірі помчав за Пітером, а я не міг відпустити його одного. Ще б дурниць накоїв.
— Гей, я все чую! — Блек обурено гикнув.
— Я пішов звідти ще до вашого приходу.
— Знаю, Северусе. Дамблдор сказав, що ти хотів її забрати.
— Я не посмів, — Снейп відвів погляд.
— Жаль. Проблем було б менше, — Сіріус почесав потилицю. — Її сьогодні ховатимуть. Магли. Її і те що лишилося від Джеймі. Не дивись так, Снейпе, знаю що ти зараз стрибатимеш від радощів. Дамблдор пропалив діру у його грудях розміром з бладжер. Не знаю що то були за чари, щось схоже на стовп світла. Сильна штука. Альбус видатний чаклун, та навіть він після цього ледь на ногах тримався.
— Ми повинні її упокоїти, Северусе, — в очах Люпина знову було благання. — Або заточити у труні. Сірі сказав, що є одне родове заклинання…
— Я нічого вам не повинен! Вам треба, ви і робіть!
— Ми б з радістю обійшлися без такого як ти, — язик Блека почав помітно заплітатися. — Та я бачте під допашнім… Ее домашнім арештом, поки не пройде суд над цим зрадливим пацюком! Це тобі так пощастило. Якби Альбус не натис на Міністра сидів би ти, Нюнчик, в Азкабані, де тобі й місце.
— Ну все, з мене годі! — Снейп крутанувся на підборах і понісся до дверей. — Я більше ані секунди не стану слухати цю дурню!
— Альбус сказав, що ти допоможеш, — докірливо кинув Люпин йому у спину.
— Ти перед ним у боргу, він відмазав твою дупу від в’язниці, — п’яно хихикнув Блек.
Двері з лязгом бамкнули за прямою затягнутою в чорний сатин спиною.
***
У ніч після Геловіну на темних вуличках тихо та безлюдно. Діти набігалися у пошуку цукерок ще напередодні. Дорослі відпочивали після костюмованих вечірок у барах. Лише ліхтарі з гарбузів та святкові декорації нагадували про минулу ніч. Таку святкову і таку страхітливу. Для чоловіка у чорному що ніс дивний сверток минула ніч на Хеллоуін була справжнім нічним жахіттям. Навколо не було ані душі, отже ніхто не міг побачити його незвично згорблену спину і сповнений невимовного болю погляд. Чоловік завмер біля старої іржавої огради і озирнувся. Нікого. Лише химерний білий туман опускався на засинаючий Лондон. Скрипнула іржава калитка. Чоловік у чорному пішов уперед повільно, міряючи кожен крок. Так засуджені смертники йдуть на страту. Та чоловік йшов усього лише на старе напівзакинуте кладовище. Тут ховали здебільшого бідняків та безхатьок.
Пожовкле листя похрускувало під ногами мов старі кістки. Ліхтарі на кладовищі працювали через один, та чоловік у чорному схоже непогано орієнтувався у темряві. Він звернув з основної доріжки і пішов між могил, щось вишукуючи. Зі звертка у його руках, що виявився букетом білих лілей впало декілька пелюсток. Біля однієї з могил чоловік зупинився і завмер. Так ніби і сам перетворився на статую.
— Привіт, Лілі, — промовили вузькі викривлені скорботою губи. — Це тобі. Білий букет лілей опустився на холодну кам’яну плиту поряд з малим чахлим букетиком петуній залишеним тут кимось раніше. — Це тобі. Пам’ятаєш ти казала, що це твої улюблені, а Джеймс тягає тобі лише червоні троянди, — губи вигнулися у чомусь схожому на на півусмішку.
— А пам’ятаєш.., — чоловік у чорному змовк. Його ноги підкосилися і він приземлився колінами у розмочену дощем землю. Руками він охопив могильну плиту так, ніби хотів її обійняти.
— Я не буду просити вибачення. Я не маю на нього права. Після всього що.., — голос зірвався. — Знаю, тебе не повернути, яку б маячню не ніс Блек. Та я б віддав усе. Усе, щоб хоч ще раз побачити як… Як..
Холодний осінній вітер жбурнув жменю пожовклого листя разом з білими пелюстками у дивного нічного візитера.
—Твій син вижив. Думаю, ти маєш знати. Дамблдор сказав, що ти пожертвувала собою заради нього. Певен, він виросте ще гіршим за свого папашу. Та я захищу його, Лілс. Віддам життя, якщо знадобиться, але виконаю твою останню волю. Віриш? Віриш, Лілс? Я клянуся…
У кущах неподалік щось заворушилося. Чоловік у чорному скочив на ноги і дістав паличку займаючи бойову стійку. Рух та шуркіт повторилися.
— Виходь, ким би ти не був! — скомандував він.
Невдоволено ухнувши з кущів вилетіла велика біла сова і попрямувала геть.
— Северусе, ти параноїк, — сказав сам собі чоловік у чорному і стомлено потер перенісся. Він розвернувся до могили і шоковано затис собі рота рукою. Велика кам’яна плита була відсунута вбік. Поряд стояла прекрасна рудоволоса жінка у довгій білій сукні.
— Ти прийшов, Северусе! — вона посміхнулась і простягла до нього руки. — Там було так темно й холодно, та я знала, що ти прийдеш!
— Лілі! Як таке можливо?— зіллєвар потягнувся до неї, як маленький нічний метелик до світла ліхтаря. Він майже торкнувся до неї, такої тендітної і такої живої! Знайомі до болю зелені очі були каламутними й дивно мерехтіли. Та хіба це важливо!
— Снейпе вбік! — прогорланив хтось. Яскравий спалах заклинання пролетів біля скроні мов маленька шарова блискавка. Лілі дивно зашипіла та відсахнулася вбік.
— Не смійте! — заревів Снейп виставляючи щит.
— Це вже не вона, Северусе, — з-за могил вийшов Альбус Дамблдор.
Як по команді слід за ним почали з’являтися інші члени Ордена Фенікса.
— Лілс, схоже нас оточили, — майже весело мовив Снейп. Коктейль з надії та адреналіну вирував у його крові. — Та не бійся, я не дозволю їм тобі за шкодити.
Слизеринець накрив обох захисним куполом від заклять. Для вірності він відтіснив Лілі за спину закриваючи собою від Дамблдора, справедливо виділивши директора як найсильнішого противника.
— Северусе, хлопчику мій, — почав було Дамблдор.
— Та замовкніть вже! Ви обіцяли захистити її! І не дотримали слова. Я більше вам не вірю. Тепер я сам захищатиму Лілі і ніхто, присягаюся, ніхто не зачепить…
Десь ззаду роздався повний жаху та болю скрик. Снейп обернувся готовий поцілити смертельним закляттям у будь-кого, хто вирішить нашкодити Лілі. Уб’є всіх, якщо доведеться. А там хай хоч Азкабан, хоч тортури. Плювати. Він вже навіть заніс паличку і раптово закляк. Лілі, та сама вічно усміхнена і радісна Лілі, яка плакала на першому курсі, коли треба було розтовкти живого жучка для зілля, повалила на землю молодого хлопця в аврорській мантії і тепер шматувала його зубами та кігтями мов дитина різдвяний подарунок.
— Френку, ні! — скрикнула низенька коротко стрижена дівчина у такій самій аврорській формі і кинулась до вже мертвого чоловіка. Снейп пізнав у ній Алісію Лонгботом. «Схоже, директор все ж зміг захистити другу сім’ю з пророцтва»— пронеслося у зіллєвара в голові.
Хрясь! Ніби у тумані Снейп розглядав голову Алісії Лонгботом, що покотилася до його ніг. Лілі перегризла їй шию. Настільки швидко, що більшість орденців не встигли навіть оговтатися. З усіх боків полетіли спалахи заклинань. Захисний купол впав. Лілі шипіла і кидалася з боку в бік мов хижа загнана левиця.
— Це вже не вона… Треба зупинити.., — все повторював і повторював Дамблдор. — Хоча б заради Гаррі…
Остання фраза директора висмикнула Снейпа з забуття. Світ навколо знову повернув собі чіткість.
— Гаррі? — Лілі раптом випустила зі сталевої хватки ледь живого Люпина і пішла прямо на них. — Северусе, де Гаррі?
Її голос знову став дзвінким і майже людським.
— Северусе, я маю знайти Гаррі. Скажи мені де він?
— Лілі, не думаю, що тобі зараз варто.., — Снейп дивився на закривавлену білу сукню і не міг відвести погляд. Йому здавалося, що щось з середини розриває його на шматки. Він зажмурився та коли відкрив очі нічого не змінилося. Тільки Лілі підійшла ближче… Навіть надто близько… Коли вона стрибнула і повалила його на землю Снейп не став пручатись.
— Де Гаррі, скажи мені, Северусе, — загарчала Лілі. Крапля чужої крові скотилася з її вишкірених ікл і впала зіллєвару на щоку.
Снейп заплющив очі і підняв підборіддя відкриваючи беззахисне горло. Він втомився. Він так втомився. Якщо це кінець, то…
Бам! Дихати знову стало легше. Зіллєвара різко смикнули і поставили на ноги. Першим що він побачив були сива борода та холодні злі очі директора Гоґвортсу.
— Северусе, почуй мене! Ми мусимо її знешкодити. Тут і зараз. Інакше вона не зупиниться, поки не знайде Гаррі. Їх зв’язок надто міцний. Допоможи врятувати хлопчика. Заради того, ким була Лілі Еванс.
— Її остання воля, — одними губами прошепотів зіллєвар. Він побачив як Лілі, чи те, чим вона стала знову підводиться на ноги. Схоже, директор добряче оглушив її заклинанням. Та дії вистачило ненадовго. У якомусь темномагічному він читав, що деякі магічні істоти були більш витривалими до магії, ніж люди.
— Який план? — у чорних як морок очах плескався шалений біль та тон був зібраним і рішучим.
Дамблдор дістав з-під складок мантії заточеного оповитого рунами дерев’яного кілка і простяг його Снейпу. Зіллєвар зробив крок назад.
— Я не зможу, Альбусе. Не своїми руками. Та я допоможу.
Кілька орденців які все ще могли стояти на ногах тіснили Лілі подалі від Дамблдора, щоб виграти їм трохи часу. Директор здається хотів ще щось сказати, проте Снейп не міг більше зволікати. Він кинув низку зв’язуючих заклинань. Лілі з нелюдською легкістю розірвала магічні пути.
— Що це ти робиш, Северусе? — зашипіла істота.
— Тобі не можна до Гаррі, — Снейп обережно наблизився тримаючи паличку напоготові. — Це не безпечно для нього.
— Зрадник! — зашипіла Лілі. Її прекрасне руде волосся злиплось від крові та бруду.
— Лілі, будь-ласка, — спробував він в останнє. — Зупинись.
На мить йому здалося, що у каламутних зелених очах замиготів світлий вогник упізнавання.
— Северусе.., — Лілі потягнулася до нього, торкнулася його щоки кінчиками закривавлених пальців.
— Альбусе, стійте! — скрикнув Снейп. Зелені очі виймали з нього душу. Він бачив як директор заносить кіл, він майже дозволив цьому статися, та це Лілі, та сама Лілі. Вона згадала його!
Лілі скинулася зашипіла і стрибнула на директора. Дерев’яний кілок покотився по землі.
— Ні! Лілі! Ні! Схаменися, — Снейп підхопив її під плечі і спобував відтягти. Спалах чужого заклинання боляче вжалив у бік. Лілі відчайдушно пручалася роздираючи кігтями шкіру на його руках. Та зіллєвару було начхати на біль.
— Лілі! Лілі, це ж я, — як мантру шепотів Снейп. — Ти ж згадала мене! Я знаю, ти ще десь там.
— Самонадіяний ідіот! Я цілила тобі у шию, — зареготіла Лілі і врешті вивернулась. Вона схопила Снейпа і знелюдською силою віджбурнула від себе. Зіллєвар влетів спиною у якийсь старий склеп протаранивши своїм тілом двері. У голові паморочилось, все тіло нестерпно палало від болю та він чув кожен її крок. Це були кроки смерті. Хода палача. Він подумки рахував їх. П’ять… Шість… Десять… Снейп насилу підвівся. Тіло протестно нило, та він вирішив, що смерть все ж варто зустрічати стоячи.
— Северусе-Северусе, нащо ж так…Ти міг померти швидко і без болю, — вона посміхнулася майже як колись. — Даю тобі останній шанс, скажи, де Гаррі?
Снейп поманив її до себе пальцем.
— Підійди… Ближче. Я скажу… — вийшло хрипло та тихо, проте вона послухалася.
— Нужбо, розкажи, — Лілі пригорнулась до нього своїм холодним як лід тілом.
Снейп стис її в обіймах і на хвилину прикрив очі.
— Альбусе, зараз! — крикнув він, міцніше вчепляючись в істоту, що колись була його Лілі. Вампірка заревіла від люті. Снейп відчув як гострі зуби впиваються йому в шию, як тепла кров заливає комір мантії.
Дамблдор з’явився ніби з нізвідки пом’ятий і розпатланий після бою. Не зволікаючи він встромив дерев’яний кіл Лілі у спину. Руни на руківці засвітилися.
— Між п’ятим і шостим ребром, — одними губами вимовив Снейп.
Вампірка завила від болю. Її шкіра почала сіріти та тріскатися.
— О ні, хлопчику мій, вона тебе вкусила? — з-за хмар вийшов молодий місяць і директор схоже зміг роздивитись прокушену шию слизеринця.
Снейп скривив губи у презирливій посмішці. Як іронічно. Тривога в голосі Дамблдора була майже справжньою. Майже. Так турбуються за пішака, який не вдало впав з гральної дошки.
— Прощавайте, директоре, — прохрипів Снейп. — Постарайтеся зробити так, щоб ніхто з нас звідси не вийшов.
Директор сухо кивнув та підізвав кількох орденців.
Кров виливалась з шиї разом з життям. Северус бачив, як підхоплена магією кам’яна глиба закриває вхід до склепіння. По каменю пройшла блискуча хвиля чар. Хтось далекий співав на забутій мові, чи то були слова старого закляття, а може просто вітер вирував десь за стінами кам’яної могили.
— От і все, — Снейп пригорнув почорніле і ніби обвуглене тіло з яскраво рудим волоссям. — Я ж пообіцяв, що захищатиму його, Лілі.
Дихати ставало дедалі важче. Кров не зупинялася. Він востаннє провів рукою по рідним рудим кучерям і Лілі обернулася купкою попелу. Повіки налились свинцем і Снейп заплющив очі провалюючись у бездонну та таку жадану темряву…