— Я ОСТАП УКРАЇНЕЦЬ! — заверещав Тоні Старк, прожогом кинувшись сходами вгору.
Підлога у будівлі була вилизана і блистіла, як псячі яйця. Як блистять псячі яйця, Тоні не знав, але гадав, що, ймовірно, якось так. Принаймні, бігти по ній і розмахувати над головою трусами було весело, ще й кондиціонер працював — вітерець лоскотав яйка.
— «Хто я? Я рижа мавпа! Ти шо, довбойоб? Я похуїст! Ніхуя собі, блять. Скільки? 10 ГОД ТЮРМИ. Дев’ять? Ой, не чує баба! Десять!» — відтворювала П’ятниця на повторі, і після кожного разу голосно, як коняка, іржала.
Пітер, схоже, її радості не розділяв. Тоні оглянувся на нього — той виглядав як Зимовий Солдат у повній екіпіровці у тій своїй чорній масці. Обидва ока Пітера були підзольовані, бо падав він файно, смачно, і багато разів, і кожного разу ставив собі такі великі синці, що більші навіть за ту саму дірку, яку Тоні нещодавно прорізав на лівому соску у своїй улюбленій футболці з намальованим на ній Гомером Сімпсоном.
Тоні теж падав — ящик випитого «Львівського Різдвяного» давався взнаки — файно, смачно і багато разів, але його м’якенькій нетренованій сраці було хоч би хни. Бо нашо йому тренуватися, коли в нього є костюм Залізної Людини? Пивне пузо, щоправда, доставляє трошки проблем, і втискати його в костюм стає дедалі важче, але йой, най буде.
— Ти сі юж нині, курва, вспокоїш чи нє?! — верещав Пітер услід хлопові, але той злітав угору, пропускаючи по п’ять сходинок за раз і чхати хотів він і на Паркера, і на П’ятницю.
— Хто я? Я ОСТАП УКРАЇНЕЦЬ! — верещав він то голосніше, що активніше Пітер просив його заспокоїтися.
Ну як просив, просьбою то назвати було важко. Молив, благав, падав за цим горе-інженером, ставив собі все нові й нові синці.
На повторному самовизначенні, що він — це Остап Українець, Тоні перечепився через вікно яке мали на днях поставити майстри.
— Йоб твою мать з тими вікнами нахуй! — прокричав Старк, мацаючи лицем підлогу. — П’ятниця, дзвони майстрам! Ало, ти курва що мені привіз?! Я лежу тут і чуть не плачу, ти курва йобана! Мені зараз треба, щоб через 10 мінут ти мені був!
— Альо, гараж, які вікна??? Нам дах тре міняти, а то твій вже протікає!
Пітер вже був близько, мало бракувало аби він Тоні догнав. Тоні рвучко підвівся й побіг, чи як називається намагання його рухатись до відкритої тераси, але якось забув про ідеально вимиті на ґлянц скляні двері.
— Тоня, двері! — Пітер намагався попередити, але не встиг і Старк зі всієї швидкості в’їхав у них головою.
…
Тоні розплющив очі, довго-довго думав над блядським смислом життя, якшо він єсть. А тоді моргнув раз, другий, і мало не обісцявся — він лежав не у власному пентгаусі, а у якомусь засцяному ремонтому приміщенні. Пітер нависав над ним, луплячи його по щоках.
— Саня, живий?
— Який Саня, Пітере? — мимрив Тоні, не розуміючи, шо з ним робиться. — Де це ми? Де П’ятниця?
— Пі-хто? Ото тебе поплавило, шановний, — реготнув Пітер. — Саньок, ми не в Нью-Йорку, навіть в тому, що відкрив Порошенко на сході України. Ми в Цицорах.
— Ого, ніхуя собі блять, — здивовано мовив він, але Пітер пальнув його долонею по голові, і Тоні широко розплющив очі, раптово просинаючись до кінця. — Е, ше й в’їбав.
— Вставай, через не можу, через ще трошки, до кінця, — промовляв Петро Паркан, намагаючись підняти Саню Сидоренка. — Треба передзвонити в ту задрипану кантору Зеника Євроремонта і спитатись, якого милого ми робимо туткай у празник. То певно бог тебе, Сидоренко, за хуйово поміряні вікна покарав. А мене во за шо — ото питання…
Так Петро Паркан собі бубнів під ніс, як старий дід, і нічого навкруг себе не бачив — пихтів хіба і тягнув Саню на своєму горбі.
Коли вони вийшли з тої залупи халупи хати, Петро звалив Саню на лавку, а сам вернувся закрити двері на ключ, бо ше вікна хто спиздить. Саня сидів так, очманілий, хвилини зо три, слухав, як Петро тарабанить ключами і матюкає москалів, співав собі під носа «Батько наш Бандера» і абсолютно не помічав, як за ріг вулиці звернув високий чоловік з моднявою стрижкою, сивиною на скронях та довгим, по самі п’яти, червоним плащем.
ФІНІТА ЛЯ КОМЕДІЯ